Читать книгу Журавлиний крик - Роман Іваничук - Страница 5

Архімандрит Досифей вирушив зі Сумського острогу, що на карельському березі, весельним судном до Соловецького монастиря. Стихали весняні бурі на Студеному морі, молочні тумани туго лягали на неспокійні хвилі, втихомирювали, розтоплювали рештки криг, вибілювали водяну гладінь. Сонце щодень теплішало, розморюючи мряку й мерзлоту скупих клаптиків землі, вигнаних споконвіків далеко в море. На Соловецькі острови приходило коротке благодатне літо.

Восьмимісячний відпочинок його преосвященства в зимовій резиденції щасливо закінчився: ні чревоугодництвом, ніже пияцтвом, як то бувало колись, не согрішав, тож почувався доволі міцно. Не тривожили його ні найсвятіший Синод, ані архангельський губернатор Головцин – і на душі було спокійно: передчував, що за час його відсутності нічого неугодного Богові і владі не сталося у святій обителі на Соловках.

Та проте він квапив веслярів-карелів, що їх наймав монастир: архімандрит змучився від байдиків, а до того ж ще й досі, незважаючи на похилий вік, п'янило його почуття всесильності, яке він виборов для себе сам і яким повністю міг насолоджуватися лише там, за грубими мурами чернечої фортеці.

Всякого ж було за чотирнадцять років архімандритства Досифея, колишнього ієромонаха Новоозерського монастиря. Відбирали царськими указами монастирську дідизну в Помор'ї, над Двіною й на Кольському півострові, стогнав монастир від непосильних податків. Та що найгірше – застав Досифей у Соловецькому монастирі невелику, проте свавільну військову залогу, запроваджену ще за Івана Грозного, яка поїдала з монастирського котла премного яств, а визнавала тільки губернаторську зверхність. Ні шведи, ні литовці, ні каянські німці[3] давно вже поблизу не з'являлися, вони ж – солдати й офіцер – вилежувалися удень і вночі в теплих караульнях, чекаючи на війну, хоча б маленьку, і насмішками зневажали не тільки благочестивих іноків, а й самого архімандрита. До служби годі їх було примусити. Скарги до архангелогородської консисторії не допомагали, Синод відмовчувався, губернатор теж не притягав зухвальців до відповідальності.

Довго домагався Досифей ставропігії, що поставила би монастир у незалежне становище. І не тільки просьбами та донесеннями… Спочатку спорудив високу дзвіницю біля Успенського собору, відлив для неї три тисячопудові дзвони, збудував для приїжджих штабс-офіцерів Таємної експедиції, що зрідка контролювали монастир, Петербурзьку гостиницю за мурами кремля, для богомольців-чоловіків – Архангельский гостинний двір на тому боці Святого озера, для богомільних жінок – рублені хатини на Баб'ячому острові; зрештою, пожертвував Синодові чотири тисячі рублів – увесь свій річний пай від скарбонного збору з прочан. І таки домігся. А тоді, коли монастир перестав підлягати архангелогородській консисторії і був виведений до першого класу, главі першокласного монастиря мусила підпорядковуватися військова залога. Тепер архімандрит чинив над солдатами суд і розправу сам.

Із вдоволеним виразом на обличчі вийшов Досифей на палубу. Ось тільки-но причалить судно до острова – відчиняться навстіж Святі ворота, і підпоручик Інков з карабіном «на караул» доповідатиме йому, коменданту фортеці, як належиться за військовим статутом: «Вашому преосвященству і кавалеру маю честь доповісти, що по тюремному замку все благополучно…»

Цього року справді все щасливо, посланці не приносили поганих вістей до Сумського острогу. А минулого – луна злодійського бунту Пугачева якимсь чудом долинула на далекі острови, і прослизли тихі розмови між ченцями. Троє спіймалися: два іноки і попередник Досифея – розжалуваний у монахи архімандрит Гавриїл. Нашіптував повержений настоятель, іноки не перечили і не донесли, проте стіни келій вуха мають: «Якщо дасть бог Пугачову до Москви прийти, то не буде Досифей більше красти, плати не додавати і накази від нас затаювати».

Губернатор Головцин сам провадив слідство. Ченців порадив залишити на волі й послати їх на тяжкі монастирські служби, Гавриїла ж посадити до тюрми, щоб каявся в самотині за зваби єретицтва свого. Головний караул і гауптвахту наказав перевести до Святих воріт, а на постах подвоїти сторожу.

Нема вже Пугачева, все йде мирно, як по Писанію: «Що було колись, те буде знову, що діялося, те й діятиметься, і нема нічого нового під сонцем». Воістину пророчі слова Екклезіаста. Бували ж бунти на Русі, й закінчувались вони завжди ешафотами. Де грізний Пугачов? Нема й тліну. А тюрма залишилася і міцніє. Двадцять п'ять старих колодників на суворому смиренні, двадцять шостий – анахтемський Гавриїл, який ще на посаді архімандрита вільнодумствував і хулив Синод, двадцять сьомий – під вартою у трюмі судна.

Цього приставили зовсім недавно до Сумського острогу. Буде він каятися в казематі Корожної вежі, бо велено Таємною канцелярією «до кінця днів його в окремій келії під міцним караулом тримати, не даючи можливості йому писати з причини блудництва від читання книг, суворо за ним наглядати й духовно напучувати, щоб розвіяти всю його оману стосовно чужоземних лжекафедр».

Трохи, правда, чудний і незвичайний вирок. Досифей навіть не може як слід його збагнути. Таких колодників ще не бувало. Сиділи в Соловецькому монастирі на слізному хлібі сподвижники Івана Грозного і Петра Великого, розкольники і мазепинці, кріпаки й поміщики, тихі юродиві, яких посилали на роботи, і буйні, запроторені до темниці Голгофо-розп'ятського скиту, а мудреців ще не було. І найдивніше те, що до нього сказано напутника приставити, наче до старообрядця-федосєєвця, що не хоче вінчатися у церкві. То де ж Досифей знайде ченця, що знав би книжні мудрості, різні світські вчення і міг би переконати цього мудрагеля, що його мудрість не є мудрістю і що не філософ він, а дурень. Але прислали, тож його місце – в Корожній вежі під номером шість, де простору і світла для крамольних мислей вельми мало.

«А чи насправді все благополучно? – думає архімандрит. – Чи підготував Інков відомість про стан колодників, яку треба тричі на рік відсилати в Синод? Чи не перенісся хто на лоно Авраама? А коли – втеча? Та ні, цьому не бути. Лише один раз за всю історію соловецької тюрми спробував старообрядець Білокопитов вирватися з каземату на світ Божий, та був спійманий тут-таки, на монастирському подвір'ї. А тепер, з подвійною вартою, нема чого боятися».

Досифей ходить по палубі поміж богомольцями, що тягнуться до Соловецької святині з усіх берегів Студеного моря щоліта. Годувальники святої оселі й не відають, що на судні поряд із ними той, хто розмовляє зі самим Господом Богом під час храмної відправи в Спасо-Преображенському соборі. Архімандрит нині вдягнений у рясу з товстого чорного сукна, взутий у чоботи, він зараз нічим не відрізняється від простого монаха. Але ж ці самі – здорові і в струпах, добре зодягнуті й у власяницях – люди впадуть ниць перед ним, коли він на великій відправі стане в царських вратах, вбраний у золотий саккос з багряним омофором, що спадає від шиї до низу, з рипідою в руці. Впадуть ниць смиренні, а до скарбон забрязкають монети – мідні, срібні, золоті.

Якийсь лірник, уклякнувши посередині палуби, заводить плач про Олексія, чоловіка Божого. Навпроти сидить пісновида богомолка в кокошнику і єлейним голосом розповідає про те, як колись прочанкою була, і до Єрусалиму ходила, і пуп земний там бачила. А до Голгофи пішки йшла, та все по суші, бо вода перед прочанами розступалася, а вони так і ступали по білому пісочку, діамантами всипаному.

Слинявий парубчак у рядняній свиті з юродивим обличчям роззявив рота, слухає, похитуючи головою.

– І в Київській лаврі була, а там вогонь виходить з утроб печерських святих. І в Пітері була, у царському палаці бачила живого двоголового орла в золотій клітці…

– Чудо, чудо, – побожно зітхає сусідка й манить рукою до себе старого монаха, що, згорбившись, ходить по палубі. – А чи бувають, блаженний іноче, і нині чуда?

Досифей відповідає неохоче: він не любить розмовляти з простолюддям.

– Чудеса мнозі суть, тільки віруй. Гора стоїть – чудо, ліс на камені росте – предивно. Птаха летить – і то чудо, бо якби Господь не повелів їй літати, то вона плавала б, як риба, або ж повзала б, як змія…

– Чуда, чуда, – шепоче слинявий парубок.

Розтинає судно гладінь Студеного моря, по якому ще зрідка плаває крига, сліпуче виблискуючи на сонці, що вже майже не ховається за обрій. А коли сонце, занурившись на часину, спливло на вранішньому прузі, тоді на кутий свинець води ліг легкий туман, крізь який проступили обриси Соловецьких островів: Азермський з горою Голгофою, Муксальма, Заяцький. А попереду – Великий Соловецький, що вигнувся дугою ліворуч, а посередині цього вигину вималювався силует величного монастиря, що ніби виріс з моря.

Ревно хреститься Досифей, дякуючи Богові, що допоміг йому ще раз побачити святу обитель. Він звик до неї більше, ніж до отчого порога в далекому дитинстві. Бо скільки потуг свого розуму вклав, щоб зміцнити, збагатити, усамостійнити її. За його владарювання пішла каналами до монастиря свіжа вода з соловецьких озер, запрацював млин, до трапезної потекли гонами освіжаючі напої з Квасоварної вежі.

Та старість дедалі відчутніше тисне на плечі і зігне врешті, бо ж кожен день сьогодні вже з ласки Господньої, а наступники все зроблять для того, щоб ім'я його затерлося. Хіба він сам так не чинив, коли ще ієромонахом писав на Гавриїла доноси в Синод?

І знову сплив у пам'яті вірш Екклезіаста-пророка, і прошепотів його скрушно Досифей: «Зненавидів я всю працю мою, і стало мені життя ненависним, бо все маю залишити іншому, хто постане по мені, і буде він панувати над усім тим, що я з трудом добував і показав себе мудрим під сонцем».

Ні, цього не сміє трапитися. Досифей мусить себе увічнити. Не тільки в зодчестві, бо мури мовчать, не тільки в господарських вигадках, бо кожен властолюбець припише їх собі, а ще й у пам'ятці, яка уміє говорити сама. Він залишить нащадкам літопис Соловецького монастиря, а в цьому літописі – себе самого.

Спочатку Досифей напише так:

«Року божого 1428 цим самим морським шляхом на плоті або човні, а може, на вутлому карбасі, придбаному в зубожілого купця, втекли від грішного світу два боголюбні іноки: Савватій – постриженець Білозерського монастиря і Герман з Карельського берега. Знали вони, що десь серед Студеного моря лежать незаймані острови, що належать Новгородській землі, звані Соловецькими, де можна усамітнитися і цілковито віддати себе служінню Господньому.

Дісталися островів десь улітку і, напевно, були вражені соловецькою природою, бо замість безплідної пустелі побачили чарівні ліси, повні звірів і птаства, сотні чистих багаторибних озер, затишні долини, соляні заплави моря. Побудували дерев'яну церковцю й поставили високого хреста поблизу Чудової гори, а за кілька років вернулися на грішну землю закликати ченців для сукупного проживання на Соловках, аби провадити там рибний та соляний промисли.

Савватій помер у Холомогорах, а нову братію очолив новгородський ієромонах Зосим, що збудував на місці нинішнього кремля келію. Слідом почали прибувати сюди на пострижения помори, фінни, карели, норвежці…

Новогородська посадниця Марфа Борецька приписала монастиреві землі на узбережжі Студеного моря.

Цар Іван Грозний вислав на острів гармашів і стрільців.

За указом Олексія Михайловича та за настольного грамотою новогородського митрополита Никона, Соловецькому монастиреві надано архімандрію.

Петро І прибув сюди флотом із тринадцяти кораблів, на честь цих високих відвідин збудовано церкву Андрія Первозванного на Заяцькому острові.

За царювання її величності Катерини II архімандрит Досифей…»

Ударилося судно об кам'яний берег. Архімандрит прокинувся від задуми. Височенний мур, викладений з диких нетесаних валунів, випнувся до причалу Корожною вежею, далі мур постугонів угору до вежі Нікольської, праворуч збіг, вигинаючись, до Прядильної. А ген за громаддям церков, майстерень і казарм височить вежа Головленкова.

– Хай буде благословенне сіє царство земне й Господнє, – проказав пошепки Досифей і задивився на набубнявілі налитою бростю ліси, що простяглися уздовж острова – замріяні, розспівані весняним птаством.

На березі очікували на архімандрита монахи. Богомольці юрмилися на палубі, чекаючи дозволу зійти. До борту приставили дошку, і Досифей ступив на неї. Його підхопили під руки монахи, допомогли зійти на землю. Один чернець накинув йому на плечі пурпурову мантію, а тоді на судні запала мертва тиша. Враз хтось зойкнув, почувся лемент. Ні монахи, ані архімандрит не оглядалися. Вони простували до церковці Петра і Павла, що стояла навпроти Прядильної вежі: на Досифея чекав ще ритуал облачения. Тим часом на палубі билася в істериці єрусалимська паломниця, вражена чудесним Преображенням старого монаха, з яким вона тільки-но розмовляла про чуда.

Згодом відкрився на палубі люк, і з трюму виліз озброєний солдат, за ним другий. Вони стали по боках отвору, наставивши перед собою карабіни, гаркнули до зацікавлених прочанів: «Відступись!», і цієї миті сполохані богомольці побачили, як з нори трюму підіймається зарослий чоловік у чорному сурдуті й зимовій шапці, брязкаючи кайданами. За ним виліз третій солдат. В'язень глянув на юрбу, потім повів очима по застиглому спокою моря і, підштовхнутий вартовими, ступив на дошку.

Натовп мовчав, деякі хрестилися з жалем, бо колодник був ще молодий і обличчям наче й не подібний до вбивці чи варнака, лише єрусалимська прочанка, що тільки-но отямилася від благоговійного екстазу, пройнята вірнопідданською люттю, заверещала, потрясаючи кулаками:

– Анафема лиходієві! Анафема проклятому!

Архімандрит Досифей вийшов із церковці Петра і Павла у святковому вбранні й у супроводі монахів підійшов до Святих воріт, що виступали півокруглою аркою з муру, наче витиснуті громаддям валунів і важким куполом Надвратної Благовіщенської церкви.

Залізна брама була ще замкнена, з того боку воріт зазирали в замкові шпари городничий, келар і поважні старці, чекаючи, поки архімандрит махне догори двома пальцями на знак, що він підготувався вийти з грішного світу і зайти до світу Господнього.

З-під арки дивився на нього лик Спаса, під яким золотився півколом заспокійливий напис: «Всяк уповай на мя»; праворуч благословляла парафіянів Оранта: «Прийдіте і аз упокою ви»; ліворуч приглядався до архімандрита розумними очима молодий Іоанн Предтеча.

Досифей зупинив погляд на іконописному обличчі Іоанна, і йому здалося, що він десь уже його бачив, навіть зовсім недавно, серед облич світських людей: таке ж молоде, з кучерявим коротким заростом, а очі спокійні й ледь зухвалі. Досифей перехрестився – що за єресь лізе до голови! – і звів угору два пальці.

Загримотів замок, упала з брязкотом клямка, відчинилися навстіж Святі ворота; вгнутим рядом стояли схилені старці, поштиво поступаючись назад, а від гауптвахти марширував до рапорту підпоручик Інков з карабіном «на караул».

Архімандрит уже знав, що в тюремному замку все гаразд, але рапорт вислухав і поблагословив офіцера. Подавшись у двір між рядами поважних старців, він хазяйським оком окинув спершу настоятельський і братський корпуси, з любов'ю глянув на величний фасад Спасо-Преображенського собору, потім звів очі на своє власне творіння – високу двоповерхову дзвіницю з трьома велетенськими дзвонами, що виглядали чорною міддю з-під арок, терпеливо чекаючи менту вдарити дружно на архімандритську відправу.

Монахи пасли свого наставника очима, дивилися туди ж, куди й він, і очікували, що зараз скаже Досифей: кого звітувати покличе, кому докір кине, за яким піде услід кара, знали бо крутий норов преосвященного.

– Інков! – голос архімандрита прозвучав різко, а втім, Досифей ніколи іншим тоном не розмовляв зі залогою. – Підпоручику Інков, ти прийняв за артикулом колодника, якого привезли нині на судні?

– Так точно-с, ваше преосвященство, – стукнув закаблуками підпоручик, – колодник прийнятий на пайку «проти одного монаха»[4] і стоїть під вартою біля Нікольських воріт. Куди накажете його примістити?

– Приведи сюди!

Підпоручик кинувся навскоси брукованим плацом, притискаючи карабіна до боку, щоб не бив по клубах, і за хвилину вже гнав поперед себе в'язня, який, дзеленькаючи важкими ланцюгами, повільно ступав нога за ногою, наче хотів викроїти для себе з прийдешньої пітьми хоча б мить цього блакитного дня, блакитного неба, повітря.

Архімандрит здаля приглядався до нього, а коли в'язень був уже зовсім близько, вражено прошепотів: «Ізиди, сатано!», зрозумівши, кого йому нагадали розумні й трохи зухвалі очі Іоанна Предтечі. Він бачив цього колодника ще в Сумському острозі, бачив тільки у пів-ока і все ж запам'ятав його погляд; видно, недарма найсвятіший Синод приписав напучувати книжника, вибити затятість із його голови.

Досифей ніколи не розмовляв з колодниками, ніколи їх не допитував, навіть не цікавився, яка провина в'язня. Та й резолюція Синоду не розкривала змісту злочину, а тільки вказувала на великоважну вину, «о которой явно по делу». Архімандритові залишалося тільки виконувати синодальний припис: до каземату його чи до земляної тюрми, під міцною вартою до смерті чи на розкаяння, тримати в кайданах або без них, прив'язати до стіни або ж дозволити ходити в казематі на довгому ланцюзі – і все, настоятеля більше ніщо не обходило. Проте з цим в'язнем, у вигляді якого таїлося щось дратівливе й воднораз цікаве, проти власної волі хотілося порозмовляти, щоб збагнути, що це за мудрець і за які провини розуму запроторили його аж на Соловки.

– Молодий ти, а знаю: єресь крамольна привела тебе сюди на смирення. Не відаю, що ти вчинив, але закон справедливий, тож, як мовив Соломон, хай понесе кару лихий, бо коли пощадиш його, то доведеться ще раз карати.

В'язень спокійно глянув на архімандрита, в його очах і далі стояла незворушна синява північного неба, кучерява чорна борода виклично подалася вперед, він мовив тихо:

– Чи ви ніколи не задумувалися, святий отче, над тим, що стається зі сорочкою безумця, коли він набирає у пазуху жару?

– Зухвальцю! – скрикнув Досифей, але докінчив свою річ зовсім спокійно: – Жар твій, отроче, тут скоро вкриється попелом.

– Попіл гасить солом'яний жар, ваше преосвященство, жару розуму не вб'є ні темниця, ні сама смерть, тому що по дорозі до пекла зерна його розсівалися.

– У кому прийметься твоє зерно, божевільний, навіть якщо воно розсівалося куколем? – звів руки Досифей. – Ти, знаю я, їздив по світу і по Русі, науки єретичні осягаючи, тож усюди бачити мусив: процвітає лише влада Божа і влада від Бога, все інше гине, не проростаючи. На кого ти підняв десницю? На силу, в котрої, як сказано в Писанні, «семеро царів з утятими пальцями збирали крихти під столом?»

– Я богослів'я не штудіював, отче, я – бакалавр філософії, проте пам'ятаю дещо зі Святого Письма. Ви навели, здається, слова з «Книги суддів», а там сказано ще й таке: «Вибився Ізраїль у потугу, зробив він ханаанів своїми рабами, а вбити їх не зміг».

Архімандрит забув, що він тепер не в богословській академії, а у своїй вотчині, де його слова – закон і кара, що перед ним слуги-монахи і цей колодник, а не спудеї: влучні відповіді в'язня перенесли його в ті далекі часи богословських диспутів, і замість прогнати зухвальця під караулом до каземату він урочисто виголосив вірш з Книги Мойсея:

– Вигублю вас, і розпорошу, і серця ваші зруйную, а хто лишиться живий, на того наведу страх, і гнатиме його шелест летючого листя, і втікатиме він, хоч ніхто за ним не буде гнатися! – Опустив руки і тут же спам'ятався: перед ним стояв не диспутант, а раб у кайданах, раб з розумними очима Іоанна Предтечі. І крикнув Досифей: – До Корожної! До шостої келії на слізний хліб!

Та поки солдати підскочили до колодника, той ще встиг відповісти преосвященному:

– Ламається лук у сильних, а немічні оперізуються силою, сліпі прозрівають, криві ходять, прокажені очищаються… – І вже через кляп, що його караульний запихав до рота неблагоречивому, прохрипів: —…глухі чують, убогі благовістують!

Досифей дивився услід в'язневі, подібного якому ще не знав Соловецький монастир, люто покусував губи, і чекали монахи: архімандрит тут же звелить повести сквернослова на лобне місце до Рибних воріт.

Та заспокоївся Досифей, довго мовчав, і мовчали у тривожному очікуванні поважні старці. Городничий Гларіон, що відав монастирським господарством і братією, тупцював згорблений перед преосвященним, покірними очима закликаючи його вислухати господарський звіт. Досифей кивнув головою на знак згоди.

– Ваше преосвященство хай утішиться послушенством іноків, людей робочих і оружних, усе бо зроблено за велінням вашим: на Реболді закинуто рибних сітей много, улов прегарний; хороми для його преосвященства, незважаючи на люту зиму, закінчили – над Червоним озером біля гори Сокирної, а лобне місце обійшлося без кровей, тільки двох ченців без пристрастія січено за крадіжку квасу. І ще один з архангельських богомольців не повернувся назад зі своїми, а, впертіший паче осла, на подвір'ї монастирському залишився і на пострижения проситься, та про себе нічого говорити не хоче, каже, що одкритися може тільки вам. Чи не звелите привести його перед очі свої?

– Веди, – похмуро відказав Досифей.

Упертіший паче осла богомолець, напевно, вже знав про прибуття архімандрита, бо тинявся біля паперті Успенського собору. Він почув, що Досифей дозволив з'явитися перед його очі, швидко попростував через подвір'я і невпевнено зупинився оддалік перед своїми майбутніми доброчинцями. Монах-городничий кивнув йому рукою, тоді він підбіг і впав пластом до ніг архімандритові.

– Хто єси?

– Пахомій єсьм. З Москви білокамінної.

– Які гріхи відмолювати прагнеш у сій обителі?

– Не маю гріхів, отче. Я усе життя робив те, що повелівали. Не гріхи пригнали мене сюди.

– Що ж спонукало тебе йти на пострижения? – допитувався Досифей. – Засумнівався у правдах віри або, може, душа забажала приблизитися до Господа?

– Віри в мене було і є стільки, скільки треба тому, хто службу чинить. Пристрастія до іночества теж не мав ніколи, а от жити світським життям уже не можу більше.

– Чому б то?

– Чорна заздрість до сослуживців опанувала мною, і я боюся вчинити гріх смертельний – убивство, а потім бути за це покараним. Тому втікаю сам від себе і хочу решту свого життя провести тут і чесною працею заслужити на благосхильність… – Богомолець підвів обличчя від землі. Рідка борода припала пилюкою й була сіра, як у тлінних печерських святих, вбраний він був у поношений яскраво-червоний каптан, а в очах таївся біль покривдженого.

Серце архімандрита торкнув смуток, він сказав м'яко:

– Говори, говори, сину.

– Я справляв свою службу довгі роки, як тільки міг, – провадив далі приблуда, шморгаючи носом. – Сумлінно. Чесно, до дрібнички виконував кожен наказ. І не вихоплювався вперед, не витісняв нікого, та все сподівався, що запримітять мої старання – підвищать по службі. І ось настав довгожданий день, мені сказали: «Нині виконаєш роботу свого начальника. Якщо добре справишся, сам начальником станеш, бо той старий уже і в нього при роботі тремтять руки». Я не тямив себе від щастя, цілу добу готував робочий інструмент, і коли вже прийшло до діла, пресвітла наша матінка цариця…

– Хто ж ти такий? – аж нахилився Досифей.

– Я кат, звичайний кат, – відповів простодушно богомолець, і дивно йому стало, що ченці враз сторопіло переглянулися поміж собою, а у преосвященного борода засіпалася. – Так, так, я служив підручним катом і чесно виконував, що наказували: виривав ніздрі, різав язики, таврував лоби, четвертував мертвих… І ніколи не хапався за велике. Аж оце взимку цього року найстрашнішого харциза привели – самого Омелька Пугачева. Скільки було суперечок, сварок, обмовлянь серед нашої братії, доносів, поки він сидів у борговій тюрмі, – кожному хотілося, бо такі лиходії не часто попадаються, а сказали мені, мені! Мовляв, головний кат уже постарів, ні рук, ні ніг живому за одним махом не відрубає, ти це зробиш. Та останньої миті, коли я уже бачив перед своїми очима заслужену нагороду за довгорічну службу, зрів її так, як нині вас, наша матінка цариця змилосердилася, а голови рубати я ще не мав права… І залишився тим, ким був. А він, стара порохня, далі в червоній машкарі ходить, погордливо блимає крізь неї каправими очима, і я боюся, що вб'ю його, а тоді ніколи більше не зможу виконувати катівської служби.

Келар Микита крадькома хрестився, поважні старці відвернулися, городничий насторожено стежив за обличчям архімандрита, а воно з кожною миттю ставало дедалі спокійнішим, і коли підручний кат Пахомій замовк, Досифей сказав городничому:

– Постригти без права відправляти службу в церкві. – Глипнув на Пахомія. – Чи ти, може, тут збирався катом бути?

– Радий старатися, ваше преосвященство…

Бридливо скривив губи Досифей, та враз зла посмішка заграла в очах, він мовив з єхидством:

– Приставити його напутником до колодника Любимського, що в шостій келії Корожної вежі.

Павло Любимський довго сидів, не рухаючись, на вузькій прічі, що мала служити йому ліжком до кінця життя, дивився на заґратоване мале віконце, крізь яке виднівся лише надщерблений камінь муру. Нічого більше, крім того каменя, не видно було, та й думки раптом вимелися з голови. Не міг би зараз повторити тієї розмови, яку тільки-но провадив з архімандритом, і не існувало тепер для нього того світу, яким ходив донині і зрів його востаннє на монастирському дворі. Було глухо в казематі, вузькому й низькому, було глухо й мертво в душі. Не приходив до нього ні страх, ні жаль, тільки свідомість охоплювало здивування від того, що ось так скоро прийшло до нього оте неминуче – смерть. Бо існувати тут немає жодного смислу, користі ніякої не принесе більш нікому, надії вийти на волю теж нема, тож він знайде спосіб обірвати життя, що втратило сенс.

пригадався вірш з Есхілового «Прометея» і тут же зіслиз із пам'яті.

Крізь заґратоване віконце проглядав надщерблений камінь, а пам'ять була на диво порожня, наче бодня. Аж за якийсь час почали приходити до голови пошматовані думки, чиїсь обличчя, слова. Підвівся з прічі, закрокував казематом, але ходити було ніде, скоро закрутилося в голові, він ліг, а тоді виразно почув слова: «Руки, руки, голубе!» Це сказав земський ярижка, що замість Шарля прийшов до аристократичної остерії, скував йому руки й повів до поліцейської канцелярії.

Думав зараз Любимський про те, що не варто йому було заходити до остерії у Китай-городі. Краще б домовився зустрітися з французом у шинку, що у Конюшенному завулку. Якби-то… Видно, неправда, що на одному місці одне й те ж не повторюється.

Встав, підійшов до віконця, притулився до ґратів чолом. Нічого не видно, сусідній мур заступив світ, тільки більшим став камінь з щербиною й виступом, подібним до ікла допотопного звіра, і цегляна прокладка видніється між цим і нижчим валуном, який уже не потрапляв у поле зору.

Якби домовився з Шарлем зустрітися у шинку в Конюшенному!.. Що ж могло статися з ним, чому він не прийшов?

Ярижка привів Любимського до обер-поліцмейстера, обер впізнав його відразу.

Якби не приїжджав до Москви взагалі. Якби не заходив до директора Московського університету. Якби не зустрічався з Новиковим. Якби не вступав до Києво-Могилянської академії. Якби не вчився у Страсбурзі. Якби не народився в Лубнах. Якби не приїздив з Франції до Лубен. Якби десять років тому не зустрів Калнишевського і Сковороду…