Читать книгу Никифор Дровняк - Ростислав Коломиец - Страница 4

«Від Сяну до Дону». Цим закликом у Гімні позначалися символічні кордони України, за які треба було боротися. Щоправда, законом від 6 березня 2003 року про «Державний гімн України» цей куплет було вилучено з тексту Гімну з політичних міркувань – існуючі міждержавні кордони не можна порушувати. Але символічний зміст заклику залишився у серцях українців: за ментальними, етнічними, культурними та духовними ознаками Україна простягається «від Сяну до Дону».

До чого мова? Річка Сян окреслювала найзахіднішу частину України. Нею була Лемківщина. У цьому осередді української етнічної території (Лемковині, як кажуть лемки) у межах сучасної Польщі, у курортній місцевості Криниця-Здруй на карпатських Бескидах проживало на початку XX століття понад 90 % лемків-українців. Бескиди – це система гірських хребтів у північній смузі Карпат у межах Чехії, Словаччини, Польщі та України, сказати б, зовнішнє пасмо Карпат. А живописне містечко Криниця розмістилося у гірській котловині на висоті 590 метрів над рівнем моря, вздовж долини річки Криничанка. Сьогодні це відомий в Європі курорт з цілющими мінеральними водами, бюветами, купальнями, соляними печерами. Відома вона не в останню чергу і тим, що в ньому народився і прожив усе життя видатний український художник лемківського походження Никифор Дровняк.

Хто такі лемки?..

Почнемо здалеку. Існує легенда, яка образно пояснює, хто такі лемки. В українській мові є таке слово – «краватка». Винахідниками краватки вважаються хорвати. Коли здивовані іноземці тикали на вузлик на шиї хорватів у надії з’ясувати, що ж це за аксесуар на них висить, хорвати думали, що в них питають, хто ж вони такі. Вони й відповідали – «хорвати». Французи переінакшили слово під зручне і стали називати вузлик на шиї «cravate». А українці адаптували під себе. Так і вийшло – краватка. Зауважимо, що наддніпрянці не носили краваток, не пасували вони до вишитих сорочок. А лемко Никифор любив носити вишукані краватки.

Найбільш прямі предки українців – слов’янські племена полян, древлян, тиверців, волинян, білих хорватів, які увійшли до Київської Русі. Хорвати – союз племен, після його розпаду частина перемістилась через Київську Русь на захід – у Карпати, частина на південь – в Адріатику. Перші згадки про мешканців гір, де ще донедавна купно проживав цей етнос, знаходимо у «Повісті минулих літ» давньоруського літописця Нестора. Він згадує про слов’янське плем’я білих (західних) хорватів (горян). Своєю мовою, культурою вони мало чим відрізнялись від наддніпрянських племен і самі себе називали на початку IX століття русами чи русинами. І аж у другій половині XIX століття через часто вживану часточку «лем», що означає «тільки», «лише», їх почали називати лемками, а територію їхнього розселення – Лемківщиною.

Лемки – це гілка українства, що мешкає та історично походить з Лемківщини, місцини, де на початку XX століття проживало біля 100 000 лемків, яка належала до Австро-угорської імперії, а потім і по сьогодні вважається територією Польщі.

Більшість лемків, і я хочу це підкреслити, ідентифікують себе як українці, і є вони греко-католиками. Говорять на лемківському діалекті української мови. Самі лемки кажуть, що у нас говірка лемківська, а мова українська. «Лемківська мова» налічує приблизно 29 000 слів.

Лемки, за словами Івана Франка, «стійка історична та етнографічна група», яка зуміла зберегти давні архаїчні традиції мистецтва, під впливом яких зростав Никифор у Криниці, мала свій ракурс української культури і мистецтва, свою школу храмового будівництва – деякі дерев’яні церковні споруди лемків занесені до об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО, своїх визначних лемківських митців-різьбярів.

Про те, які ж вони – лемки, ніби вводячи їх у світ українства, оповів непосвяченим український педагог, письменник, історик, греко-католицький священник Олексій Торонський в опублікованій у 1860 році праці «Русини-лемки»: «Про лемків треба сказати, що вони є народом добрим, який зберіг чистоту вдачі, народом, який, живучи у тиші й віддаленості від світових бур і мамон, кріпиться своєю вірою, в церкві знаходить своє пристановище і життєву мудрість. Русини-лемки люблять свою віру, душею і тілом віддані своїй церкві й обрядові, будують та прикрашають церкви й охоче приносять свій труд Богові в жертву…» Додамо до цього, що лемки ніколи не були кріпаками й не знали панщини. Лемки ретельно розвивали мистецтво, матеріальну культуру. Побудували унікальні дерев’яні церкви, не подібні ані до гуцульських храмів, ані до буковинських православних церков, створили багату іконографію, збагатили український музичний фольклор. Неповторним є внесок лемків в українську і світову культуру – і явищами, і іменами. Але про це свого часу…

А ось як про лемків роздумують сучасники.

Маємо історичний погляд на лемків, він належить Петру Скрійці: «Завжди було так: епохи минали, а народи й далі існували та творили власну історію. З Лемківщиною сталося інакше: лемки проминули, після них зосталися лише сліди, але їхня історія триває і надалі…»

Маємо і, так би мовити, психологічний погляд на лемка. Український громадський діяч, письменник, лемко за походженням Юліан Тарнович у книзі «Ілюстрована історія Лемківщини», що вийшла у Львові 1936 року, пише: «Лемко до всього доброго здібний і що очі бачать, те руки роблять. Він підприємливий, хвацький та чесний. В біді рятують себе взаємно, поважають і шанують себе та свою окремість. Вдача лемка загартована, тверда, рішуча та статечно розважна… Він зрісся з горами, полюбив їх, як рідну матір, дорожить ними. Тут його світ».

Сучасний лемківський художник, який, до речі, малював портрет Никифора, Дмитро Стецько ніби доповнює портрет лемка: «Лемки – обдаровані люди. Гадаю, не раз пережитими за віки муками Господь так щедро обдарував нас. Лемки прагматичні до праці і пізнання. Їм властива впертість у досягненні мети. Лемко чужого не хоче і свого не дасть. Ось така наша сутність – цікава і добра».

З академіком НАН України, культурологом Іваном Дзюбою, з яким я співпрацював у Міністерстві культури України – він був міністром, я начальником управління мистецтв, ми говорили про загадкову Лемківщину у зв’язку з необхідністю державної підтримки Міжнародних фестивалів лемківської культури і організації виставок Никифора Дровняка. Зокрема, про те, що ця дивовижна земля дала світові не лише зразки багатющого фольклору, пісенного, дерев’яного різьбярства та оригінальної народної архітектури, але й гроно яскравих особистостей у церковно-богословській, науковій, громадській, мистецькій сфері. І все це вписується у творчість, як казав Іван Михайлович, «закоренілого у рідних Карпатах у свою Криницю Никифора Дровняка».

Автор роману «Никифор Дровняк із Криниці» Михайло Слабошпицький, роздумуючи про долю лемків в історичному аспекті, писав: «Викинуті з рідних земель, лемки могли б розчинитися, розгубитися по світах, зникнути без сліду, але вони зберегли себе і довели, що національність, тобто приналежність до народу – явище не лише територіальне, але й духовне. І хоч лемки живуть у Словаччині, Польщі, США, Канаді, у нас в Україні, але є духовна лемківська держава в душах лемків, є їхня духовна єдність».

Ці спостереження над лемківською історією, над лемківським характером, сподіваємось, допоможуть нам збагнути і витоки творчості Никифора, і її сутність…

* * *

Декілька слів про Криницю. Тут Никифор народився і прожив усе життя. Варто нагадати, що «криниця» у дохристиянських, а потім і у християнських віруваннях українського народу означала сакральне місце: «криниця» поєднувала земне і небесне і мала своїх заступників…

На початку XX століття у Криниці проживало біля 3000 осіб. Як описує художник і мистецтвознавець Богдан Певний, тоді фактично було дві Криниці, відмінні одна від одної змістом і способом життя мешканців. У Криниці-селі жило корінне населення лемків, сповнене незайманої віри у надприродні сили, уявлення, пересудів, а головне – віддане східним церковним обрядам. А прозу їхнього життя складало постачання Криниці-міста сільськогосподарськими продуктами. Криниця-місто кишіло курортниками, туристами, грошовитими міщанами. Меншість становили адміністрація готелів, пансіонатів, санаторіїв, будинків відпочинку, а також обслуга цих закладів, яку складали місцеві лемки, виконуючи різноманітну «чорну» роботу.

Відомо, що Криниця уже в ті часи була вузловою залізничною станцією, звідки розходились шляхи на Відень, Прагу, Краків, Будапешт, Львів і далі на південь аж до Адріатики. І цим, схоже, активно користався Никифор, малюючи вулиці великих європейських міст, королівські палаци.

Як, спитаєте ви? Не з власних подорожей, зрозуміло, він черпав свої враження – можливо, з листівок, якими могли розплачуватись ті, хто купував його малюнки, із розповідей земляків, які повертались із заробітків. Чи не в результаті цього перед глядачами постала одна з найвідоміших його картин – «Єпископ їде через море», через тепле ніжне море, через води Адріатики?.. Втім, я забіг у своїх фантазуваннях далеко вперед.

Народження лемка Никифора. Це трапилось 21 травня 1895 року. Як випливає з його метрики, народився майбутній художник від лемкині – бездомної глухонімої і, як переказували злі язики, «трохи причмеленої» жебрачки Явдохи (лемки кликали її Одохою, Одоською) Дровняк із сусіднього лемківського села Поворозник, яка заробляла на життя тимчасовими приробітками у місцевих пансіонатах. Які там були приробітки? Розпалювала печі, виносила відра із нечистотами, носила воду з колодязя, мила підлоги. Народжувала сина у стайні лемківського господаря, де тимчасово працювала прислугою у найбільшому в місті санаторії-пансіонаті «Trzy Roze»…

Не беруся наголошувати, наскільки символічною виглядає історія про майже біблейське народження хлопчика у дерев’яній стайні біля церкви, але… щось у цьому є…

Батько? Про якусь значущість спілкування лемків-автохтонів із заїжджими панами годі й згадувати. Хіба тільки тому, що наслідком такого спілкування Євдокії й невідомого батька ймовірно міг бути Никифор? Подейкували, що ним міг бути відомий польський художник, чиє ім’я зашифроване під літерою «Т». Він приїздив на курорт для відпочинку, і Явдоха прибирала його кімнату. А потім криничани помітили, що дівчина завагітніла. Художник виїхав із пансіонату і ніколи не давав про себе знаття… Цілком ймовірно, що це дозвільні чутки, але у Польщі охоче підтримуватимуть цю легенду, пізніше назвуть навіть ім’я польського никифорового «батька». І все заради спростування чисто українського походження художника. Проте, ні довести, ні спростувати ці чутки не уявляється можливим. Тож лемківська громада вважала свого земляка за безбатченка. Таким його вважатимемо і ми.

Хрестили його у церкві святих апостолів Петра і Павла. Достеменно відомо, що прийняла його на світ криничанка Ангеліна Шиварло. Ненашками, тобто по-лемківськи хресними батьками, були також криничани – Андрій Козак і Катерина Ріствей. Одержав прізвище від матері, доньки Гжегожа і Тетяни, а от що стосується імені…

1971 року львівський художник Роман Турин, першовідкривач і багаторічний дослідник творчості Никифора, за допомогою земляків виявив його офіційну метрику, видану греко-католицькою церквою Криниці на ім’я Єпіфаніуша Дровняка. Охрестив і виписав метрику о. Миколай Куропас, парох греко-католицької парафії у Криницях. Оскільки позашлюбні діти мали право отримувати ім’я за святками, охрестили його за чотири дні по народженню Єпіфаніушем на честь святого Єпіфанія, якого Церква вшановує 25 травня. Помітьте: ім’я Єпіфаній у перекладі з грецької означає «одкровення», «явлення Бога». Явлення Бога – талант від Бога…

От пишу ці рядки, а в душі звучить:

Але, мабуть, через екзотичність імені як тільки його не називали… Невідомо звідки взялось це ім’я, але для криничан він був Никифором (по-лемківські «Ницифором»), і так за ним і до сьогодні закріпилося це ім’я. Він охоче відгукувався на нього. А пізніше і підписував деякі свої картини як «Никифор художник – Никифор митець». Та на цьому історія з його іменами-перейменуваннями не закінчується. Але про це свого часу…

Обряд хрещення символічно визначав духовну і культурну приналежність хрещеного, у випадку з Никифором у греко-католицькій церкві – його приналежність до лемківського етносу.

Перші кроки Никифора з матір’ю.

Далі його біографію і початок шляху «жебрак – митець» реставруватимемо за уривчастими розповідями і письмовими свідченнями старих лемків, знайомих із Никифором, дітей старих лемків, які чули від батьків перекази про нього. Побувавши у Криниці, переконався, що й дотепер є люди, які добре пам’ятають, як жив і творив Никифор.

Етнограф, бойкознавець і лемкознавець Наталія Кляшторна у своєму дослідженні «Хотів лемко малювати» наводить свідчення лемкині Ольги Висоцької, котра знала матір Никифора. Від неї ми довідуємось, що «Євдокія мала серйозні фізичні вади. Ходила на пальцях і завжди швидкою ходою.

Тягнула за собою малого Никифора, завжди біжучи. Він так швидко не міг. Запліталися йому ноги, а вона гнівно щось вигукувала… Не могла говорити, лише видавала короткі високі звуки. Тому і хлопець довго не міг навчитися говорити. Доглядала його сама, носила на плечах. Тулились вони у різних місцях, де давали роботу. Тримали її із співчуття: нездара, та ще й з позашлюбною дитиною».

Народитися на Лемківщині у 1895 році позашлюбним напівсиротою-калікою означало жебракувати. Постійні поневіряння, раз на рік храмове свято для калік і безвихідь голодної смерті.

Але не так сталося у долі Никифора, хоча попервах він ніби повторював шлях лемківських жебраків. І хто зна, чи вижило б хлопченя, якби не повсякчасна підтримка земляків. Від села до села носила Євдокія за собою дитину, заробляючи гроші на харчування собі і синові, ночуючи там, де працювала. Якось Явдоха прибилась до статечного господаря Івана Гриняка, який зглянувся над бідаками і давав їм часами притулок.

Бувало й таке, що годинами вона вистоювала з простягнутою рукою біля мосту, а під мостом біля річки Криничанки у хустці колисався маленький Никифор. Або доводилось підвішувати немовля у корзині-колибі до високої гілки дерева, щоб собаки не загризли… Дитя, напучуване матір’ю, простягнуло руку за милостинею, ледь стало на ноги. Під церквою просило грошей.

У церкві, де хрестили дитину, Явдоха з Никифором бували не тільки кожного свята, а ледь не щодня. Тож не дивно, що першими враженнями хлопчини були не рятівні стерті мідяки, які кидали перехожі у простягнуту материну руку, але:

– казковий вигляд церковної будівлі…

– проникливі лики візантійсько-лемківських святих усередині, що дивилися – прямо на нього великими нерухомими очима із позолочених обрамлень ікон…

– божественні аромати ладану, єлею, воскових свічок…

– сама атмосфера таємничості містерії церковного Богослужіння…

Він чекав на це свято як на чудо і відчував себе у храмі як удома, якого не мав…

Нині у храмі, де хрестили Никифора, встановлена пам’ятна дошка, на якій написано, що тут його хрестили і тут він співав у церковному хорі. Співав, тобто не тільки спостерігав, але, подорослішавши, брав участь у містерії Богослужіння.

І знов звучить у душі:

Церква для лемків була єдиною культурною установою в селі. У церкві відбувались богослужіння – утреня, літургія, вечірня. Церква стала духовним притулком Никифора. І, без усякого перебільшення, відвідання церкви стало для нього школою духовного виховання і, як побачимо далі, академією мистецької освіти.

Щорічно у лемківській Криниці відбувалося храмове свято для калік, на яке мати, сама інвалід, обов’язково приводила свого сина-інваліда. Тут малий уперше побачив жебраків-калік, у незагоєних ранах. Відкрив для себе, що вони з матір’ю не єдині у своїй обділеності. Вони молились святому Миколаю за своє зцілення, а потім для них влаштовувався святковий обід. Образ святого Миколая не раз виникатиме у картинах Никифора, він і себе зображував у цьому образі. Напевне, черпав у цьому сили для життя і випромінював їх людям.

Никифор запам’ятав ці відвідини церкви назавжди. Куди б не кидало життя, завжди повертався до лемківської Криниці, до церкви, де його хрестили, до ікон, які прикрашали ті стіни, до лемків, які його прихищали. І до ровесників – «бихрестів», які колись обзивали його «бортаком, буцем», тобто йолопом, тупаком, недоумком. Щоправда, коли він подорослішав, іменували вже «Матейком» – за іменем польського майстра живописних полотен…

Тим часом він закінчував перший клас сільської початкової школи. Шкільна наука давалася хлопцеві ой як нелегко – через успадковані від матері порушення мовлення і слуху. Ледь навчився вимовляти поодинокі слова і склеювати їх у речення. Діти попервах кепкували з нього. Навчився хіба що писати друкованими літерами, трохи читати та рахувати. А ще – малювати. Малювати і малювати. Спочатку в школі – грифелем на дошці. А далі…

Й на цьому закінчилося його навчання…

Недовго мати затрималась на цьому світі. За легендою, що й досі побутує у Криниці, Одоська тихо і непомітно пішла з життя, коли синові було сім років, і забрала з собою у могилу таємницю народження сина. Згодом ніхто не міг згадати, коли саме точно вона померла і де похована… А він пам’ятав її все життя.

Тож він опинився на вулиці. Постійні мандри від хати до хати, за будь-якої погоди і пори року, нерідко надголодь, з ночівлею на чужому горищі чи у стодолі – серед таких житейських випробувань минало дитинство сироти. Можна тільки здогадуватись, скільки довелось хлопцю перенести знущань та негараздів, як намагався вижити і не впасти у відчай від того, що його сприймали за ненормального…

Дивно він виглядав збоку – якийсь пришелепуватий. Дрібний, миршавий, брудний, обдертий… Белькочучи, вимовляв деформовані на лемківський лад польські слова, і часто на деяких словах затинався. І так років до шістнадцяти, коли почав говорити більш-менш врозумливо на лемківському діалекті. Тому, мабуть, і був неговірким. «Поляки насміхалися з Никифора, бо він не вмів говорити. А він говорив по-лемківськи, а не по-польськи», – розповідав отець Іван Піпка, який більше двадцяти років служив у греко-католицькій церкві святих Петра і Павла у Криниці, до якої ходив свого часу Никифор.

Невипадково згадалося, що Платон вважав живопис способом мовчання… І не такий вже неправий Езоп, кинувши між іншим: якщо щось можна довести ділом, нащо витрачати слова…

Тож і виростав хлопець мовчазним – весь у собі. Та наодинці із собою не сумував, займався ділом – то зосереджено, то захоплено надряпував прутиком чи то на вологій землі, чи то на піску якісь йому відомі зображення… Так, нібито ні для чого…

Нібито…

Приходив наступного дня, вони зникали…

Знов надряпував…

Або знаходив на вулиці зім’ятого аркушика паперу, кинутого кимось недогризку олівця – і «малював» щось йому відоме…

Очима проникливої поетеси Лесі Сидорович це виглядало так:

Чомусь згадалося…

…Як селянка Марія Примаченко, яка все життя прожила в селі, розповідала про початок своєї творчості: «Починалося це так. Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату»…

…Як сирота, поденниця у заможніх будинках, Серафіна Луї починала малювати не лише пензлем, а й пальцями, розмістившись на підлозі та відчинивши вікно, голосно наспівуючи церковні гімни…

…Як Володимир Набоков описував свої перші кроки в оволодіння мистецтвом живопису. Старанно, любовно, безнадійно, з художніми подробицями, які важко сполучались із малою кількістю прожитих років, надряпував щось йому відоме, вкладаючи у надряпане всю душу.

Все це ніби про Никифора сказано.

Так, але що спільного між українською сільською дівчиною, що росла і виховувалась у родині, французькою сиротою-поденницею, російським рафінованим інтелігентом – і вуличним безбатченком, спитаєте ви? А може, подібне інтуїтивне прилучення до мистецтва відбувається з усіма, хто виявляє мистецькі здібності і пробивається до мистецької досконалості, поза їхнього соціального стану, матеріальних статків…

* * *

То й казали попервах земляки, що хлопчина Никифор цілими днями нічого не робить, навіть не жебракує до пуття, а тільки вимазує аркушики паперу, малюючи на них щось схоже на будинки та людські постаті. Однолітки вважали його недоумкуватим, прозвали «місцевим дурником», кепкували з нього, траплялося, рвали на шматки намальоване ним, та він, схоже, не ображався і захоплено продовжував «своє».

Набагато пізніше дійшло до того, що консиліум краківських психіатрів констатував низький рівень його інтелекту, розумову відсталість. Ну, це вже якісь ігри, швидше за все – ігри політичні… Але скільки витрачено паперу і чорнил, скільки виголошено слів – і все для того, щоб довести – Никифор був напівбожевільним.

Справді, «ненормальність» Никифора виглядала якось таємниче. Звісно, він був не такий, як усі, і фізично, і психічно. Але чи означає це, що він був несповна розуму?.. Просто він був «надто іншим», як висловився про нього Михайло Слабошпицький, автор роману «Никифор Дровняк із Криниці». І сприймав свою «інакшість», як подану від Бога. І не лише сприймав, але й нерідко грав на цьому, захищаючи своє право на інакопобутування у земному бутті. Гадаю, це багато чого пояснювало у земному побутуванні Никифора.

У 2019 році у Львові вийшла книга спогадів «О. Михайло Жеплинський. Служіння Богу та Україні». У 1920-х роках отець Михайло Жеплинський був парохом у Криниці, він і ввів Никифора до української греко-католицької громади. Син о. Михайла Богдан, відомий бандурист, дослідник кобзарства, публіцист, розповідав у цій книзі: «Никифор часто заходив до батька, завжди міг дещо перекусити і, головне, дістати хоч трохи якогось паперу, а деколи і кредки (кольорові олівці) чи навіть акварельні фарби. Никифор погано говорив, але міг дещо розказати про себе, про свою маму і навіть сповідувався та причащався, бо відвідував церкву не тільки у неділю і свята, але часто навіть у будні дні, коли церква була відчинена». Тобто «інакшість» Никифора ніяк не означала «ненормальності».

Між тим, Богдан Жеплинський продовжує спогади: «Никифор, який у батьківському записнику значився як Никифор Дровняк обряду греко-католицького, пристрасно рисував (олівцем. – Р. К.) і малював (фарбами. – Р. К.). Особливо залюбки малював всюди, де міг (на папері, дощечках, обгортках товарів, навіть стінах) доми, вулиці, церкви, дзвони, людей, які спішать до церкви… Наша Мамця кожної неділі чи в свята готувала для Никифора не тільки щось поїсти, але обов’язково і хос будь-якого паперу, бо після Літургії в церкві до нас завжди заходив «бідний Никифор» (так тоді його називали в Криниці). А Никифор дарував Мамці і батькові свої рисунки і малюнки… І тільки згодом, коли батько одержав призначення в інше село, ми дуже жаліли, що не вберегли цінної спадщини Никифора… Батько і мати завжди молилися за Никифора…»

Церква цілком ймовірно могла сприймати Никифора як юродивого. А юродивий це не божевільний, це, як пояснював наділений даром прозорливості преподобний Серафим Саровський, свого роду подвижник, все життя якого присвячене служінню Богу і ближнім. І заради допомоги ближнім юродивий, сам потребуючи допомоги, робить не зовсім пересічні дії, прирікаючи часом себе на висміювання і образи. Якщо так поглянути на життя і творчість Никифора, багато чого у його поведінці стає зрозумілим. Як стає зрозумілим і ставлення до Никифора о. Михайла та його дружини.

А щодо вад у мовленні… Лише у 50-ті роки, на прохання опікунів Никифора, лікар-отоляринголог виявив, що мовна проблема у нього вроджена – у нього язик приріс до піднебіння, і якщо було б своєчасно зроблено операцію, він би позбувся цієї вади…

Звичайно, позбувся б, з’явилась думка, але – парадокс – невідомо, чи шукав би він тоді так наполегливо способів виразити себе за допомогою фарб і пензля?..

Самий міф про ненормальність Никифора розвівся лише тоді, коли його творчість здобула європейське визнання і ним почали опікуватись цінителі цієї творчості. Після спеціального медичного обстеження, проведеного Варшавським інститутом психологічної гігієни, вердикт лікарів був на користь психічного здоров’я Никифора.

Повсякчас він мандрував містом, зупиняючись де-не-де задля чергового сеансу малювання. При собі носив «жебрачого листа» під склом, написаного польською і українською мовами людиною, яка співчувала йому, юнаком-лемком, криничанином Юліаном Міляничем. Ось цей лист: «Шановне панство! Я бідний каліка без родини і без когось близького, хто б міг за мною доглядати. Живу з ласки добрих людей. Малюванням картинок заробляю собі на таке-сяке життя, аби себе утримати на Божому світі. Однак навіть у цей спосіб не можу себе утримувати, бо матеріали для малювання дуже дорогі… Просив би шановне панство про допомогу й підтримку для бідного каліки, хто чим може. Спаси Боже!» А внизу таблички – невеличка ікона святого Миколая, намальована самим жебраком.

Святий Миколай. Никифор, образно кажучи, мав тільки одного друга. Сам собі його створив. Був ним святий Миколай, дуже часто малював його. Не маючи ні родини, ні близьких людей, він інколи знаходив притулок і співчуття у криничан. А святий Миколай був завжди поруч…