Читать книгу Никифор Дровняк - Ростислав Коломиец - Страница 3

Озираючи життя Никифора з висоти часу, бачимо як наявність незаперечних фактів, так і велику кількість ймовірних і малоймовірних версій, ба навіть фантастичних припущень. Коли правда влаштовує не всіх, з’являються легенди…

Спробуємо розібратися в усьому цьому за допомогою різноракурсного сприйняття особистості Никифора.

Достеменно відомо, що Никифор:

– малописьменний,

– ніде й нічому не вчився,

– ніде й ніколи не працював,

– проживаючи на Лемківщині, території Польщі, заселеної лемками, ніколи не бував в Україні,

– майже все життя прожив під чужими іменами,

– майже до кінця життя не мав власної адреси місцеперебування,

– усе життя – від дитинства і до останніх кроків – малював, малював, малював – і пропонував намальоване людям.

І останнє з достовірних відомостей. Що б не траплялося в житті Никифора, завжди, я підкреслюю – завжди, на допомогу йому приходили люди, то рятуючи його від голодної смерті, то – від переслідувань польської влади, то – від самотності, то – від хвороб, які обступили його наприкінці життя. Рятівниками були український художник, польські мистецтвознавці, нарешті, численні земляки-лемки, які вважали за свій обов’язок оберігати Никифора від різних бід і негараздів.

А от наступні твердження не варто сприймати на віру, хоча варто взяти до уваги:

– він не брав участі у громадсько-політичному житті. Хоча як сказати… Так, вільна людина, він тримався осторонь суспільного життя, не ставав членом якихось партій, суспільних або мистецьких угрупувань, та його й не залучали. Але чого вартий його впертий опір – як виклик від свого імені! – насильницькому переселенню лемків із батьківської землі, здійснюваного польською владою у 1944—1945-х і у 1947 роках минулого століття?..

– він не мав друзів. Схоже, в реальному житті єдиним його другом був великий білий пес Гавка, з яким і на старість років Никифор не розлучався… Але скільки опікунів, охоронців, оборонців, я вже некажу – шанувальників його творчості… У своєму внутрішньому світі він перебував в оточенні святих…

– він не був одруженим, не мав романів із жінками. Які там романи за його образу життя… Але малював вишукані еротичні сюжети…

Одне беззастережно: непереборне бажання Никифора малювати, і тільки малювати! Як би не складалися обставини життя. Нічого іншого він не умів і не хотів робити. У малюванні і обнародуванні своєї творчості він бачив сенс життя. Це був для нього чи не єдиний спосіб спілкування з людьми і небожителями і, головне, спосіб надати зміст своєму земному існуванню.

Не дивно, що Никифору належить фантастична кількість картин і малюнків – неможливо полічити. Дослідники стверджують, що десятки тисяч, називають різні цифри – від 30 до 40 тисяч творів. Чи є в світі інший художник, який мав у доробку таку кількість мистецьких творів? Але…

Але, при тому, що його зображення охоплюють ледь не всі сфери людського життя, він писав не все, що потрапляло в око, а тільки те, що западало в душу…

* * *

Зберіглось майже три сотні фотографій Никифора, він любив фотографуватись і його любили фотографувати. Роздивляючись лишень деякі з них – їх повно у відкритому Інтернеті, – звернімось до Чезаре Ломброзо, автора «Геніальності і божевілля».

І одразу шок! З першого погляду – спотворене гримасою обличчя… Скажімо м’якіше: фас, посічений зморшками уздовж і впоперек, жодного живого місця, нижня щелепа висунута вперед… саме обличчя ніби викривлене судомою – сліди хвороб?.. уроджений дефект?.. вираз внутрішнього стану?.. Уїдливий у своїй спостережливості французький письменник-мораліст Франсуа де Ларошфуко стверджував, що тільки великі люди мають серйозні вади.

Ось ще фотографії:

– він зосереджений у собі… наглухо закритий… не обличчя – маска… що відбувається в його душі?.. Як там у Ломброзо: «Геній потрапляє у ціль, яку нам навіть не видно»…

– оце прямує на роботу… урочисто як на свято… в костюмі, з чудернацькою краваткою на шиї… краватка… краватка, краватка – хорвати?.. ми ще повернемось до цього… поруч біла собачка, оберігає хазяїна, бо на віддаленні хлопчики й дівчата спостерігають за ним, готові наблизитись… а він готується до малювання… зосереджений… і зморшки ніби розгладились… та нічого не прочитаєш на його обличчі… бо, як помітив Ломброзо, «залишаються вони, схиблені, усе життя самотніми, відлюдкуватими, байдужими або невразливими до того, що хвалить рід людський, начебто їх оточує якась особлива, тільки їм притаманна атмосфера»…

І ось – нарешті! Я сподівався на це – відкривається нам у своїй сутності, яку прекрасно сформулював Ломброзо: «Генію невідома обдуманість своїх дій, творча діяльність генія несвідома»…

Він тепло всміхається… всміхається всупереч життєвим негодам… і вже ніщо не нагадує про його «потворність»…

Він відкритий світу, людям… ніби, та чому ніби – насправді випромінює у світ добро, набожність, безкорисливість, щирість…

Він і знову всміхається, і випромінюють очі – я художник… я щасливий: підходьте – намалюю… і подарую на добру пам’ять…

У своїх роздумах про Никифора я нерідко звертатимусь до імпресій проникливого українського поета, публіциста, перекладача, палкого «никифорознавця» Вадима Лесича (справжнє ім’я Володимир Кіршак), який від 1948 рокі мешкав у США, автора монографії «Никифор з Криниці», виданої українською мовою в Мюнхені у 1971 році. Того Лесича, про якого сучасники писали, що кожну зустріч він починав і закінчував розмовою про Никифора.

Так от, стосовно фотографій Никифора. Лесич, за його словами, побачив «дивне обличчя Никифора, схоже на обличчя однієї зі старовинних скульптур, які прикрашають собор у Реймсі. Але та скульптура має заплющені очі, а очі Никифора широко відкриті на світ…»

Я відшукав фотографію цієї скульптури – і здригнувся. Справді, ніби з Никифора знятий зліпок… А заплющені очі? Вони немовби символізують таїну його творчості. Може, таким він і мав би увійти в історію?..

* * *

А якщо спробувати «озвучити» ці фото спогадами сучасників, свідків його земного існування?

В наявності безперечне:

– мав поганий зір, ходив у великих круглих окулярах, нібито жартував: земля, мовляв, кругла, і окуляри мають бути відповідними. Міг не розшукати пензля, який випав з рук. Але ж – увага! – схоже на те, що бачив у навколишньому те, чого не бачили інші… Це саме той випадок, коли що менше бачать очі, що менше чують вуха, то більше працює уява. Як кажуть лемки, «не каждий відіт, хто ма очі».

– так, мова була нерозбірливою… причому говорив українською – лемківським діалектом. Його не завжди розуміли оточуючі. Але – і це важливо! – не стільки від нерозбірливості вимовленого, скільки від незвичності мовленого…

– так, писав із помилками… Але слова, винесені ним на люди, звучали як філософські афоризми… і передавалися з уст в уста…

– півжиття його вважали напівбожевільним. Але – і це важливо теж! – він просто був «інакшим», «несхожим», не таким, як усі… Як зауважив Ломброзо: «Не підлягає ніякому сумніву, що між схибленим під час нападу і геніальною людиною, що обдумує і створює свій шедевр, існує найповніша схожість». Хіба не так у випадку з Никифором?..

* * *

Якщо заглянути в його паспорт, прочитаємо дивне – жебрак.

Ліна Костенко дивувалась: хто тільки не був поетом, поетом у широкому розумінні слова:

Хто завгодно – тільки не жебрак. Никифор – чи не перший: незвичайний жебрак – жебрак-художник:

– його картинками, які він довгі роки дарував перехожим задарма або продавав за кілька злотих, розпалювали печі, а він втішався: «Не біда, у такий спосіб я спілкуюся із Всевишнім… Не в грошах справа…»

– копирсаючись у смітниках, виживаючи продажем за безцінь своїх картин на вулицях і перехрестях, стає на старість років заможною людиною. За його картинами полюють колекціонери, готові заплатити будь-яку суму. А він продовжує спати на підлозі…

– поневіряючись півжиття безбатченком у лемківському містечку («була б хліб та вода, то не є голода», як кажуть лемки), він ніколи не зраджував своєму мистецькому покликанню і, зрештою, прославив лемків – складову частину українського етносу – на весь світ…

– не пройшов професійної школи малярства, а картинами художника-самоука захоплювався Пабло Пікассо, його картини мають розголос в усьому світі.

* * *

Природно, виникає питання – звідки? Звідки в цієї майже неграмотної, з порушенням мови, зору і слуху і, за поговором, несповна розуму людини взявся неповторний талант? Заінтриговані?..

І досі побутує наукове, вірніше – науковоподібне пояснення феномена Никифора. Нібито у деяких хворих на розумову недугу (а Никифора довгий час вважали таким) сильно уражена ліва півкуля головного мозку, натомість права, що відповідає за творчі здібності, розвинена надзвичайно виразно. Такі люди не можуть подбати про себе, але своєю творчістю здатні дивувати та приносити людям справжню радість.

Може, воно і так, не беруся судити, але набагато ближче сприймати феномен Никифора поза раціональних пояснень. Це той щасливий випадок, коли люди кажуть – так і казали, – що натхнення в нього з Неба.

Тобто Никифор мав ТАЛАНТ ВІД БОГА, БОЖИЙ ДАР.

Сам він – ХУДОЖНИК ІЗ БОЖОЇ ЛАСКИ.

І цим все сказано…

Звісно, не я перший це відзначив. Знавець творчості Никифора, директор Музею Никифора у місті його народження Збігнєв Воланін, на все життя спокушений магією його живопису, збуджено зізнавався: «В картинах Никифора справді є Бог. Я вже 30 років проводжу з його творами і щоразу знаходжу щось нове у змісті та у символіці…»

Та й сам художник відчував своє Боже призначення, і тому є чимало свідчень.

Чимало зображувальних елементів він запозичив зі святих образів греко-католицької церкви у Криниці, що стало у певному сенсі його школою малювання. Сакральні зображення, що їх бачив Никифор, зрештою, і сформували його життєвий і мистецький світогляд. Святі, священники, він сам у священницькому вбранні, церкви належать до тих мотивів у никифорових картинах, які постійно повертаються. Не повторюються, але повертаються.

У сфері сакрального лежало і його уявлення про справедливість. Він вірив, що справедливість неминуче переможе на тому світі, де злі будуть покарані, а добрі винагородженні. Саме це – і я не перший, хто це помітив – до того ж з огляду на його ізоляцію і відчуженість, робить картини Никифора такими цікавими для психологічної інтерпретації.

Якось відомий польський «никифорознавець» Олександр Яцковський, який готував першу закордонну виставку творів Никифора у Лондоні у 1956 році, поставив перед ним, сказати б, екзистенціальне питання: «Для чого малюєш?» І неговіркий Никифор, ніби відчуваючи недозволеність інтересу до себе, відповів: «Щоб люди знали, яке є небо, а яке пекло. Щоб знали…» Так могла сказати тільки та людина, яка відчувала себе посланцем Бога…

Маючи своє місце на лаві у храмі св. Петра і св. Павла – праворуч від головного проходу до престолу, Никифор завжди мав при собі молитовник, в якому вималював 172 чорно-білих зображення з історіями Старого і Нового завітів. І молився, черпаючи натхнення у «живописному тексті» свого «Молитовника».

Никифор, дякуючи Богу, перевтілювався у своїх живописних одкровеннях у священнослужителів, навіть – у святих, часто зображував себе в образі святого Миколая. Ніби хотів вписати себе у святість… Як лемки наближали у своїх молитвах Бога до себе, так Никифор у своїй творчості прагнув наблизити себе до Бога.

Ніби про внутрішній світ Никифора фантазував його молодший сучасник лемківський поет Богдан-Ігор Антонич:

Зверніть увагу і на те, що і «Єпіфаніуш», як записано його ім’я в метриці, і «Никифор», чиїм іменем він увійшов в історію, зараховані до лику святих.

Для земляків-лемків Никифор був Божим чоловіком, людиною не від світу сього. І з цієї точки зору чудною виглядала глухонімота Никифора. Коли треба, він все чув і бачив. Прочани і паломники перед службою Божою зустрічали глухонімого Никифора, а після відправи з подивом помічали, що він уже нормально спілкується з людьми. Це сприяло поширенню слави про чудеса зцілення у християнській церкві св. Петра і св. Павла, де у липні щороку відбувались великі відпусти – прощення перед Богом. І виглядало це – як печатка чудесного зцілення…

Тож почнемо здалеку.