Читать книгу Олена Теліга - Ростислав Коломиец - Страница 3

Хтось із мудрих колись сказав: «Героями не народжуються – ними стають». Героїнею стала Олена Теліга. Трапляється, і українцями не народжуються, а стають. І це – теж про неї.

Одразу виникає питання: як могла Лєночка Шовгенова, спілкуючись до еміграції виключно російською мовою, стати активним борцем за незалежність України, а українську – вважати рідною і відтак спілкуватися лише нею? Нерідко стверджували, що Олена була українкою за походженням, хоча, скоріше за все, тут вступав у силу той фактор, що постать письменниці овіяна героїчним національним ореолом. А як же: видатна поетеса, героїня національно-визвольної боротьби – і не українка?..

Іван Опанасович Шовгенов, батько Олени Теліги, був родом із околиць степового Слов’янська. Але за однією з версій, міг бути білорусом, або, як припускав Євген Маланюк, начебто мав «кавказько-осетинські корені». Допитливий дослідник творчості Олени Теліги Надія Миронець знайшла-таки витоки походження батька. Виявляється, у метричній книзі Миколаївської церкви села Кам’янки Куп’янського повіту Харківської губернії записано, що батьком Івана (дідом Олени) був «державний селянин Опанас Євстафійович Шовгеня», який народився 12 вересня 1874 року. Він уславився як відомий вчений, інженер- гідротехнік. Вірогідно, під час навчання і роботи в Росії його прізвище піддалося русифікації, і Шовгеня став Шовгеновим. Мати Юлія-Уляна (Юліянія) Степанівна (Стефанівна) Нальянч-Качковська була родом із Поділля, з давньої української православної священницької родини. Після закінчення бестужевських курсів, які вважалися вищим жіночим навчальним закладом, працювала вчителькою.

І на цьому пропоную припинити пошуки. Зрештою, річ не в тому, про що йдеться в паспорті у графі «національність» – чого тільки там не писано у різні часи… Спочатку треба прийняти як даність, і я не вперше про це кажу, що приналежність до нації визначається не за складом крові, оскільки це абсолютно нацистська позиція, а за світосприйняттям і душевідчуттям людини. Тобто українцем має вважатися той, хто себе ним відчуває. Зрештою, таке тлумачення національності людини визначає місце особистості в історії. Уже вкотре доводиться стверджувати неспростовне. Гоголь писав свої українські сюжети російською мовою, але у листах до матері визнавав себе українським письменником. Росіянку Марію Вілінську ми сприймаємо як українську письменницю Марко Вовчок. Батько Гната Хоткевича був поляком, мати – українкою, а ми його знаємо як видатного діяча української художньої культури. Юрій Клен, німець за походженням, до речі, друг Олени Теліги, став визначним українським поетом. І подібні приклади можемо наводити дуже довго.

Але ось тут з’ясовується несподіване: Олена відчула себе українкою не одразу. Почати б з того, що довго достеменно не було відомо, де і коли саме вона народилась. За одними відомостями, це могло статися у Санкт-Петербурзі 1907 року, її хрещеною матір’ю начебто була одна з найвідоміших представниць Срібної доби російської поезії Зінаїда Гіппіус. Але навряд чи це можна довести або спростувати… Може бути, мати Олени вчилась на бестужевських курсах разом із сестрою Зінаїди Гіппіус? Але це вже майже неможливо, оскільки Зінаїди на час хрещення Лєночки не було у Петербурзі…

Зі скрупульозних досліджень, проведених Надією Миронець, а саме – із копії запису про шлюб Олени (переклад з чеської) дізнаємось, що народилась вона 8 липня 1906 року у селі Іллінському Московської губернії, в Росії. Коли дівчинці виповнилось 5 років, сім’я з трьома дітьми (донькою та старшими братами Андрієм і Сергієм) переїхала до Санкт-Петербургу, де батько Олени, інженер-гідротехнік, який до цього викладав у московському інженерному училищі, пішов на підвищення і став доцентом Санкт-Петербурського політехнічного інституту, у якому викладав курс водних сполучень. Так, живучи у російськомовному оточенні, Олена була залюблена у поезію «срібної доби». Та й сама вона згадує, як, навчаючись у гімназії, написала кілька віршів російською мовою, яким не надавала великого значення, ставилась до них з гумором. А от брат Сергій, ставши досить відомим російським поетом, взявши за псевдонім материнське прізвище Нальянч, перекладав вірші українських поетів Олега Ольжича і Євгена Маланюка російською мовою.

Санкт-Петербург не став рідним домом для Олени. Вона сама згадувала: «Батько, як інженер, їздив по різних кінцях бувшої Росії і тягав нас за собою. Лише літо, і то не часто, проводили на рідній для батька Харківщині, але в різних місцях, так що і вона не була нам рідним домом».

Куди більше значення для національного самоусвідомлення відіграло те, що батько з початком національно-визвольної революції у травні 1917 року поспішив разом з родиною до України. Спочатку перевести дихання – зорієнтуватись. На якийсь час зупинились в Ізюмі Харківської області, де мешкали родичі, а навесні 18-го попрямували до Києва. За викликом? На запрошення? Радше за все – за покликом серця…

У Києві Олена почула навколо себе українську мову, і по- справжньому відчула, що живе в Україні. А згодом зрозуміла, що для її батька настала пора відчути і виявити себе як українець.

А ось і доказ: колишній статський радник, кавалер орденів Станіслава III і II ступенів, Анни – III і II ступенів Іван Шовгенів (тепер його прізвище саме так і писалося) активно включився у побудову незалежної української держави. І не на словах, а реальними справами. З квітня 1918 до січня наступного року він уже займає поважні посади в уряді УНР. Стає директором Департаменту Міністерства водних, шосейних і ґрунтових шляхів Української Народної республіки. Працює товаришем (заступником. – Прим. авт.) голови Вищої економічної ради. Водночас займається науковою і педагогічною працею. У березні 1919 року Вчена рада Київського політехнічного інституту зараховує його професором зі спецкурсу внутрішніх водних шляхів на інженерному відділі. А у травні 1919 року він – уже Голова меліоративної секції Української академії наук. Родина жила у будинку № 2 на живописній території Політехнічного інституту. Олена, оточена увагою і любов’ю батьків, вчилась у приватній жіночій російськомовній гімназії Олександри Дучинської, що на той час славилася високим класом викладання, де вивчала французьку і німецьку мови. Тим часом в родині уже на повний голос звучала українська мова.

Але справжньому пробудженню її української свідомості сприяли два випадки. Можливо незначні, ба, навіть курйозні, але саме вони залишили в душі вразливої дівчини незабутнє враження. Вона розповіла про них своєму другові Олегу Штуль- Ждановичу. Вони працювали разом у 1941 році в київській газеті «Українське слово». Пригадавши ці зізнання, він заніс їх до біографії поетеси:

«Коли в Києві була ще українська влада, до дверей помешкання Шовгенів хтось настійливо постукав. Вони нікого не чекали… Постукали вдруге. І коли мама відчинила, на порозі постала струнка, молода постать, але з дуже худим і змученим обличчям. Очевидно, це був один з тих, хто повертався з німецького полону. Він запитав московською мовою:

– Тут живут украинцы?

– Так.

Незнайомий безсило опустився в крісло й почав плакати, крізь сльози оповідаючи, плутаючи російську мову з українською:

– Три роки тому це було російське місто, а тепер українське. Я князь Трубецкой. Месяц тому назад я вошел на территорию России, но нахожу – Украину. Где ж Россия?

Йому було пояснено, що Росія починається на північ від Курська…»

Для малої Олени це була перша, може, не дуже врозумлива, вистава-ребус про українську революцію. Універсали, прапори, паради… Україна воює з Росією? А до чого тут німці?.. І оця плутана російсько-українська мова…

Невдовзі трапився й другий випадок. На парад, влаштований на честь примарного союзу української армії з денікінцями, мати її не пустила. Але коли після музики почулися постріли, всі вибігли на вулицю. Від Хрещатика мчав кіннотник. З пістолетом у руці. А за ним маяв чорний довгий шлик (звисаючий верх козацької шапки, зробленої з овечої шкіри. – Прим. авт.). На нього посипалися питання – «Що таке? Що сталося?» У відповідь він радісно вигукнув: «Наконец опять бьем русских!»

Цей радісний лицар став для Олени на якийсь час втіленням краси і мрій. Ледь не ідеал, за яким треба було всіх міряти. І її дорогий батько, і брат Андрій скоро опиняться серед тих, що тепер «бьют русских»! Та й вона сама незабаром!.. Хоча, власне, й не чітко уявляла тоді, за що їх треба бити…

Тож ще підлітком, осмислюючи життя, Олена стала зацікавленим свідком героїчної і драматичної боротьби українців за незалежність. Епізоди нібито незначні і випадкові, але це – відголоски епохальних історичних подій: Українська Центральна Рада Михайла Грушевського у квітні 1918-го, Українська держава гетьмана Павла Скоропадського у квітні – грудні 1918-го, Українська Народна Республіка Симона Петлюри у грудні 1918 – листопаді 1920-го, Україна, окупована Червоною армією у грудні – травні 1922-го. Все це, разом з активною участю батька у будівництві української держави, відбувалося на її очах, і вона, природно, прагнула в усьому розібратись. Чому батько з матір’ю заговорили українською? Та й сама вона напівсвідомо зробила це. Є Росія і є Україна – це факт. У Києві є і українці, і росіяни, і німці, і поляки… Як батько, російський чиновник, став членом українського уряду, та ще й змінив букву у своєму прізвищі: не Шовгенов, але Шовгенів? Росіянин Денікін, поляк Пілсудський? І до чого тут німці? Чому українець Петлюра хороший (і для кого хороший?), а українець Скоропадський поганий? Отаман, генерал, гетьман?..

30 травня 1920 року батько виїжджає з урядом УНР до Кам’янця-Подільського, залишивши на якийсь час, очевидно, з міркувань безпеки, сім’ю у Києві. А згодом, коли армія УНР і поляки знов захопили Київ, повертається, сподіваючись забрати із собою сім’ю. Але куди?.. Тож поки що 14 листопада 1920 року Іван Шовгенів разом із сином Андрієм, вояком армії УНР, і з частиною уряду УНР поспіхом перетинають українсько-польський кордон. Навіть речей не взяли із собою – гадали, що розлучаються максимум на два тижні, в усякому разі так домовлялися, а виявилось… «Залишив сім’ю без копійки», – дорікала зопалу батькові Олена. Але це було правдою… Уляна Степанівна, її син Сергій і дочка Олена залишаються без засобів до існування. І жодних перспектив. Мати з болем просила, щоб щоб діти менше їли. Кожен день ставав боротьбою за виживання – на Євбазі (так кияни називали Єврейський базар. – Прим. авт.) вже міняли речі на хліб… Так раптово для Олени закінчилось безхмарне дитинство, в якому вередливу дівчинку умовляли їсти яйця і пити молоко…

Тепер Олена працює за копійки посильною у Політехніці. У листуванні зі своєю близькою подругою, українською поетесою Наталією Левицькою-Холодною вона згадує про своє виживання в Україні радянській. Працювала без відпочинку. Який там відпочинок, коли:

Мій зверхник з особливою насолодою ганяв мене в саму жахливу погоду в найдальші кінці Києва… (…) Ох, Натусю, якби ти знала, як ми тоді жили…..В літі я сапала і полола цілі довгі і пекучі дні на комуністичних городах, щоб прогодувати себе та й додому принести якийсь «пайок»… (…) Хліб для мене був мрією, бо їли ми лише картоплю… Все це без масла чи сала. Щоб дістати дрова на опалення, їздила чи ходила у ліс, самі пиляли і рубали, а потім тягнули на своїх плечах чи везли на тачці… Як же тяжко було гнути рядки наряду з бабами, які були призвичаєні до такої роботи. Доглядачі кричали на мене немилосердно, а я старалася, щоб тільки мене не вигнали. Це було декілька верст від Києва, отже, я додому ходила лише в неділю, а цілий тиждень жила там, спала в сараях, на соломі, поміж бабів…

Але то були моменти миттєвої слабкості: поділилася нею з подругою – і стало легше, і вже є сили рухатися далі. Олена намагалась не перейматися цим, не зациклюватися на буденному:

З таємничою радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж посмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова… Все це мене мало обходило, і все я робила мов уві сні, робила старанно, але не переймаючись цим…

І в іншому листі до подруги Наталки:

І як не тяжко жилося в Києві без батька, але все ж ці два роки були для мене містерією, чудом життя, незабутньою казкою, бо що ж значила пригоріла каша, сукня з підшивом і собачий холод у порівнянні з тим, що я перетворювалась з дитини в панну, а тому весь світ ставав для мене іншим…

Вона уже відчувала себе не дитиною, а дівчиною, і жила в очікуванні – передчутті майбутнього кохання. Просто виходила за межі прозаїчної реальності:

Коли ж кінчалась моя щоденна праця, тоді життя було мов квітка, що ледве починає розпускатися, а ще має тисячі пелюстків. Кожен вірш, образ, захід сонця, кожне миле обличчя і ніжне слово приймала моя душа гостро і здивовано. Весь світ був для мене, а я – для всього світу…

В той же час вона, хоч і була дочкою урядовця УНР, не мислила собі життя у радянській Україні, бо не бачила для себе жодних перспектив – суцільна небезпека. Хотіла жити, а не виживати. Жила передчуттям майбутнього, не знала, яким воно буде, де воно буде, але вірила, що воно буде світлим, і вона знайде застосування своїм творчим силам, буде жити на повну, а не виживати. Вона-таки спрямована в майбутнє, як та квітка, що, розквітаючи, тягнеться до сонця:

Тим часом від батька – жодної звістки… Саме перебування у радянській Україні для сім’ї урядовця УНР ставало небезпечним. До великих матеріальних нестатків додається постійне цькування. На Олені закріпився ярлик «петлюрівки». Скоро мати зрозуміла, що в умовах радянської влади не тільки не зможе дати дітям належної освіти (приватні школи і гімназії були ліквідовані, а загальноосвітня середня школа давала обмежені знання), але й ставить під загрозу їхнє життя. Тож улітку 1922 року п’ятнадцятирічна Олена разом із матір’ю та братом Сергієм зникають із Києва і рушають до Польщі.

Сам перетин кордону не обійшовся без ризику. Дісталися потягом до Вінниці, де втікачів затримують просто на вокзалі і на деякий час заарештовують червоноармійці… Вдалося вирватись. Далі був Кам’янець-Подільський, де їм допомогли родичі, а потім – нелегальний перехід кордону. «Ми з мамою йшли з Києва до Польщі… Нас переводили якісь контрабандисти», – згадувала ті часи Олена у спілкуванні з Уласом Самчуком. Але попри усю небезпеку і динамічність подій, її не переставало тривожити питання одне питання: «Чому українці мають тікати з України?..»