Читать книгу Дім дивних дітей - Ренсом Ріґґз - Страница 6

Туман огортав нас щільною завісою. Коли капітан заявив, що ми майже прибули, то спершу мені здалося, наче він жартує, бо все, що я спромігся бачити з хиткої палуби порома, – це нескінченну сіру портьєру. Вчепившись пальцями в поруччя, я витріщався на зелені хвилі й думав про риб, яким, можливо, пощастить ласувати моїм сніданком, а батько стояв поруч зі мною в безрукавці і тремтів від холоду.

Я й гадки не мав, що в червні може бути так холодно й вогко, і сподівався – заради себе й батька, – що наша виснажлива півторадобова подорож, яку ми витримали, щоб заїхати так далеко (три літаки, дві затримки рейсу, короткий сон на брудних вокзалах під час пересадок, а тепер оця нескінченна подорож поромом, від якої кишки вивертало), подарує очікуваний результат. Раптом мій батько скрикнув: «Поглянь!» Я підняв голову і побачив, як перед нами зі схожого на сірий брезент туману виринула височенна скеля.

То був острів мого діда. Примарно бовваніючи в тумані, охоронюваний мільйоном верескливих птахів, він скидався на таку собі середньовічну фортецю, споруджену гігантами. Я поглянув угору на прямовисні скелі – і ідея про те, що це острів зачаклований, видалася мені не такою й абсурдною.

Моя нудота начебто щезла. А татко носився туди-сюди, прикипівши поглядом до птахів, що кружляли над нами; він був схожий на маленького хлопчика в очікуванні різдвяних подарунків.

– Ти лишень поглянь, Джейкобе! – скрикнув він, тицяючи пальцем на зграйку птахів над нашими головами. – Це ж буревісник звичайний!

Ми наближалися до скель, і я помічав під водою якісь химерні обриси. Член екіпажу, який проходив повз мене, побачив, як я витріщився на них, перегнувшись через поруччя, спитав:

– Ти що, ніколи не бачив затонулих кораблів?

Я обернувся.

– Та невже?

– Увесь прилеглий район – це справжній корабельний цвинтар. Недарма ж казали колись старі морські вовки: «Мис Твікст Гартленд і затока Кернгольм-бей – це могила для моряка і вночі, і вдень!»

У ту мить ми пройшли повз затонуле судно. Воно лежало близько до поверхні води, а його зеленуватий корпус виднівся так чітко, що, здавалося, воно ось-ось вирине з води, як той зомбі з неглибокої могили.

– Ось бачиш отой корабель? – спитав моряк, показуючи на те судно. – Його потопив підводний човен, це правда.

– Невже підводні човни запливали аж сюди?

– Зграями. Все Ірландське море аж кишіло німецькими субмаринами. Б’юся об заклад, якщо підняти всі торпедовані ними кораблі, то набереться чималенький військово-морський флот.

І щоби посилити враження від сказаного, моряк красномовно насупив брови і з усмішкою пішов геть.

Я підтюпцем перебіг з носа на корму і провів поглядом потонулий корабель, аж поки той не зник у пінистому сліді нашого порома. А потім, щойно я замислився, чи не знадобиться нам альпіністське спорядження, щоби вибратися на острів, як його скелі розступилися і знизилися нам назустріч. Ми обігнули мис і ввійшли до скелястої затоки у формі півмісяця. Віддалік я помітив маленьку бухту, де підстрибували на хвилях барвисті риболовецькі човни, а за нею, в зеленій чаші острова, виднілося невелике містечко. Клаптики полів, всіяні подекуди цятками овець, тягнулися пагорбами вгору аж до високого кряжа, за який вчепилася схожа на бавовняну ширму стіна хмарин. Краєвид був надзвичайний. Такої гарної місцини я ще ніколи в житті не бачив. Коли пором, чмихаючи двигуном, поволі увійшов до затоки, я відчув приємне передчуття пригоди, немов побачив нерозвідану землю, позначену на карті лише блакитними обрисами.

Пором пришвартувався, і ми знесли наші пожитки на берег. Придивившись, я помітив, що, як і більшість предметів, те місто виявилося не таким гарним, як здалеку. Вздовж невеличкої мережі багнистих, всипаних гравієм вулиць тягнулися білені будиночки – такі дивовижні й незвичайні, за винятком супутникових антен, що стирчали на їхніх дахах. Острів Кернгольм розташовувався надто далеко і був надто малозначущим, щоби прокладати сюди силові кабелі з материка, тому на кожному розі лютими осами гуділи смердючі дизельні генератори, що гармонійно поєднувалося з гуркотом тракторів – єдиним видом колісного транспорту на острові. На околицях містечка виднілися старезні покинуті будинки без дахів – як ознаки скорочення населення, бо молодь острова виїжджала геть, приваблювана деінде більш ефектними та багатообіцяльними перспективами за традиційні рибальство та фермерство, якими місцеві мешканці займалися вже кілька сторіч.

Ми тягнули на собі свої пожитки, видивляючись щось типу готелю під назвою «Попівська хата», де мій батько замовив нам номер. Я уявив собі старезну церкву, переобладнану на пансіон – нічого особливого, було б де переспати після спостереження за птахами чи ходіння по слідах мого діда. Кілька разів ми питали у місцевих мешканців дорогу, але у відповідь ті лише кидали на нас знічені погляди.

– Вони розмовляють англійською чи ні? – вголос здивувався мій батько. Моя рука страшенно заболіла від надмірної ваги валізи, коли ми вийшли на церкву. Нам здалося, що ми нарешті знайшли, що шукали, аж поки не зайшли всередину. Там ми побачили, що то справді була переобладнана церква, але переобладнали її під невеличкий тьмяний музейчик, а не під пансіон.

У кімнаті, завішаній старими рибальськими сітками та овечими шкурами, ми знайшли куратора, що працював тут неповний день. Його обличчя просяяло, але вмить згасло, щойно він дізнався, що ми лише заблукали.

– Напевне, ви шукаєте «Попівську нору», – підказав нам куратор. – То єдина споруда на острові, де здаються номери.

І чоловік дав нам кілька порад, як знайти дорогу, говорячи з якимось ритмічним акцентом, котрий мені страшенно сподобався. Я любив слухати, як говорять валлійці, навіть якщо я не розумів половину зі сказаного. Батько подякував чоловіку і вже приготувався піти, але я, побачивши доброзичливе бажання куратора допомогти нам, трохи затримався і поставив йому ще одне запитання.

– А де тут можна знайти старий дитячий притулок?

– Старий що? – примружено поглянув він на мене.

На якусь жахливу мить мені подумалося, що ми приїхали не на той острів або ще гірше: отой притулок виявився ще одною дідовою фантазією.

– На вашому острові колись був притулок для дітей-біженців, еге ж? – спитав я. – Під час війни? Такий великий будинок?

Куратор замислено прикусив губу, немов роздумуючи – допомагати мені чи відразу ж відкараскатися від усього цього. Та, зрештою, він мене пожалів.

– Не знаю стосовно біженців, – відповів нарешті він, – але мені здається, що я знаю місце, про яке ви кажете. Воно ген там – на протилежному боці острова, за болотом та лісом. Але на вашому місці я не плентався б туди сам. Варто лишень трохи відхилитися від стежини – і більше вас ніхто й ніколи не побачить: можна послизнутися на мокрій траві чи овечому кізяку і беркицьнутися в провалля.

– Дякую, що попередили, – сказав татко. – Обіцяй мені, що ніколи не підеш туди сам-один.

– Гаразд, гаразд.

– А що саме цікавить вас там? – спитався чоловік. – Бо цей будинок не позначений на туристичній карті.

– Та так – невеличка справа, пов’язана з нашим генеалогічним деревом, – пояснив батько, затримавшись у дверях. – Мій батько у дитинстві провів там кілька років. – Я побачив, що він ретельно уникає будь-яких згадок про психіатрів та померлого діда. Іще раз подякувавши чоловікові, він швидко витягнув мене на вулицю.

Йдучи за вказівками куратора, ми повернулися тією самою дорогою, аж поки не опинилися перед похмурою статуєю, викарбуваною з чорного граніту. То був пам’ятник під назвою «Жінка чекає», присвячений всім загиблим у морі острів’янам. Зі скорботним обличчя та жінка стояла, простягнувши руки до бухти, що була на відстані кількох кварталів; а ще її руки простягалися до «Попівської нори», розташованої прямісінько через дорогу. Я не знавець готелів, але одного погляду на вицвілу й потріпану вітрами вивіску було достатньо, щоб виснувати: наше перебування у «Норі» навряд чи нагадуватиме життя в чотиризірковому готелі, де вдячна адміністрація залишає постояльцям на подушках м’ятні льодяники та інші солодощі. У верхній частині вивіски величезними друкованими літерами було написано: «ВИНО, ПИВО, МІЦНІ НАПОЇ». Нижче, вже скромнішими літерами, додали: «Добра їжа». А внизу, від руки, немов поспіхом пригадавши, хтось написав: «Номери в оренду». Літера «И» в слові «номери» кудись зникла, і тому було незрозуміло, одна кімната здається чи декілька. Коли ми підтягували наш багаж до дверей, а батько щось стиха бурмотів про шахраїв та недобросовісну рекламу, я озирнувся на «Жінку чекає», і мені спало на думку: «А може, то вона чекає, що їй хтось випити принесе?»

Насилу пропхавши наші торби у двері, ми раптом опинилися в тьмяному барі з низькою стелею, і від несподіванки закліпали очима. Коли мої очі звикли до напівтемряви, я збагнув, що слово «нора» було досить точною характеристикою цього закладу: малесенькі вітражі пропускали світла достатньо для того, щоби знайти пивний кран і не перечепитися через столи та стільці. Столи, подерті та хиткі, більше годилися на дрова. Навіть у таку ранню годину бар був наполовину заповнений відвідувачами – чоловіками різного ступеня сп’яніння; вони сиділи, звісивши голови, немов у молитві, над келихами з янтарною рідиною.

– Ви, напевне, прийшли орендувати номер? – поцікавився чоловік за шинквасом. Він хутко підійшов до нас і потиснув нам руки. – Мене звуть Кев, а ото – мої хлопці. Поздоровкайтеся, хлопці!

– Привіт, – промимрили вони, закивавши над своєю випивкою.

Ми пішли слідком за Кевом вузькими сходами до номера люкс (літера «и» таки відпала недарма – тут був лише один номер люкс), який милосердно й поблажливо називався таким, що має базові зручності. У номері були дві спальні, їдальня та житлова кімната, а це означало, що в ній був один стіл, одна побита міллю софа та одна газова плитка. Як заявив Кев, туалет функціонував більшу частину часу, «та коли з ним щось трапиться, то завжди можна скористатися старим і надійним пристроєм». І з цими словами Кев кивнув у бік мобільного біотуалету, зручно розташованого так, що його було видно з вікна моєї спальні.

– Ага, а ще вам знадобиться ось це, – додав Кев, витягаючи з шафки дві гасові лампи. – Генератори зупиняються о десятій вечора, оскільки доставляння пального до острова морем влітає в чималу копієчку, тому вам доведеться або рано лягати, або звикати до свічок та гасових ламп. – З цими словами Кевін вишкірився. – Сподіваюся, наші умови не здадуться вам аж надто середньовічними.

Ми запевнили його, що нужник у дворі та гасові лампи – це те, що треба, класна екзотика, навіть дещо романтично, так, сер, аякже – це додає певної пікантності, і після цього він повів нас униз, до завершальної стадії нашого турне.

– Ми ласкаво запрошуємо вас харчуватися отут, – сказав Кевін, – і я сподіваюся, що ви скористаєтеся моїм запрошенням з огляду на те, що тут більше нема де поїсти. Якщо вам треба буде зателефонувати, то ми маємо отам в кутку телефон-автомат. Втім, інколи до нього утворюється чималенька черга, оскільки мобільний зв’язок сюди не сягає, тож перед вами – єдиний стаціонарний телефон на всьому острові. Ми – свого роду монополісти: їжа тільки у нас, номери тільки у нас, і телефон теж тільки у нас. – І Кев, закинувши назад голову, розсміявся – довго і гучно.

«Єдиний телефон на острові». Я поглянув на нього – він містився у телефонній будці, тому для конфіденційності можна зачинити дверцята. Точнісінько як у старих фільмах. І тут мене охопив жах, бо я збагнув, що саме отут шаленіла ота оргія, тут гуділа ота гулянка, яку я почув по телефону, коли дзвонив на острів кілька тижнів тому. Оце й була та сама «волоцюжна діра». Авжеж, діра.

Кев віддав батьку ключі до нашого номера.

– Якщо виникнуть якісь запитання, – сказав він, – то ви вже знаєте, де мене знайти.

– У мене вже виникло питання, – озвався я. – А що таке «Попівська нора»?

Чоловіки у барі вибухнули сміхом.

– Ну як тобі пояснити. Це просто нора для священиків, – сказав один із них, і решта розреготалися ще голосніше.

Кев підійшов до латки з кривих дощок у підлозі саме біля каміна, де спав шолудивий пес.

– Ось тут, – сказав він, постукавши черевиком по латці, яка виявилася лядою в підлозі, – ось тут сотні років тому, коли бути католиком означало, що вас запросто можуть повісити на гілляці, ховалися від небезпеки церковники. Якщо у пошуках католиків сюди заявлялися горлорізи королеви Єлизавети, ми ховали всіх, кому загрожувала небезпека, в отаких маленьких затишних місцинках, які називалися «попівськими норами». – Мене вразило, як він сказав «ми», наче особисто знав тих острів’ян, котрі померли сотні років тому.

– І справді – зручна й затишна місцина! – вигукнув один із завсідників бару. – Напевне, їм було тут так тепло й затишно, що вони напивалися до поросячого вереску!

– Може, воно й так, але як не напиватися до всирачки, коли мисливці за католиками щодня могли підвісити тебе на гілляці, мов тараньку! – озвався інший пияк.

– Слухайте-но, хлопці! – сказав перший чоловік. – Випиймо за Кернгольм! Най він завжди буде нашою непохитною скелею-притулком!

– За Кернгольм! – хором гукнули завсідники і всі разом підняли свої склянки.

* * *

Виснажені та отетерілі від різкої зміни часових поясів, ми повкладалися рано, чи то пак, полягали у ліжка і понакривали голови подушками, щоби не чути тієї жахливої какофонії, яка лунала крізь дошки долівки, а в якусь мить стала такою гучною, що я підскочив на ліжку, гадаючи що то до кімнати увірвалися гуляки. А потім, напевне, годинник вдарив десяту, бо генератори чмихнули і враз замовкли, а разом із ними замовкла й музика внизу і згасли вуличні ліхтарі, що світили мені у вікно. Раптом мене, немов коконом, огорнула благословенна й мовчазна темрява, і лишень шепіт далеких хвиль нагадував мені про те, де я опинився.

Уперше за багато місяців я провалився в глибокий, вільний від кошмарів сон. Натомість мені наснився мій дід, коли він був іще хлопчиком, наснилася перша ніч, яку він тут провів, – чужинець на чужому острові, під чужим дахом, чужинець, що завдячував своїм життям людям, які розмовляли чужою мовою. Коли я прокинувся, у вікно лилося сонячне світло, і я збагнув, що пані Сапсан урятувала життя не лише мого діда, а й моє життя, і життя мого батька. І сьогодні, якщо мені поталанить, я нарешті зможу подякувати їй за це.

Я спустився до бару і застав там свого батька. Він сидів, притулившись животом до стола, сьорбав каву і протирав свої наворочені супербіноклі. Щойно я всівся, як з’явився Кев з двома тарілками м’яса невідомого походження і грінками.

– Не думав, що ви вмієте смажити грінки, – зауважив я, на що Кев відказав, що він не знає таких харчів, смакові властивості яких не можна покращити підсмажуванням.

За сніданком ми обговорили з батьком наш план на день. То мало бути щось на кшталт розвідувального походу, щоб ознайомитися з островом. Спершу ми обдивимося таткові зони потенційного спостереження за птахами, а потім пошукаємо дитячий притулок. Я поспіхом запхав у себе залишки страви, бо мені кортіло якомога швидше вирушити в дорогу.

Взявши з собою пристойну суму грошей для «підмазування» місцевих мешканців, щоб вони були більш зговірливими, ми покинули бар і пішли через місто, оминаючи трактори і перекрикуючи гуркіт генераторів, аж поки вулиці змінилися полями, а шум позаду нас ущух. День був прохолодний, вітряний – сонце ховалося за гігантськими скупченнями хмар і пробивалося крізь них лише на якусь мить, щоби всипати довколишні пагорби неймовірними променями світла – і це додавало мені енергії та надії. Ми прямували до скелястого узбережжя, де вчора з порома мій татко помітив зграю якихось птахів. Втім, я не знав, як ми туди дістанемось, бо острів мав дещо чашкоподібну форму: пагорби здіймалися угору ближче до його країв і обривалися прибережними стрімчаками, але в цій конкретній точці місцевості отой край був трохи згладжений, і до маленької, схожої на бризку, плями піску біля води вела вузенька стежина.

Ми обережно пробралися до берега, де, здавалося, ціла популяція птахів ляскала крилами, верещала та ловила рибу в припливних калюжках. Я помітив, як розширилися батькові очі.

– Неймовірно, – пробурмотів він, дряпаючи гострим кінцем своєї ручки закам’янілий пташиний послід. – Мені доведеться пробути тут певний час. Ти як – не проти?

Мені вже доводилося бачити такий вираз на його обличчі, я вже знав, що отой «певний час» міг тривати годинами.

– Тоді я сам піду шукати будинок.

– Ні, сам ти не підеш. Ти ж обіцяв.

– Ну тоді я знайду кого-небудь, хто мене туди відведе.

– Кого саме?

– Може, Кев когось знає.

Мій татко поглянув у бік моря, де з купи скелястих валунів стирчав великий іржавий маяк.

– Ти ж знаєш, якою була б відповідь, якби тут була твоя мати, – завважив він.

Мої батьки мали різні теорії стосовно того, якого обсягу виховання я потребував. Мамця завжди тиснула на мене, завжди висіла над душею, зате батько тримався осторонь. Він вважав, що я мушу час від часу робити власні помилки. До того ж, якщо він дозволить мені піти самому або у чиємусь супроводі, то матиме змогу хоч цілий день длубатися в отому скам’янілому пташиному гівні.

– Гаразд, – погодився він. – Але не забудь дати мені номер телефону тієї людини, яка тебе супроводжуватиме.

– Татку, тут ніхто не має телефонів.

Він зітхнув.

– Добре. Можеш іти. Але то мають бути надійні люди.

* * *

Кева не було на місці – він кудись подався у справах, а через те, що прохати одного з його підпилих завсідників супроводжувати мене здалося мені ідеєю, не вартою уваги, я пішов до найближчої крамниці спитати кого-небудь, хто непогано заробляв і міг би приділити мені трохи часу. На дверях крамниці виднівся напис: «Риботорговець». Я поштовхом розчахнув двері – і мало не наскочив на бородатого велетня в закривавленому фартуху. Він кинув відрізати голову рибині і, тримаючи в руці великий ніж, з якого капала кров, невдоволено вирячився на мене. А я поклявся самому собі більше ніколи не ставитися з неповагою до людей напідпитку.

– На біса? – прогарчав він, коли я пояснив йому, куди збираюся піти. – Нічого цікавого там немає, тільки болота і скажена погода.

Я розповів йому про свого діда і про дитячий притулок. Риботорговець насуплено зиркнув на мене, а потім сперся на прилавок і кинув сповнений сумніву погляд на мої черевики.

– Здається, Ділан не дуже занятий і зможе тебе провести, – нарешті сказав він, показавши ножем на хлопця приблизно мого віку, який розкладав у холодильнику рибу. – Але тобі знадобиться належне взуття. Туди не пройдеш у таких кросівках – їх відразу ж засмокче багнюка, і тобі доведеться йти далі босяка!

– Та невже? – спитав я. – А звідки ви знаєте?

– Ділане, принеси нашому добродію парочку «велінгтонів».

Хлопець роздратовано простогнав, картинно зачинив холодильну камеру і, витерши руки, невдоволено поплентався до стіни з полиць, де лежала мануфактура.

– Принагідно ми можемо запропонувати вам гарні й міцні чоботи, – сказав риботорговець. – Купіть парочку – і отримаєте безкоштовну дулю на додачу! – Він заливчасто розреготався і гепнув ножем по лососю, голова якого кулею промчала по слизькому від крові прилавку і приземлилася точнісінько у гільйотинне цебро.

Я видобув з кишені «аварійні» гроші, які дав мені татко, бо прикинув, що оце здирництво є невеликою ціною за те, щоби знайти жінку, заради зустрічі з якою я перетнув Атлантичний океан.

Тож із крамниці я вийшов у нових гумових чоботях – таких великих, що пречудово увібрався в них разом із кросівками, і таких важких, що я насилу встигав за моїм буркотливим гідом.

– То ти ходиш до школи на острові? – спитав я Ділана, намагаючись не відстати від нього. Мені справді було цікаво – як тут живеться моїм одноліткам?

Хлопець промимрив назву міста на найбільшому острові, тобто у Великій Британії.

– Невже ти щодня добираєшся до школи поромом – годину туди й годину назад?

– Еге ж.

Отак розмова тривала й далі. На мої подальші спроби зав’язати розмову Ділан відповідав словами, в яких було ще менше складів, тобто не відповідав взагалі. Зрештою я здався і мовчки пішов слідком. На виході з міста ми наштовхнулися на його приятеля – у сліпуче-жовтому спортивному костюмі та з ланцюгами з фальшивого золота. Навіть якби він начепив скафандр астронавта, то, напевне, і тоді його вигляд не видавався б таким недоречним для Кернгольму. Він по-приятельськи стусонув Ділана в плече кулаком і назвався Хробаком.

– Хробак?

– Це його сценічне псевдо, – пояснив Ділан.

– Ми – найпотрясніший дует реперів на всьому острові, – сказав Хробак. – Я – Емсі Хробак, а він – Рибний Хірург, відомий також як Емсі Мерзотник Ділан, а ще як Емсі Брудний Бізнес – кернгольмський король біт-боксинґу. Може, продемонструємо цьому янкі, як ми виступаємо, Мерзотнику Ді?

На обличчі Ділана з’явилося роздратування.

– Що, саме тепер?

– Покажи-но йому ритм нової доби, синку!

Ділан підкотив очі, але зробив, як його просили. Спершу мені здалося, що він подавився власним язиком, однак виявилося, що його вибуховий кашель має особливий ритм – пу-пу-ча! Пу-пу-пу-ча! І під цей ритм Хробак «гнав» свій реп:

Люблю я подуріти у «Норі» в суботу,

Твій предок там стирчить також, бо не має роботи,

Я співаю бухий, зате мій реп легкий,

А Ділáнів ритм є страшенно заводний.

Ділан зупинився.

– Якась дурня безглузда, а не пісня, – сказав він. – До того ж, це твій татко живе на допомогу у зв’язку з безробіттям, а не мій.

– Нумо, Мерзотнику Ділане, задай жару! Тепер ти жени свій реп! – І Хробак почав біт-боксинґ, танцюючи ходячого робота й прокручуючи своїми кросівками отвори у гравії. – Хапай мікрофон, Мерзотнику!

Ділан знітився, але потім видавав «вірша»:

Я зустрів недавно кицьку на ім’я Шарон,

Їй був до смáку мій костюм та позолочений кулон,

Я із нею покохався, як годиться мужику,

А цю пісню написав, коли сидів у нужникý!

Хробак невдоволено похитав головою.

– У нужникý? Щось не звучить.

– Чорт, та я не встиг як слід підготуватися, йолопе!

Потім вони звернулися до мене: що я думаю про їхній «виступ». Зважаючи на те, що їм не сподобалися реп-вірші один одного, я навіть не знав, що й сказати.

– Мабуть, мені більше до вподоби музика, де співають і грають на гітарах та інших інструментах.

Хробак роздратовано відмахнувся від мене.

– Та він у цьому ані біса не петрає і тому не розрізнить гарного нарковірша навіть тоді, коли той за яйце його вкусить, – промимрив Хробак.

Ділан розсміявся, і вони обмінялися серією складних та витіюватих рукостискань, легких ударів кулаком та ляскань високо піднятими долонями.

– Може, нам час іти? – нагадав я.

Хлопці невдоволено забурмотіли, потім ще трохи побайдикували, але невдовзі ми таки вирушили, тільки тепер за нами поплентався Хробак.

Я йшов позаду, обдумуючи, що скажу пані Сапсан, коли її зустріну. Я сподівався, що мене познайомлять з добре вихованою валійською дамою і ми з нею сидітимемо у вітальні, попиваючи чай і теревенячи про те й се, аж поки не настане слушний час, щоби повідомити їй погану новину. «Я онук Абрахама Портмана, – скажу я їй. – Вибачте, що саме мені випало сповістити вам це, але він пішов від нас назавжди». А потім, коли вона мовчки витре сльози, я засиплю її питаннями.

Я йшов за Діланом і Хробаком стежиною, що звивалася пасовиськами з вівцями, а потім, важко хекаючи від натуги, ми видерлися на кряж. На його вершині висів звивистий і хвилястий туман – такий густий, що здалося, наче ми ввійшли в якийсь інший світ. Сюжет був майже біблійним: то було схоже на туман, який Господь, злегка розгнівавшись, наслав на єгиптян. Коли ж ми спускалися протилежним схилом, туман, здавалося, погустішав. Сонце зблякло і наче перетворилося на бліду білу квітку. Волога приставала до всього – виступала намистом на шкірі і зволожувала одяг. Температура різко впала. На мить я втратив Ділана й Хробака з виду, аж раптом стежина вирівнялася, і я помітив їх – вони стояли осторонь і чекали на мене.

– Агов, янкі! – гукнув Ділан. – Йди-но сюди!

Я зробив, як мені сказали. Зійшовши зі стежини, ми побрели через поле, продираючись у густій болотяній траві. Вівці витріщалися на нас своїми великими вологими очима; їхня вовна була геть мокра, а хвости похнюпилися донизу. З туману виринув невеличкий будинок. Усі його вікна й двері позабивані дошками.

– А ви впевнені, що це саме той будинок? – спитав я. – Схоже, він порожній.

– Порожній? Нічого подібного, там вагон гівна, – відказав Хробак.

– Ходімо подивимося, – запропонував Ділан.

Я мав відчуття, що все це якийсь обман, але таки підійшов до дверей і постукав. Двері були незамкнені і від мого дотику злегка прочинилися. Всередині було надто темно, щось розгледіти було неможливо, тому я пройшов у двері – і моя нога опустилася на щось типу земляної долівки, та я швидко збагнув, що насправді то було справжнє море екскрементів по щиколотки завглибшки. Це покинуте житло, яке ззовні мало такий безневинний вигляд, насправді виявилося імпровізованою овечою кошарою. І там справді було повно гівна.

– О Господи! – скривився я від огиди.

Назовні почувся вибух реготу. Спотикаючись, я рвонув якомога швидше до дверей, щоби не опинитися в нокауті, зомлівши від незносного смороду, і побачив моїх супутників, що аж надривалися, вхопившись за животи.

– Ви – мудаки, ось що я вам скажу, – заявив їм я, тупаючи ногами, щоби очистити чоботи.

– Чому це ми мудаки? – удавано здивувався Хробак. – Ми ж попередили тебе, що там вагон гівна.

Я підскочив до Ділана і глянув на нього впритул.

– Ти покажеш мені будинок чи ні?

– Він не жартує, – сказав Хробак, витираючи сльози.

– Звісно, не жартую!

Діланова усмішка швидко зблякла.

– Я гадав, що ти нас просто задрочуєш, друзяко.

– За що?

– Ну, типу, жартуєш.

– Ні, я не жартував.

Хлопці обмінялися тривожними поглядами. Ділан щось прошепотів Хробаку. А Хробак прошепотів йому щось у відповідь. Нарешті Ділан обернувся і вказав на стежину.

– Якщо й справді хочеш побачити будинок, – сказав він, – то йди повз болото й через ліс. Там побачиш велику стару споруду. Її неможливо не помітити.

– Що за фігня! Ми домовлялися, що ви підете зі мною!

Хробак відвів очі.

– Далі ми піти не можемо, – мовив він.

– Чому?

– Не можемо – і все.

Хлопці обернулися і почимчикували назад, швидко розчиняючись у тумані.

Я зважив варіанти. Можна піти слідком за моїми мучителями і повернутися до міста, а можна піти вперед самому, а батьку збрехати, що хлопці ходили разом зі мною.

Після кількох секунд важких роздумів я рушив уперед.

* * *

Обабіч стежини розляглося широке блякле болото, краї якого губилися в тумані: скільки сягав погляд – сама бура трава й чайного кольору вода; невиразність ландшафту подекуди порушували купки нагромадженого каміння. Болото раптово обірвалося стіною лісу зі схожих на кістяки дерев. Гілки безладно стирчали догори, наче розгалужені шпички мокрих пензликів для малювання; ненадовго стежина загубилася під впалими стовбурами дерев і килимом зі всіляких лоз, тож іти доводилося за інтуїцією. І мені подумалося: як така стара жінка, як пані Сапсан, спромагається долати таку непросту смугу перешкод? «Напевне, все необхідне їй приносять додому», – придумав я пояснення, хоча несхоже, що цією стежиною хтось ходив останні кілька місяців, а можливо, й років.

Коли я насилу перебрався через товстелезний стовбур, вкритий гладеньким мохом, стежина круто звернула вбік. Дерева розступилися, немов куліси театру, – і я раптом побачив його: закутаний у туман, він бовванів віддалік на пагорбку, геть зарослому бур’яном.

Будинок.

Я відразу ж збагнув, чому хлопці відмовилися зі мною йти.

Дідо сотні разів описував його мені, але в його розповідях цей будинок завжди фігурував, як місце яскраве й радісне. Так, велике й гамірливе, але сповнене світла й веселого сміху. А те, що постало перед моїми очима, було не притулком від потвор, а власне потворою, яка, сидячи на вершечку пагорба, з ненаситною пожадливістю витріщалася на ліс. З розтрощених вікон стирчали дерева, а шорсткі лози обсідали стіни, наче антитіла, які напали на вірус, немов сама природа вела війну проти цього будинку, але він виявився непереможним, вперто стримів угору попри неправильність кутастих обрисів та зубчасту лінію неба, видиму крізь провалений дах.

Я спробував переконати себе, що тут досі хтось живе, хоч яким би занедбаним цей будинок не видавався. Таке не було рідкістю в краях, звідки я прибув: похила халабуда із завжди запнутими вікнами на краю міста стає притулком старезного відлюдника, який із прадавніх часів перебивається вермішеллю швидкого приготування та обрізками з хрящів. Але про це ніхто не знає, допоки до тієї халупи не вломиться який-небудь агент із продажу нерухомості чи надміру активний працівник бюро з перепису населення – і знайде там тлінні останки бідолахи на подертому дивані. У старості людям вже несила дбати про будинок, а родина з різних причин відхрещується від них. Списує з рахунків. Сумно, але таке трапляється досить часто. З цих міркувань випливало, що, хочеться чи не хочеться, а в двері постукати доведеться.

Зібравши докупи жалюгідні залишки сміливості, я пішов убрід крізь височенні бур’яни до ґанку – чи то купи битої черепиці та струхлявілих дощок, і зазирнув у вікно з тріснутою шибкою. Все, що я спромігся узріти крізь засмальцьоване скло, – це обриси якихось меблів, тож я постукав у двері і відступив на крок, чекаючи у лячній тиші і нервово мацаючи у кишені лист від пані Сапсан. Я взяв його з собою на той випадок, якщо доведеться пояснювати, хто я є, однак минула хвилина, за нею друга, і мені з дедалі більшою впевненістю здавалося, що лист мені не знадобиться.

Зійшовши з ґанку у двір, я обійшов будинок, видивляючись – чи нема де ще одного входу, оцінюючи його розміри, але, здавалося, ця споруда була безрозмірною, бо з кожним рогом, що я оминав, вона немов приростала новими балконами, вежками та димарями. Та на зворотному шляху по той бік будинку я нарешті побачив те, що шукав: дверний проріз без дверей із бородою з лоз – зяючий і чорний. Він нагадував роззявлену пащу невідомого звіра, готового щомиті проковтнути мене. Одного лише погляду на ті двері було достатньо, щоби по спині у мене побігли великі холодні мурахи. Не тікати ж мені з переляканим вереском від моторошного будинку, заради якого я проїхав півсвіту? Я згадав всі ті жахи, які довелося пережити дідусеві Портману, і моя рішучість зміцніла. Якщо всередині ще можна когось знайти – я знайду його. Чи їх. Ступивши на облуплені східці, я переступив поріг і зайшов усередину.

* * *

Стоячи у темному, як склеп, коридорі, я заціпеніло витріщався на предмети на гачках, один в один схожі на людські шкури. Я пережив моторошну мить, коли мені здавалося, що з затінку ось-ось вистрибне схиблений канібал із ножем у руці, та нарешті второпав, що то були всього-на-всього плащі й пальта, зотлілі до ганчір’я і позеленіли від віку. Я мимоволі здригнувся й увібрав повні легені повітря. Ще й кількох футів не ступив, а вже мало у штани не наклав. «Тримай себе в руках», – сказав я сам собі і, відчуваючи, як у грудях важким молотом гупає серце, поволі рушив уперед.

Кожна наступна кімната була жахливішою за попередню. Газети скупчилися сніговими заметами. Вкриті шаром пилюки розкидані іграшки – як свідчення того, що колись тут мешкали діти. Уражені повзучою пліснявою стіни, прилеглі до вікон, почорніли і немов вкрилися шумовинням. Каміни позабивалися лозами, що спустилися з даху і хижими мацаками розповзалися долівкою. Кухня нагадувала місце якогось невдалого наукового експерименту – після понад шістдесяти років замерзання й відтавання скляні банки із законсервованою їжею вибухнули і заляпали стіни моторошними плямами, а облуплений тиньк лежав на підлозі їдальні товстим шаром, через що мені спершу здалося, наче всередині будинку випав сніг. У кінці спраглого за світлом коридору я випробував на міцність хиткі сходи, залишаючи чоботями сліди на товстому шарі пилюки. Східці стогнали, немовби прокидаючись від довгого сну. Якщо нагорі хтось і був, то вниз він не спускався дуже-дуже давно.

Нарешті я вийшов на дві кімнати, яким бракувало тієї чи іншої стіни, і у ці діри всередину увібралися могутні зарості підліску та хирлявих деревець. Зненацька охоплений поривом легенького вітерцю, я стояв і думав – що ж призвело до руйнації? І в мене виникло відчуття, що тут сталося щось жахливе. Я ніяк не міг зліпити докупи у своїй свідомості ідилічні розповіді діда та оцей кошмарний будинок, не міг поєднати думку про притулок, який він тут знайшов, з відчуттям лиха, яке пронизувало всю споруду. Мені ще багато належало оглянути і дослідити, та раптом я збагнув, що марную час: неможливо, щоби тут хтось і досі жив, навіть найзапекліший відлюдник-мізантроп. Будинок я покинув з відчуттям, що ще ніколи не був так далеко від правди про свого діда і його загадкове дитинство.