Читать книгу Олена Теліга - Ростислав Коломиец - Страница 4

Отже, дісталися з пригодами до Тарнова. Парадокс: опинившись за кордоном, за межами України, Олена одразу поринула в український світ. Річ у тім, що після поразки Симона Петлюри у національно-визвольній боротьбі в Польщі опинилось понад 40 тисяч вояків УНР та членів їх родин.

Польське місто Тарнов, що знаходиться за 80 кілометрів від Кракова, називали тоді на український манер – Тарнів. Тут на початку 20-х українців перебувало не менше за поляків. Невипадково у 1920–1923 роках саме тут розміщався осередок уряду УНР у вигнанні, так званий Державний Центр УНР в екзилі, і Іван Шовгенів кілька місяців свого перебування у цьому місті займав посаду директора департаменту Міністерства пошт і телеграфів.

Олена згадує свій тогочасний душевний стан: «Мені 15 років, я ж народилась у царстві імператора всіх росів, вихована на мові Пушкіна, і враз, перейшовши границю, опинилась не лише в Польщі, що здавалась мені романом Сенкевича, не лише в Європі, але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було «за самостійну…»

Батькові Олена переповідала свої колоритні враження від «мандрів» Україною – вона вперше побачила ці міста і села, ділилася своєю розгубленістю і радилася щодо подальших перспектив закордонного життя. Скільки доведеться жити в еміграції? Як жити далі? Чим жити?.. Домовилися про головне: бути українцями поміж українців, куди б їх не кинула доля. Чи не тоді батько повідав Олені те, що запам’яталося їй на все життя: «Тут Україну кожен носить у серці таку, яку собі виборов у важких змаганнях зі світом і з собою. І ти її знайдеш сама. Це буде важче, але за те ти любитимеш її більше, бо це буде дійсно твоя Україна».

Але доля кидала Шовгенів з країни в країну. Тож місто зустрічі родини не стало місцем їх довгого перебування. Річ у тому, що наприкінці 1923 року Симон Петлюра виїхав з Польщі до Парижу, і з його від’їздом розпався Центр антибільшовицького руху. А Тарнів перетворився на перевалочний пункт, звідки українські емігранти обирали собі місця для більш безпечного й стабільного перебування. Хтось вирушив до Варшави, хтось подався до Кракова, а хтось і подалі – до Чехословаччини, Німеччини, Австрії… Українські емігранти не були кинуті напризволяще. У цій вимушеній ситуації уряд УНР в екзилі розбудовував низку українських академічних осередків, громадських і просвітницьких організацій, серед них – Український вільний університет, Український науковий інститут у Берліні, Український науковий інститут у Варшаві, Український високий педагогічний інститут імені Миколи Драгоманова у Празі… Молоді петлюрівці, незважаючи на очевидні матеріальні нестатки, залюбки ставали студентами закордонних українських вищих навчальних закладів.

У липні 1922-го родина Шовгенів переїжджає до Чехословаччини, до міста Подєбради. У Подєбрадах, на правому березі ріки Лаби височить замок чеського короля Юрія Подєбрадського. У 22-му тут розмістилася Українська господарська академія, Івана Шевгенова обирають її ректором. І от, опинившись, як вона згадує, «в такому ультра-франц-йозефському містечку, що звалося Подєбрадами», восени того ж року Олена прагне вступити на так звані матуральні курси, створені для молодих українців, які або не мали закінченої середньої освіти, або втратили документи, що давали право на вступ до вищого навчального закладу. Вона вже тоді поспішала жити, ніби передчуваючи, що їй відпущено зовсім небагато років земного буття. Матуральні курси випускалися у жовтні, а заняття в інституті починались у вересні. Та не втрачати ж рік! І Олена пише заяву на ім’я ректора інституту з проханням, в порядку винятку, прийняти її на навчання того ж року. Прохання задовольнили.

Рік вчилася, після чого одержала «матуру», тобто атестат зрілості, і вступила на підвідділ української мови і літератури історико-філологічного відділення Українського вищого педагогічного інституту імені Драгоманова у Празі. Вибір фаху став очевидним.

І поринає у самостійне життя.

Подєбради стали у 20-і роки одним з найпомітніших осередків культурного життя української еміграції, в яке одразу ж і з радістю включилась студентка Олена Шовгенова. Це сталося символічно – як посвячення в українство. Ось як про це згадує її подруга, родичка дружини Петлюри, яка особисто знала Симона Васильовича, Зоя Плітас:

Був серпень 1922 року. Подєбради в Чехословаччині. Перша величава українська маніфестація в цьому новому українському осередку, серед чужого нам ще тоді чеського населення. Це було «Свято поневоленої України» з багатьма алегоричними возами, що проїздили вулицями тоді ще невеликого, але славного купелевого міста (купелеве місце – місце біля водойми, де зцілюються. – Прим. авт.), міста Подєбради. На одному з таких возів, що представляв образ багатої і плодовитої України і де центральною постаттю була Україна – гарна висока молодиця, що спиралась із серпом в руці на великий сніп жита (Галя Мельник), напереді вміщено дві родини: одна представляла українське селянство, а друга – українську інтелігенцію. Мене притягнуто до інтелігентної групи, а юна Лєночка була вбрана як молода селянська дівчина…

Переважна більшість студентів, що опинилися в Польщі і Чехословаччині, ці тисячі українців, які ще недавно були недавнім вояками армії УНР, дуже болісно переживали поразку, загибель друзів, і тому на їх вустах постійно була ця болісна тема. Головним ворогом вважали московський імперіалізм, який століттями гнобив Україну, а тепер у новому обличчі більшовизму задушив молоду українську державу. А головну причину поразки виділяли по-різному: хтось бачив її у недостатній згуртованості нації, комусь здавалося, що Петлюра погано зорієнтувався у політичній обстановці в Європі.

Олена перебувала усередині цих настроїв і дуже скоро, сповнена оптимізму щодо перспектив національно-визвольної боротьби, намагатиметься заразити своїм оптимізмом друзів. Це було конче необхідно, адже українська державницька ідея переживала у 20-і роки кризу. Але це станеться не одразу.

* * *

Поки-що назовні вона ні за якими параметрами не була схожою на громадсько-політичну діячку, якою постане на початку 30-х. Навпаки, жіноче начало в ній переважало. Вона й сама це визнавала:

І хотілося б, щоб у вашій уяві так само, як це було колись насправді, виникла чарівна дівчина – завжди ефектно вбрана й незмінно приязна, струнка, з приємним альтовим голосом, виразними устами, закотистим сміхом і живими зеленуватими (А хтось згадує – карими. Може, вони міняли cвій колір?) очима, які уміли метати блискавки. Вражало її мовлення: говорила так, наче ледве встигала набрати віддиху. І за два тижні, згадує її подруга, вона теж почала говорити так, як Олена, – вибухово. І це не просто побутовий штрих – харизма! Саме такою її згадує молодша дружка на її весіллі, в майбутньому українська письменниця Галина Лащенко…

А ось молода українська студентка – очима однокурсника майбутнього чоловіка Олени поета Євгена Науменка: «Була це широкого ума, симпатична та весела жінка, яка знаходила спільну мову з кожною людиною. Була душею товариства, мала талант чудово оповідати і часто опановувала цілим товариством… Досить часто у цьому товаристві гралися товариські ігри, фанти, писалися гумористичні вірші та інше… На наших сходинках досить часто читали свої вірші як Олена Теліга, так і я…»

Олена була однією з найчарівніших жінок українського еміграційного середовища 20-х – початку 40-х років минулого століття. Вона володіла ледь не гіпнотичним даром зачаровування, заворожування тих, з ким їй доводилось спілкуватись. Молоді люди втрачали голови через неї. Приїздили з інших міст, щоб побачити її, зустрітися. Нею марили, їй присвячували поезії. Уже у 1936 році їй надійшло послання від поета Сергія Кушніренка, давнього прихильника Олени, який довгі роки перебував у враженнях від своєї зустрічі з Оленою:

А ось і, так би мовити, «офіційне» визнання жіночої невідпорності Олени. У краківському часописі «Ілюстровані вісті» Олену, як популярну на той момент особу, зобразив популярний український художник, гуморист, письменник Едвард Козак, підписавши добрим шаржем «А за мною, молодою, ходять хлопці чередою». Змалював її у вигадливому капелюшку (а вона мала смак вибирати їх) і з задертим догори носом. На малюнку вона дійсно вела за собою череду хлопців, а позаду плентався пес. Олена поставилася до цього з гумором, тільки трохи обурило те, що їй намалювали кривого капелюшка, бо вона носила капелюшок прямо, і – як це художник посмів випустити пса?! На що художник «виправдовувався» тим, що пса він не випускав – сам прибіг. Посміялись… Сміх сміхом, але Олена, ворог буденності, справді з’являлась на людях у вишуканих зелених капелюшках і цим звертала на себе увагу. Усіх вражало, що вона навіть до церкви ходила у капелюшку…

Друзі згадують її живі очі, що «вміли подавати блискавиці», те, що вона пристрасно любила танці і веселощі. Сумною і заплаканою її бачили лише одного разу – вбивство Петлюри в Парижі…

А поки що завзята, ентузіастично налаштована першокурсниця бере активну участь в організації українських концертів у празькому Студентському домі. Її ім’я значиться серед учасників колективної декламації поеми Тараса Шевченка «Великий льох». «Гнучка, як молода берізка, вона вміла порушити всіх і вся для наміченого діла», згадує про неї Зоя Плітас. За виручені гроші від концерту його організатори видали збірку віршів Галини Мазуренко, в майбутньому однієї з відомих поетес української діаспори. У Студентському домі відбувалося національне виховання української молоді, підготовка до майбутньої розбудови незалежної української держави. Тут працював спортивний клуб із 100 осіб, український хор із 50 осіб, гурток бандуристів «Кобзар» з 30 осіб, драматичний гурток із 25 осіб…

Зараз вона допомагає громадсько-політичному діячеві української діаспори Євгену Вировому, в майбутньому, як і Олена Теліга, члену ОУН (мельниківців), в організації культурно-освітньої роботи серед українців. Саме тому Вировому, який у травні 45-го вчинить самогубство, викинувшись з четвертого поверху будинку, щоб не датися живим у руки енкаведистів.

Про культурно-освітню роботу Олени згадує друг її студентських років, член ОУН(м) Олег Штуль-Жданович: «Жоден відчит, жодне святкування, концерт чи звичайна дискусія не відбулися без її активної участі. Студентське середовище любить її і шанує, вона старший товариш, дорадник, учитель, але й незрівняний учасник вечірок і розривок. Програми свят, стиль і проблематика культурно-освітньої роботи носять її печать. Підтримує, корегує, заохочує…»

Активна участь, дискусія, дорадник, учитель… Що означає її «печать»? Що це, як не національне виховання української молоді, яка волею обставин опинилась поза батьківщиною? Виховання у дусі оптимізму щодо перспектив національно-визвольного руху? Що це, як не спроба Олени Шовгенової самостійно, на рівні душевного поривання включитись в український національно-визвольний рух?..

Це сталося не раптово і не саме по собі, цей період співпав з очікуванням любові, вона сама зізнавалася:

У грудні 1924 року на одному з таких українських концертів у Студентському домі сталася перша знаменна зустріч в її житті.

До вісімнадцятирічної дівчини наблизився високий, стрункий незнайомець і, зачарований її красою, не міг вимовити ані слова. Олена, переборюючи збентеження, запитала російською:

– Вы галичанин?

– Ні, я кубанець.

Після цієї розмови дівчина вже не забувалась і більше російською не розмовляла. Так Олена познайомилася зі ставним кубанським бандуристом, «людиною веселої, симпатичної вдачі», за словами керівника другої капели бандуристів Василя Ємця, де він був кобзарем, Михайлом Телігою. Михайло з друзями і залучили Олену до українського культурного життя.

* * *

Михайло був знатного козацького роду (його батько був отаманом станиці в Охтирці), ріс, уколисаний народними піснями і звичаями. Він вчився на кобзаря в українського бандуриста, актора, режисера, в майбутньому одного із засновників українського кіно Дмитра Байди-Суховія, а згодом вступив до заснованої на Кубані Першої школи бандуристів Василя Ємця, і став її солістом. Одночасно опановував і удосконалював українську мову.

Зберігся унікальний документ – спогади студентів Української господарської академії у Подєбрадах. Майже всі студенти були учасниками національно-визвольних змагань, і кожен з них описав якийсь з епізодів із свого недавнього минулого. Михайло згадував свої юнацькі роки в ессе «Як я став українцем»:

Мені було дуже боляче, що ми, козаки, нащадки запорожців, не пішли шляхом наших дідів-лицарів, а обернулись на якусь купу сміття, стали ганебною зброєю в руках московських посіпак…. Хоч мені було 15 років, я добре розбирався в ситуації національних питань тодішньої Російської імперії. Я почав гуртувати коло себе товариство. Почав читати їм українські книжки. Як умів, викликав у них любов до нашої мови, звичаїв. І треба сказати правду, що це було не тяжко робити. Усі мої товариші були козацькі діти і до них дуже легко було промовляти, треба було тільки їм нагадати, що ми – нащадки тих, які своїми грудьми обстоювали права українського народу впродовж довгих віків, як у тієї козацької дитини враз заговорила його козацька кров. А вже коли я грав думи, то було зовсім легко викликати, здавалося б, у самій зачерствілій душі відгомін на ту думу-плач. Отак я став свідомим і, нарешті, активним українцем… Я вже палав помстою до всіх і до всього, що як-небудь спричинялося до гноблення українського народу. Моя дитяча уява будувала плани визволення України з-під Московщини…

А ось він уже бере участь в українській маніфестації у революційному Катеринодарі. У серпні 1918 року сімнадцятирічний юнак покинув Кубань і подався туди, де, як він казав, «кувалась велика українська державність». Разом з Кобзарським хором Михайло виступав у Києві. Спочатку в театрі Бергоньє (нині театр імені Лесі Українки. – Прим. авт.), де виконував «Козацький похід», «Про Морозенка», «Та літав орел», «Гей, на горі та й женці жнуть», «Ми – гайдамаки»… Публіка, а серед них – вояки армії УНР, аплодувала стоячи. Потім були тріумфальні виступи в Українському робітничому домі, Купецькому зібранні, у Молодому театрі Леся Курбаса.

Михайло Теліга залишив Київ разом з українським військом. З’ясувалось, що «людина веселої вдачі», як назвав його Василь Ємець, у 1919–1920 роках поринув у вир національно-визвольної боротьби. Був сотником армії УНР, подейкують, один час – навіть ад’ютантом Симона Петлюри. Інтернований у польському місті Каліш, брав активну участь в українському культурному житті – створив етнографічний ансамбль і викладав гру та майстрування бандури. Закінчивши українську гімназію імені Тараса Шевченка, Михайло вступив до Української господарської академії, першим ректором якої був професор Іван Шовгенів. Головним завданням Академії було підготовка кваліфікованих керівних кадрів для майбутньої української самостійної держави. Поруч з Михайлом навчались Микола Сціборський, в майбутньому – один з фундаторів ОУН, Леонід Мосендз, поет, в минулому – вояк УНР…

Українські студенти вчилися у різних навчальних закладах, але спілкувалися в одному українському студентському товаристві. Разом із однокурсниками свідомий українець Михайло взявся вивчити Олену української, як він казав, «вивчити на українку». Разом навчались у школі танців, яку вів відомий український танцівник і балетмейстер Василь Авраменко.

Надія Миронець, яка скрупульозно відслідковувала життєвий і творчий шлях Олени Теліги, з повним правом могла писати про «жадобу знань, бажання надолужити згаяний час, неабияку амбітність і допомогу друзів, недавніх вояків армії УНР, які залюбки давали юній доньці ректора уроки математики і української мови, але й національне самоусвідомлення…»

Могло видатися, що переорієнтація на українські патріотичні позиції відбулася в неї миттєво і ніби випадково, але, як виявилось, сталося це всерйоз і назавжди. Хоча попервах вона не була чужою і в російському товаристві. До якогось часу. Як вона згадує, на великому балі у залах Народного дому на Виноградах (один з районів Подєбрадів. – Прим. авт.), що його влаштував добродійний комітет російських монархістів під патронатом першого прем’єр-міністра незалежної Чехословаччини Карла Крамаржа, трапився скандал. Сам пан Крамарж сповідував ідею чехословацької монархії, перебував у дружніх стосунках з білогвардійським генералом Антоном Денікіним. То ж не дивно, що в залах Народного дому збирались переважно колишні російські білогвардійці, а Олена попервах погано орієнтувалась у тому, хто є хто. Їй здавалося, що вона перебувала у товаристві блискучих кавалерів:

Ми сиділи при столику і пили пиво. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачий язик», «мордописання». Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мене дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» Я круто повернулась і, не оглядаючись, вийшла.

То було чисто емоційним пориванням. Тим не менш, цей спонтанний вчинок став поворотним у подальшій долі Олени Шовгенової:

З того часу я почала, як Ілля Муромець, що 33 роки не говорив, говорити лише українською мовою на велике здивування усіх моїх знайомих і всієї господарчої академії у Подєбрадах. Батько й мати з цього раділи… А вже ставши на цю дорогу, я не залишилася на півдорозі. Я йшла далі і далі…

А вже в українському студентському товаристві розгортається її усвідомлене прилучення до українства, й вона відчує себе українкою. Помітили, що Олена розмовляє з братом російською мовою. Сергій це робив принципово, вважаючи її рідною. Бандурист Михайло Теліга, поети Леонід Мосендз, Василь Куриленко, Юрій Дараган, Микола Сціборський, Євген Науменко взялися навчати Олену українській мові й українській вимові, і неабияк сприяли її самоусвідомленню і самовиявленню як українки. Все це не випадкові знайомі, а свідомо обране оточення. Сама Олена Теліга називала українську громаду у Падебрадах «Царством Петлюри». Український поет Леонід Мосендз пригадував, як заповзято допомагав русифікованій Лєночке, що, за його словами, «сипле очима зеленими», перетворитися на українську Олену. Він став її репетитором і, пізніше – однодумцем у поетичній творчості. Саме Мосендзові Олена присвятила свої пророчі рядки:

Один з друзів Олени, однокурсник Михайла Теліги, Євген Науменко згадував ті часи так:

У великій українській колонії в Подєбрадах витворилося багато товариських гуртків людей, яких зв’язувало спільні завдання або інтереси. Одним з таких гуртків був гурток, який утворився при Михайлові що був надзвичайно здібним бандуристом. Був членом Громади бандуристів у Празі та по своєму вмінню гри на бандурі вважався за популярним бандуристом Ємцем на першому місці…

А я згадую, що пізніше Олена виступала зі співом під бандуру Михайла, а Михайло кожен свій виступ з бандурою починав зі слів: «Присвячую Олені».

Молодий, але загартований життям, бандурист Михайло Теліга не міг встояти перед чарами прекрасної дівчини, красуні, яка на його очах ставала українкою. І недавній старшина армії УНР порушив свою обітницю, начебто його особисте життя розпочнеться лише після здобуття Української держави.

1 серпня 1926 року Олена й Михайло одружилися за православним обрядом у храмі святого Миколая. Збереглося запрошення на їхнє весілля: «Юлія Степанівна та Іван Опанасович Шовгеніви, сповіщаючи про шлюб своєї дочки Олени з Михайлом Телігою, просять Вас вшанувати своєю присутністю вінчання в євангелійській церкві 1 серпня о годині 7 вечора та весільний чай, що має бути того ж дня після вінчання в готелі «Централь».

«Людей поприходило багато, повна церква, – згадує ті миттєвості молодша дружка на весіллі, Галина Лащенко, яка студіювала філологію разом з Оленою у Педагогічному інституті. – Були там не лише українці, але й чехи. Прийшли подивитись з цікавості на православне вінчання. Бадьоро і радісно співав хор. Молодих тричі обвели навколо аналоя. Священник каже їм урочисті і гарні слова, повні глибокого змісту. При світлі свічок і лямп виринає схвильоване і радісне обличчя молодої. Забулось – про що ми домовились напередодні – подивитись, хто стане першим на килимок, Олена чи Михайло. Бо за давнім звичаєм, хто стане першим, буде головою в домі… Пані Шовгеніва була в білій сукні. Обличчя її було втомленим і виглядала вона старшою свого віку. Зате професор Шовгенів мав вигляд дуже свіжий і молодий. Сьогодні виходила заміж найулюбленіша з трьох його дітей, його Лєночка. В родині так і рахувалось: Лєночка – «татова дочка». До речі, свідком-координатором на весіллі був молодший брат Олени Андрій…