Читать книгу Дім дивних дітей - Ренсом Ріґґз - Страница 7

Коли я, перестрибуючи через стовбури, перечіпляючись і, мов сліпий, намацуючи шлях, вибрався крізь ліс та туман до світу, де панувало сонце й світло, я з подивом виявив, що сонце вже котилося за обрій, а світло почервоніло. Якимось чином день непомітно прослизнув у небуття, мов крізь пальці пісок. У барі на мене вже чекав татко; перед нам на столі стояли кухоль чорного, як смола, пива і ноутбук. Я сів і крадькома від батька хильнув добрячий ковток його пива. Та він навіть погляду не відірвав від свого комп’ютера, щось заповзято друкуючи.

– Господи милосердний! – поперхнувся я добрячим ковтком. – Що це? Зброджена моторна олива?

– Та десь так, – з усмішкою відповів татко, забираючи в мене кухоль. – Тутешнє пиво не схоже на наше, американське. Ти й досі не знав, яке воно на смак, еге ж?

– Авжеж, навіть не здогадувався, – відповів я, хитро підморгнувши, хоча насправді так воно й було. Моєму батьку подобалося думати, що я такий самий любитель веселих компаній та пригод, як і він у моєму віці; цей міф мені було дуже легко підтримувати.

Я зазнав короткого допиту – як дістався до будинку і хто мене туди відвів. Оскільки найлегший спосіб брехати – це замовчувати деталі, а не вигадувати їх, то цей екзамен я склав на «відмінно». Тому вельми доречно «забув» розказати про те, як Хробак із Діланом заманили мене в овечі кізяки, а самі накивали п’ятами за півмилі від кінцевого пункту нашого походу. Схоже, батьку сподобалося, що я встиг познайомитися з двома хлопцями мого віку; втім, наскільки я пам’ятаю, я забув сказати йому, що ті хлопці поставилися до мене відверто зневажливо.

– Ну, і як будинок?

– Руїна.

Батько поморщився.

– Що ж, давно твій дідо там не жив, еге ж?

– Та отож. Там давно ніхто не живе.

Татко закрив свій портативний комп’ютер – явна ознака того, що він хотів вислухати мене дуже уважно.

– Бачу, ти дуже розчарований.

– Та ото ж. Не думав я, що проїду тисячі миль для того, щоби знайти будинок, повний химерного мотлоху.

– І що ж ти збираєшся робити тепер?

– Пошукаю, з ким можна поговорити. Хтось має знати, що трапилося з дітьми, які там мешкали. За моїми прикидками дехто із тих дітей і досі має бути серед живих. Якщо не тут, то на Великій землі. Ну, в притулку для людей похилого віку чи типу того.

– Безсумнівно. Слушна думка. – Втім, його слова прозвучали якось непереконливо. Настала ніякова пауза, а потім батько додав: – Отже, побувавши тут, ти потроху розумієш, ким насправді був твій дідо?

Я замислився.

– Не знаю. Може, й так. Нічого особливого тут немає – острів як острів.

Батько кивнув.

– Та ото ж.

– А ти як?

– Я? – знизав він плечима. – Я вже давно кинув спроби зрозуміти свого батька.

– Шкода. І сумно. А хіба тобі було нецікаво?

– Було, зрозуміла річ. Але через деякий час стало нецікаво.

Я відчув, що розмова ось-ось піде в небажаному для мене напрямку, але наполягав.

– І чому?

– Якщо тебе не впускають, то врешті-решт ти припиняєш стукати у двері. Розумієш, про що я?

Батько вкрай рідко розмовляв зі мною отак. Можливо, то пиво подіяло чи те, що ми були далеко від дому, а може, він вирішив, що я вже достатньо дорослий, щоби вислухувати подібне. Та якою б не була причина, мені не хотілося, щоб він зупинявся.

– Але ж він був твоїм татком. Як ти міг кинути цікавитися його минулим?

– Та це не я кинув! – відказав він занадто голосно, майже скрикнув, а потім знітився, опустив очі й покрутив склянку з пивом. – Річ у тім… правда в тім, що твій дідо не знав, як бути батьком, не вмів, але однаково вважав, що мусить, бо ніхто з його братів та сестер не пережив ту війну. Та батьківство для нього полягало в тому, що його увесь час не було вдома – то він на полюванні, то у службовому відрядженні, то кудись завіється. Але навіть тоді, коли він був удома, виникало таке відчуття, що насправді його вдома немає.

– Це ти про Геловін, еге ж?

– Про який іще Геловін?

– Сам знаєш який. Отой, що на фото.

То було давно, і трапилося ось що: настав Геловін. Мій татко був малюком чотирьох-п’яти років, і йому ще ніколи не доводилося «щедрувати». Тож дідо Портман пообіцяв взяти його з собою після роботи, щоби ходити по сусідах, приказуючи «Почастуй чи пожартуй!» Моя бабця навіть роздобула таткові отой сміховинний рожевий костюм зайця, тож він начепив його і просидів з п’ятої і аж до опівночі, чекаючи на дідуся, але той так і не з’явився. Розлючена бабця сфотографувала татка, коли він сидів та плакав на під’їзній алеї – щоби продемонструвати діду, який же він поганець. Певна річ, те фото відтоді стало у нашій родині предметом з легенди, а для мого батька – предметом великої ніяковості.

– Та ні, тут не лише Геловін, тут багато чого, – пробурмотів татко. – А насправді, Джейку, ти був ближчим йому, аніж будь-коли вдавалося мені. Не знаю… Мені навіть здається, що між вами існувало щось невисловлене.

Я не знав, що й казати. Невже він ревнував?

– А чому ти мені це кажеш?

– Тому, що ти мій син, і мені не хочеться, щоб ти постраждав.

– Постраждав? Як саме?

Батько ненадовго замовк. По небу бігли хмари, і останні промені сонця кидали на стіну наші химерні тіні. У мене виникло негарне відчуття, оте, що буває тоді, коли твої батьки «розколюються» і кажуть тобі те, чого раніш ніколи не казали, але ти здогадуєшся про це ще тоді, коли вони навіть рота не розтулили.

– Я ніколи не виявляв допитливості стосовно життя твого діда, бо боявся того, що віднайду, – сказав нарешті татко.

– Ти маєш на увазі те, що трапилося з ним під час війни?

– Ні. Ті таємниці твій дідо беріг тому, що вони були надто болючими. Це я добре розумів. Я маю на увазі його подорожі, те, що його майже увесь час не було вдома. Ми з твоєю тіткою мали свою думку щодо цього: насправді він не подорожував, а проводив час з іншою жінкою. І, можливо, навіть не з одною.

Я нічого не відповів, і батькові слова немов зависли в повітрі. Щоки мої якось химерно засвербіли.

– Це ж повна бздура, татку.

– Якось ми знайшли листа. Лист був від жінки, її імені ми не знали, а адресувався він твоєму діду. «Я кохаю тебе, я без тебе не можу, коли ми побачимося знову» і таке інше. Вульгарна показна писанина. Ніколи не забуду її.

Сором гострою шпичкою кольнув мене, немов батько описував мої власні гріхи. Та однаково я ніяк не міг повірити в почуте.

– Ми порвали того листа і змили в унітаз. Більше нічого такого ми не знаходили. Напевне, після того випадку твій дідо став обережнішим.

Я не знав, що сказати, мені було соромно батьку в очі глянути.

– Вибач, Джейку. Напевне, це тяжко чути. Я знаю, ти його боготворив. – Він простягнув руку, щоби стиснути мені плече, але різким порухом плеча я скинув її, а потім з лязганням відсунув стілець і встав.

– Я нікого й ніколи не боготворив.

– Гаразд. Я просто… Мені не хотілося приголомшувати тебе, от і все.

Я взяв куртку і накинув її на плече.

– Куди ти? Скоро вечеря.

– Ти помиляєшся стосовно нього. І я це доведу.

Батько зітхнув, наче казав: «Роби, як знаєш».

– Гаразд. Сподіваюся, що доведеш.

Гепнувши дверима, я вискочив з «Попівської нори» і попрямував, сам не знаючи куди. Інколи необхідно просто піти геть.

Звісно, мій татко мав рацію: я боготворив свого діда. Я мав потребу думати про нього тільки добре, і той факт, що він начебто виявився бабієм, в цю концепцію не вписувався. Коли я був малим, незвичайні історії дідуся Портмана ставали для мене свідченням того, що людина може жити фантастично красивим життям, сповненим пригод. Навіть тоді, коли я припинив вірити в ці історії, для мене в дідові так і лишалося щось фантастичне, щось чаклунське. Пережити всі ті жахи, що випали на його долю, стати свідком найгірших проявів людської натури, які вщент спотворили його життя, і вийти зі всього цього доброю і шляхетною людиною, якою я його знав, – ось це було по-справжньому фантастичним. Тому я ніяк не міг повірити, що мій дідо був брехуном і поганим батьком. Бо якщо вже дідусь Портман не шляхетний добродій, то хто ж тоді?

* * *

Двері музею були відчинені, світло увімкнене, але всередині, здавалося, нікого немає. Я зайшов усередину, сподіваючись знайти куратора, щоб дізнатися про історію острова та про його мешканців хоч щось, що кине світло на історію отого покинутого напіврозваленого будинку і можливе місцезнаходження його колишніх мешканців. Подумавши, що куратор ненадовго кудись вийшов, бо натовпи відвідувачів не ломилися у двері музею, я ввійшов до святилища, щоби згаяти час за розгляданням експонатів.

Ті містилися у великих відкритих шафах, що стояли вздовж стіни там, де колись були лави для прихожан. Здебільшого невимовно нудні – про життя в традиційному рибальському селі, про секрети тваринництва. Утім, один експонат вирізнявся з-посеред інших. Він перебував в ошатній шафці на почесному місці в передній частині кімнати, де колись стояв вівтар. Шафка була відгороджена мотузкою, через яку я переступив, не завдаючи клопоту прочитати попереджувальну табличку; шафка мала поліровані дерев’яні боки і плексигласовий верх, тому зазирнути у неї можна було лише згори.

Коли ж я зазирнув туди, то мало не скрикнув з переляку і на якусь пронизану панікою мить подумав: «Потвора!», бо несподівано і раптово зіштовхнувся лицем до лиця з почорнілим мерцем. Його усохле тіло мало моторошну схожість з істотами, які з’являлися в моїх кошмарах, схожим був і колір плоті, немов підсмаженої, як шашлик, на вогні. Та той жмур не ожив, не поранив назавжди мою свідомість, розбивши скло і вчепившись мені в шию, тож моя паніка поступово вщухла. Це ж всього-на-всього експонат, хоча й надзвичайно моторошний.

– Бачу, ви вже встигли познайомитися з нашим Старим! – почувся позаду голос. Обернувшись, я побачив хранителя музею, який широкими кроками йшов у моєму напрямку. – Ви добре впоралися з початковим шоком. Я не раз бачив, як дорослі люди падали біля тої шафки непритомні! – Хранитель вишкірився і потиснув мені руку. – Мартін Педжет. Не впевнений, що запам’ятав ваше ім’я, коли ми бачилися вчора вранці.

– Джейкоб Портман, – сказав я. – А це хто? Найзнаменитіша в Уельсі жертва вбивства?

– Ха-ха! Може й так, хоча я ніколи не думав про нього як про знамениту жертву убивства. Це найстарший мешканець нашого острова, більш відомий в археологічних колах як Кернгольмський Чоловік, хоча для нас він просто Старий. Якщо точно, то йому понад дві тисячі сімсот років, хоча на момент смерті йому було лишень сімнадцять. Тож насправді це доволі молодий Старий.