Читать книгу Художниця - Ірина Бобик - Страница 2

Вечоріло. М’яка нічна прохолода проникала в артерії нічного міста, гальмуючи, глушачи невпинну метушню.

Рита поверталася додому. Не поспішала, йшла спокійно і красиво, карбуючи крок і усміхаючись всьому світу. Рита любила так ходити. Взагалі – любила ходити. Любила крокувати вулицями міста, що вже п’ять років їй як рідне.

Дз-з-з… Вібрація в кишені перервала Ритині думки. «Надіюсь, це не з роботи», – подумала дівчина, витягуючи телефон із кишені вузьких брюк.

На екрані висвітлився номер сестри – Насті.

– Алло, – радісно-здивовано сказала Рита у слухавку.

– Рито… Знаєш… – Настин голос переривався не то від хвилювання, не то від ридань. – Тато…

– Що сталось? – запитала Рита, внутрішньо похолодівши.

Через кілька секунд, які Риті здались вічністю, Настя викинула з себе кілька страшних слів.:

– Тато… Помер. Серцевий напад… Швидка нічого не вдіяла. Лише констатувала смерть…

Рита не помітила, що зупинилась – наче скам’яніла. Лиш чула, як стугонить у скронях кров, а серце вистукує6 по-мер, по-мер… «Алло, Рито, алло!..» – лунало зі слухавки, та дівчина вже цього не чула. По-мер, по-мер – дзвеніло у вухах. Телефон вислизнув з безвольних пальців і розлетівся на твердій бруківці. Рита не помітила цього. Із широко розплющеними очима, нічого не помічаючи, побрела – байдуже куди, аби йти. Аби не чути власного серця, що безжально повідомляє: по-мер, по-мер…

Рита не пам’ятала своєї матері: вона покинула батька ще дуже давно. Та й батько, власне, на офіційному рівні вважався вітчимом – Рита з Настею не були йому рідними. Ніщо не перешкоджало йому відмовитись від них, але… не вистачило егоїзму й жорстокості віддати двійко невинних малят, які називали його татом, у дитбудинок. Так і залишились вони однією сім’єю – сім’єю без матері. Бо, хоч у батька вряди-годи і з’являлись жінки, надовго вони не затримувались. Та це особливо нікого не засмучувало: їм було добре втрьох.

Рита вже не могла згадати, яка «добра душа» розповіла їм Настею правду про батьків. Пам’ятала лише, як розгнівалася на доброзичливця завжди тиха, спокійна Настя, як кричала: «Чого ви лізете в наше життя?! Не ваше це діло!» Проте новину як таку Настя сприйняла спокійно, майже байдуже. Жодним словом, жодним порухом вона не давала зрозуміти, що все знає.

Рита ж відчувала, що у її душі щось надірвалось. Стала злою, некерованою, замкнутою, на всі дорікання відповідала: «Ти мені не батько!» Він намагався пояснити, заспокоїти – не слухала.

А потім Рита перебісилася, перегоріла. Вогонь протесту вщух, і вона стала (на перший погляд) знову такою, як колись. Та біль, обурення, почуття образи гніздились у її душі, як хвороба. Вона так і вибачилась за ті слова, що ними колись ранила батькову душу. Тепер це гнітило її.

Брязнула під ногами покинута кимось пляшка. Від цього звуку Рита отямилася.

«Далеко ж я забрела, – повідомила сама собі. – Де це я? Ага, на мосту». Дівчина пішла, через поручні поглядаючи на воду.

Ніч була безмісячна, тож ріка лиш тьмяно поблискувала у світлі великоміських вогнів.

На мосту не було нікого, лише знизу, десь з-під нього лунали п’яні крики і гучний сміх.

«Люди живуть і житимуть. Що їм… А я не хочу. Я так втомилась».

«Жити?.. Для кого, для чого?»

Зринуло, мов з глибини: Настя…

«А хто я їй? Настя сильна. Завжди була сильна… Сильніша, ніж я».

Рита підійшла до огорожі, підтягнулась, перекинула ноги. Обперлась п’ятами об край, тримаючись руками за перила. Задивилась на тиху гладінь ріки, від якої її відділяло лише кілька секунд падіння. «Півкроку вперед – і все. І я знову побачу тата. Може. Може, і не побачу, та мені все стане байдужим. І життя, що раптом стало безглуздям, і провина, яку ніколи не забути».

Рита відпустила поруччя.

Ранок прийшов – такий, як завжди. Чи, може ледь посмутнілий? Та ні, скоріш навпаки.

Люди не знайшли утоплениці. І не знайдуть. Бо Рита – жива, хоч змарніла і виснажена – сиділа за столиком, вчепившись пальцями у чашку. Навпроти сиділа Настя.

– Знаєш, чому я тоді не стрибнула? – сповідалася Рита сестрі. – Не зі страху, не подумай. Навпаки, перспектива залишитись викликала в мене жах. Я подумала про інше. Ти пам’ятаєш, як тато нас любив?.. Він хотів бачити нас щасливими. І живими, звичайно. Я не змогла розбити ці сподівання, перекреслити його життя. Тому я і не пішла.