Читать книгу Художниця - Ірина Бобик - Страница 3

Школа була доволі обшарпана, хоч зі стін і подвір’я ще не звіявся дух недавньої новизни. Така собі будівля з коробок: збудували її, певно, десь в кінці вісімдесятих. Подвір’я вимощене понадбиваними плитами. Я роззівався і ледь не поцілував котрусь: товстий металевий дріт нагадав мені, що треба також дивитись під ноги.

– Уважай не вбийся, – сказала мені мама, і я слухняно попростував за нею до входу.

Як шкода, що моя рідна школа – лише дев’ятикласна! Вона не була менш потріпана і підстаркувата, але вона була рідна. Може, я її ідеалізую, може… Але все-таки шкода, що найближча загальноосвітня – саме оця сіра радянська будова-школа. Але, раз я прийшов сюди, так воно і буде: я вчитимусь тут. Я востаннє зирнув на доглянутий з квітник з червоними осінніми квітами поверх глинистої землі і слідом за мамою занурився у вогку і лунку темінь школи. Повітря було важке, пересичене запахами лаків-фарб; кроки наші звучали навдивовижу голосно навіть для порожніх приміщень.

Ми йшли подавати документи.

* * *

Шкільне життя затягує швидко: чергуються уроки-перерви, закінчується робочий день, і ось вже я в автобусі – додому. Наступний день такий же: уроки, нудні розмови з новими і старими однокласниками. (Старі – це ті випускники моєї рідної школи, які разом зі мною вступили сюди). Трохи вчимося, трохи нудимось.

Сільські школярі, як це загальновідомо, мають більше підстав для нудьги і менше – для успішного навчання. Хоча, може бути, це тільки тут так, що основні інтереси у хлопців – куриво, пиятики, клуб, час від часу – спортзал, у дівчат – шмаття, дешева косметика, хлопці і, знов-таки, гулянки і випивка. Я ходив в музичну школу, в мене була моя улюблена гітара, але не серед моїх однокласників було мені шукати однодумців для спільних музикувань. Читати мало хто любив, тож теми для спільних розмов вичерпувались обміном пліток і обговоренням поточних подій. Я був занадто несміливий, щоб намагатися прищеплювати свої захоплення тим, хто дивився на мене скептично, тож швидко помітив, що стаю трохи відстороненим від інших. Не дуже це мене гнітило, але відчуття трохи дивне і неприємне.

Жорстокіші, на чолі яких «авторитетик» Микола, або ж Калян, мають хлопчика для биття. Його звати Орест – недоладне і застаріле ім’я. Він трохи недоумкуватий – не знаю, чому його взяли до десятого класу. Він – єдиний представник свого села в цій школі. Високий, нескладний, сутулий незграба – готова мішень для всіх охочих самоствердитися за його рахунок. Всі бавляться: то гурт хлопців викине його з вікна, то напнуть на голову протигаза і знімуть на відео те, як він хоче виборсатися, то… Насмішки без кінця. Час від часу приходить його мама, сваряться вчителі, але ця епопея тягнеться вже четвертий рік – відколи Орест з’явився тут.

Дітям нудно.

Думаю, якби не Орест, щотижня до школи вчащала би моя мама.

* * *

Під час однієї з таких нудотних перерв, коли нічим зайнятися і вбиваєш час за балаканкою, я почув про Міся. Хтось із тутешніх старожилів розповідав нам приколи і бувальщини, смішно було, пам’ятаю, але все, що зафіксувалось – фраза, якою Місьо схарактеризував якусь дівчину: «Чічки як ведра». Думаю, всі зрозуміли, що це означає? Жаль, не пам’ятаю, як зреагувала дівчина.

Михайло Димитрук, або ж Місьо, був такий собі сільський ідіот – батько-алкоголік і таке інше. Мати його, нічим не примітна сільська жінка, працювала на шахті, здається, прибиральницею. У Міся був ще на два роки старший брат, Ігор, того ж рівня розвитку і майже точна копія зовні. Він уже закінчив школу (за індивідуальною програмою, правда, я не дуже петраю, в чому це полягає, але хай) і навіть десь працював, не знаю де. А Місьо ще наче вчився, і через це вряди-годи приходив сюди, до нашої школи.

Ставились до Міся не надто по-особливому, а якось… як би це сказати… як ото ставляться до ведмедя в зоопарку: трохи своєрідного захоплення, поваги і насмішок, але, погодьтесь, відвідувачі зоопарку засміяли б вас, якби ви сказали, що цей ведмідь – рівня їм. Місьо був однією з тих нікчемних розваг, що могло запропонувати наше село таким, як мої однокласники. Його часто і охоче пригощали випивкою: так він ставав ще більш потішним.

* * *

Ну от, одного дня я його побачив.

Хоча ні, ця фраза невдала – немов і справді йдеться про ведмедя.

Краще так: одного дня я зустрівся з Місьом.

День був гарний, сонячний. Був кінець травня, тож було вже майже спекотно. Ми всім класом сиділи, як зграйка величеньких горобців, на сходах при вході до школи в приємному передчутті кінця уроків: залишилась лише художня культура, і ми оце чекали вчителя, щоб попросити його відпустити нас.

Подвір’ям снували дорослі і діти; вони не звертали уваги на нас, а ми на них, тож появу ще однієї велосипедної постаті я б і не помітив, якби Калян-Микола не вигукнув: «Ба, це ж Місьо!» Я перевів погляд і побачив хлопця невизначеного віку (на вигляд йому могло бути і чотирнадцять, і двадцять чотири), вбраного в старе темне дрантя з секонду. Обличчя досить смагле, негарне, мовби якесь… старече, чи що? На цьому обличчі – тупуватий і водночас хитрий вираз. Велик «Україна», з якого Місьо вже зліз і тепер мостив його біля дерева недалеко від нас, був ще більш старий і потріпаний, ніж його одяг: руль і рама були іржаві,переднє колесо йшло «вісімкою» і на ньому бракувало спиць.

– Пгівєд, – привітався Місьо, підійшовши. Сказане стосувалося тутешніх хлопців, з якими він, як вже було сказано, приятелював.

Деякі обступили його, зав’язалася розмова. Калян з найавторитетнішими продовжували сидіти, лінькувато розвалившись, вряди-годи докидаючи кілька слів.

Сварка спалахнула раптово. Я було відволікся, втративши інтерес до Міся і хлопців, але раптом підвищені голоси змусили обернутись до них. Хлопака на ймення Олєжик стояв навпроти Міся, тримаючи на долоні свій телефон. «Ти його повимазував!» – наїжджав він на недоумка. «Якого милого ти взагалі давав телефон цьому тупаку? – подумав я. – Не бачив, які в нього руки? Хто з вас дурніший?» але настільки очевидні думки зроду не спадали Олєжику. Він був радий приводу. Відхаркнувши, він плюнув у Міся.

Хлопці привітали початок нової атракції веселим гиготінням. Калян плюнув і собі, бридко шкірячись.

– Ви чо си плюєте? – сказав Місьо, затуляючись руками. Його тупе обличчя не виражало ні болю, ні образи. Це було огидно: плювки летіли і летіли. «Досить, дурні!» – заверещали деякі з дівчат, але їх не почули. Орест підвівся, на його тупому лиці нічого не читалося, тож я не знаю, що він хотів зробити. Гм, я тільки зараз помітив, які схожі вони з Місьом – тупі обличчя, незграбні манери. Однаково упосліджені.

– Плюй, Орест! – гукнув йому хтось. І він плюнув. Що це було з його боку: страх? Чи радість від того, що знайшовся хтось, кого і він може принизити?

Я ж, разом з іншими спокійнішими і миролюбнішими, був лише спостерігачем. Слід було втрутитись – я повинен був втрутитись, бо це відповідало моїм уявленням про гідну поведінку. Але я залишився стояти з придуркуватим виглядом і лише дивився.

Не зробити того, що вважаєш правильним – боягузтво, найстрашніша вада. Чи, може, це був затаєний сумнів у тому, чи зміг би я допомогти? чи варто було допомагати?

Місьо лайнувся і незграбно кинувся на Олєжика. Перший же Місів копняк виявився на диво влучним: він втрапив Олєжику по руці, в якій він все ще тримав той свій телефон, вибив його, і злощасний пристрій розлетівся по твердих плитах.

Хлопці оскаженіли. Плювки припинились, вони кинулись на недоумка і почали бити: сильно, кулаками, ногами, по обличчю, ребрах, спині. Місьо не був слабкий фізично, але йому не вдавалось оборонятись, і спритна підніжка повалила його на землю. Ми, спостерігачі, врешті струсили своє заціпеніння і кинулись розтягати все це.

Конфлікт завершила прибиральниця, баба Ліда: вона вибігла, висварила нас і загнала в до школи, потім заволала до Міся: «Додому їдь! Додому! Сідай на ровер і їдь додому!» Величенька замашна швабра в її руках була серйозним аргументом, тож всі робили те, що їм було наказано.

Після уроку, що все ж відбувся, я побрів додому. Автобуса, який би мене туди відвіз, треба було чекати ще півгодини; я не хотів, тож пішов пішки. Благо, недалеко – яких чотири кілометри, щоправда, під гору.

Завтра я знову прийду в цю школу. Ми всі прийдемо, і ніхто навіть не буде згадувати сьогоднішнє.

Бо нічого ж не сталося.