Читать книгу Маргарет Тетчер - Ірина Костюченко - Страница 6

– Маргарет, якщо хочете, можу дозволити вам завтра не приходити до школи, – сказала міс Гіліс, директорка школи для дівчаток.

– Але чому? Я щось неправильно зробила? – здивувалася Меггі.

– Думаю, на день народження ви маєте право хоча б поспати досхочу. І відсвяткувати повноліття зі своєю сім’єю. Я вже знайшла вам заміну на завтра, – заспокоїла Меггі директорка.

– Дуже дякую! Але я все одно довго не спатиму – краще почергую у військовій їдальні, – відповіла Меггі.

– Ви встигаєте працювати на громадських роботах? – здивувалася міс Гіліс.

– Так, тричі на тиждень. Працюю у військовій частині. Це найбільше, що мені дозволив батько. Стільки разів просила його брати мене на чергування з протиповітряної оборони або на розчищення зруйнованих будівель… Але він відказував, що це не заняття для дівчини. А ось в їдальні працювати дозволив, – відповіла Меггі.

– Ви вже знайшли симпатичного пілота, який подобається вам і якому подобаєтеся ви? – з усмішкою поцікавилася директорка.

– Про що ви? Звісно, ні! – обурено відповіла Меггі. – Якщо я мала хоч трохи часу в перервах між миттям посуду та чищенням картоплі, то я латину вчила!

Згадка про вивчення латини неприємно збентежила і директорку, і саму Меггі. Як прикро, що колись найстаранніша учениця школи так і не отримала стипендії для вивчення хімії в Оксфорді! Міс Гіліс доклала всіх зусиль, щоб допомогти Меггі. Навіть знайшла їй вчителя латини у школі для хлопчиків – «її» дівчатка не вивчали давньої мови, а для вступу до Оксфорду вона була необхідною. Директорка була впевнена в блискучому майбутньому Маргарет – і тут таке розчарування, відразу на першому кроці! Міс Гіліс запропонувала своїй випускниці роботу в колишній школі. Але що вона могла запропонувати дівчині без вищої освіти, крім роботи «старшої учениці», яка повинна підтримувати дисципліну в класах і допомагати вчителям? Усі спроби міс Гіліс переконати Меггі подати документи до хімічного факультету іншого університету, наприклад місцевого, де обдарована дівчина легко отримала би стипендію, наражалися на кам’яну стіну. «Або я вчитимуся в Сомервільському коледжі Оксфорду або не вступатиму до університету взагалі», – незмінно відповідала Меггі.

– Вирішуйте самі, що робитимете завтра. Вважайте ваш позачерговий вихідний моїм подарунком. Адже зараз, під час війни, робити приємне одне одному складно, але необхідно. Я впевнена, ви знайдете, чим корисним себе зайняти. До зустрічі післязавтра, в четвер, і щасливого дня народження! – сказала міс Гіліс.

– Неодмінно! Дякую і до побачення! – відповіла Меггі, помахавши рукою. Цієї миті вона навіть не могла собі уявити, що це останній день її роботи в школі. Ще до того, як Маргарет Робертс ляже спати, її плани на майбутнє зазнають радикальних змін.

Меггі поверталася додому. Шлях був неблизьким – сорок хвилин швидким кроком і майже година спокійним. Сьогодні ввечері міс Робертс зовсім не хотіла поспішати – тим паче, що з’явилася така чудова можливість хоч трохи виспатися.

Вона завітала до їдальні військової частини та попередила приятельку, яка чергувала, що завтра може стати до роботи раніше, в обід. Та розповіла Меггі, що сьогодні з фронтів надійшли добрі новини.

– Червона армія остаточно витіснила німців з Криму. Вона розвиває успішний наступ у Східній Білорусі, південніше захопила кілька плацдармів на правому березі великої річки Дніпро. Португалія надала британцям і американцям можливість створити бази на Азорських островах. Там розташують нашу військово-морську авіацію та флот, – майже дослівно процитувала приятелька заголовки газет.

– Кажуть, ось-ось Італія оголосить війну Німеччині. Після прориву військ союзників у «м’якому підчерев’ї Європи», як каже про Італію Черчилль, нічого іншого їй не залишається, – зазначила Маргарет.

Дівчата попрощалися, і Меггі продовжила свій шлях. За кілька кварталів від дому вона зупинилася, щоби подивитися на будівельні роботи з відновлення зруйнованих будинків; хоча в осінньому Грентемі вже сутеніло, в одному з них крили дах, а в іншому вставляли вікна. «Певно, жителі цієї вулиці зустрінуть Різдво вже вдома», – подумала вона.

Минаючи Хароубай Роуд, дівчина звернула увагу на метушню біля будинку, де базувалося командування П’ятої групи бомбардувальників. Егеж, так і є – подали машину з вимкненими фарами, і Меггі одразу впізнала підтягнену фігуру, що сіла в авто. Це був командир пілотів, майор Ґай Ґібсон, якого кілька разів запрошував на вечерю Альфред Робертс. «Слід сказати вдома, що майор поїхав дорогою на південь. А якщо його навіть викликали до Лондона для нагородження? Нарешті заслуги цього героя належно оцінять! А раптом йому видадуть секретне завдання? І ось просто зараз триває підготовка до відкриття другого фронту десь у Франції? Треба терміново запитати у тата, що він про це думає!» – подумала Меггі, рішучо прямуючи додому.

За два квартали вона порівнялася з літнім листоношею.

– Доброго вечора, містере Батлер! Пізно ви доправляєте сьогоднішню ранкову пошту! Чи це вже завтрашня? – пожартувала дівчина й поспішила далі.

– На вашому місці, Меггі Робертс, я не став би іронізувати. Між іншим, я маю телеграму і для вас, – відповів листоноша.

– Телеграму – мені? Ви не помилилися? – брови дівчини аж злетіли від подиву.

– Королівська пошта Великої Британії не помиляється. Навіть під час воєнних дій, – помахав телеграмою містер Батлер.

– Але від кого? Так цікаво! Будь ласка, дайте телеграму! – попросила Меггі.

– Вже темно, і ви все одно нічого не прочитаєте. До того ж я не можу віддати пошту тут – необхідно, щоб хтось дорослий поставив підпис у журналі. А замість неповнолітніх підписи ставлять їхні батьки, тож телеграму я віддам вам тільки у присутності мами чи тата, – відрізав листоноша.

– Мені завтра вже 18! І я дуже хвилююся: моя сестра Мюріел працює у Бірмінгемі в ортопедичному шпиталі. А місто так часто бомблять! – голос Маргарет був сповнений відчаю від думки, що раптом майнула в голові.

– Вітаю вас із завтрашнім днем народження, але телеграма прийшла сьогодні. Я не порушуватиму інструкції і не легковажитиму роботою. Але можу вам сказати, що вона не з Бірмінгема і не від вашої сестри. Ідіть додому й чекайте – пошти для ваших сусідів небагато, і за чверть години я буду у вас.

І літній листоноша почув тільки цокання підборів, що розчинилися в темряві.

– Тату, мамо! Телеграма! – почули вигук молодшої дочки Альфред і Беатріс Робертс, які мирно пили чай в їдальні.

– Яка телеграма? Від Мюріел? – запитала Беатріс захекану доньку.

– Ні! Телеграма прийшла мені, та вона не з Бірмінгема. Я зустріла нашого листоношу – він повідомив мене про телеграму, запевнивши, що вона не від Мюріел. А від кого, не сказав… Зараз він буде тут, каже, хтось із вас має розписатися, – торохкотіла Меггі.

– Цікаво, хто це відправляє Меггі телеграми. Може хтось із військової частини? – вирішив подражнити дочку завжди незворушний батько.

– О, і ви туди, куди й інші! Я цими дурницями не цікавлюся, – відповіла Меггі занадто обурено.

– Не бачу нічого поганого в тому, аби дівчина, якій, між іншим, завтра 18, цікавилася нашими героями-пілотами. У твоїй розважливій поведінці я більш ніж упевнений. До речі, а хто ці «інші», про яких ти говориш? – поцікавився Альфред.

– Ну, наприклад, міс Гіліс… Вона теж чогось натякала на щось подібне. До речі, вона дозволила завтра взяти вихідний з нагоди дня народження. Тож я зайшла дорогою в їдальню – попередити, що завтра готова вийти раніше, на обід. А ще я бачила, як майор Ґібсон сів у машину й поїхав на південь. Як думаєш, навіщо? – запитала Меггі.

– А ти стверджуєш, що пілоти тебе не цікавлять. І до їдальні поспішаєш, і кожний крок майора пильнуєш, – тато продовжував відпускати шпильки в бік занадто збудженої дочки.

– Ти, Альфреде, змушуєш Меггі виправдовуватися невідомо за що, – сказала Беатріс, дивлячись у вікно. – А ось і містер Батлер – піду відчиню.

– І я з тобою! Це моя телеграма!

І Меггі стрімголов помчала вниз, випереджаючи матір. Альфред чув, як вона стрибала через дві сходинки. Дзвінка не було, і він вирішив, що його дочка встигла відчинити двері просто перед самісіньким носом неквапливого листоноші. Альфред узяв на каміні люльку й довго нишпорив по кишенях, шукаючи сірники – як раптом побачив навпроти блискучі очі Маргарет.

– Мене… Взяли… Ось… Зарахували… – тільки й змогла вимовити вона і раптом розридалася.

Увійшовши до кімнати, Беатріс витягнула з пальців доньки телеграму, розгорнула її.

«Шановна міс Робертс! Один зі студентів, який вступив на перший курс коледжу Сомервіль, Оксфорд, вирішив відмовитися від подальшого навчання. Адміністрація коледжу пропонує звільнене ним місце та стипендію на вивчення хімії вам, оскільки саме ваше ім’я було першим зі списку “під рискою”. Просимо повідомити нас про своє рішення у триденний термін. З повагою, секретар коледжу Сомервіль, Оксфорд», – розгублено прочитала Беатріс.

Містер Робертс був радий новині чи не більше за дочку. Лише подумати – те, про що він мріяв у юності та чого не міг собі дозволити навіть у найсміливіших мріях, – сталося! Недарма він, відмовляючи собі в багатьох речах, робив усе можливе та неможливе, аби обожнювана ним Меггі отримала освіту… Але як це – вона, його дівчинка, що досі стрибає через дві сходинки, поїде від них, буде там зовсім сама?

– Тату, мамо, ви мене відпустите? – крізь сльози запитала Меггі. – Я нічого так не хочу, як навчатися в Оксфорді! Я докладатиму всіх зусиль!

– Так, Меггі. Відпустимо. Я зараз піду на пошту – спробую ще до закриття відправити телеграму до Оксфорду. А потім зайду на станцію, візьму квитки, – заспокоїв дочку містер Робертс.

– Татку, дякую! – зойкнула Меггі, повиснувши на татковій шиї. – А коли я поїду?

– Заспокойся, не проти ночі, ясна річ. Але заняття вже почалися, тож слід поквапитися. Сьогодні вівторок, завтра середа і твій день народження… Де ж мої окуляри? Ага! Ось вони, у кишені жилета… Хоч завтра твоє свято й вихідний – підеш зранку до школи й попросиш звільнити тебе. Певен, міс Гіліс, коли дізнається новину, дасть тобі розрахунок дуже швидко. Потім сходиш до їдальні – якщо не знайдеш заміни, мусиш відпрацювати завтра останній день. Я спробую взяти квитки на четвер, щоб ми мали п’ятницю для оформлення всіх документів і вихідні на пошук житла, – містер Робертс говорив, одночасно взуваючись і сунучи руки в рукави пальта.

Уже відчинивши двері, він узяв у Маргарет парасольку і раптом поцілував її в маківку:

– Меггі, доню, вибач! Я, здається, навіть не привітав тебе! Ти на це заслуговуєш – як ніхто інший!

І вже відвернувшись, пробелькотів собі під ніс:

– Це ж треба, моя маленька Меггі – студентка Оксфорду! Тепер я просто зобов’язаний стати мером на наступних виборах!

Запитання і завдання

1. Де і ким працювала Маргарет, перш ніж стала студенткою Оксфорду?

2. Який необхідний для вступу предмет, що його не було в шкільній програмі, Маргарет вивчила самостійно?

3. Як ти гадаєш, чому Маргарет так заінтригувала поїздка знайомого офіцера й чому вона відбувалася в умовах секретності? Підказка: якщо маєш сумніви щодо своєї відповіді, погугли фразу «відкриття другого фронту».