Читать книгу Маргарет Тетчер - Ірина Костюченко - Страница 7

«Як він наважився! Як він міг! Слід було пожартувати, а я… Ні, не можна, не можна бути такою відвертою з чоловіками!» – думка думку побивала в голові Меггі. Вона підійшла до невеликого дзеркала, що висіло в коридорі оксфордського помешкання, яке вона орендувала разом із двома іншими студентками і де, як їй здалося, нікого не було. У дзеркалі міс Робертс, студентка хімічного факультету, виявила миловидну кучеряву двадцятирічну дівчину в синьо-білій сукні. «Таких дівчат сотні, якщо не тисячі в Англії… Вони вчаться, працюють, танцюють, зустрічаються з хлопцями, розглядають вітрини магазинів. Їм цікаво, вони видаються цілком щасливими й задоволеними. Чому ж я, схожа на них, прагну зовсім іншого? Може, зі мною щось не так?» – думала Меггі, ще пильніше розглядаючи власне відображення.

Вона поставила перед собою дерев’яний ящик – той, у якому мама відправляла їй тістечка для благодійного вечора, наступила на нього…

– А тепер зі своєю доповіддю виступить міс Робертс, член парламенту від Консервативної партії! – урочисто промовила Меггі зміненим «чоловічим» голосом.

Трохи защіпивши ззаду занадто пишну, як для англійського парламенту, спідницю, вона видерлася на ящик з-під тістечок і почала свою промову:

– Леді та джентльмени! Мою сьогоднішню доповідь присвячено результатам так званої боротьби з безробіттям, яку провадить наш уряд, що складається, як ви знаєте, переважно з лейбористів. Вивчивши статистичні дані останнього року, я виявила, що, попри скорочення кількості безробітних, багато з них працюють не за фахом. Особливо це стосується працевлаштування колишніх солдатів і офіцерів, які мусять братися за поденну некваліфіковану роботу. Водночас зростає кількість тих, хто не докладає жодних зусиль для пошуку навіть такої роботи, оскільки продовольчий пайок гарантований їм державою. А уряд оприлюднює оптимістичні звіти, як той, з яким вас познайомив попередній доповідач…

«Утім, ні, це не піде. Це нудно. І місіс Гейтхаус мене розкритикувала би. Я говорю занадто книжно – так не можна. Слід розповісти історію… Але як це зробити? Яка історія чи випадок змусять усіх цих пихатих лордів слухати мене?» – подумала Меггі. І раптом їй спала на думку ідея.

– Учора я виступала на мітингу. Після виступу до мене підійшов літній чоловік, схожий… так, схожий на мого батька. Я добре запам’ятала, що сказав мені цей чоловік: «Я завжди жив на власні кошти й багато в чому себе обмежував. Саме тому зміг зібрати трохи грошей на старість. І тепер саме мені держава відмовляє у допомозі. Але ж якби я прогуляв усі ці заощадження – уряд мені допоміг би!» У цих словах, панове, – вся несправедлива суть тієї «соціальної держави», яку щосили створюють лейбористи. Вони стверджують, що виборюють право на гідне життя «маленької людини», і тому дають їй дотації. Але ж гроші на соціальну допомогу вони беруть не так у мільйонерів, яких завжди бракує, як у цього літнього чоловіка, який усе життя працював і сплачував податки! Чому той, хто тринькав, жив невідповідно до статків, звик розраховувати на когось, мусить мати той самий рівень життя, що й відповідальний громадянин, здатний подбати про себе і своїх рідних? Лейбористи хочуть, щоб усі жили однаково. Але вони замовчують кінець цієї фрази. Їм варто чесно сказати: «Ми хочемо, щоби всі жили однаково бідно!» А ми, консерватори, прагнемо, щоб ті люди, які старанно працюють, могли собі дозволити жити добре. Інша частина суспільства має бути забезпеченою мінімальними благами, які дозволять не опуститися до злочинів, які кояться через бідність. Але водночас, цей мінімум мусить стати стимулом до того, щоб люди захотіли піти працювати й поліпшувати свій матеріальний стан. Соціальна допомога не повинна бути вигіднішою за працю. Можливо, з погляду соціальної держави це неправильно. Але з точки зору чесної людини – це лише справедливо! – і, захопившись, Меггі тупнула ногою.

Фанерний ящичок, на якому вона стояла, раптом тріснув, і дівчина опинилася долі. «Слава Богу, панчохи цілі… Так, місіс Ґейтхаус схвалила б початок, але розкритикувала би занадто темпераментний кінець. Мені варто навчитися стримувати емоції», – подумала дівчина.

Відчинилися двері, й на порозі однієї з кімнат у нічній сорочці постала заспана Роуз, одна із сусідок Меггі.

– Що за галас? У нас завтра іспит, треба спати… О, а чому ти сидиш на підлозі? Ти не забилася? – чуйно запитала вона.

– А це наша Меггі виступала в парламенті, а під нею впала трибуна, – глузливо прокоментувала друга сусідка Дороті, відкриваючи двері своєї кімнати.

Усвідомивши, що її підслуховували, Меггі відчула себе відвертою дурепою. Щоб ніхто цього не помітив, вона особливо старанно почала збирати уламки розтрощеного ящика. А Дороті продовжила брати її на кпини:

– Я впевнена, Меггі, що тобі краще бути не якимось там пересічним членом парламенту, а цілим лордом, тобто леді-канцлером!

– Чому саме? – запитала Меггі, щосили зображуючи байдужість.

– А падіння буде не таким гучним! Адже лорд-канцлер уже багато століть сидить на мішку з вовною! – від власного жарту Дороті зайшлася сміхом.

Роуз узяла Меггі за руку:

– Ходімо до мене в кімнату. Не зважай не неї.

– Але в нас іспит у міс Ходжкін! Нас чекає структура пеніциліну та граміцидин В…

– Меггі, ти достатньо знаєш про них. І міс Ходжкін теж знає, що ти знаєш. Недарма вона стала кураторкою твого з Герхардом Шмідтом дослідницького проекту. Мені, наприклад, вона відмовила, для неї моя робота надто примітивна.

– Але і тобі складати іспит!

– Та викручуся якось, не вперше! Ходімо, розповіси, як минула твоя вечірка. Чи ти познайомилася з цікавим хлопцем? О, я бачу, ти зашарілася! Хочу дізнатися усі подробиці! – Роуз потягла сусідку за рукав до своєї кімнати та щільно зачинила двері просто перед носом Дороті.