Читать книгу Дім дивних дітей - Ренсом Ріґґз - Страница 5

Місяці, що минули після смерті діда, я провів, циркулюючи чистилищем з лікарняних приймалень та анонімних лікувальних закладів; мене опитували та досліджували всілякі ескулапи, вони про мене щось говорили, але так, щоби я не підслухав, щось питали у мене, а я лише кивав і знову повторював те, що розповідав раніше. Я перетворився на об’єкт сотень співчутливих поглядів та похмурої задумливості. Мої батьки поводилися зі мною як з крихкою родинною реліквією, побоюючись сваритися або гніватися в моїй присутності, щоби я, бува, не впав і не розбився на друзки.

Мене переслідували жахливі кошмари, від яких я з криком прокидався, тож мені чіпляли на ніч капу, щоби я не стер зуби до пеньків, коли скреготів ними уві сні. Щойно заплющував очі, як знову бачив оту лісову потвору, оте страхіття з пащекою, повною мацаків. Я був переконаний, що саме та потвора вбила мого діда і невдовзі вона повернеться, щоб убити мене. Інколи оте нудотно-панічне відчуття охоплювало мене з силою не меншою, аніж тоді, у лісі, і в мене з’являлася впевненість, що потвора чатує на мене то в темних кущах, то за сусідньою автомашиною на стоянці, то за гаражем, де я ставив велосипед.

Вихід з цієї жахливої ситуації я бачив лише в одному: ніколи не полишати з будинку. Кілька тижнів я навіть не насмілювався виходити за газетами за ворота. Спав я в кубельці з ковдр на підлозі пральної кімнати – єдиної частини будинку, що не мала вікон і двері якої замикалися зсередини. Саме там я й провів день похорону мого діда, сидячи на сушарці з ноутбуком на колінах, намагаючись відволіктися іграми в Інтернеті.

У тому, що сталося, я винуватив тільки себе. «От якби я йому відразу ж повірив!» – незчисленну кількість разів повторював я, наче приспів до пісні. Але я не повірив йому, і ніхто не повірив, тож тепер я добре усвідомлював, як жахливо почувався дідо, бо мені – як і йому – також не повірив ніхто. Моя версія подій здавалася цілковито розумною й раціональною, допоки мене не змушували висловити її уголос, і тоді вона здавалася божевільною, особливо того дня, коли до нас прийшов полісмен. Я розповів йому все, що трапилося, розповів навіть про потвору, а він сидів собі за столом у кухні і нічого не записував у свій прошитий спіраллю блокнот. Коли я скінчив, він сказав лишень: «Чудово, дякую», а потім обернувся до моїх батьків і поцікавився у них, чи не був я «на огляді там, де слід». Ти диви, хитрун який! Наче я не знаю, що він мав на увазі! Розлютившись, я заявив йому, що збираюся зробити офіційну заяву, і, скрутивши поліцаю дулю, вийшов з кімнати.

Уперше за багато тижнів мої батьки заволали на мене. Їхні волання були як манна небесна, свого роду полегшення – я так скучив за цим давно забутим милим вухові звуком! Я огризнувся, і собі заволавши щось гидке у відповідь. Типу, що насправді вони раді, що дідо Портман загинув. І що я був єдиним, хто по-справжньому його любив.

Поліцай поговорив трохи з моїми батьками на під’їзній алеї, а потім поїхав, але за годину повернувся з якимось чоловіком, який назвався «художником-етюдистом». Він приніс з собою великий альбом для малювання і попрохав описати оту істоту, і поки я розказував, він малював, подеколи перериваючи мене для уточнення деталей.

– Скільки очей вона мала?

– Двоє.

– Готово, – сказав він, наче малювати потвор є для поліційного художника-етюдиста справою звичайною й мало не буденною.

То була явна спроба вгамувати мене. А найбільший прокол у них стався тоді, коли художник спробував вручити мені закінчений скетч.

– А хіба він не потрібен вам для досьє? – поцікавився я.

Художник і поліцай ошелешено перезирнулися.

– А й справді. І про що я думав?

То була абсолютна й відверта образа.

Мені не повірив навіть мій найкращий і єдиний друг Рікі, хоча він сам там був. Хлопець клявся й божився, що тої ночі не бачив у лісі жодної істоти, хоча я світив ліхтариком прямісінько на неї. Саме так він і сказав поліцаям: я нікого й нічого не бачив. Втім, він чув якийсь гавкіт. Ми обидва його чули.

Тому недивно, що поліція дійшла висновку, що мого діда загризла зграя диких собак. Вочевидь, тих собак вже помітили раніше деінде, бо тиждень тому вони покусали одну жінку, яка прогулювалася у лісі. До речі, той випадок теж стався уночі.

– Саме вночі помітити потвору найважче! – пояснив я. Але Рікі лише похитав головою і промимрив щось типу «тобі треба до психа сходити».

– Ти, мабуть, хотів сказати, «сходити до психіатра», – зауважив я. – Що ж, спасибі тобі велике. Приємно мати таких співчутливих друзів, завжди готових підтримати тебе у скрутну хвилину.

Ми стирчали на пласкому даху мого будинку, витріщаючись на призахідне сонце над Затокою. Рікі скрутився калачиком в дерев’яному кріслі в адирондацькому[1] стилі, яке мої батьки придбали нерозсудливо дорого під час поїздки до краю, де жили аміші[2]. Схрестивши руки і підібгавши під себе ноги, мій приятель з виразом суворої рішучості курив цигарки одну за одною. Я бачив, що йому завжди незатишно в моєму домі, але з того, як він час від часу намагався непомітно піддивлятися за мною, зрозумів, що цього разу дискомфорт Рікі спричиняється не заможністю моїх батьків, а особисто мною.

– Скажу тобі відверто, – озвався він. – Якщо ти й далі базікатимеш про своїх потвор, якось вони тебе остаточно доконають. І тоді тобі справді доведеться проходити спеціальний курс лікування. Станеш справжнім Спецкурсом.

– Не називай мене так.

Рікі стрельнув убік недопалком і виплюнув через поруччя великий і блискучий від слини жмут тютюну.

– Навіщо ти і куриш, і жуєш тютюн? – спитався я.

– А хто ти, щоб питатися – моя мамця?

– А хіба я схожий на декого, хто ублажає водіїв за харчові талони?

Рікі був знавцем матірних жартів, але навіть для нього то було занадто. Підскочивши з крісла, він гепнув мене так сильно, що я мало з даху не злетів. Я загорлав, щоби він забирався геть, але він і так не збирався затримуватися.

Мине кілька місяців, перш ніж я побачу його знову. Досить з мене друзів.

* * *

Урешті-решт мої батьки таки повезли мене до психіатра – мовчазного чоловіка зі шкірою оливкового кольору на ім’я лікар Голан. Я не мав нічого проти той поїздки, бо розумів, що мені потрібна допомога.

Я гадав, що мій випадок буде надзвичайно складним, утім, лікар Голан розібрався зі мною напрочуд швидко. Спокійна, безпристрасна манера, у якій він усе пояснював, справляла майже гіпнотичний ефект, і за якихось два сеанси психіатру вдалося переконати мене, що ота потвора була не чим іншим, як плодом моєї перенапруженої уяви; що психологічна травма, спричинена смертю мого діда, змусила мене побачити те, чого насправді не було. Лікар Голан запевнив, що, зрештою, саме розповіді діда вмонтували оту потвору в мій мозок, тому цілком природним було те, що я, стоячи навколішки з тілом свого діда на руках і переживаючи запаморочливий, найважчий шок у своєму молодому житті, узрів страховисько, вигадане моїм же дідом.

Для мого синдрому існувала навіть наукова назва: «гостра стресова реакція».

– А в якому випадку реакція зветься «тупою»? – невдало пожартувала мати, почувши мій розкішний новий діагноз. Та її жарт мене не обходив. Бо будь-що звучало краще, аніж просто «схиблений».

Утім, мені не стало краще лишень через те, що я тепер не вірив у існування потвор. Бо я й досі страждав від нічних кошмарів, ходив засмиканий та переляканий, спілкування з іншими людьми насилу давалося мені, тож батьки найняли мені домашнього вчителя, аби я міг ходити до школи лишень тоді, коли мав відповідний настрій. А ще вони – нарешті – дозволили мені кинути роботу в «Кмітливому помічникові». Отже, моєю новою роботою стало «одужання».

Одначе досить швидко мені закортіло, щоб і з цієї роботи мене виштовхали якомога швидше. Розв’язавши невеличку проблемку, спричинену моїм тимчасовим безумством, лікар Голан, здавалося, звів свої функції до виписування рецептів. І досі страждаєте від кошмарів? Я маю дещо від цього. Раптовий напад паніки під час поїздки в шкільному автобусі? Ось ці пігулки вам допоможуть. Не можете заснути? Треба збільшити дозу. І від усіх тих пігулок я товстів і тупів, але так само страждав і спав лише три-чотири години на добу.

Саме через це я й почав брехати отому лікарю Голану. Удавав, що почуваюся нормально, хоча всякий, хто погляне на мене, помітив би синюваті мішки під очима, а також те, що від раптового шуму я перелякано підстрибував, наче знервований кіт. Одного тижня я навіть надав йому цілком вигаданий звіт про свої сни, перетворивши їх з кошмарів на спокійні сновидіння, які бувають у нормальної людини. Один сон там був про те, як я ходив до зубного лікаря, другий – про те, як я літав. А дві ночі поспіль, згідно з моєю розповіддю, мені снилося, що я прийшов до школи голяка.

Раптом лікар Голан перервав мене.

– А як же потвори?

Я знизав плечима.

– Щось не видно. Мабуть, я одужую, еге ж?

Лікар Голан трохи постукав своєю ручкою по столу і щось записав у медичну картку.

– Сподіваюся, ти не намагаєшся казати мені те, що я хотів би від тебе почути.

– Звісно, що ні, – запевнив я його, краєм ока зиркнувши на всі його дипломи, що висіли в рамочках на стіні. Вони офіційно підтверджували його фаховість у різних допоміжних дисциплінах психології. Зрозуміла річ, ця фаховість означала також уміння розбиратися, коли підліток з гострим стресом бреше лікарю, а коли – ні.

– Поговорімо відверто, – запропонував лікар і відклав ручку вбік. – Невже й справді минулого тижня тобі не наснився жоден кошмар?

З мене брехун – як з собачого хвоста сито. І щоби не впасти у власних очах, я трохи підіграв психіатру.

– Ну, – пробелькотів я, – може, один раз і наснився.

Правда ж полягала в тім, що минулого тижня кошмар снився мені кожної ночі. З незначними варіаціями це було так. Я, скоцюрблений, сиджу в кутку дідової спальні, націливши на двері пневматичну гвинтівку з рожевого пластика, а за вікном згасає янтарно-червона вечірня зоря. На тому місці, де мало бути ліжко, бовваніє величезний торговий автомат, заповнений не солодощами, а рядами багнетів, фінських ножів, а також бронебійних гвинтівок і пістолетів. Поруч із автоматом – мій дідо у британській військовій формі; він кидає у автомат доларові купюри, але треба багато доларів, щоби купити пістолет, а часу ми маємо обмаль. Нарешті блискучий кольт сорок п’ятого калібру рухається до скляної перегородки, але застрягає і не випадає в жолоб подачі. Дідо лається на ідиші, гепає по автомату ногами, стає навколішки і просовує руку всередину, намагаючись вхопити пістолет і витягнути його назовні, але там застрягає його рука. І саме в цю мить з’являються вони і мацають своїми чорними мацаками зворотний бік скла, шукаючи шпарину, щоби проникнути до кімнати. Я натискаю на спусковий гачок пневматичної гвинтівки – але не трапляється нічого. А дідо Портман волає, як навіжений: «Знайди пташку, знайди петлю! Джейкобе, ах ти ж поц пришелепкуватий, ти що, не розумієш, що треба робити?!» Але в цю мить тріскаються шибки, друзки сиплються дощем, а чорні мацаки кидаються на нас звідусіль. Зазвичай в цей момент я прокидаюся – геть мокрий від поту, з липким холодом у животі та серцем, що мало не вискакує з грудей.

Цей кошмар кожного разу був один і той самий, і ми вже сотню разів його аналізували вздовж та впоперек, але лікар Голан знов змусив мене описати його в найдрібніших деталях. Він наче влаштовував перехресне опитування моїй підсвідомості, шукаючи якийсь ключ, котрий він не помітив у попередні дев’яносто дев’ять разів.

– А що каже у цьому сні твій дід?

– Та ту ж саму дурню, що й завжди, – відповів я. – Про птаха, петлю та могилу.

– Тобто свої останні слова.

Я кивнув.

Лікар Голан склав долоні дашком і притиснув їх до підборіддя – такий собі психіатр-мислитель.

– А ти не маєш якихось нових здогадок щодо того, що ці слова можуть означати?

– Авжеж. Вони означають – «повна бздура».

– Годі дуріти.

Я хотів поводитися так, наче мені було байдуже до отих останніх слів, але насправді це не так. Вони гризли мене і підточували не менше, аніж нічні кошмари. Я відчував, що маю перед своїм дідом обов’язок, бо не мушу відкидати легковажно його найостанніші слова як повну маячню, а лікар Голан був переконаний, що правильне розуміння тих слів допоможе мені позбутися страшних кошмарів. Тому я намагався в них розібратися.

Дещо з того, що сказав мені дідо Портман, таки мало сенс, наприклад, те, що він хоче, щоби я поїхав до отого острова. А ще дід непокоївся, що потвори поженуться за мною, і вважав острів єдиним місцем, де я зможу від них врятуватися, – як і він у дитинстві. Далі він сказав: «Треба було раніше тобі розповісти», та через те, що він не встиг сказати мені те, що хотів, я подумав: а чи не залишив мені дідо таку собі низку з хлібних крихт, тобто слід, що зможе привести мене до когось, хто розповість те, чого не встиг розповісти дід, до людини, яка знала його таємницю?

Спочатку мені подумалося, що «петля» – це, можливо, вулиця в Столітньому Лісі – мікрорайоні, що являв собою суцільні глухі кути, а отой «Емерсон» міг бути чоловіком, якому мій дід колись писав листи. Можливо, старий воєнний товариш, з яким мій дідо підтримував контакт чи щось у такому дусі. Може, цей Емерсон мешкав у Столітньому Лісі в одному із глухих кутів, тобто в «петлі» поблизу цвинтаря, а один лист, який він і досі зберігав, був датований третім вересня сорокового року, тому саме цей лист мені й треба прочитати. Я знав, що все це скидається на божевілля, але часом божевільніші речі виявлялися правдивими. Тож після пошуку інформації про глухі кути Столітнього Лісу в Інтернеті, я вирушив до громадського центру того мікрорайону, де збиралися підстаркуваті громадяни, щоби пограти в шафлборд[3] та обговорити, кому і яку хірургічну операцію зробили останнім часом. Я хотів був розпитати в них, де стоїть цвинтар і чи знає хто-небудь з них такого собі пана Емерсона. Ошелешені одним лишень фактом, що до них звертається підліток, діди повитріщалися на мене так, наче в мене виросла ще одна голова. Виявилося, що цвинтаря в Столітньому Лісі немає, немає там добродія на ім’я Емерсон і немає там жодної вулиці під назвою Глуха чи Тупикова. То було повне фіаско.

Та лікар Голан наполягав, щоб я не припиняв свої розшуки. І запропонував мені поцікавитися Ральфом Волдо Емерсоном, який начебто був відомим поетом давнини.

– Ральф Емерсон свого часу написав досить багато листів, – сказав він. – Можливо, саме на них посилався твій дідо.

То було наче тицяти пальцем в небо, але аби хоч якось спекатися отого Голана, татко підкинув мене до бібліотеки подивитися, що й до чого. Там я швидко виявив, що отой Ральф Волдо Емерсон і справді написав багацько листів, котрі згодом опублікували. Хвилини зо три я відчував приплив ентузіазму, бо мені здалося, що я близький до прориву, але згодом з’ясувалося таке: по-перше, Ральф Волдо Емерсон жив і помер у дев’ятнадцятому сторіччі, а тому ніяк не міг написати листа, датованого третім вересня тисяча дев’ятсот сорокового року; по-друге, його письмо виявилося таким щільним та кучерявим, що його листи точно не могли становити ані найменшого інтересу для мого діда, бо той не вирізнявся особливою любов’ю до читання. Про снодійні властивості літературного таланту Емерсона я дізнався тяжким і ганебним способом: заснув, увіткнувшись носом у його книгу, та ще й заслинив есе під назвою «Покладатися на самого себе». Звісно, мені знову, уже вшосте за тиждень, приснився отой торговий автомат. Я прокинувся від власного вереску, і мене безцеремонно виштовхали з бібліотеки, поки я кляв на чому світ стоїть і лікаря Голана, і його дурнуваті теорії.

Останньою краплею за кілька днів стало рішення моєї родини продати будинок дідуся Портмана. Та перш ніж запускати всередину потенційних покупців, треба було поприбирати і в будинку, і довкола. За порадою лікаря Голана, який вирішив, що мені піде на користь, якщо я зіштовхнуся віч-на-віч з місцем, де дістав психічну травму, мене відправили допомагати батьку та тітоньці Сюзі прибирати лахміття й уламки. Ми підійшли до будинку, і якийсь час татко відволікав мене, щоби я почувався добре. На диво, я справді почувався добре і намагався не зважати на поліцейську жовту стрічку, причеплену до чагарників та довкола прорізаних ширмових дверей на веранді, які теліпалися від вітру. Все оце, разом з орендованим сміттєвозом, що стоячи біля бордюру, збирався поглинути те, що лишилося від життя мого діда, засмучувало мене, але не лякало.

Коли всі зрозуміли, що припадку зі мною не трапиться і я не гепнуся, запінившись, на землю, ми взялися до роботи. Озброївшись мішками для сміття, ми похмуро ходили будинком, випорожнюючи в мішки полиці, шафки та підпільні ніші, виявляючи химерні візерунки пилу під предметами, що роками не зрушувалися з місця. Ми будували піраміди з речей, які ще могли стати в пригоді, і піраміди з речей, яким судилося зникнути в череві сміттєвоза. Мої тітка і татко – люди несентиментальні, тому піраміда, призначена для сміттєвоза, виявилася набагато вищою. Я вперто добивався, щоби мені віддали декотрі речі, наприклад, височенний стос підмочених водою журналів «Нешнл джіографік», складених в кутку гаража: скільки днів провів я, вдивляючись у них, уявляючи себе серед болотних людей Нової Гвінеї або дослідником, що відкриває невідомий замок на самісінькому вершечку гори в королівстві Бутан! Але щоразу тітка з батьком заперечували мені. Мені не дозволили зберегти ані колекцію старовинних дідових футболок для гри в боулінг («Вони жахливі», – сказав татко), ані вінілові платівки сімдесятих із записами класичного джазу та свінгу («Їх можна дуже вигідно продати»), ані вміст його гігантської, і досі замкненої зброярської шафи («Ти що, жартуєш? Сподіваюся, ти при здоровому глузді?»).

Я заявив своєму батьку, що він людина безсердечна. Моя тітка втекла з місця потенційної сварки, залишивши нас самих у кабінеті, де ми саме розбирали старі фінансові записи.

– Я не безсердечний, а практичний. Цим слід займатися, коли помирають люди, Джейкобе.

– Та невже? А як бути, коли помреш ти? Мені теж слід спалити всі твої рукописи?

Батько враз почервонів, як буряк. Не варто було цього казати: згадка про його незакінчені рукописи виявилася ударом нижче пояса. Та він не загорлав на мене, а тихо мовив:

– Я взяв тебе сюди, бо думав, що ти вже дорослий. Напевне, я помилився.

– Ти справді помилився. Гадаєш, якщо ми позбудемося дідових речей, я його швидко забуду? Не вийде.

Батько розпачливо підніс угору руки.

– Знаєш що? Я втомився з тобою боротися. Можеш забрати собі все, що забажаєш.

І він кинув мені під ноги оберемок пожовклих паперів.

– Оце тобі детальний план податкових відрахувань того року, коли було вбито Кеннеді. Не забудь повісити їх в рамці на стіні!

Я копнув оберемок ногою і, хряснувши дверима, вийшов з кабінету, а потім сів і чекав у великій кімнаті, коли батько прийде і вибачиться. Та зачувши, як заревіла машинка-подрібнювач паперів, я второпав, що вибачень не буде, і тому поплентався до спальні і там зачинився. У спальні смерділо спертим повітрям, шкіряним взуттям та трохи ядучим одеколоном, яким користувався мій дідо. Я прихилився до стіни і помітив стежину, протоптану в килимі від дверей до ліжка, і раптом побачив, що з-під ліжкового покривала, що звисало мало не до підлоги, стирчить куточок якоїсь коробки. Я підійшов, став навколішки і витягнув її. То була стара запилена сигарна коробка, немов навмисне залишена дідом так, щоби я її знайшов.

Усередині коробки лежали до болю знайомі мені фото: хлопчик-невидимка, летюча дівчинка, підіймач кам’яних брил та чоловік з лицем, намальованим на потилиці. Фотографії були крихкі й потріскані та якісь наче менші за ті, що збереглися в моїй пам’яті. Тепер, коли я дивився на них очима майже дорослого чоловіка, мене вразило – як кричуще грубо вони підроблені. Варто було трошки підсмалити край фото на вогні – і голова «хлопчика-невидимки» щезла. А оту величезну брилу, що тримав над головою підозріло худорлявий хлопець, можна виготовити з гіпсу чи пемзи. Але це навряд чи завважив би шестирічний хлопчик, який, до того ж, дуже хотів вірити у правдивість цих фото.

А під ними лежали ще п’ять, які дідо Портман ніколи мені не показував. Спочатку я здивувався – чому? Але коли придивився уважніше, то все зрозумів. Троє з цих фото були підроблені з такою очевидністю, що це могла б помітити навіть дитина: одна з фотографій зображувала до сміху примітивну подвійну експозицію дівчинки, начебто заточеної у пляшку; на другій було зображене «летюче» дитинча, підтримуване чимось схованим у темному одвірку позаду нього; на третій був собака з грубо приліпленою до нього хлопчачою головою. І наче цього було недостатньо, останні дві фотографії немов матеріалізувалися з кошмарів Девіда Лінча: на одній утілена нещасна маленька акробатка, що виконувала моторошний і небезпечний задній міст, а на другій – парочка дивакуватих двійнят, вдягнених у костюмчики настільки химерні, що нічого схожого я раніше не бачив. Навіть мій дідо, який забивав мені голову історіями про потвор із чорними мацаками-язиками, розумів, що такі знімки не додадуть здорового й спокійного сну жодній дитині.

Тримаючи оті фото в руці, я став навколішки на запилену підлогу дідової спальні і пригадав, яким обманутим почувався того дня, коли виявилося, що всі ці історії – суцільна вигадка. Але тепер переді мною відкрилася вся правда: останні слова діда були не чим іншим, як черговим фокусом, його останнім вибриком, призначеним для того, щоби заразити мене кошмарами та параноїчними фантазіями, для викорінення яких потрібні роки психотерапії та вживання ліків, що порушують обмін речовин і шкодять здоров’ю.

Я зачинив коробку і відніс його до великої кімнати, де татко з тіткою Сюзі випорожнювали в десятигалонний сміттєвий мішок цілу шухляду талонів – вирізаних, але так і не використаних.

Я подав їм коробку. Вони навіть не спитали, що в ній.

* * *

– Он воно як, – мовив лікар Голан. – Гадаєш, його смерть була безглуздою?

Я лежав на кушетці, споглядаючи в кутку акваріум, єдиний в’язень якого – золота рибка – ліниво плавав колами туди-сюди.

– Гадаю, що так, якщо ви, звісно, не маєте якогось кращого пояснення, – відповів я. – Наприклад, якоїсь грандіозної теорії про сенс усього того, про що ви мені ще не сказали. Інакше…

– Що інакше?

– Інакше все це – марна трата часу.

Психіатр зітхнув і потер перенісся, наче хотів позбутися головного болю.

– Не мені робити висновки про те, що означали останні слова твого діда, – сказав він. – Що ти сам про це думаєш – ось що важливо.

– Я думаю, що це психіатричне базікання і психіатрична бздура! – випалив я. – Важливо не те, що я думаю, а те, що є правдою. Але, гадаю, ми про це ніколи не дізнаємося, тож яка різниця? Нумо – випишіть мені чергову порцію наркоти і заберіть чек.

Я хотів вивести його з рівноваги, розлютити, щоби він сперечався зі мною, наполягав, що я помиляюсь, а натомість психіатр сидів з незворушним виразом обличчя, постукуючи ручкою по бильцю свого крісла.

– Схоже, ти втратив бажання боротися, – мовив лікар Голан після нетривалої мовчанки. – Я розчарований. Ти зовсім не схожий на людину, що одужує.

– Тоді ви просто погано мене знаєте, – відказав я.

* * *

Я не мав настрою для святкувань. Про те, що мене очікує гулянка, я здогадався тоді, коли мої предки закинули товсті натяки: мовляв, наступний тиждень неминуче буде нудним та нецікавим, хоча всі ми добре знали, що наступного тижня мені виповниться шістнадцять. Я благав їх не відзначати мій день народження цього року, бо, серед інших причин, я не міг уявити собі жодного, кого мені хотілося б запросити на святкування, але батьки непокоїлися, що я надто багато часу проводжу на самоті, і вперто чіплялися за ту думку, що спілкування неодмінно матиме лікувальний ефект. Ага, електрошок також має лікувальні властивості, нагадав я їм. Та моя мати вкрай неохоче пропускала навіть найменший привід для гулянки; якось вона запросила гостей на вечірку з приводу дня народження нашого папуги – частково заради того, щоб повихвалятись нашим будинком. Із фужером вина у руці вона водила натовп гостей від однієї кімнати, надміру напханої меблями, до другої, так само щедро умебльованої, вихваляючи геній архітектора, який спроектував будинок, і розповідаючи страшилки про те, як тяжко їй далося спорудження будинку: «Ми кілька місяців чекали, поки доставлять оті канделябри з Італії!»

Ми приїхали з катастрофічно безглуздого сеансу з лікарем Голаном, і я йшов слідком за батьком до нашої підозріло темної вітальні, коли той бурмотів щось типу «Яка ганьба, що ми цього року нічого не влаштували на твій день народження» і «Та то нічого, наступного року неодмінно надолужимо», як раптом увімкнулися лампи і залили світлом вітальні плакати, повітряні кульки та пістряву компанію, що складалася з моїх тіток, дядьків та решти родичів, з якими я рідко бачився, а говорив – іще рідше. Там були всі, кого моїй матері вдалося вмовити прийти, навіть Рікі. Трохи комічний і недоречний у своїй розцяцькованій шкірянці він примостився біля великої чаші з пуншем. Коли всі скінчили поздоровляти мене, а я скінчив удавати, що страшенно здивований, мати обняла мене за талію і пошепки спитала: «Ну як – нормально?» Я був засмучений, стомлений і, якщо чесно, волів би краще пограти в комп’ютерну гру, а потім заснути під телевізор. Але що ж тоді робити з гостями – прогнати їх усіх додому? Тому я сказав, що все класно, а мати всміхнулася і подякувала мені.

– Хто хоче оглянути нашу нову прибудову? – спитала вона співучим голосом і, наливши собі трохи шардоне, повела групу родичів на оглядини.

Ми з Рікі перезирнулися через кімнату і кивнули в мовчазній згоді потерпіти годину-дві присутність один одного. Ми не розмовляли з ним з того дня, коли він мало не зіштовхнув мене з даху, але добре розуміли важливість підтримання ілюзії нашої дружби. Я вже хотів був підійти до нього й поговорити, коли дядько Боббі вхопив мене за лікоть і заштовхав у куток. Дядько Боббі – величезний чолов’яга з широкими, мов діжка, грудьми – їздив на величезному авто, жив у величезному будинку і насамкінець йому судилося померти від величезного серцевого нападу, бо він полюбляв паштет із гусячої печінки та гамбургери страхітливих розмірів, якими він роками натоптував свій шлунок. Усі дядькові статки успадкували мої недоумкуваті наркомани-кузени та його крихітна мовчазна дружина. Дядько Боббі з дядьком Лесом були співвласниками мережі «Кмітливий помічник» і мали спільну звичку заштовхувати людей у кутки для конфіденційних розмов, немов для обговорення якихось мафіозних планів, замість того щоби вихваляти господиню за прекрасний соус гуакамоле.

– Твоя мати каже, що в тебе стріха поїхала і ти захворів на… ну, захворів через оті дідові вигадки.

Які вже стали моїми. Можна подумати, ніхто не знає, як це зветься.

– Це зветься «гостра стресова реакція», – пояснив я.

– Як?

– Назва того, чим я хворів. Тобто хворію. Втім, яка різниця?

– Зрозуміло. Дуже приємно чути. – І дядько Боббі махнув рукою, наче відмахнувшись від прикрої дрібниці, про яку не варто й говорити. – Ми тут із твоєю мамою подумали… Як ти дивишся на те, щоби приїхати цього літа до Тампи і подивитися, як працює родинний бізнес? Трохи попрацювати головою разом зі мною в нашій штаб- квартирі? Чи тобі більше подобається розставляти товари на полицях?

І дядько Боббі розреготався так гучно, що я мимоволі аж позадкував.

– Можеш навіть залишатися у нас на вихідні порибалити зі мною та кузенами.

Потім він хвилин п’ять описував мені свою нову яхту, вдаючись до найдрібніших, майже інтимних деталей, наче вже цього буде достатньо, щоби змусити мене погодитися. Коли дядько скінчив, він привітно вишкірився і простягнув мені руку, щоби я її потиснув на знак згоди.

– Ну, що скажеш, друзяко Джейкоб?

Гадаю, що то була пропозиція, від якої неможливо відмовитися, але я вважав за краще провести літо в концентраційному таборі в Сибіру, аніж жити в одному будинку з дядьком та його зіпсованими нащадками. Стосовно ж роботи в штаб-квартирі «Кмітливого помічника» я розумів, що це, імовірно, є невідворотною частиною мого майбуття, але я розраховував іще, принаймні, на кілька літніх сезонів вільного життя та на чотири роки в інституті, перш ніж дозволю замкнути себе в корпоративній клітці. Я завагався, роздумуючи про те, як гідно вийти з цієї непростої ситуації. Але натомість бовкнув:

– Не думаю, що ця ідея сподобається моєму психіатру.

Дядько зсунув свої кущасті брови. Непевно кивнувши, він сказав:

– Так, звісно, аякже. Що ж, друзяко, ну тоді діятимемо залежно від обставин. Як ти на це дивишся? – І він відійшов від мене, не чекаючи на відповідь, удаючи, що побачив по той бік кімнати ще когось, кого можна ось так схопити за лікоть і заштовхати в куток.

Нарешті моя мати оголосила, що настав час показувати подарунки. Вона завжди наполягала, щоби ця процедура виконувалася у всіх на очах, що створювало для мене чималу проблему, бо, як я вже сказав, брехун із мене ніякий. А це означає, що мені погано вдається зображувати на обличчі вдячність за переподаровані СD із записами різдвяної музики в стилі кантрі або ж за передплату на журнал «Полювання та риболовля» – роками мій дядько Лес перебував у полоні ілюзії, що я, бач, такий собі «любитель природи». Задля пристойності мені довелося вичавити з себе посмішку, піднімаючи догори і показуючи всім кожен розгорнутий подарунок (щоби всі достобіса позахоплювалися ним), допоки купа подарунків на кавовому столику не всохла до трьох предметів.

Я простягнув руку до найменшого з них. Усередині виявився ключ до чотирирічного седана представницького класу, на якому роз’їжджали мої батьки. Мама пояснила, що вони з татом саме збираються придбати новий, тому цей дістався мені у спадщину. Моє перше авто! Усі відразу ж заохали і заахали, а я відчув, що враз почервонів. Для мене то було занадто – чванькувато вихваляти такий коштовний подарунок у присутності Рікі, чия тачка коштувала приблизно стільки, скільки мені видавали на кишенькові витрати у дванадцять років. Схоже, мої батьки намагалися привчити мене любити гроші, хоча насправді мені було до них байдуже. Втім, легко розводитися про байдужість до грошей, коли маєш їх цілу купу.

Наступним подарунком була цифрова камера, яку я виклянчував у батьків ціле літо.

– Ой! – захоплено вигукнув я, пробуючи камеру рукою на вагу. – Класна річ!

– Я невдовзі розпочну нову книгу про птахів, – сказав батько. – Тому й подумав: може, ти захочеш пофотографувати?

– Нова книга! – вигукнула моя мамця. – Феноменальна ідея, Френку. До речі, а що трапилося з тою книгою, над якою ти останнім часом працював? – Певно, вона вже хильнула кілька фужерів вина.

– Мені залишилося дещо в ній виправити, – ледь чутно відказав батько.

– А, зрозуміло.

Я почув, як дядько Боббі стиха пирснув.

– Ну ось! – мовив я, простягаючи руку за останнім подарунком. – А оцей – від тітоньки Сюзі.

– Взагалі-то, – сказала тітка, коли я розривав пакувальний папір, – це подарунок від твого діда.

Я закляк як вкопаний. У кімнаті запала мертва тиша, і всі витріщилися на тітоньку Сюзі так, наче вона щойно ви´кликала якусь злу примару. Батько міцно стулив губи, а мати залпом допила вино.

– А ти просто розгорни і подивися, – запропонувала тітонька Сюзі.

Зірвавши рештки пакувального паперу, я побачив стару книгу у твердій палітурці, обтріпану, без суперобкладинки. То були «Вибрані твори» Ральфа Волдо Емерсона. Я витріщився на неї так, наче хотів прочитати крізь обкладинку, не в змозі збагнути, як вона опинилася у моїх руках, що враз затремтіли. Ніхто, окрім лікаря Голана, не знав про останні слова мого діда, і він пообіцяв декілька разів, що доти, поки я не погрожуватиму вчинити самогубство, нажершись отруйних пігулок або не стрибону ластівкою з мосту Саншайн Скайвей, все, про що ми говорили в його кабінеті, залишиться таємницею.

Я витріщився на свою тітку, і на моєму обличчі застигло запитання, яке я достеменно не знав, як поставити. Вона вичавила з себе слабку усмішку і сказала:

– Я знайшла цю книгу в дідовому письмовому столі, коли прибирала в будинку. На титульній сторінці він написав твоє ім’я. Тож мені й подумалося, що він хотів подарувати її тобі.

«Господи, благослови тітоньку Сюзі. Бо вона таки має серце».

– Ти диви. А я й не знала, що твій дід був любителем книжки почитати, – мовила моя мати, намагаючись розрядити напружену атмосферу. – Глибокодумний подарунок, нічого не скажеш.

– Так, дійсно, – сказав батько крізь стиснуті зуби. – Дякую тобі, Сюзанно.

Я розгорнув книгу. Зрозуміла річ – на титульній сторінці був напис, зроблений тремтячим почерком мого діда.

Я встав, щоби піти, боячись розплакатися на очах у всіх присутніх, та з-поміж сторінок книги щось вислизнуло і впало на підлогу.

Я нахилився і підняв упалий предмет. То був лист.

«Емерсон… лист».

Я відчув, як кров відхлинула від мого обличчя. Мати прихилилася до мене і напруженим шепотом спитала, чи не потрібна мені склянка води, що на її мові означало: «Тримайся, бо люди дивляться». І в ту мить я, вхопившись однією рукою за живіт, прожогом вискочив з кімнати.

* * *

Лист був написаний на тонкому нелінованому папері заокругленим і кучерявим, майже каліграфічним письмом, чорним чорнилом мінливого відтінку, як у старовинних чорнильних ручках. У листі йшлося таке:

Як і обіцяла авторка, лист містив старе фото.

Я підніс його під світло настільної лампи, намагаючись видивитись додаткові деталі на силуеті жіночого обличчя, але не зміг знайти жодної. Той знімок був дуже химерний, однак зовсім не схожий на ті фото, що я знайшов у дідовій коробці під ліжком. На ньому не було ніяких фототрюків. Просто жінка – стоїть собі й палить люльку. Та люлька нагадувала люльку Шерлока Холмса: крива і наче причеплена до краю губ. Мій погляд раз-по-раз повертався до неї.

Чи було це тим, що мій дід сказав мені знайти? Справді, подумалося мені, саме так воно і є. Не листи Емерсона, а лист, засунутий у книгу з творами Емерсона. Але хто вона була – ця директриса, ця жінка на прізвище Сапсан? Я придивився до конверта, сподіваючись знайти зворотну адресу, але знайшов лишень збляклу поштову марку з написом: «Ост. Кернгольм, Кемрі, ВБ».

ВБ – це Велика Британія. Вивчаючи в дитинстві географічні атласи, я дізнався, що Кемрі валійською мовою означає «Уельс». Ост. Кернгольм, напевне, означало той острів, який пані Сапсан згадувала у своєму листі. Може, то і є отой острів, на якому мій дідо жив у дитинстві?

Дев’ять місяців тому він сказав мені: «Знайди птаха». Дев’ять років тому він стверджував, що дитячий притулок, у якому він мешкав, перебував під захистом «птаха, що палив люльку». У віці семи років я сприйняв цей вираз буквально, але директриса на знімку справді палила люльку, і звали її Сапсан, що означало різновид яструба. А що, як птах, якого мій дід наказав мені знайти, насправді був отою жінкою, котра врятувала й оберігала його – тобто був директоркою дитячого притулку на острові? Може, вона й досі там, звісно, стара, як світ – скільки ж років минуло! – але підтримувана своїми підопічними, дітьми, які виросли, але так нікуди з острова й не поїхали.

Уперше останні слова мого діда набули чіткого, хоча й химерного сенсу. Він хотів, щоб я поїхав до того острова і знайшов цю жінку, його колишню директорку. Хто-хто, а вона мала знати таємницю його дитинства. Але поштовій марці на тому конверті вже років п’ятнадцять. Чи була пані Сапсан і досі жива? Я швидко провів обчислення: якщо вона керувала дитячим притулком у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому, скажімо, у двадцять п’ять років, то тепер їй уже під сто. Так, це цілком можливо: в Енглвуді були старі люди й старші, вони жили самі по собі та ще й на автомашинах їздили; а навіть якщо пані Сапсан уже відійшла у кращий світ з часу написання оцього листа, то на острові Кернгольм мають залишитися люди, які мені допоможуть, люди, котрі знали дідуся Портмана ще малим хлопчиком. Люди, котрі знали його таємниці.

* * *

Як ви вже здогадалися, переконати моїх батьків дозволити мені провести частину літнього відпочинку на крихітному острові біля узбережжя Уельсу було завданням не з легких. Вони – а особливо матір – мали багацько поважних причин вважати, що це дурна ідея, зважаючи на чималу вартість поїздки, зважаючи на те, що я мав провести літо разом із дядьком Боббі, навчаючись керувати фармацевтичною імперією, і зважаючи на те, що мене нікому супроводжувати, бо батьки не мали ані найменшого бажання їхати зі мною, а поїхати туди сам я, звісно, не міг – на їхню думку. Жодного дієвого аргументу на свою користь я не мав, а справжню причину (так дід велів!) озвучити не міг, бо тоді батьки визнали б мене ще більш схибленим, аніж я був. Певна річ, я не збирався розповідати їм про останні слова дідуся Портмана, а також про лист та фото, бо тоді вони точно мене не пустили б. Єдиним моїм аргументом, що звучав більш-менш розсудливо, було щось типу «Мені хочеться більше дізнатися про історію нашої родини» або не надто переконливе «Он декотрі з наших сусідів збираються влітку до Європи, то їм можна, а мені ні?» Оці останні, «раціональні» докази я не втомлювався наводити за будь-якої першої-ліпшої нагоди, а одного разу навіть вдався до тактики шантажу: «Ви що, грошей не маєте?» – однак відразу ж пожалкував про це. Та всі мої зусилля були марними.

Далі трапилися кілька подій, які страшенно допомогли мені у справі переконання батьків. По-перше, дядько Боббі охолов до ідеї, що мені слід провести з ним літо, бо кому ж захочеться, щоб у нього вдома жив схиблений бовдур? Тож мої перспективи на літо несподівано розширилися. По-друге, мій татко дізнався, що отой острів Кернгольм є визначним місцем поширення всіляких цікавих птахів, і що там гніздиться чи не половина світової популяції якихось особливих птахів, і це дослідження допомогло б йому в написанні ще одного орнітологічного опусу. Він без упину базікав про оцю здогадну нову книгу, і щоразу, коли траплялася нагода, я, як міг, заохочував його, і він, здавалося, виявляв до цієї орнітологічної теми дедалі більший інтерес. Та найважливіший вплив справив лікар Голан. Після навдивовижу нетривалого переконування з мого боку він шокував нас усіх тим, що підтримав мою ідею і спонукав моїх батьків дозволити мені поїздку на острів.

– Ця поїздка може стати переломним моментом для вашого сина, – якось сказав він моєму батьку після чергового сеансу психотерапії. – Оте місце було настільки міфологізоване його дідом, що для демістифікації цієї легенди вашому сину конче необхідно особисто відвідати той острів. Там він переконається, що то є звичайне і аж ніяк не містичне місце, і фантазії діда втратять для вашого сина всю свою силу. Ця поїздка може стати дуже ефективним засобом подолання хворобливих фантазій за допомогою реалій.

– Але ж мені здавалося, що насправді мій син не вірив у всі ці дурниці, – сказала мати, обертаючись до мене. – Хіба ж не так, Джейку?

– Так, мамо, так, – заспокоїв я її.

– Свідомо він справді не вірить у них, – підтвердив лікар Голан. – Але вся річ у його підсвідомості – ось що призводило й призводить до нинішніх проблем з вашим сином. Підсвідомість породжує тривогу й кошмарні сни.

– То ви гадаєте, що поїздка на острів допоможе йому? – перепитала моя мати, глянувши на нього примруженими очима так, немов приготувалася почути неприховану правду. Стосовно того, що мені слід чи не слід робити, слово лікаря Голана було для батьків законом.

– Так, я в цьому переконаний, – відповів він.

Цих слів було достатньо, щоби остаточно переламати ситуацію на мою користь.

* * *

Далі все пішло як по маслу і напрочуд швидко. Були придбані авіаквитки, складені розклади і розплановані плани. Ми з батьком вирушали на три тижні на острів наприкінці червня. Мені здалося, що то занадто тривалий термін, але батько заявив, що саме стільки часу він потребує для того, щоб досконально дослідити пташині колонії. Я гадав, що мамця заперечуватиме – аж три тижні! – але чим ближче до часу поїздки, тим більшою була її радість за нас.

– Це ж треба – двоє моїх чоловіків вирушають у велику пригодницьку подорож! – час від часу повторювала вона, сяючи від захвату.

Мені її ентузіазм і справді здавався зворушливим та щирим, допоки одного вечора я не підслухав, як вона базікала по телефону з подругою, розводячись про те, як вона нарешті «зможе пожити своїм колишнім життям», і що їй аж три тижні не доведеться панькатися з двома безпорадними дітьми.

«І я тебе люблю – як і ти мене» хотілося сказати мені з сарказмом, але вона говорила не зі мною, мене не бачила, і тому я промовчав. Я й справді любив її, але здебільшого тому, що любити свою матір вважається за належне, а не тому, що вона була однією з тих жінок, до якої я відчув би сильну симпатію, стрівши її на вулиці. Втім, такого не сталося б у принципі, бо вона їздить на авто, а вулицею ходять лише незаможні люди.

Упродовж тритижневого вікна, що випало між закінченням школи та початком поїздки, я зробив усе, щоби перевірити в Інтернеті – чи, бува, не значиться пані Сапсан серед живих, але безрезультатно. Припускаючи, що вона й досі жива, я сподівався зв’язатися з нею телефоном і хоча би попередити про наш приїзд, але невдовзі виявилося, що на острові Кернгольм телефону не мав майже ніхто. Я знайшов один-єдиний номер на увесь острів, і на нього подзвонив.

На з’єднання пішла хвилина, у лінії чулися сичання та тріскіт, вони то припинялися, то знову оживали, тож я мало не фізично відчув кожну милю відстані, яку долав мій дзвінок. Нарешті я почув отой дивний суто європейський гудок: «Уа-а-ап, уа-а-ап!» і слухавку взяв якийсь чолов’яга, що, як я міг судити, був добряче напідпитку.

– Волоцюжна діра слухає! – загорлав він. Потім на задньому фоні почувся якийсь жахливий гармидер, типу того, що зчиняється у розпал студентської гулянки. Я спробував назватися, але він, здавалося, мене не розчув.

– Діра слухає! – знову загорлав чоловік. – Хто питає? – Та не встиг я хоч щось сказати, як він відірвав трубку від рота і на когось заволав: – Я сказав стуліть пельки, пришелепки чортові! Я по телефону роз…

І в цю мить зв’язок перервався. Я просидів з хвилину, отетеріло притиснувши слухавку до вуха, а потім поклав її. І не завдав собі клопоту повторним дзвінком. Якщо єдиний телефон на Кернгольмі встановлений у лиховісному лігві під здогадною назвою «Волоцюжна діра», то про решту острова годі й казати. Невже моя перша поїздка до Європи перетвориться на нескінченне уникання п’янючих маніяків і спостерігання, як птахи випорожнюють свої кишки на скелястих берегах острова? Можливо, що так. Але якщо це означатиме й остаточне розкриття таємниці мого діда, після чого я зможу повернутися до звичайного непоказного життя, то заради цього можна перетерпіти все, що мені трапиться.