Читать книгу Художниця - Ірина Бобик - Страница 4

Так давно, здається, я була тринадцятилітньою! Якою дурепою я була!

Певно, кожен носить у собі дурницю, яку зробив, подумав чи відчув, коли був напівдитиною. Може, ви її соромитесь, можливо, потайки від вас вона вас гріє. А може, вона важка, як камінь, і тягне, тягне вниз, і не можна позбутися цього? О, тоді це, певно, не дурниця. А краще, якби була дурниця. Дурниці потрібні всім. Надто ідеальні люди дратують.

Чому я ніколи не робила дурниць, легких таких, приємних дурниць?

Початок був банальний. Уявіть майжечотирнадцятилітню дівчину, що їй потрібен, просто необхідний успіх у всьому. Думаю, вона була, та й зараз залишається вродливою, хоч тоді було потрібно більше поролону у ліфчику, щоб досягти потрібного ефекту. Але це таке. Макіяж не заважав їй бути відмінницею у школі і непоганою футболісткою. Ця дівчинка – я, Дарка. Дарка, не Даша, я наполягаю.

Була ще одна дівчинка, про яку можна сказати ледь не те саме: Євка, моя подружка і однокласниця. Хоча, в Єви наче було менше глузду. Або ні, не мені тепер судити. Скажу лише, що вчилась вона гірше за мене і частенько тупила. Євка подобалась хлопцям, була весела, дуже гарненька дівчина і лайняна подруга, з якою я мирилася тільки тому, що лінь було наживати собі ворогиню. Та й потрібні мені були коліжанки, все-таки.

Отже, в один із найзвичайніших вечорів пізнього літа прибігає до мене Євка:

– Привіт, Дарко! Ходи-но до клубу зі мною!

– Єво, сонце, ну чому б тобі з Василем не піти?

– Не хочу: ще подумає, що без нього і кроку не ступлю!

– А мені обрид вже наш сільський клубик. Хоч би куди в місто мене покликала. Але, мабуть, піду, бо грошей бракує в міський їхати.

– Смішна ти: за тобою стільки хлопців сохне, то потягни когось, хай платить!

– Не моя метода, ти ж знаєш.

– От чудна. Ну нехай, збирайся. На восьму будеш готова?

– Мабуть. Зайдеш за мною, ок?

– Ну ясна річ.

Клубик у нас невеликий, недавно відремонтований. Музика? Нічого особливо нового і якісного, бо ж диск-жокей – ледь не наш ровесник. Типові залапані треки, але мене сьогодні і вони влаштовували. На мені була легка бавовняна суконка сонячно-жовтої барви і босоніжки з невеликою шпилякою. Сукню цю я любила, тож виглядала гарно і почувалась просто чудово серед згайки дівчаток в джинсиках і маєчках, що щільно обтягували їх молоде сальце. На мене поглядали заздро й старші кобітки, а Євка, певно, й не рада була, що притягла мене. Після трьох чудових місяців літа я була засмаглим золотком.

Євка не лестила мені, коли говорила про моїх залицяльників. Їх не бракувало, проте на цей момент постійного хлопця я не мала. Тому це було особливо приємно: бути популярною, суб'єктом залицянь більшої частини присутніх хлопців.

Євка теж була гарна, нічого їй було боятися мене: джинси ідеально сиділи на її стрункому тільці, синій шифоновий топ дуже їй личив. Євка усміхалась і щебатала, була мила, говірка і трішечки п'яна.

– Дарочко, дивись, хто сюди прийшов сьогодні! – і тягла мене за руку до невеличкої групки людей. Я радісно загукала:

– О, привіт, народе, давно вас не виділа!

– Привіт, Дарусю! – відповіли Свєтка, Ната, Іван і Костик.

– Дарко, яка ти красуня сьогодні, – вимовив Іван, пильно дивлячись на мене.

– О, я старалась, знала-бо, що ти прийдеш! – засміялася я, пускаючи очима бісики.

Я помітила, що Свєтка, яку була відволікла розмова з Євкою, ледь-ледь насупила брови. «Справді, вони ж начебто парочка,» – подумала я.

– Ходімо танцювати! – це вже мені Костик.

– Ходім, сонце, бо часу мало: не жарт, в школу позазавтра! Тре' хоч трохи натанцюватися сьогодні!

– Скучила за школою, хіба ні, відмінничко?

– О-о, я тебе прошу… Скучила чи ні – йти доведеться, сам знаєш. А ти як: як тобі Будапешт, чи наївся марципанів? Не роздумав школу змінювати?

– Накупив трохи, їсти шкода, стоять як сувеніри. Хочеш подарую? Ні, Дарусю, не передумав, ти ж знаєш, що так треба: як батьки наполягають, то це не жарти. Та й що мене тримає тут, подумай от: Свєтка з Іваном тепер, зі мною навіть гуляти не хоче…

– До біса! Чого це всім так потрібна Свєтка? – не втримала досаду я, в останній момент стараючись пом'якшити свій вигук кокетливою інтонацією.

– Ревнуєш, мала? – хитро всміхнувся Костик.

– Ну ясно, я ж за тобою давно сохну! – підтримала жарт я, і ми обоє засміялись.