Читать книгу Журавлиний крик - Роман Іваничук - Страница 3

І Катерині і Калнишу дістався трон – кожному свій – одного року, тисяча сімсот шістдесят другого.

Васал – Петро Іванович Калниш, син удови Гафії з Пустовитівки, що біля Ромна, осяг його на Новий рік; сюзерен – Софія Анґальт-Цербська, дочка прусського генерала Христіана Августа із Штетіна – на півроку пізніше.

І васала, і сюзерена висунуло на престол старшинство.

Кошовому Калнишевському віддали булаву на старшинській сходці; абшитований отаман Григорій Федорів-Лантух повернувся до свого Васюринського куреня як почесний військовий товариш.

Катерину II підвели до престолу офіцери – таємно перед досвітком. І, розбудивши Ізмайловський полк, примусили його присягнути; абшитованого імператора Петра III відвезли під конвоєм до Ропші, що за сорок верст від Петербурга, і там задушили подушкою під час обіду.

Козацька сірома кидала шапки на честь нового отамана на січовому майдані перед Покровською церквою; чернь петербурзька вітала нову імператрицю на Невській першпективі біля Казанського собору.

І тут, і там чекали на добрі зміни.

Холодного грудня 1761 року російський імператор ще безтурботно гуляв залами оранієнбаумського палацу зі своєю коханкою Єлизаветою Воронцовою, не знаючи ніяких тривог; Григорій Федорів-Лантух знав уже, що козацька рада відбудеться без його згоди і військових клейнодів більше йому не віддадуть.

Кілька років підряд січове товариство обирало Григорія Федорова своїм отаманом, чернь прозвала його Лантухом, був бо він товстий, добродушний і простакуватий, проте з року на рік козацтво чекало від нього рішучих дій, та не міг на них спромогтися кошовий. Судив він по-божому, розмовляв по-людськи, пив по-козацьки, чоломкався по-братерськи, а на Орілі пікінерні ротмістри забирали в багатших запоріжців зимівники, а безкінних дейнегів гнали на редути до земляних робіт аж за Конку, а військовий податок зростав з року на рік.

Вичікували старшини, почала ремствувати сірома – коли ж то подасться Лантух у депутацію до Петербурга сам; він посилав до столиці розумніших за себе, а ті поверталися з порожніми руками: не бажають з ними розмовляти вельможі, жадають кошового. Лантух трактувати з ними боявся і доїжджав тільки до Києва. Звідти повертався заспокоєний, а козацтво почало відверто вже гуторити, що пора Лантухові йти до свого Васюринського куреня на квас і саламаху, бо занадто заплив він салом на отаманському жолді.

Крутий норовом із біса розумний військовий суддя Петро Калниш повертався пізньої осені з депутації до столиці – знову ні з чим. Треба, щоб кошовий привіз до Петербурга універсали Хмельницького на козацькі землі: канцлер Бестужев-Рюмін погодився переглянути кордони Запорізьких Вольностей. По дорозі Калнишевський завернув до київського митрополита Арсенія Могилянського, від якого отримав благословення на добрі діла, ікону Богородиці зі святими мощами і вістку, що примусила його гнати коня не на Січ, а до паланок, щоб сповістити полковників: Григорій Лантух змовився з київським генерал-губернатором Леонтьєвим скасувати козацьку раду і залишитися незмінним кошовим отаманом, як це водиться на Дону, Тереку, Яїку.

То була зрада. Не чекаючи зову кошового, що повинен був за законом і звичаєм козацьким перед Новим роком розсилати нарочних по паланках – запрошувати старшину на раду, з'їжджалися до Січі полковники самі. Прибували зі супроводом, розквартировувалися по куренях, на січовому передмісті Гасан-баші, на крамному базарі в торговців і ремісників, хто розставляв намети над замерзлою річкою Підпільною.

На поклін до Лантуха не йшли, та й він не виходив з отаманського куреня. У військовій канцелярії орудував сам Калниш, писар Іван Чугуєвець просиджував коло нібито хворого кошового отамана.

– Знають чи не знають? – тривожно допитувався Лантух у писаря – єдиної людини, утаємниченої в його наміри.

– Бог відає. Мовчать, – відповідав писар і сам не рад був отаманській затії: ще, чого доброго, до київ присудять. Та рекузуватися не було вже куди, він чекав, що придумає тепер кошовий.

– Хто скликав їх?

– Приїхали слідом за Калнишем.

– Хитра лисиця… А рескрипту від губернатора ще нема. І пізно, якщо вся старшина тут. Якби хоч на тиждень скоріше. На заколот черні вистачило б пікінерів з Новосіченського ретраншементу, до паланок Леонтьев послав би ланд-міліцію з Української лінії, що над Оріллю. Тепер усі тут. Багато з ними?

– По десятку козаків з кожним.

– Треба скликати коло… Проси до військової канцелярії.

Спокійною була на позір столиця Запоріжжя. Вітри понадували снігові намети зі західних горбів, замели плавні на озерах, тільки китиці очерету стирчали з кучугурів; внизу, біля луки Підпільної, загородившись частоколами, принишкла сама Січ, обведена валом, на якому бовваніли сторожові вежі з бійницями. За частоколом, на передмісті Гасан-баші, теж панувала холодна тиша, зрідка сновигали козаки, тривожачи лінивих шинкарів; на вежах вряди-годи, ніби спросоння, пугукали вартові; користаючи з нагоди, відсиплялися козаки по куренях, гомоніли.

У курному, без димаря, Титарівському курені чаклував біля кабиці кашовар – варив для козаків рибну юшку, підліток-помічник мив у кориті дерев'яні ваганки, на дощаному полу вздовж стіни лежали покотом сіромахи, передаючи один одному череп'яну носогрійку. З круглого, як тарілка, віконця ледь пробивалося світло і падало саме на біляве обличчя молодика, всипане густим ластовинням. Латочка волосся, де мав потім вирости оселедець, тільки-но позначилася: видно, козак прибув на Січ недавно. Він з цікавістю придивлявся до побратимів, мовчки прислухався до розмов і, певно, заздрив їм, безтурботним, насмішкуватим, сам же був ще неотесаний зателепа, і з нього мали собі потіху бувальці.

Старий військовий товариш Гаврило Скирта, що уже встиг побувати і обозним, і булавничим, ще раз поцмулив люльку й передав її, минаючи молодика, хорунжому Іванові Саранчі. Молодик простягнув було руку до люльки і зніяковіло опустив її.

– Загадай щось, Іване, – сказав Гаврило, – а як оцей Тринитка відгадає, то їй-богу, папушу тютюну віддам йому та ще й шеляга в карнавку по обіді за нього кину – такий же він догадливий, хай йому біс!

– Та хіба то довго? – смачно затягнувся хорунжий димом. – Ну, що ж воно таке, Панасе: взят із землі, яко же Адам, ввержен у піч огненную, яко три отроки, проданий на торжищі, яко ж Йосиф, був на пиру в Канні Галілейській во дні юності, а умре – і кості його не погребоша?

– Ілля-пророк! – випалив молодик.

– Бабзделя ти! Та то ж горщик, – захлинувся від сміху Саранча і, перемагаючи регіт козаків, прискіпувався до зніченого Панаса Тринитки: – Скажи тоді мені ще таке: один богомільний забрів до Палестини і побачив там кості дітей, що їх Ірод повбивав. Одні були білі, а другі жовті. Вгадай, які дівчачі, а які хлоп'ячі?

– Дівчачі – білі… – невпевнено відказав Панас.

– Пане курінний, – повернувся Саранча до отамана куреню Опанаса Колпака, що сидів за столом чомусь понурий. – Віддайте його до школи до попа Тарловського, він же в Біблії ні бе, ні ме. Хай навчить його, що Ірод дівчат не вбивав.

Курінний не відповів, а невгамовний Саранча – знову до Тринитки:

– Звідки ти такий приплентався?

– Та ж казав уже – зі Слобожанщини…

– То ми вже чули. А де ж саме твоя рідна країнонька?

– Річку Мерлу знаєте? – вже посміливішав юнак.

– Та знаю.

– А Мжу знаєте?

– Теж знаю…

– А Василя на прозвисько Лопата чули?

– Ні, Василя з таким прозвиськом не чув.

– То це я його приймак.

Тепер розсміявся курінний.

– Гей, то ти, хлопче, не зовсім ликом шитий! Не журися, будеш ти їм ще баки забивати, тільки держись.

Хорунжий Іван Саранча подав Тринитці носогрійку.

– На вже, цмуляй. Заробив!

Тут рипнули двері, на поріг ступив канцелярський джура.

– Пане курінний, на старшинське коло кошовий скликає!

Опанас Колпак ніби й ждав цього зову, рвучко встав і вийшов з куреню.

– Чого це Лантух та коло перед радою скликає? – підвівся на полу старий вусач Гаврило Скирта.

– Ба… Чомусь-то вже з'їхалися старшини спозарання цього року, – відказав хтось із сутінків. – Гомонять, Калниш позвав.

– З якої речі йому аж так старатися? І без того товариство його на думці має. Засидівся Лантух на військовому хлібі.

– Вибирай – не вибирай, – прогундосив той же голос зі сутінків, – а я своє кажу: якби кошовим став навіть сам Господь Бог, то й він не дав би на курінь більше царського жолду, ніж бере собі.

– Та хоч би мита не брали на Микитинському перевозі та подимного зі слобід, – позіхнув Саранча. – Так ми вже залантушилися, що скоро й ріски до рота не покладеш.

– Про Калниша я чув ще там, на Слобожанщині, – озвався Панас Тринитка. – Навіть примовку придумали: прийде, мовляв, Калниш – буде на столі книш.

– Журавель у небі, а його скубуть, – повернувся від кабиці кашовар. – Книш, книш та ще й паляниця… А згадайте, як він, коли ще був осавулом, гайдамаків потрошив.

– Де гайдамаки, а де забродні – то ще треба вміти розпізнати, – втрутився Скирта. – А Калниш – дбалець. Його й вибиратимемо.

Кашовар наливав у ваганки рибної юшки, помічник розставляв на столі. Залоскотав запах ніздрі, забулася суперечка. Титарівський курінь підводився до обіду.

А в цей час у військовій канцелярії сиділи на лавицях старшини і спідлоба позирали на товстого Лантуха, що сопів за столом і раз у раз витирав долонею піт з чола. Поруч з ним суддя Калнишевський і писар Чугуєвець.

«Знають чи не знають? – водно думав кошовий і не міг знайти потрібного слова для початку розмови. – А може, краще відкритися одразу – мовляв, так і так… Такий рескрипт отримав, а ми вірнопіддані і мусимо коритися. Коли ж бо нема того рескрипту…»

Перед ним ось сидять курінні отамани, і полковники паланок, і обозний, і осавул, і булавничий… Що на це сказав би в'юнкий, як ласиця, отаман Титарівського куреня Опанас Колпак, що уві сні бачить себе кошовим? Або молодий веле-розумник, утікач з Київської академії Антін Головатий, отаман Кущівського куреня, якого не забарився пригріти біля себе Калниш. Насторожено поглядає на Лантуха полковник Протовчанської паланки Андрій Порохня. Замкнутий і ніби байдужий, з виглядом «моя хата скраю» сидить орельський полковник Павло Коцара. Гордій Петренко зі Самарської паланки жує вуса – видимо, злий.

Знають чи не знають? А якщо ні, то чому прибули на Січ завчасно, без його зову? Та найбільше непокоїть Лантуха спокійний і непроникливий військовий суддя Петро Калниш. Від слова цього старшини залежатиме найбільше. Лантух давно знає: товариство мітить йому булаву. Якби не це, то чи змовлявся б він з Леонтьєвим? Поступиться Калниш чи підійме старшину проти нього? Ні, не поступиться. А Калниша бояться і поважають. Ще б пак! Він козакував ще за кошового Костя Гордієнка, а коли той подався за Мазепою, – пристав до Лубенського полку. На новій Січі, за отамана Милашевича, командував Кущівським куренем, а вже за нього, Лантуха, яко осавул двічі їздив за депутата до Петербурга з аргамаками, сап'яном і рибою для матінки Єлизавети – благати її, щоб заступилася за козацькі землі… Не можна признаватися, не маючи при собі губернаторського рескрипту, бо, чого доброго, суддя Калнишевський може стати суддею йому, Лантухові…

Кошовий отаман прокашлюється, розпочинає коло. Він не гадав його скликати, але якщо старшини з'їхалися самі, то, видно, їх щось непокоїть. І він знає що. Бо це не нове: щорік, щодень урізають землі Запорізьких Вольностей, утискують козацькі права. Та хіба в цьому його вина або ж йому менше болить? Лантуха вшанувало козацтво булавою кілька років тому, а Новосіченський ретраншемент, що сидить ось болячкою за три версти од Січі з двома ротами пікінерів і гарматами, побудований за отамана Івана Милашевича, що вивів козаків з-над Кардашинського лиману – зі землі агарянської ще за цариці Анни Іванівни. Богородицький ретраншемент на Самарі стоїть з минулого віку. Українська лінія з шістнадцятьма фортецями й сотнями редутів по річці Орілі збудована ще перед Милашевичем… Батьки їли кислі яблука, а в дітей на зубах оскома.

– А де були вельможні полковники? – заярився раптом Лантух. – Мабуть, брагу жлуктили по зимівниках замість вживати резонабельних заходів, коли канцлер граф Бестужев-Рюмін подав покійній цариці Єлизаветі проект заселення північних кордонів Запоріжжя сербськими поселенцями?

Кошовий замовк, переможно зиркнувши на старшин. Ще мить тиші – і він підведеться з-за столу з булавою в руці й скаже все. Це не його бажання – бути незмінним кошовим, а царська воля.

Але його випередив Калнишевський. Він встав і промовив грудним голосом до Лантуха:

– Ясновельможний пане кошовий! Ти висуваєш проти старшин політичні резони не зовсім доладно. Супротивитися царській колонізації ніхто не мав змоги і навіть підстави. Не було в тих степах жодної живої душі. Тож коли уряд запросив сербів на чолі з Іваном Куртичем, а потім задунайців з полковником Райком Прерадовичем, то вони вільно пройшли собі, утворивши на безлюдді Новосербію і Слов'яносербію. Туди ж не пішли, де були козацькі слободи. А тепер ідуть, бо вони вже стали господарями, увібралися в силу. Та можна було подумати твоїм попередникам, а головно тобі – я ж про це нагадував не раз, – щоб незаселені степи нам самим залюднити. Ми воюємо, ми лицарі, які не женяться і не плодяться. Тож буяють степи тирсою, а не хлібом, і людняться не козацтвом, а чужинцями… Ти ж навіть не зволив податися з універсалами Хмельницького до Петербурга, хоч канцлер погодився їх переглянути. Не доля Запоріжжя тебе турбує – казнащо…

Антін Головатий мовив, зупинившись поглядом на писареві:

– Універсали, пане писарю, ми вимагаємо скопіювати й скріпити печаттю. Нова депутація повезе ті копії із собою. – Він перевів погляд на Лантуха. – Слухав я Петра Калнишевського і радів його бесідою, рік бо він мудре слово. Мало нині рубати шаблею. Рим ослаб тоді, коли зібрав найбільше війська. Коли люди воюють, а не орють, то вони мають стільки своєї землі, скільки заступлено кінськими копитами.

– У гречкосіїв запорізьке лицарство задумали перемінити! – вдарив кулаком по столу кошовий і поквапом глипав на старшин, шукаючи хоч в одного підтримки.

– З волом козака не впряжеш, – прогудів спокійний, «хата скраю», полковник Коцара. – Не честь і не подоба козакам по ріллях жовті чоботи каляти, а дорогі сукна набивати пилом…

Та не встиг Лантух вхопитися за ці слова, як Калнишевський різко змахнув рукою.

– Шаблею і ралом! Шаблею і ралом, братове! Бо чим стала Україна? Гарнізоном. Тож треба, щоб вона отримала всі державні чинники: господарство, торгівлю, рільництво, ремесло, а ні, то нас проковтне кріпацтво, і військо наше муситиме захищати його. Часи Сірка минули, пане кошовий. Тоді ще можна було однією зброєю брязкати, нині брязкоту замало. А хто цього не втямив, той не годен бути правителем Вольностей Запорізьких!

Григорій Лантух враз зів'яв, старшини мовчали, і зрозумів кошовий, що затіяв він марну справу: навіть із рескриптом генерал-губернатора довелося б віддати Калнишевському клейноди, бо той знає, що треба робити в Україні.

Полковник Протовчанської паланки Андрій Порохня підвівся на лавиці й добив кошового словами:

– А задумав ти, отамане, негідне діло, гірше за Брюховецького, царського холопа, рихтуючи собі навічно булаву. Не Леонтьев вручав тобі її, а ми. Ми й відбиратимемо. Віддай її зараз – по-доброму, злагодою.

Осунулося обличчя Лантуха, опустилися плечі. Спер голову на руки, зіжмакав у кулаці оселедця.

– Кому… передати? І як же воно – без ради?

Порохня обернувся до старшин, запитуючи їх поглядом, хоча відповідь знав наперед.

– Калнишеві, – відповів. – А про козацьку раду не дбав ти вчора, не розпинайся і нині.

Мовчав лише Опанас Колпак. Гладкострижений, плечистий і високий, він поглядав на Калнишевського спідлоба, відчужено, вороже.

Без литаврів, без сурм, без посипання глиною чуба, без трикратного відмовляння прийняв Калнишевський із рук писаря булаву, пернач, печатку й мовчки поклонився старшинам на знак, що коло закінчено.

…На Новий рік уранці, як і кожного року, до Покровської січової церкви і на майдан, оточений тридцятьма вісьмома куренями, пушкарнею та військовою канцелярією, вилилося барвисте козацтво. У червоних кунтушах, різнокольорових шовкових жупанах, озброєне шаблями, пістолями, ятаганами, йшло під дзвони на заутреню. Два ієромонахи з київського Межигірського Спаса та січовий священик Кирило Тарловський у супроводі чотирьох дяків і хору січових школярів розпочали відправу. Старшини стояли перед вівтарем тесової церкви, прості козаки вишикувалися в довгі ряди гусаками, та не всі вміщалися всередині – на майдані стояв натовп, чекаючи на військову раду – хоча б про людське око, бо ж усі вже знали, кого обрали за отамана на старшинській сходці.

Та не вдарив у литаври довбиш після відправи, і шемрав натовп, все дужчав гамір і врешті майдан обурено загомонів:

– Раду, раду скликай!

Тоді на паперть вийшов Калнишевський у супроводі старшин і осавула з корогвою. Натовп затих. Чекав слова отамана – пояснення, чому порушилися нині ізпрежда заведені звичаї, чому не спитали товариства, кого воно бажає собі за кошового, – що ж це він самочинно вийшов до них, хоч і бажаний, але не вибраний?

Калнишевський стояв серед старшин спокійний і суворий. Він кивнув писареві, і той подав шапку з жеребками, оголосивши, щоб підходили курінні отамани до розподілу рік, озер і урочищ.

Курінні тягнули жеребки, вишиковували своїх козаків і вели їх до куренів на бенкети. Новий кошовий отаман зі старшинами подався до Кущівського куреня, з якого вийшов, до якого і повернеться, якщо йому не випаде більше отаманувати.

Затримався в курені лише на першого кухля, а тоді звелів викотити на майдан бочки з горілкою.

На майдані було поки що порожньо, тільки два дяки встигли десь уже закропитися: побравшись за шиї, хрипко галайкали, йдучи, дяківської:

На їх спів виходили з куренів козаки. Дяки перші поквапилися до бочок і впрошували виночерпіїв, що вже заходилися вибивати чопи:

– Істину глаголим: якою мірою міряєте, такою відміриться і вам!

Біля бочок умить стовпилося козацтво, протискуючись до виночерпіїв з порожніми кухлями. Та ось від Кущівського куреня попрямував до середини майдану кошовий отаман, він став на бочку й гукнув на весь голос:

– Підождіть святкувати, панове молодці, слухайте мене!

Козаки обступили його великим колом, їм треба було слова кошового, Калнишевський це знав. Тепер він знав багато. Те, що було лише добрим наміром, стало нині обов'язком його життя, а завтра стане ділом. Він довго чекав на отаманську булаву – чесно, без підмов та інтриг. Ждав її, бо вірив, що може врятувати те, що стало на краю загибелі. І врятує: хитрощами, покірністю, сміливістю і твердою рукою. Припинить гультіпацтво і вольницю. Створить військо на зразок турецьких спагіїв, у якому служать хлібороби, відробляючи повинність за земельні наділи. Козаки ждуть його слова, і він його повість.

Гамір стихав, тільки два дяки, випросивши-таки по кухлю оковитої, поманджали майданом, докінчуючи довгу дяківську лічилку «…що то єсть два, і три, і п'ять»; козацтво тіснилося, а коли стало зовсім тихо, кошовий промовив:

– Чув я ремство серед товариства на те, що не за регулами відбулися отаманські вибори. То хочу увідомити вас, що так мусило статися, бо Лантух, бажаючи умоцнитися владою над вами, задумав бути незмінним самодержцем Вольностей наших. Старшинство викрило змову…

– На колесо його!! – заревів натовп.

Калнишевський змахнув булавою.

– Бог у праві мститися, а нам подумати треба, що маємо далі чинити. Я вам роздав сьогодні жеребки на землі, урочища, ліси, озера й ріки. Навесні обдивлюся, як ви їх до хісна приводите, а восени спитаю за хліб та інші дари Божі. Я наділю землею багатодітних, а гультіпак, що надумали сім'ї завести, відвіную сріблом із військового скарбу. Кожному новому селу, що виросте серед дикого степу, звелю збудувати церкву з парафіяльною школою. А кумом буду на хрестинах у будь-кого, хто запросить.

– Слава отаманові! – закипіла юрба, полетіли шапки вгору, і довго не міг угомонитися майдан.

– Я велю, – голос отамана зазвучав крицево, – тримати шаблі гострими, а порох сухим, велю орати незаймані степи і звелю карати кожного, хто посміє порушити наші порядки чи противність чинити кошовому.

– Будь здоровий, батьку! – знову хором відповіло товариство.

А коли гамір притих і козаки знову почали товпитися коло бочок, до Калнишевського підійшов непоказний молодий сіромаха, білявий, веснянкуватий, у полотняних шароварах і короткому каптані з телячої шкіри. Очі його світилися, він побожно дивився на кошового і тихо проказав віншування, що мало прозвучати голосно на козацькій раді:

– Дай тобі Боже лебединого віку і журавлиного крику…

Калнишевський скупо усміхнувся до молодика й далі дивився у натовп, радіючи зі своєї влади над людьми, з їхнього довір'я, та слова сіромахи, щирі й наче болісні, відлунилися у серці; ще раз глянув на нього, спитав:

– Хто ти такий і звідки?

– Я Панас Тринитка, записаний у компуті Титарівського куреня, недавно прибув на Січ. Утікач я, зі Слобожанщини. Там уже нема козацтва. Там козаки стали гусарами й уланами. А тебе, певно, сам Господь послав товариству.

– Йди з богом, Панасе, – мовив ласкаво кошовий. – Або постій. Випий за моє здоров'я. – Він простягнув руку до чопового, що розливав горілку, взяв два кухлі, один подав Панасові й цокнувся з ним.

Забриніли кобзи, злетіла пісня над майданом. Кошовий ішов до військової канцелярії, а в мозку теплилися слова: «Дай тобі Боже лебединого віку» – вік лебедя довгий – «і журавлиного крику», – кричить-бо журавель тільки на волі… Та водночас було чомусь тривожно: може, то від тієї пісні, що вже лягала тугою на синюваті сніги:

То була шалена ніч – одна із двохсот ночей, що їх мусила пережити зі своїм тупим чоловіком Петром III Софія-Катерина, вихована на філософських працях Монтеск'є і на домашніх уроках професора Києво-Могилянської академії Симона Тодорського.

Непоказний рябуватий солдафон Петро покинув гратися олов'яними солдатиками і муштрував тепер живих, переодягнених у гольштинські мундири. Юний цар на очах колись всесильних вельможів перетворював столицю Московії на військовий табір і мріяв зробити це з усією країною. Він не шкодував ні простих, ні шляхетних: під його особистою командою навчалися стройової підстаркуватий дипломат граф Микита Панін і президент Академії наук, гетьман України Кирило Розумовський. За його наказом з ранку до вечора муштрувалися Преображенський та Ізмайловський полки, а в їх лавах, між іншими, брати Орлови – капрал Олексій і цальмейстер артилерії Григорій.

Заплакана при своїй подрузі Дашковій, дотепна на балах, владна під час змови з Паніним і Розумовським в Аничковому палаці, нестримно хтива у спальні з Орловими, Катерина чекала на цю ніч й усвідомлювала, що вона буде для неї неповторно щасливою або ж непоправно фатальною, як ніч із казок Шехерезади.

Він простягнув руку до чопового, що розливав горілку, взяв два кухлі, один подав Панасові й цокнувся з ним.

Кажуть, що вдосвіта 28 червня 1762 року, коли капрал Олексій Орлов безжалісно батожив скороходів, запряжених у карету, в якій утікала з Петергофа до казарм Ізмайловсько-го полку майбутня імператриця, – у колесі карети відкрутилася гайка. Важко вгадати, що трапилось би з претенденткою на престол, якою була б, зрештою, доля Росії, України, Польщі, Туреччини, Криму, якби та гайка відлетіла. Та запримітив небезпеку, що загрожувала таємничому екіпажеві, самотній вершник. Він мчав до Петергофа навперестріч Петрові III, що мав цього ранку прибути з Оранієнбаума до законної дружини Катерини на святкування свого тезоіменитства, – мчав, щоб попередити царя про змову. Шляхи Божі незвідані: він попередив про небезпеку Катерину. Карета зупинилася, Орлов зіскочив з козлів, прикрутив гайку і погнав скороходів далі, а вершник згаяв час і розминувся з царем. То був підпоручик Василь Мирович, якому через два роки цариця звеліла стяти голову на Ситному ринку – навпроти воріт Петропавловської фортеці.

Кажуть, що на варті біля казарм Ізмайловського полку стояв солдат Микола Новиков. Ніхто не може вгадати, яким трибом пішла б політична машина світу, якби вартовий зупинив Орлових і Катерину, замість того щоб привітати їх «на караул». Катерина II згодом віддячилася Новикову – запроторила його на п'ятнадцять літ до Шліссельбурзької фортеці.

Кажуть, що біля церкви Різдва Богородиці, коли вже новгородський архієпископ Дмитрій Сеченов поблагословив Катерину на царство, а Семенівський і Преображенський полки були готові до присяги, імператриця враз згадала, що не має мундира, в якому могла б з'явитися перед військом.

Кажуть…

Вахмістр кінної гвардії Гришка Потьомкін сидів верхи на чорному арапові – крайньому від входу до церкви Різдва. Темно-смаглявий, чорноокий, з енергійно випнутими щелепами й гострим носом, він вирізнявся серед лави кінних гвардійців і виглядом, і зростом, а ще його очі жагуче пасли вхід до церкви, наче звідти повинно було випурхнути його особисте жадане щастя. Він ніколи не бачив Катерини, та про її красу й легковажність наслухався чимало. Військові смакували небилиці про Катеринині інтимні зустрічі зі секретарем англійського посольства польським шляхтичем Станіславом Понятовським, з цальмейстером гвардійської артилерії Григорієм Орловим; розпалена уява юнака вимарювала ночами найпікантніші сцени зустрічі з доступною дружиною імператора, та більших амбіцій, ніж ліжко зі світською дамою, у Гришки Потьомкіна не було. Але ж вона нині – цариця! Прагнення знайомства з Катериною набрало тепер іншого змісту, проте реальність самого знайомства відійшла на недосяжну віддаль. І тут несподівано він стоїть крайнім у лаві – зблизька побачить красуню-владичицю, він усю жадобу вкладе у свій погляд, тільки щоб вона глянула на нього.

Вахмістр умовляє себе, що йому сьогодні пощастить. Він повинен узяти від життя більше, ніж інші. Дотепер йому по-чортівськи не щастило. Вічні нестатки в його батька – зубожілого смоленського дворянина, напівголодне навчання у Московському університеті й принизливі обіди в барона Строганова. Далі – неусвідомлений потяг до церковнослу-жительства: він добровільно прислужує в церкві Миколая Чудотворця, роздмухує кадило, виносить свічки перед святими дарами і в компанії кепкує зі самого себе, що стане архієреєм. Потім – виключення з університету за лінощі і – військова служба. Спочатку чин ординарця у принца Георга Гольштинського, дядька Петра III, врешті – вахмістр. Боже, яка жахливо бездарна кар'єра! А він відчуває, знає, що здатний на більше.

Сонце вже зійшло над будинками Петербурга, народ заповнював Невську першпективу, німо стояли солдатські лави, і тут вдарили дзвони. Із церкви вийшла в супроводі почту невисока овальнолиця дама, вдягнута у звичайну сукню з криноліном, її міцне підборіддя підкреслювала вольова складка, очі блакитні, жваві й удавано привітні. Вахмістр Потьомкін вмить розчарувався у її вроді, але ж тепер йому й не потрібна була зваба Катерини: на нього мусить ласкаво глянути не зрадлива дружина імператора, а сама імператриця і володарка.

Чи зверне вона на нього увагу? Мусить це статися, бо більше такої нагоди не буде ніколи. О, якби пощастило: у Потьомкіна стільки хитрощів, зла, веселості, енергії – дайте лише висоту, і він осліпить усіх, і цих теж, які ось вийшли зі собору за царицею – набундючені, пихаті. Хто ж вони такі – улюбленці фортуни? Адже всі, крім родовитого графа Паніна, чорна чернь!

Он Розумовський. Каптан аж тріщить під тягарем орденів та медалей. Президент Академії, гетьман, граф, ха-ха! Якби не його брат Олексій, якого запримітила цариця Єлизавета у придворному хорі і взяла собі за коханця, пас би Кирило Розум і донині громадську череду у своїх Лемешах на Чернігівщині.

Дивись, і Теплов тут, цей в'юн усюди влізе… За Єлизавети був другом дому Олексія Розумовського і гувернером Кирила; коли Кирило став президентом, Теплова призначили асесором канцелярії Академії; обрали Кирила гетьманом – Теплов став його секретарем; проголосили Катерину царицею – буде він у неї щонайменше писарчуком. А хто такий Григорій Теплов? Син грубника, в отроцтві – служка у віце-президента найсвятішого Синоду архієпископа Феофана Прокоповича…

І нарешті два велетні – Олексій і Григорій Орлови. Капрали! Сини скомпрометованого батька, засудженого на смерть Петром І.

Чом же його, дворянина Потьомкіна, має обійти щастя?

Вахмістр чіпким поглядом обмацує постаті щасливців, що йдуть за молодою царицею, і м'якшає його зір, коли зупиняється на обличчі її величності.

Катерина окидала поглядом суворі шереги готових до присяги воїнів, галасливий натовп, що не вміщувався на Невському, і нервова напруга розтавала, її місце займало відчуття сили і влади, і це дозволяло їй бути зараз зверхньо поблажливою: ніч спрацювала на неї. Вона граційно подала Паніну руку, ступила в його супроводі на східці й промовила московською з відчутним німецьким акцентом:

– Змилюйтесь, голюбчику, я ж не у формі; як прийматиму присягу вірного мені війська?

Граф Панін знітився, озирнувся до Теплова, той витяг худу довгу шию, готовий роздобути потрібне з-під землі, Теплова заступив своєю велетенською постаттю Олексій Орлов – рожевий шрам, що перетяв його щоку від вуха до рота, почервонів, – він прудко позирнув на шерегу гвардійців, перехопив жахкий погляд вахмістра, моргнув йому бровою.

Рвучко виступив кінь Потьомкіна перед лави, вахмістр миттю скинув зі себе ясно-зеленого каптана з червоними вилогами, срібний ґудзик пирснув, упав до ніг цариці.

– Галантно, хоч і не в міру поквапливо, – мовила півголосом Катерина, глянувши на офіцера, смагляве обличчя якого вмить зблідло.

Потьомкін, рятуючи своє становище, зіскочив з коня, підняв із землі ґудзика.

– Віддайте і цю регалію, молодче, адже ваш мундир весь належить віднині мені, – промовила з іронією Катерина, простягаючи руку за каптаном. – А він не простий і вельми відрізняється від інших, – кинула Орлову, дивлячись усе ще на вахмістра, який ураз спалахнув червінню.

Райткнехт підвів Катерині коня, її підсадили Орлови. Потьомкін посміливішав, подав цариці трикутного капелюха. Олексій Орлов скривився.

– Ви надто запопадливі, вахмістре, – прошипів крізь зуби.

Катерина почула слова Орлова, посміхнулася.

– Майоре, – сказала, – візьміть сьогодні до петергоф-плутонгу цього молодця, його ж самого запишіть до камер-юнкерів, – і сіпнула поводи коня.

Царський почет, за ним військові колони, позаду натовп рушили уздовж Невської першпективи до Двірцевої площі.

Розумовський їхав на яблукастому коні поруч з Паніним. Вигляд обох призвідців сьогоднішнього параду був не вельми щасливий, настрій теж не надто піднесений. Гетьман знав причину стриманості обер-гофмейстера. Йдучи на змову проти Петра III, Панін мітив на престол малолітнього Павла, Катерину ж мислив приставити до нього регентшею. Орлови сьогодні вранці перекреслили плани Паніна, привівши вдосвіта Ізмайловський полк до присяги Катерині, тепер він, напевно, мізкує, яким чином обмежити владу цариці. А Розумовський ішов на змову з безвихіддя: при гольштинцеві його кар'єра вже закінчувалася – він це зрозумів під час муштри на Двірцевій площі.

Що буде далі?.. Якраз проїжджали повз гетьманський палац на Невському. Розумовський згадав інше коронування – глухівську виставу, що відбувалася дванадцять років тому…

Здавалося, ніхто ніколи вже не поверне Гетьманщини, шістнадцять років правила Україною Малоросійська колегія, а тут маєш тобі: зачув Сенат запах пороху в Пруссії – спотребилося козацтво, і ухвалили його улестити гетьманськими виборами. Свято було пишне й величаве. Розумовського привіз до Глухова генерал-майор Гендриков і наказав старшині стріляти на свою честь із гармат. Тож гриміла вся глухівська артилерія, козаки виходили на майдан з музикою і прапорами, за ними в кареті їхав граф Гендриков із золотою тацею в руках, а на таці – грамоти імператриці. За каретою йшов осавул, тримаючи в руці булаву, оздоблену коштовним камінням, і печатку на подушці червоного оксамиту. Спитав Гендриков козаків, кого хочуть за гетьмана, і наче вгадав – усі до одного за Розумовського. Тоді знову вдарили гарматні залпи вже на честь новообраного. Повезли гетьмана до резиденції, та не самого – поруч з ним у кареті сидів Теплов, тримаючи в руках золоту тацю з клейнодами й грамотами. Розумовський – для параду, Теплов – для управи…

Мерзотний слимак! Він і нині тут. Катерина скористалася з підтримки гетьмана на коронуванні, проте відразу дала йому зрозуміти, що в чині сенатора він не ходитиме самотою.

Дванадцять років гетьманування. О, скільки звершено державних справ! Стоїть у Батурині нова гетьманська резиденція, а на Невській першпективі – гетьманський палац. І титули, титули… Збагачуйся і ходи в орденах, тільки не допускай думки, що ти насправді гетьман. Тож робив Розумовський, що дозволялося, – багатів. І ще на всякий випадок придбав у маршала Франції Левендаля французького пашпорта. Це останнє багатство зберігав у Батуринському замку в скарбничці. Ото й усе, що він надбав за Єлизавети…

Яка крихта перепаде від цієї владичиці? Звання сенатора й опіку Теплова вже має. А може, доведеться ще скористатися з останнього багатства, що у скарбничці?

Царський ескорт наближається до Двірцевої площі. Повне, випещене обличчя гетьмана невеселе. Меланхолійний вигляд і в Паніна. Орлови набираються пихи. «А якими ж усе-таки милостями обсипле нас усіх імператриця?» Орлови дістали своє одразу сповна. Олексій нині вже майор, Григорій – камергер, завтра вони стануть генералами і графами. Теплову обіцяно титул статс-секретаря. Навіть звичайний вахмістр став камер-юнкером. Що перепаде Розумовському за вірність? А що вижебрає у «матушки» новий кошовий отаман Калнишевський? Та, певно, усіх однаково вона не винагородить, кожен отримає за своїм зростом…

Відгримів перший бал, погасли феєрверки, розійшлися зі Зимового палацу співаки придворної капели й актори-аматори кадетського корпусу.

Біля входу до тронної зали стояли, нудьгуючи, два кавалергарди у срібних латах. Розмовляти їм заборонено, то мусять вони щось думати, можливо, обмірковують ті події, що промчали крізь царські хороми. Напевно, бо ж добре вкарбувався їм двір Єлизавети – дивуються з нечуваної скромності й простоти нової імператриці. Подумати лише – всього дванадцять камер-юнкерів і стільки ж фрейлін, причому дамам заборонено носити високі зачіски: кожна красуня-дворянка може без ніяких труднощів потрапити на бал або ж на чай до цариці, якщо в неї зачіска не вища за чверть ліктя. А мужчина-дворянин – аби лише при шпазі. Сама ж цариця вийшла на перший бал у гвардійському мундирі, в якого одяглася біля церкви Різдва, і випила з офіцерами чарку горілки на знак вдячності за престол.

Старі кавалергарди вдоволені, що з них зняли огидні гольштинські мундири й повернули російські. І хоч вони стоять тут день у день, усе ж знають дещо про те, що діється за стінами палацу. Солдати вдоволені скасуванням щоденної німецької муштри, заведеної абшитованим імператором, який, кажуть, раптово помер у Ропшинському палаці від нападу гемороїдних кольок. Можливо, кавалергарди чули про іншу причину смерті Петра, бо з лячною цікавістю позирають на Орлових, що безцеремонно, не доповідаючи про себе, заходять до тронної зали.

Лакей, що стоїть біля царициної вбиральні, знає трохи більше. Йому відомо, що Катерина нагородила обер-гофмейстера Паніна і гетьмана Розумовського п'ятьма тисячами карбованців річної пенсії кожного; Григорія Орлова призначила своїм особистим камергером, а Олексія вшанувала званням секунд-майора Преображенського полку, обидва ж отримали олександрівські стрічки і по вісімсот душ кріпаків; статс-секретар Теплов нагороджений двадцятьма тисячами червінців.

Григорій Теплов знає ще більше. Він чув на власні вуха, як уміє молодий камер-юнкер Гришка Потьомкін наслідувати голос цариці й цим доводить її до конвульсивного сміху; знає, що цей улюбленець цариці не дуже подобається Олексієві Орлову. Але то дрібниці. Статс-секретар отримав доручення подати цариці кваліфікований промеморіум про Малоросію: імператриця зайнялася вивченням окраїн імперії. І ще одне – Катерина, незважаючи на те, що її суперника вже немає серед живих, квапиться з офіційною коронацією у білокамінній Москві, а граф Панін чомусь зволікає з коронацією.

Микита Іванович Панін проходить повз мовчазних кавалергардів, які дещо знають, йде довгим коридором Зимового палацу, тільки-но викінченого знаменитим Растреллі, приймає уклін від лакея, що стоїть біля дверей царициного будуару і знає набагато більше, заходить до цариці і стримано кланяється, Катерина приязно простягає для поцілунку руку, просить сісти у фотель. Статс-секретар Теплов, що знає найбільше, послужливо витягає довгу шию, спритно ловить в очах цариці непомітний для Паніна знак і, зломлений удвоє, виходить із убиральні назадгузь.

Катерина ласкаво й начебто співчутливо позирає на Паніна – ох, скільки клопотів упало на вашу сиву голову з моїм воцарінням! – з теплою докірливістю похитує головою – ви б спочили трохи, Микито Івановичу, – врешті невимушено запитує таке собі жартівливо-банальне:

– Як ви гадаєте, Микито Івановичу, ким я була б, якби народилася простою людиною, до того ж мужчиною?

Досвідчений дипломат Панін скоса поглядає на тридцятирічну узурпаторку – він уже пересвідчився у тому, що з її уст рідко коли злітають слова, які б не мали практичного сенсу.

– О ваша величносте, – сухо, в дисонанс фривольному тонові цариці відповідає Панін, – ви б дослужилися до генерала.

– Неправда ваша, графе. Я надто ризиковна, щоб здобувати чин за чином протягом усього життя. Бувши лише підпоручиком, я б зламала собі голову в гонитві за славою.

– Хвалити Бога, ви не з простолюддя і цього з вами не сталося. А тепер, коли ваша величність посіли престол, причин для тривоги немає зовсім. Цариця ж не самотня – довкола неї друзі, радники і така вагома установа, як правительствуючий Сенат.

Катерина реагує не різко, але відразу: вона від Теплова знає дещо про наміри обер-гофмейстера – вихователя її первородного сина й конкурента принца Павла.

– Звичайно, звичайно. Сенат необхідний для самодержця, адже не хтось інший, а сенатори покликані приводити в дію закони, царями писані.

– Ваша величність зболили дещо недооцінити роль Сенату, що повинен бути не виконавчим, а законодавчим, – швидко парирує Панін і зауважує, як холодніє обличчя цариці. Більше вона не грає.

– Ваша світлосте, – сказала підводячись, – ви, як я зрозуміла, сповідуєте англійську систему управління державою. Смію зауважити, що для нас вона неприйнятна. Російська імперія настільки обширна, що, крім самодержавства, усяка інша форма правління їй шкідлива. На цьому стояла і стоятиме Русь.

Панін незворушно сидів у фотелі, не підводився, хоч Катерина стояла, вимагаючи цим поштивості від графа. Він доволі виразно давав їй зрозуміти, що капітуляції не підписує. Мовив, надаючи голосу переконливих ноток:

– Доцільність англійської системи полягає у тому, що в ній є парламент, який весь час перевіряє сам себе і правителя, тому помилки уряду ніколи не бувають тривалими. Країною нашою часто управляє випадок, в цьому ви встигли переконатися самі, а тому необхідна така установа, щоб гарантувала нас від політичних непевностей. Нова правителька, яку справедливо назвали Мінервою, має подумати про нові форми…

– Милий графе, голюбчику, – враз грайливо усміхнулася Катерина, обличчя знову стало милим, наче й не було перед хвилею жорстоко деспотичним, – я ж думаю! Як може не думати учениця Монтеск'є, вихована на його «Дусі закону», про новий цивільний кодекс для зварваризованої Росії. Все це неодмінно буде, і до вашого розуму за послугами вдасться бідна Като, але ж, графе, я ще не прийняла корони з рук мого народу.

– Благодійнице наша, – розвів руками Панін, – коронація, звичайно, відбудеться, але нинішньої хвилини скарбниця розбазарена гольштинцями…

– А ми скромно, графе, – відрізала Катерина, очі її знову затяглися холодною поволокою. – Я коронуюся першого місяця осені, Микито Івановичу, і ви, як мій обер-гофмейстер, подбайте про підготовку і порядок.

Калнишевський повертався на Січ після місячної відсутності: об'їжджав паланки. Був стомлений і мовчазний, тож, шануючи спокій кошового, мовчав і балакучий джура Панас Тринитка, що їхав верхи поруч. Молодий джура з любов'ю позирав на кремезного старця, що міцно сидів у сідлі, міряючи поглядом неозорінь степу. Обвислі вуса, зморшки на щоках, брови опущені на очі, а уст ледь-ледь торкається усмішка – вона рідко коли зникає і надає суворому виглядові отамана тієї теплоти, яку відчуває Панас у кожному його слові, порусі й ділі.

Тринитка щасливий. Де ж бо то міг колись подумати убогий слобожанський безпритула, що буде він служити самому панові кошовому та ще й Калнишевському. Ну, прийняли на Січ, ну, цокнулися вони з отаманом пугарями на січовому майдані – та й усе. А от запам'ятав його Калнишевський і звелів якось покликати до канцелярії.

– Сподобався ти мені, хлопче, – сказав кошовий до збентеженого Панаса. – Відвіншував ти мене за всіх козаків, віку й волі побажав старою примовкою, спасибі тобі… А не захотів би ти бути моїм джурою?

– Батьку!.. – тільки й вимовив Панас.

Кошовий нині, бачно, вдоволений, хоч і мовчить. Має чого радіти. Урожай обіцяє бути добрим, на бузькому гарді добрі улови риби, козаки взялися за лемеші. З Гетьманщини та з Дону напливають зайди, визнають себе підданими Війська Запорізького й оселяються у диких степах. Нині вони ще в землянках, а завтра стануть господарями. Повертав кошовий на Українську лінію й до сербських сусідів. Начебто присмирніли, зачувши нового отамана, – перестали займати козацькі землі. Та знає Калнишевський, що це лише передишка. Треба зробити опис кордонів і поїхати в депутацію до Петербурга, щоб їх затвердили. Візьме Антона Головатого з собою, то спритний чоловік… Але що нового на Січі?

– Ану, Панасе, скачи щодуху і звідай, як там і що, – сказав, коли вдалині показалися заплави Підпільної, зарослі гаями очерету.

Панас пришпорив коня. Калнишевський відпустив повіддя, кінь ступав нога за ногою.

«Обкроїли, так уже обкроїли Україну, – думав кошовий, – а її усе ще багато. Ідеш, ідеш, не об'їдеш… То треба ту решту зберегти, зубами за неї триматися. Накажу полковникові Протовчанської паланки Андрієві Порохні описати кордони, візьму копії універсалів Хмельницького та й поїду. Тільки що це за цар? Різні чутки ходять. Шепочуться, недолугий…»

Наближався до звивистої річки. З долини вже виднілися вежі на січових валах. Звідтіля скакав вершник.

«Дбайливий парубок, диви, як охломостався», – ствердив про себе Калнишевський і зупинився. Надто швидким галопом мчить Тринитка. Чи не лучилася яка біда?

– Ну, що там? – спитав, коли джура осадив змиленого коня.

– Пан писар наказав доповісти: У Петенбурзі царі помінялися!

– Що, що?

– Царі помінялися. Уже не той на престолі, що був, а якась Катерина.

Кошовий пришпорив коня. За ним пішов чвалом Тринитка. Калнишевський підняв на Січі справжню веремію.

«Що сталося з отаманом? – дивувався Панас. – Завжди такий статечний, поважний, а тут ураз заметушився, мов неоперений молодик. Сам гасає по куренях, покрикує… Що ж ото за птиця – ота Катерина?»

Другого дня зранку заваравили дзвони, курінні отамани вивели свої курені, вийшло на майдан усе старшинство, прибули й офіцери ландміліцейського гарнізону Новосіченського ретраншементу. Вдарили литаври. З шереги старшин виступив писар, розгорнув сувій паперу, почав читати:

– По благості всемогутнього Бога…

Гаврило Скирта, як старий військовий товариш, стояв серед старшин, бурчав:

– Щопівроку присягаємо, трясця їх матері… Чи ж то давно ми чули, що по благості всемогутнього Бога Петра вергло на трон. А нині уже й з трону?

Хтось цитьнув, Калнишевський невдоволено зиркнув у його бік.

– …і за єдинодушним бажанням усіх дітей Росії на престол зійшла, – читав далі писар царський маніфест, – всемилостива імператриця Катерина II…

– Хто їх питав, дітей москвинських, – гудів далі Скирта, проте повторював за всіма: «Присягаємо у своїй вірності… Богом посланій…» – Тьху, хай тобі грець…

Одразу після присяги на Січі кошовий послав осавула до паланок, щоб присягли і там, а сам почав лаштуватися у дорогу до Батурина.

Вирушили вдосвіта. Джура тримався трохи віддалік кошового. Щось чуже війнуло вчора поміж ним і отаманом, відчужувало й сьогодні. Чи не отой вигук Калнишевського після зачитання присяги: «Слава нашій владичиці!» Кілька голосів бовкнуло і собі «слава», а Гаврило Скирта плюнув спересердя, і соромно стало Тринитці за отамана. Ще ж бо ніхто її, тієї цариці, не знає, справ не бачив, суду не куштував, а вже «слава»!

Панас Тринитка тримався віддалік. Якось незручно було їхати поруч і мовчати, а теревенити не мав нині про що. Бачив перед собою тільки тугий круп отаманського коня і спину отамана; кошовий наче похилився, згорбився – Тринитці стало шкода Калнишевського: може, йому й самому ніяково після вчорашнього?

Підігнав коня і поїхав поруч.

– Батьку отамане, – врешті зважився заговорити, – вибачайте мені, немудрому, та хотів би я знати: ви вже зріли на очі тую царицю, якій звеліли вчора присягати?

– Мовчи, глуха, – менше гріха, – відказав сердито Калнишевський. По хвилині запитав, сопучи: – А тобі що за притичина? Мо, Гаврило у вухо нагудів, старий баглай?.. Чи вже сам багато розуміти почав?

– Не так, щоб багато, бо ж я недотепа, але знаю одне: Бог високо, а цар далеко… Та хіба вона чула, ота Катерина, як ви їй славу сукали? Не чула, певно… А козаки – це вже ви чули – он як гукнули!

– Не гни балабонів, Тринитко, – зм'як Калнишевський і заговорив уже спокійніше: – Ти бачив там, на майдані, ландміліцейського офіцера? Не чула цариця, то він чув. Вухо в неї до-о-вге!

– Та то так, – посміхнувся Тринитка. – Воно як у тій казці про кобилячу голову: «Заглянь-но мені у праве вухо». А там і срібла, і сукна всілякого, та ще й червінці.

– Ex ви, босва немита, – зітхнув Калнишевський. – Лоби тверді у вас, як ковадло. А хтось за вас по лезу шаблі ходити мусить… А може, й червінці! А може, й земля! Ти, Панасе, знаю, рубакою будеш добрим, думати ж, бачить Бог, не навчишся ніколи.

Більше Калнишевський не заходив з джурою у розмови, от хіба що – піди, та подай, та принеси: хай знає своє служне місце. За два дні мовчазної дороги прибилися до Батурина.

Давно не бував тут отаман. З молодості не навідувався сюди – шпоришем заросла до Батурина дорога. Тому вельми здивувався і в думці похвалив Розумовського за хазяйновитість: он тартак працює на Сеймі, виросли цегельня та воскобійня…

Гетьманський палац зирив на пришельців десятками вікон, високий, пишний, ошатний – добре осів Розумовський у своїй столиці, ніби навічно. У воротах на варті стояв охочекомонний жолдак у синьому жупані. Калнишевський спитав його, чи вдома гетьман. Вдома, хвалити бога. Відлягло кошовому від серця, бо ж звісно: Розумовський більше в Петербурзі вугли обтирає.

Жолдак провів отамана до приймальні, де аж капало золото з портретних рам, люстр і канделябрів. Гетьман не примусив довго чекати на себе, зайшов до приймальні – моложавий, у квітчатому халаті, без перуки. Чорняве, побите вже сивиною волосся кучерявилося на потилиці, тлусті складки на щоках і підборідді надавали його обличчю добродушності й простоти, і мимохіть згадав Калнишевський портрет гетьмана, що висить в Аничковому палаці в Петербурзі, і самого Розумовського – петербурзького. Чомусь там, у придворних салонах, люди стають іншими. Хто пихи набирає, хто страху, хто жельві повзучій уподібнюється, а йому, кошовому, хіба вигляд жебрака треба буде прибрати: прийде ж бо він до них не як рівня.

– На коронацію хочеш? – спитав гетьман. – Треба, конче треба… її величність благо прихильна до Низового лицарства. – І вже півголосом: – Чи то вона сама, чи запопадники нарекли її Беллоною, богинею війни, та я й без того знаю, що війська вона потребуватиме. Ти їдь. Я вже замовлю слово, щоб допустили козацьку делегацію до її руки, а ти гляди там: не щади ні слів, ні поклонів, від усього війська вияви радість, і вірнопідданську запопадливість, і рабську покірність, і прочая…

– А чи була у вас розмова… ведлуг України й Січі? – насторожено спитав Калнишевський.

– Матінка преблагосхильна… Але є приказка: «Коли владика до тебе надто уважний, думай, що завтра буде з тобою». Розмова була, аякже. Та є ще Теплов… Усюди – він. І коли хочеш знати, не я, а цей інтриган складає цариці записку про Малоросію.

Після аудієнції з Паніним Катерина покликала до себе Розумовського. Теплову цього разу сказала залишитися. Розмову почала по-діловому, без недомовок і натяків:

– Ви знаєте, Кириле Григоровичу, яку велику імперію залишив нам у спадок Петро І. З'їздити її з краю в край не спроможна навіть за ціле життя. Тому хочу, щоб мої радники описали мені кожну провінцію, охарактеризувавши їх історію, побут, економіку і дух народний. Насамперед мене цікавить Малоросія, чи, як її полюбляють називати французи, Україна. Я доручила моєму статс-секретареві, що добре ознайомлений з цим краєм, скласти коротку записку про Малоросію. Пан Теплов уже готує її, вас же, яко гетьмана, я прошу допомогти йому.

Одутле обличчя Розумовського почервоніло.

– Цей край називають Україною не лише французи, ваша величність, а й самі українці. Малоросія – назва, так би мовити, суто канцелярська. – Гетьман зневажливо глянув на Теплова. – Чи не так, шановний інформаторе? Мені здається, ваша величність, що про Україну повинен доповідати все-таки я, а не статс-секретар, хоч він і…

– Кириле Григоровичу, – перебила цариця, – ви цілком маєте рацію щодо вашої амбіціозності. Але в нас з вами ще буде розмова, я б сказала, державного порядку. Від пана Теплова я вимагаю тільки формального з'ясування: як ми повинні трактувати малоросійський народ. Хто він? Відрубний, інший, чи, як білоруси, литва, – гілка російського, зі своїми, звичайно, окраїнними особливостями. Що ви на це скажете, статс-секретарю?

Теплов схилив набік голову, міною вченого дослідника мовив:

– Росія не закінчується ні в Харкові, ні в Хаджибеї, вона може зупинитися хіба що в Тифлісі й Ахтіарі[2]. Що ж до народів…

– Браво, пане Теплов! – цариця плеснула долонею по спинці фотеля. – А чи ж нас зупинить Вісла? А Константинополь хіба не православна земля? Продовжуйте, Теплов, я люблю розмах.

– Що ж до народів, то й литва, і білоруси, і малороси – споконвічно руські. Зокрема, народ малоросійський. Тільки через слабосилість князів київських він відщепився. А гетьмани… Застерігаю відразу, що не кидаю й тіні недовіри на Кирила Григоровича, воістину вірного престолові, проте повинен сказати, що багато його попередників були схильні до зради. Цей підлий нахил йшов, звичайно, не з низів – простолюддя малоросійське надто простодушне, і єдине зло, яке воно чинить, – це те, що переціджують хліб на гаряче вино. Козацтво ж…

– Досить, – спинила Катерина статс-секретаря. Вона весь час спостерігала за Розумовським, який то розкривав, то закривав золоту табакерку й раз у раз хапався за поруччя крісла, пориваючись встати. – Досить, – стукнула рубіном персня по столі. – Про козацтво мені багато дечого відомо. Це ж вони рвалися на передній край у Семилітній війні… А з яким пієтетом висловлюється про них мосьє Вольтер! Кириле Григоровичу, ви ще не сказали мені, як сприйняли козаки вість про моє воцаріння.

– Козацтво присягає вашій величності й, посмучене царюванням вашого попередника, чекає на милість, – проказав холодно, ніби на рапорті, Розумовський.

Катерина схилила голову на долоні, помовчала, потім мовила:

– Завжди державець винен, якщо піддані обурені на нього. І ви теж будьте ласкаві міряти діла на сей аршин.

…Гетьман змовк. Калнишевський теребив пальцями сивого чуба, мовчав, опустивши на очі кошлаті брови.

– Отаке-то, Петре, – розвів руками Розумовський. – Треба й тобі йти під того аршина. А що і скільки буде ним тобі відміряно, побачиш сам.

Хто не знав тодішнього Версалю Людовіка XV, той мусив бути вражений помпезністю царського виїзду на коронацію до Москви.

Першого вересня до другої столиці Московії потяглося сімдесят екіпажів, запряжених чотирмастами коней, за кортежем везли дубові бочки, наповнені срібними монетами – для церемоніальних витрат і для натовпу. Скромна цариця поки що й помислити не могла, що незабаром віддаватиме набагато більші суми посереднім фаворитам за нічні послуги.

Через два тижні кортеж зупинився у підмосковному селі Петровському. Серед двадцяти сенаторів, що супроводжували Катерину, не було лише Теплова. Гетьман навдивовижу сміливо попередив імператрицю, що не сяде до карети поруч зі сутягою та інтриганом. Розумовського підтримав Панін, Катерина поступилася, статс-секретар затаїв у душі тяжку злобу на свого колишнього вихованця.

Поки лаштували для Беллони парадну вулицю від Петровського до Кремля – оббивали паркани ялиною, стіни будинків завішували килимами, мостили колодами дорогу, – цариця відпочивала і приймала делегації. Директор університетської друкарні поет Микола Херасков день і ніч готував маскарад-алегорію, що мала б відобразити, як на зміну невігластву, обману й шахрайству приходить золотий вік в образі богині мудрості Мінерви.

Беллона-Мінерва приймала привітання від підданих, що з'їжджалися з усіх кінців Московії, в присутності членів Сенату, вищого духовенства, придворних дам і кавалерів.

П'ятого дня гетьман Розумовський доповів цариці, що до її стіп проситься запорізька делегація з кошовим отаманом Петром Калнишевським на чолі.

– Прекрасно! – пожвавилася цариця. Їй уже надокучили солодкі й одноманітні дифірамби дворян і купців, її стриманість змінилася зацікавленням, адже вона ще зроду не бачила козаків.

Дійсний камергер Григорій Орлов насупився.

– Сподіваюся, що ваша величність допустить їх до цілування рук аж після коронації. У Петровському чекає незліченна кількість представників шляхетних станів.

– А я, Григорію, – примружила блакитні очі Катерина, – накажу зрівняти козацьку старшину в правах з дворянством і прийму їх як рівних вашій світлості… Ну, не сердьтеся, любий. Після коронації я не встигну за балами й розвагами розгледіти цих оригіналів. А те, що вони прийшли, свідчить про їх вірнопідданські почуття.

Їх увійшло три: Петро Калнишевський, Іван Чугуєвець і Антін Головатий – у синіх шароварах, у червоних кунтушах зі закидними рукавами. Вони разом скинули сіросмушеві шапки, схилили голови в земному поклоні. Перший розправив спину Калнишевський. Він дивився на царицю, що сиділа в оббитому оксамитом кріслі, одягнута в горностаєву мантію, обвішана коштовностями, і йому було чудно, що від цієї молодої жінки залежатиме доля мільйонів людей, десятків народів і його особиста доля теж.

Катерина з цікавістю приглядалася до козаків. Бачилося, була захоплена ними, поставними й кольористими: вони вигідно виділялися на тлі прилизаних дворян у сурдутах, камізельках і перуках. Приглянулася до козацького отамана, кремезного й сильного дідугана, й ураз зір її прикипів до шаблі кошового з усипаним діамантами ефесом. Ще раз окинула поглядом почет Калнишевського – тепер їй в око впали їхні шаблі. Все гармоніювало в одязі й фізичній красі цих людей, про яких їй розповідав колись учитель Симон Тодорський: і чуби, і вуса, і шовкові пояси з позолоченими китицями, і смушеві шапки з червоними довгими шликами. Та з-поміж усього вирізнялися шаблі, вони наче підкреслювали самобутність їх власників, відвагу й силу.

Катерина повернула голову до сенаторів, обвішаних медалями й орденами, перев'язаних навхрест малиновими й блакитними стрічками, і подумала, що ці дворянські прикраси зм'якшили б козацький вигляд, додали б їм шляхетності, степову поривність замінили б світською стриманістю, гордість – вдячністю, незалежність – запобігливістю. І серед цих оздоб не вирізнялися би так чітко їхні шаблі: вони, як і дворянські шпаги, свідчили б тоді тільки про належність до військового стану.

– їх ніколи не нагороджують орденами? – спитала Катерина Розумовського по-французьки, але замість гетьмана, порушуючи придворний етикет, відповів Калнишевський, і зчудувалася імператриця: як, ці степові тубільці ушляхетнені науками? Це неймовірно…

– Найсвітліша господине, – промовив кошовий отаман, – для нас найбільша нагорода – перемога в битві і милість державця.

– Шарман… – проказала Катерина крізь зуби.

Розумовський кивнув Калнишевському, щоб той упав до стіп цариці. Отаман ще нижче поклонився і стоячи проголосив:

– Благочестива імператрице всеросійська, милостива мамо вітчизни! Всемогутній Бог узаконив за річками південь, за магнітом – північ, за хмарами – захід, за сонцем – схід, людям же узаконив твою владу…

Але царицю не зворушував єлей, вона чекала, щоб лицарі стали на коліна. Камергер Орлов уже готовий був покликати дворових, щоб вигнали зухвальців. Катерина бачила це, вона присилувала себе милостиво посміхнутися; кошовий закінчував виголошувати привітальну тираду, цариця хитнула головою.

– Я хотіла б на коронаційних святах бачити козацькі герці, отамане… Панове сенатори, цього беркута я нагороджу золотою медаллю на андріївській стрічці, якщо герці справлять належне враження.

Калнишевський глянув на Розумовського: той зараз був зовсім подібний до свого зображення на портреті, що висить в Аничковому палаці; гетьман підступив до отамана й шепнув з притиском:

– На коліна!

Почервонів Калнишевський від хвилювання, але й цього разу не вклякнув – схилився у пояс і подякував цариці за ласку. Затим козацькі делегати подалися до виходу.

– їх ламати треба, а не гнути! – прошипів Орлов услід козакам.

– Зламане дерево не здатне зупиняти вітру, – зауважила Катерина Орлову.