Читать книгу Журавлиний крик - Роман Іваничук - Страница 2

Зима в Москві була тоді жорстока і в суворості своїй благодатна, морози виморили ворон, чуму і безпритульних волоцюг, друга столиця Московії очистилася од усілякої скверни, перед якою безсилі військо, Таємна експедиція і правосуддя, тож настав час без гарячки, спокійно наводити лад у розхитаній війною країні, закручувати розгвинчені шруби в державній машині, нагороджувати достойних і карати злочинців.

Івана Максимовича Синельникова ще наприкінці листопаду викликав зі Симбірська новий і несподівано першпективний фаворит імператриці генерал-аншеф Григорій Потьомкін до Петербурга. В листі сіятельний граф повідомляв прем'єр-майора, що всемилостива цариця, пам'ятаючи його заслуги в битвах з турками й татарами під Перекопом, Бендерами, Каланчаком, а до того ж доблесть довіреного йому карабінерного полку, який потім у складі армії князя Петра Паніна громив пугачовських зброднів, надає Іванові Максимовичу звання полковника, при цьому пропонує йому бути готовим податися до Криму, щоб очолити бахчисарайський гарнізон та подбати про переселення тамтешніх греків до Новоросійського краю.

Тридцятип'ятирічний прем'єр-майор був ще повний жадань слави і рангів, йому імпонувала царицина пропозиція. Він велів гнати чимдуж коней, міняючи змилених рисаків на поштових станціях, проте до Москви встиг прибути лише по Різдві, якраз у найлютіші морози.

Зупинився у непоказному трактирі на одному з арбатських завулків – Конюшенному, навпроти візерунчастої церковці Симеона Стовпника. Хазяїн відвів офіцерові нагорі щонайзатишнішу кімнату, запевнив, що блощиць немає – вимерзли, а від холоду – що вдієш! – хай його благородіє рятується внизу міцним і гарячим.

Зігрітися з дороги й справді треба було, а ще хотілося дізнатися про найсвіжіші новини в білокамінній столиці —

Іван Максимович зійшов до шинку. Тут було людно й накурено, облич не розгледіти за тютюновим димом, а врешті – так у всіх постоялих дворах, до цього не звикати; шинкар запобігливо вискочив із-за ляди – видно, офіцери сюди навідувалися рідко, – промів подолом фартуха вільний стіл у кутку, запросив майора сісти.

Очі Івана Максимовича поволі призвичаювалися до синюватого сутінку. Чекаючи на обід, він встиг розглянути сусідів: за довгим дубовим столом перед вікном сиділо п'ятеро чоловіків у циліндрах і різношерстих сурдутах – начебто й не московські, потім почув кілька фраз по-французькому. Не звертав уваги, чей же в Москві та Петербурзі всяке намагалося розмовляти будь-як, аби лише не по-своєму; то, може, й ці… Проте вухо вловило чисту французьку вимову.

– Ми невиправні домашні патріоти, – посміхнувся один з компанії, він сидів посередині й на вигляд був найстарший у цьому молодому товаристві. – Приїхати до Москви серед такої лютої зими й замовляти бургундське! – Потримав пугар навпроти очей і зневажливо відставив його набік. – Ей, гарсон! – гукнув шинкареві. – Водка!

Шинкар, метушливо звиваючись у проходах між столами, ніс закордонним клієнтам гранчастого бугеля. Його затримав за полу каптана гомілатий здоровань.

– А-а… А панянок тут не можна замовити?

Французька шинкареві була незрозуміла, він розвів руками, всі хором засміялися, а старший знову скептично кинув:

– Бог свідком, ви безнадійно обмежені парижани: в Москві такої страви у трактирах не подають. Треба було їхати не сюди, а хоча б до Берліна.

Горілку розлили в пугарі, дехто принюхувався, кривився.

– Досить уже Вольтерового гостювання в Берліні, – відізвався хтось із гурту. – Він утікав на диліжансі від гостинності свого кумира Фрідріха II, наче за ним гналося сто макбетівських відьом!

– А тепер заграє з північною Семірамідою, дивись, ще й сюди приїде – слідом за нами.

– Можна сподіватися, що цього не станеться. Мосьє Дідро після повернення з Московії напевно поділиться з колегою своїми враженнями.

– Проте обидва й далі писатимуть вінценосцям моралізаторські повчання, видумуючи кожен для себе ідеального монарха чи монархиню… Випиймо, панове, за нашого дивака Руссо – найтверезішого з філософів!

– І за гарячих парижанок!

– І за манірних фрейлін Катерини…

Горілка швидко каламутила голови французам, вони гомоніли щораз голосніше і, перебиваючи один одного, проголошували тости.

– Чудова московська водка, – крекнув старший. – Ідіть собі з вашим патріотичним бургундським до всіх чортів або подаруйте гарсонові, а мені ще раз налийте тієї, що міцна, як московські морози!

– Гарсон! – покликав шинкаря гомілатий. – Візьміть для своєї мадам наше вино! – Він відсунув непочаті пляшки, а одну взяв у руку й, приклавши пальця до губ, прошепотів таємничо: – Увага, панове! Бочку водки тому, хто розгадає оцю мою історичну загадку…

Далі зняв з голови циліндра й кинув його на стіл, потім простягнув руки до своїх сусідів, познімав із їхніх голів циліндри, поскладав один поверх одного. Потім узяв пляшку з початим бургундським, бризнув з неї вина по обидва боки капелюшної вежі.

– А що? – допитувався, заглядаючи в очі своїм колегам. – Перевелися в солодкій Франції дотепні й розумні?

Але тут схопився старший, підніс пугара і проголосив:

– Вавилонська вежа!.. Тож випиймо, панове, за новітній Вавилон, за Семіраміду – незрівнянну Като, як назвав її Вольтер, і за поверженого Навуходоносора – маркіза Пугачева!

– Виграв, колего, – вдарився об поли сурдута гомілатий. – Гарсон, бочку водки!

Іван Максимович остовпів. Що могли б уліпити за такі вівати французам, не знав, але йому за саму присутність на подібній забаві може всміхнутися не царський палац над Невою, а інший над цією ж рікою, біля Ладозького озера, – шліссельбурзький… Боязко глянув на шинкаря, що саме підносив йому страву й горілку, але той не звертав ніякої уваги на п'яні вигуки, як не зважає артилерійський капітан на гарматну стрілянину. В залі теж на тост ніхто не зреагував.

Синельников обвів очима тих, що пили й куняли за столами, і лише тепер помітив у протилежному кінці зали сивовусого дідугана з козацьким довгим чубом, опущеним навскіс через покраяне зморшками ґудзувате чоло. Дерев'яний пугар, що його старий підносив до губ, затремтів у руці, дідуган блиснув очима у бік французів і випив одним духом.

– О-о! – помітив старого довгов'язий француз. – О-о, погляньте, колеги, з нами п'є запорізький лицар, він поділяє наш тост! Це ж так романтично: з французькими вільнодумцями п'є козак, жива легенда в широких штанях і червоних ботфортах! – Хитнувшись, він вийшов з-за столу й попрямував до козака з пугарем у руці.

Дідуган важко підвівся. Він був не надто високий, але кремезний, одягнений у дорогого запорізького жупана, брязнула об край столу шабля в обсипаних коштовними каменями піхвах, – козак, видно, належав до вищої старшини. Обвітрене обличчя зібралося у зморшки, губи стиснулися у зневажливій гримасі, старий поглядом зупинив розохоченого чужинця й проказав поволі, дошукуючи французьких слів:

– Якщо козаки стануть колись легендою, то у французів вона завжди буде пов'язуватися з Дюнкерком, під яким Богдан Хмельницький допоміг урятувати Францію від іспанців більше ста років тому. А випив я… сам знаю за що.

Знічений француз позадкував до своїх, прохаючи жестами вибачення; гостей вразив не стільки різкий тон відповіді, скільки зміст її та ще й вимовлений французькою мовою!

Іван Максимович подався вперед. Він наче десь бачив цього лицаря, колись з ним у житті зустрічався, але губиться обличчя старого в сутінках… Чекай, чекай… Підвівся, щоб підійти до дідугана, та цієї миті з-за сусіднього столу виступив високий чоловік, молодий на вигляд, в чорному сурдуті, глянув на козака, що сидів за хмарою диму, смалив люльку й не цікавився більше чужинцями та їхніми тостами, потім промовив до притихлих гостей по-французьки:

– До вашого тосту, панове, я додам тільки одне і з радістю перехилю за це чару: прийде час – і незрима рука напише і в Парижі, і в Петербурзі останнім Валтасарам вогненними літерами на стінах: мане, текел, фарес[1]. Я вип'ю за предтеч того судді – за дивака Руссо, педантичного Канта, наївного просвітителя імператорів Вольтера і за українського філософа Сковороду.

Надпив з келиха, скоса глянув на офіцера, що сидів поруч.

Синельников був украй збентежений. Він теребив пальцями аксельбанти, не знаючи, як повестися. Не личить воїнові кликати поліцмейстера, але розмова в шинку ставала вкрай небезпечною, вона була страшніша від промов Пугачева на козацьких зборищах. А прем'єр-майор Синельников присягав імператриці, і його обов'язок – боротися з її ворогами. Як тут бути? Ні, краще вийти. Перед ним блискуча кар'єра, і її втрачати не можна. Але він здатний лише до чесної битви, доносити не вміє і не може. Тому геть, геть звідси, щоб не слухати крамоли… Проте було цікаво, хто ці люди, що вони ще скажуть. Знайшов для себе рятівне: «Але ж я не конче повинен знати французьку мову…»

Чужинці загомоніли, захоплені сміливими словами незнайомого, бурхливими жестами запрошували його до свого столу: чом же мосьє відразу не признався, що він теж француз?

Чоловік у чорному сурдуті відвів очі від офіцера – Синельников сидів пригнічений і аж ніяк не навіював підозри, – усміхнувся.

– Я не француз. Я теж козак, хоч не ношу шаблі й шароварів. Батько мій був козаком. Але чому вас дивує наша освіченість? Хіба не відомо вам, хто і з яких країн учиться в Європі, невже не відаєте про те, що й ваші земляки здобувають освіту в Києво-Могилянській академії? Я ж учився в королівському педагогіумі в Страсбурзі і єсьм бакалавром філософії, а мої ровесники слухали лекції в Оксфорді й Галле, а деякі мали щастя навчатися фізичної географії в самого Іммануїла Канта в Кенігсберзі…

Заінтриговані чужинці підвелися з-за столу, підійшли до незнайомого, придивлялися до його молодого обличчя, значуще перезиралися між собою; вавилонська вежа з циліндрів залишалася стояти кумедним символом імперії і з обох боків підтікала, замість Тигру і Євфрату, бургундським вином, – обступили й разом заговорили, знайомлячись: вони, художники, лікарі, юристи, супроводжують у Московії паризьких гостей – філософа Дені Дідро і публіциста барона Фрідріха Ґрімма, які приїхали скласти візит північній просвіченій монархині Катерині II.

– Мосьє бакалавр напевно знає, – заговорив довгов'язий француз, – що російська імператриця милостиво закупила у збіднілого Дідро книги і, не забравши в нього жодної, призначила філософа директором його власної бібліотеки, сумлінно виплачуючи йому щорічну ренту. Вольтер був захоплений вчинком Катерини, він назвав її «моя Като», а Дідро, о бідний Дені! – заламав руки француз, – з великої вдячності приїхав поклонитися своїй покровительці, привізши зі собою подарунка – двадцять шість картин Рембрандта! – але, на жаль, у невдалу пору північна Семіраміда, незрівнянна Вольтерова Като мала в цей час зіпсований настрій: маркіз Пугачов домагався, бачите, її руки, чи то пак престолу, ха-ха! Потім благодійниця помітно повеселішала – Пугачева спіймали і з почестями привезли до Москви. Ха-ха! – вдавана усмішка на обличчі француза раптом змінилася виразом презирства й ненависті. – Його у клітці везли, як індійського тигра, і нині він стоїть у клітці в борговій тюрмі поряд із монетним двором. Так, так! Клітка така вузька, що в'язень не може навіть клякнути. Він стоїть і мовчки дивиться на людей, тамуючи нестерпну муку. О, бідний мосьє Дідро! Йому дозволили подивитися на Пугачева, і філософові стало погано. Він позавчора вернувся до Петербурга, щоб їхати геть звідси, де в'язнів тримають не в тюрмі, а в клітці! Я… я, знаєте, лікар, і таке, таке…

Розпалений француз сягнув по свого пугара і вихилив його до дна.

– А вона сказала великому мудрецеві світу, коли той завів розмову про закріпачення московських селян, ваші, мовляв, сміливі принципи придатні для трактату, а не для діла, ви маєте справу з папером, що все стерпить, а я з людьми. І в той же час, лицемірно афішуючи себе ученицею Монтеск'є, складає прожекти найгуманніших законів на підставі його праць. О, бідний директор бібліотеки північної Семіраміди!

Гарячого лікаря зупинив його колега, старший з виду, спокійний. Поклав йому руку на рамено й легким порухом голови вклонився бакалаврові філософії.

– Я юрист, мосьє. Моє ім'я Шарль. Я об'їздив багато країн Європи, щоб познайомитися з правовими нормами сучасного світу. Мене цікавить не тільки юриспруденція, а й історія. Я трохи знайомий з минулим України, читав праці Вольтера з цього питання. І тому прошу вибачення за нетактовність нашого колеги, який, хоч і не зі злого умислу, образив вашого лицаря. – Він кивнув у бік сивовусого козака, що сидів у задумі і, мабуть, не прислухався більше до розмов. Бакалавр філософії слухав і одночасно стежив за козаком, наче боявся, щоб той не вийшов з шинку. – Але я не можу збагнути, як це сталося, що Запорізька Січ з вільної демократичної республіки стала опорою темної сили деспотизму. Розумію, є примус, але ж покора тиранам, видно, ввійшла у вашу психіку. Який був момент – Пугачов! Революція! Хай темна, неосвічена, проте вона захитала основами імперії. Чому запорізьке козацтво не підтримало повстанців, а навпаки – пішло на службу до самодержця?

У залі почувся приглушений стогін: якийсь ґевал, звалившись на стіл, мимрив мирно у дрімоті. Козак сидів незворушно, зіжмакавши в кулаці довгого оселедця.

– А як пояснити, – відказав бакалавр філософії, – що колись у Римі місце Цицеронів,Катонів, Лівіїв зайняли громадяни, що не сміли висловлювати своїх думок, та чернь, для якої вище блаженство полягло в тому, щоб діставати по дешевинці їжу й витріщатися на процесії?

– Очевидно, в Римі не стало більше трибунів, яких народ міг слухати. Але тут… Я чув дещо про Сковороду, читав праці Ломоносова, сьогодні, зрештою, розмовляю з вами…

– У Римі, крім трибунів, не стало ще й магістратів, які народ міг обирати. І на Україні це вже сталося. Вибори на Січі скасовані, гетьманської автономії давно вже немає. А коли люди не беруть участі в управлінні державою, то вони починають відчувати лише своє безсилля і тому або вигадують собі ідолів, на яких їм, безсилим, хочеться опертись, або ж покірно приймають привезених.

– Це правда, – сказав француз. – Ідолопоклонство – страшна й довготривала хвороба, що однаково вражає і тих, хто кланяється, і тих, хто приймає поклони. Ідоли, сп'янілі від оплесків черні, уявляють, що при них суспільство процвітає і тільки зловмисники можуть знаходити якісь вади; упокорені ж звикають до думки, що без божків вони безсилі, їм страшно…

– О, о! – підхопив думку француза бакалавр філософії. – їм страшно. І цей страх деспоти сіють усіма способами. Клітка, диби, четвертування… мало того – страх посади, страх нагороди, страх медалей і георгіївських стрічок, страх не отримати їх. Так! Народ у деспотичній державі може затівати й революції. Чому б ні? Ось – Пугачов. А щоб не траплялися, треба, аби держава просякла духом страху й рабства, та так, щоб і тиран одночасно був рабом. Щоб абсолютна покора родила невігластво. Щоб той, хто повеліває, і той, хто скоряється, не міг ні роздумувати, ні сумніватися, а тільки наказувати або виконувати. Щоб була темрява. Людину ж поступово позбавляти всього, а потім дати їй щось – гріш, орден, чин, – за що вона буде по-рабськи вдячна.

Шарль мовив замислено:

– Хай те, що скажу, не здається вам блюзнірством. У мене, коли я слухав вас, зродилася парадоксальна думка. Якщо вже до краю приходить деспотизм, то хай він буде найжорстокіший, хай якнайшвидше оголюється від видимості правосуддя й законності. Щоб знецінювалися брехливі ідеї, щоб розвіювалася ілюзорна віра в доцільність тиранічного ладу, щоб до людей приходили обурення і рішучість. Тоді можлива революція в її свідомій і освіченій формі. Деспотичні держави тим скоріше гинуть, чим скоріше розвивається їхній порок – жорстокість. Мовлячи це, я думаю передовсім про Францію… Воістину мав рацію Монтеск'є, коли сказав: «Якщо дикуни Луїзіани хочуть дістати плід з дерева, вони спилюють саме дерево». Це альфа й омега тиранічного ладу.

– …Який існує доти, доки розум не проникне в достатню кількість голів, – закінчив бакалавр філософії.

Рипнув стілець. Офіцер схопився з-за столу.

– Ви… ви… – тихо проказав, запинаючись, – ви розумієте, що говорите? Вам ешафот сниться, опам'ятайтеся!..

– О, то ви знайомі! – Шарль вклонився офіцерові й знову повернув голову до співрозмовника. – Дуже шкода, що пан офіцер не знає по-французьки. Цікаво, що сказав би він з приводу нашої дискусії? Мені ще не доводилося розмовляти з московськими військовими.

– Пан офіцер застеріг би вас перед шибеницею, мосьє! А не хотілося б вам порозмовляти зі самим кошовим отаманом козацького війська й запитати його особисто, чому він не підтримав Пугачева? Втім, ваш колега вже намагався говорити з ним.

Усі разом повернули голови до старого козака, здивовано переглянулися.

– Калнишевський… – прошепотів офіцер і почав викладати на стіл гроші за неторканий обід.

– Дякую, панове, – попрощався з французами бакалавр філософії й квапно перетяв залу.

Іван Максимович на мить забув про крамольну розмову, котру тільки-но мимоволі вислухав. Батько Калнишевський! Отаман семитисячного козацького війська в авангарді корпусу князя Прозоровського. А він, прем'єр-майор Синельников – командир Донського карабінерного полку в цьому ж корпусі. Очаків, Кінбурн, Перекоп, Сілістрія… Битви, перемоги, слава… Тезоіменитство отамана на святих Петра і Павла. В гостях у кошового сам князь Василь Долгоруков – командир Другої армії в московсько-турецькій війні, князь Прозоровський, підполковник Кутузов, невідомий ще у високих колах генерал-поручик Потьомкін і щирий приятель Калнишевського Іван Максимович Синельников. Вівати й тости. Підпилий Прозоровський обіймає Петра Калниша і просить зробити йому таку честь – вписати до запорізького війська. Просить і молодий Кутузов. Потьомкін присягається, що не знав би більшого щастя, як бути простим сіромахою-козаком у батька Калнишевського. Кошовий вдоволений вагою іменитих осіб, він тут же, в наметі, велить наказному писареві виписати атестати: «За власним бажанням до Війська Запорізького Низового, до куреня Кущівського, у число тамішнього товариства прийняті і до військових реєстрів вписані Прозоровський, Кутузов, Потьомкін…» «А ти, Іване Максимовичу, не хочеш в козаки? – запитує Потьомкін. – Батьку, прийми ще й цього лицаря!» Регіт, тости, п'ють… «Не хочу, другом зостануся». – «Хіба ж ми не друзі?» – «Ні, ви начальники, яким можна побавитися і в підлеглих. А я рівний з Петром Івановичем. Рівний може бути й побратимом, а вищий або нижчий – ні».

Ні нижчий, ні вищий. Тоді були рівними… А нині?

Іван Максимович підвівся, ступив кілька кроків і зупинився. Боляче вдарили по мозку слова: страх посади, страх нагороди… страх не дістати їх. Це про нього? Невже про нього?.. Героїчні виправи під Оренбургом – узяти живцем Пугачева. Ганявся, ловив – не взяв. Ще б одна нагорода. Тепер полковник, а був би генералом. Страх не бути генералом. Страх майора Синельникова, що женеться за ватажком повстанців, і страх простого гренадера, що вбиває яїцького козака, страх не заслужити ласки в її величності і страх не вислужитися перед прем'єр-майором. Страх слухати крамолу молодого бакалавра філософії…

Один лише раз не було страху – залишитися другом кошового. А тепер? Чому полковник Синельников не може зрушитися з місця, чому не біжить до старого побратима, щоб обняти його? Знову страх? Страшно, що до кошового підійшов ось неблагонадійний вільнодумець? Що Петро Іванович у якійсь зажурі – може, ласку втратив у своїх підлеглих Потьомкіна й Прозоровського? О, гидкий страх!

Іван Максимович зажмурився на мить. Тільки на мить. Зараз, зараз він підійде…

У шинку раптом спорожніло. За ту коротку мить, на яку він зажмурився, вимело французів, нема вже ні Калнишевського, ні бакалавра філософії, лише за столом посередині залу похропує п'яний ґевал, шинкар штовхає його, потім запобігливо кланяється Івану Максимовичу. «Звольте на вечерю прийти, а завтра аж по обіді відчиню кабак – страта завтра». – «Яка страта?» – «Злодєя вішатимуть». – «Пугачева?» – «Авжеж. А з Петенбургу вже приїхала сама матушка. У Коломенському палаци звели для наймилостивішої. І торжества будуть по случаю… ето… не Пугачева, конешно, а по случаю перемоги над турками. Всі сюди приїдуть, то, може, ваше благородіє, побудете ще трохи в Москві, навіщо коні мучити в таку даль, коли…»

Вибіг із шинку. За ним ще летіли й чіплялися мундира липкі слова шинкаря, а перед очима стояв майдан з плахою, до якої підводять чорнобородого чоловіка, того самого, котрого так зблизька бачив у потилицю і в профіль, скачучи у погоні, щоб узяти живого, живого взяти, мать твою, – до генерала представлять!

Швидко подався униз до Охотного ряду. Монетний двір, боргова тюрма – «яма». Біля дверей вартовий. «Я полковник Синельников…» – «Ізвінітє, майор». – «Так, так, майор Синельников. Приїхав зі Симбірська за особливим… Хочу побачити Пугачева». – «Только на мінуту». – «Спасибі».

Напівтемний каземат. Камінний, холодний, паморозь на стінах. Під глибоким віконцем щось чорніє, наче стовп або висока шафка. «Де ж він?» – «Та ось перед вами. Добре затиснули в штаби». – «Іди собі». – «Не положено».

Іван Максимович боязко підступає до клітки. Не видно нічого, тільки дві зірниці блищать у сутінку. Це очі. Що в них? Думка про завтрашній день чи про вчорашній?

Зір поволі звикає до темряви. У чорнобородої людини, що у клітці, зігнуті коліна, сперті об штаби: так легше стояти. Тіло дрижить від холоду, а очі ще дужче блищать. Враз заворушилися губи, щось прошепотіли.

– Пугачов… Ти щось сказати хочеш?

– Не положено розмовляти із лиходієм! – вартовий.

– Помовч!.. Ти щось сказати хочеш, Пугачов?

– Здрастуй, батюшка Іван Максимович… Здрастуй…

– Звідки можеш знати мене?! – скрикнув Синельников.

– Забули, ваше високоблагородіє. Або й не знали. Нас було багато, а ви один. Пам'ятаєте Перекоп? У сімдесят першому восени фортеця впала, а ви мене, пораненого, до чину хорунжого представили, а потім на Дон відправили додому…

– Ти був там?.. А під… під Оренбургом не бачив мене?

– Ні, ваше високоблагородіє.

– Що тобі можу зробити зараз? Може, рідним що…

– Нема вже нікого, нічого й не треба… А от коли графа Петра Паніна зустрінете, то скажіть йому – це моя остання просьба, – скажіть йому, що в п'ятдесят сьомому на прусській війні під Єегерсдорфом – граф тоді в Апраксіна генерал-майором служив – Пугачов життя йому, пораненому, врятував. А він мене, закутого, в лице бив і плював. Спасибі йому моє перекажіть…

– Прости мені, – ледь чутно прошепотів Синельников і вибіг з каземату.

Петрові Калнишевському стелився шлях із Петербурга додому. Він встиг скоріше за свого бойового побратима Івана Максимовича в Потьомкіна побувати, дяку забрати щедру, а поцілувати ручку пресвітлої цариці так і не вдалося. Повертався кошовий отаман у рідні степи до хлопців – славних запоріжців.

А вже там журилися хлопці-запоріжці та з великого жалю: гей, та бо не знали, кому поклонитися, та якому цареві. А за тими поклонами вже шиї болять, бо кому в біса не кланялися, у запопадливості розбиваючи свої лоби, а за тими поклонами все руїни та дим. І турецькому чолом били, і польському, і шведському, і чортові лисому, а такої цариці ще не мали. Таж губами царициними мед солодкий пити, а її словами Всевишньому молитися, а її усмішкою весь світ звеселити…

Славою війну почали, славою закінчили, і кожен тепер по свою плату мчав на вороних до всемилостивої.

Самар-річка невеличка заливає піски, туди їхав вороними, назад ішов пішки…

Наливай, московський шинкарю, пан кошовий має чим платити. Бо в пана кошового того золота – як трави та листу. А не стане дукатів у кишені, то проп'є царицині медалі: всі вони в золоті та діамантах; а забракне царициних щедрот, то маєтки свої, що на Інгульці та Кам'янці, проп'є; а коли й того буде замало, то й усю Вкраїну кине ось тобі на ляду. Наливай, шинкарю, пан отаман ще багатий.

А ви мовчіть, панове французи, а ви мовчіть, ляхи, і турки, і татари, бо один Бог відає, що буде з вами, як не стане славного козацтва.

Калнишевський не слухав більше розмов підпилих чужинців, він ще і ще раз думкою перебігав десятирічну стрічку свого отаманування, шукаючи того кінця, звідки почалася неласка цариці. Чей же служили козаченьки десять років вірно, щоб ті землі свої обрубані та крихту волі зберегти. Кликав цар турецький у підданство – не пішли. Залізняк гінців присилав – одмовили. І десь же воював Пугачов…

А цариця була щедра, як сонце по осені. За Бендери та Ізмаїл – орден зі зображенням власної парсуни кошовому прислала та ще й на георгіївській стрічці, щоб на шиї міг носити; за Перекоп – шаблю у срібних піхвах; за першу дунайську виправу – медаль; за Силістрію платив уже запорожець Грицько Нечоса-Потьомкін – тридцять вісім мідних котлів для всіх куренів прислав: обжирайтеся, козаки, як маєте чим, а за перемогу й мир з турками – то вже дулю з маком.

А з якою парадою, а з якими надіями поверталися у вересні з походу! Бо ж заробили! Полковник Антін Головатий ще влітку подався в депутацію до Петербурга з універсалами Хмельницького на козацькі землі. Тепер уже напевно вволить Катерина козацьку волю і степи, пошматовані сербськими й молдавськими колоністами, поверне: кров'ю заробили собі оту ласку.

Останню похідну ніч ночували над Базавлуком навпроти Зеленої могили, а в неділю гарматною стріляниною зустріла Січ звитяжців, і Службу Божу священик Володимир правив, тільки писар Іван Глоба був невеселий.

По церковній відправі подав кошовому листа від Антона Головатого, і чорніло смагляве обличчя отамана, коли читав того листа.

«Ясновельможний пане кошовий, – писав полковник, – турецькі й персидські шалі, дамаські матерії й хутра, бочки меду, ковбаси, сало, балики, дніпровська щука, турецькі червінці – все віддано Нечосі. А він невдоволений, бо коня татарського, такого, щоб козакувати годився, ти не прислав йому. Погода тут похмура, усі сидять в «потьомках». І чутка ходить, щоб нашу Палестину розділити між петербурзькими панами, як по Писанію: «розділиша ризи і меташа жребій».

Мчав Калнишевський до столиці з двома аргамаками ублажати всесильного сіромаху з Кущівського куреня. Наймилостивіша виїхала до Москви, генерал-аншеф за державними справами не мав часу прийняти кошового. Аргамаків забрали слуги Потьомкіна: «Йому тепер не до вас, з Пугачовим тяганина».

І ще ад'ютант Каменський сказав Калнишевському на прощання:

– Гнівається на вас Григорій Олександрович, що сваволять козаки і на Дніпровську лінію до землекопних робіт не йдуть.

– Та яким це правом на наших вольностях фортеці будують? Я про це й хотів у його сіятельства…

Усі дістали плату – хто яку заробив. І ти чекай на неї, отамане, вона ще в табакерці Потьомкіна. Чекай і вір, як вірив дотепер. А йому залишилося ще один раз чхнути. Поодинці легше. Спочатку гайдамаки, потім – яїцькі козаки, тепер…

«Чому козацтво не підтримало Пугачева?» – долинуло з другого кінця шинку французькою мовою, і глухий стогін вихопився з грудей кошового. Завтра Омеляна Івановича на страту… «Чи я цього боявся? Ні, смерті не боявся ніколи. А може, коли б пішов на злуку з Пугачовим, то й страти завтра не було б? Або – дві…»

І пригадався Калнишевському сон, що приснився на сьогодні в холодному трактирі. Підійшов до нього кат у червоному каптурі зі закривавленою сокирою і спитав:

«До якої смерті готовий?»

«Я ще не маю вмирати».

«Маєш умирати. При якій смерті не застогнеш? На палі проситимеш пощади?»

«Ні!»

«Четвертування боїшся?»

«Ні!»

«До скону в темниці готовий?»

«Ні…»

«Виберемо тобі найтяжчу смерть!» – зареготав кат і щез.

Калнишевський прокинувся з хмільної задуми. Хтось у чорному сурдуті зупинився перед його столом. Підвів голову.

– Чолом тобі, кошовий отамане, – промовив тихо незнайомий, ледь освітлений скупим світлом зі замерзлого віконця. Отаман приглядався до молодого обличчя незнайомого і силкувався збагнути, звідки цей свійський франт може його знати.

– Не моцуйтеся, ясновельможний пане кошовий, мене впізнати. Я досить змінився за тих десять років, коли-то ви, повертаючись із Ромна разом з майстром Сисоєм Шалматовим, що зробив витворний іконостас у вашій церкві, завернули до Лубен і гостювали в полковника Івана Кулябки, а потім заночували в хорунжого…

– У Любимського ж… У моєї небоги Меланії я ночував тоді… – наморщив чоло Калнишевський, і раптом його темні очі проясніли. – А ти… А ти отой юнак, що вчився тоді з Кулябчиними синами за кордоном? Господи! Син Меланії, Павло…

– Той самий. А нині вже виплуганився на вчену дорогу: і свої, і чужинецькі академії позакінчував і ось блукаю по світі, мов неприкаяний.

– Пристанища не дали? То ходи зі мною на Запорізькі Вольності хоч у яку школу або й січову. Я ще тоді тобі казав, пам'ятаєш, – в канцеляристи до себе кликав.

– Вольності… – Любимський сумовито глянув на кошового.

Калнишевський відвів погляд, встав, і вони обидва вийшли із шинку саме в той мент, коли давній побратим отамана Іван Максимович Синельников, зажмуривши очі, хитався між чесністю і страхом.

– Цей офіцер, – спитав, йдучи за кошовим, Любимський, – знає вас?

– Не бачив я офіцера.

– А мені здається, що він вас знає, та чомусь не підійшов.

– Бог з ним…

У Конюшенному завулку було тихо й морозно, аж повіки склеювались; десь там, за Кам'яним мостом, бемкав дзвін, б'ючись серцевиною об холодне небо.

– Нема мені місця й на Запоріжжі, батьку, – відповів аж тепер Любимський. – Гадав, у Москві загублюся, до університету на філософський пробував… То ще благо, що директор університету не поліцейський, і я з душею вийшов од нього. Наказ цариці-благодійниці і тут лежав, циркуляр розіслала по всіх вчених установах.

– Який наказ? Ти встиг уже…

– Потім, колись про це, батьку. Я з Європи привіз не бочку з порохом. Голови наші там просвітилися. А просвіченої голови бояться у нас більше, ніж бомби.

– Тож утікай-таки на Запоріжжя, – Калнишевський зупинився, взяв Любимського за плечі. – Там ще…

– Батьку, батьку… Там… Завтра не стане Пугачева, а потім… Війна з Божою і козацькою поміччю щасливо закінчилася, Богові дяка, козакам слава – і досить. Непотрібні ви стали.

– Я побачив це сам, сину. Але є ще вихід, є. Я їду завтра в Україну.

– На Порту надієтесь… Скільки вже разів попередники ваші хапалися за неї – невірну і зрадливу. І чому все на когось, чому на свої сили не розраховуєте? Завтра ви побачите голову Пугачева, і серце ваше здригнеться, і сумління ваше зсудомиться, отамане. До вас же приходили гінці з Яїку? З моїм листом. Так, так, з моїм… Пугачовський емісар Стодола і ваш козак Тринитка.

– До мене! Тринитка?! – сахнувся Калнишевський. – Не було нікого…

– Не дійшли, видно… Що з ними? – набубнявіли жовна в Любимського. – Не дійшли… Ну, а ви самі, де ж ви самі могли здогадатися! Та й послів не послухали б. Таж Залізняк кликав…

Поник Калнишевський. Ударили гарапником по обличчю слова Любимського: самому думалося, самого мучило, але в очі ще ніхто цього не сказав.

Дзенькнув дзвоник на низенькій дзвіниці біля церкви Симеона Стовпника – кликав на вечерню. Перехрестився кошовий і прошепотів замість молитви:

– Чи ж то можливо зрозуміти, чому Бог, що сам став людиною і вмер за людей, прирік десь рід людський на жах вічних мук, на вічні кари. За що ж, нарешті? Винагорода не приходить, а мучеників множиться – і все без мети…

– Не кари створюють мучеників, а справа, за яку вони страждають. Справа та і є метою.

– Не бачу її. Бачу неволю. Що ж то буде далі, сину?

– Будуть і далі народжуватися мученики. Якби їх не стало, тоді можна буде сказати: вмер народ. Та не буде цього. Будуть повнитися тюрми, а людський розум однаково зрітиме, і темінь відступить перед світлом.

– Ти готовий?

– До чого?

– До темниці, до…

– Я готовий до всього, батьку.

– Хвала тобі, Боже, – перехрестився Калнишевський, – що даруєш міць і розум моєму людові, коли відбираєш зброю…

Вони розійшлися тихо, без обіймів, без обіцянок зустрітися колись, Любимський зник у завулках. Важким старечим ходом вертався Калнишевський до трактиру.

Десятого січня 1775 року червоним жаревом зійшло сонце над Москвою. Мороз люто зціпив повітря, та народ, незважаючи на холод, валив скрипучим снігом через Кам'яний міст на Болотну площу й зупинявся перед високим круглим помостом, посередині якого стримів стовп з колесом, завершений металевою шпицею. З обох боків височіли шибениці. Зловісне місце обступили тісним колом озброєні солдати.

Натовп двигтів, клекотів, тиснувся до солдатського кола, за яким просто на снігу біля підніжжя ешафота сиділи закуті в кайдани пугачовці. Спритніші роззяви вилазили на дерева й дахи двоповерхових рублених будинків, видряпувалися на баню церкви Анниного Зачаття, щоб побачити небувалу кару.

Враз оддалік, з боку Кам'яного мосту, пролунав владний поклик: «Розступись!», у людський натовп влетіла трійка коней, запряжена в сани. На санях, стиснутий з боків конвоїрами, сидів закутий чорнобородий чоловік. Він дивився перед себе мимо людських облич і, певно, нічого не бачив, окрім власного життя, якому відлічував останні секунди тупіт кінських копит. Поруч з Пугачовим, теж закуті, сиділи його побратими Перфільєв, Падуров, Шигаєв, Торнов – у них байдужі обличчя, очі навіть усміхнені, вони приглядалися до людей зі спокійною цікавістю, ніби їхали не до шибениці, а буйною тройкою на Масницю Олексіївським передмістям.

– Харциза везуть! – ревнуло перекатом над головами юрби, передні ряди ще тісніше зімкнулися зі солдатським колом, і раптом мертво стихло на майдані: крутими сходами на поміст виводили Пугачева. В баранячій шапці, у білому кожусі, він стояв, спокійний і прямий, біля стовпа й поглядом линув за Москву-ріку: там, на Боровицькому горбі, стриміли в небо хрести кремлівських соборів, а над усім цим величним громаддям височіла золотоверха дзвіниця Івана Великого. Дивився тепер в'язень туди, куди збирався увійти з яїцьким військом яко переможець і народний цар. Не дався йому білокамінний Кремль, та й не судилося обминути високого помосту на Болотній площі.

Не було страху, тільки жаль, що запікся у душі однією згадкою. З перев'язаною рукою, в довгополій шинелі квапиться до станиці Зимовейської відпущений з війни поранений солдат Омелько Пугач; ось забіліла станиця в долині, і ні про що він уже не думає, лише про менших сестер, що залишилися без нього напризволяще, а назустріч іде якась лахмітна постать з торбою за плечима: «Дай копієчку, служивий». Дістає з кишені мідяка, і раптом здушений крик проривається крізь горло: «Сестро!» Тільки це – на тлі золотого марева…

Відірвав очі від бань кремлівських соборів, глянув на мовчазний народ. Чого його тут стільки? Скорбота в них, зловтіха чи звичайна цікавість: як рубатимуть голову ватажкові?.. А як судитимуть майбутні судді пам'ять нинішніх переможців і повержених? Який трон озолотять, а який поламають, кого наречуть лиходієм, а кого звитяжцем? Ex, якби то знати, може б і легко було нині класти голову на плаху! Пугачов не чув, як аудитор головної поліції, скинувши трикутну шапку, читав довжелезний вирок, дійшли до вух тільки останні слова, і тоді опустилась його голова на груди…

– Лиходія Пугачева живим четвертувати, чотирьох сотників повісити, всім іншим повиривати ніздрі й заслати до Сибіру, – закінчив аудитор.

Це вже кінець. Пугачов відчув тепер, що є у нього руки й ноги, які зараз захрустять під ударами сокири, і не жахнувся, а тільки дивно стало, що якийсь час він лежатиме, як обчухраний стовбур, покіль зітнуть голову.

Хтось подав йому в руки дві свічки, підійшов священик з хрестом, Пугачов поцілував хреста, потім поклонився до землі на всі чотири сторони світу, промовив звучно:

– Прости, народе православний, відпусти мені, в чому я завинив перед тобою!

І впали долу свічки з рук.

Тут кинулися головний і підручний кати, почали здирати кожуха, і Пугачов допоміг їм – сам зняв малинового каптана; головний кат наказав підручному кинути засудженого на поміст, але Пугачов ліг без примусу, розпростерши руки, мов убитий орел крила.

Підручний кат виступив уперед з сокирою, його очі зловтішно блищали – це ж йому нині випало щастя рубати по живому, – і тоді пролунав над юрбою, занімілою в нестерпно довгому очікуванні, жіночий вереск:

– О всемилостива царице, уздри з Петербурга, вкороти його муки!

І сталося несподіване. На поміст знову вийшов аудитор головної поліції і щось сказав до головного ката. Той грубо відштовхнув свого помічника, якому голови рубати не належиться, підійшов до засудженого. Здійнялася сокира, блиснула на сонці й упала: голова покотилася помостом, чи то зітхнув, чи зойкнув народ, і тоді знову почувся той самий жіночий голос, сповнений благоговійної вдячності наймилостивішій цариці:

– Хвала тобі, заступнице наша!

І підхопила цей клич юрба…

Голова Пугачева закрутилася високо на колесі й зупинилася – очима до золотої бані кремлівської дзвіниці.

Підручний кат з озлобленням відрубував мертвому руки й ноги, люто позираючи на свого начальника, що стояв тепер гордо з опущеною сокирою.

Північна Семіраміда, певно, й не здогадувалася про катівське марнославство, готуючи нинішній «гуманний спектакль». А втім, вона і цього разу думала лише про себе. Невдовзі прийде лист від Вольтера, повний визнань і компліментів, а сьогодні їй дякує народ:

– Хвала тобі, заступнице наша!

На шибеницях гойдалися повішені, біля ешафота нелюдськими голосами кричали козаки, яким виривали ніздрі.

Іван Максимович, здерев'янілий, примерзлий до землі, стояв незрушно, хоч люди почали вже розходитися. Надто багато для нього… Кілька годин тому на Кам'яному мості він побачив учорашніх французів і бакалавра філософії, що теж ішли на Болотну площу. Бакалавр підійшов до нього, сказав: «Майоре, а ви впізнали вчора Калнишевського. Мене поліції не видали – й цим спокутували свій підлий страх признатися до людини, з якою, мабуть, на кулі разом ішли».

Синельников ще не міг отямитися від цих слів, а вдячний жіночий лемент вторував їм… «Так, так, – подумав, – забрати в народу все і дати йому крихту, за яку він буде по-рабськи вдячний. Забрати мужність і вселити страх. Хвала тобі, заступнице наша…»

З отупіння вивів шепіт: хтось позаду вимовляв біблійні слова тяжким прокльоном:

– Окаянна дочко Вавилона… щасливий буде той, хто відплатить тобі за все, що ти заподіяла…

Синельников оглянувся. Сивовусий старий козак, до якого він учора побоявся підійти, стояв і втирав сльози.

– Петре Івановичу, – покликав тихо.

З-під навислих брів глянули темно-каламутні очі, а складки зморщок на обличчі розпогодилися.

– Майор Синельников? Якими це світами?

Іван Максимович підступив до Калнишевського, простягнув було руки, та тільки діткнувся до його плечей і зніяковіло опустив їх: вчора треба було обнятися, нині – пізно…

– До трону за милостями їду, Петре Івановичу.

– Дай вам Боже щастя…

– А ви?

– Я – від трону. Кожному, видно, приходить час іти туди з надією, по-різному ж вертатися. А ось цей, – Калнишевський показав на ешафота, – ішов, та не вернувся…

– Це страшно, коли все збагнути, – очі Синельникова гарячково світилися. – Я бачив його живого вчора, розмовляв… а нині – голова на шпиці. І той крик, ви чули? Той холопський крик вдячності…

– Іване Максимовичу, – перебив кошовий, – а хто з нас не кричав? І я – коли вступала вона на трон… – Він зняв шапку, поклонився, важко було зрозуміти кому – Синельникову чи Пугачеву, повернувся й пішов навмання майданом, залишивши перед плахою розгубленого офіцера.