Читать книгу Елла - Рус Пренс - Страница 2

Рішучий стукіт у двері порушив відносний спокій у невеличкому будиночку на околиці маленького містечка. Світло з вікон виривалось назовні, що, в такий пізній час, робило його ціллю для непроханих гостей. Відповіді на стукіт не надійшло і він, не бажаючи очікувати, знову розгримався, твердо показуючи намір увійти. На що жіночий голос злісно і без ентузіазму відповів сухим «одну мить».

В казані кипіло і бурлила дивна коричнева суміш і жінка не мала наміру кинути справу і продовжила помішувати вариво.

– Вибачте, я шукаю декого. Я гадаю, ви можете мені допомогти.

Із-за дверей пролунав грубий чоловічий голос і жінці все таки довелось підійти і відімкнути двері, з прагненням прогнати надокучливих гостей.

– Доброї ночі.

На порозі стояв маленький ростом чоловік років сорока п’яти з посивілою бородою на підборідді і маленькими, поросячими очима. На поясі в незнайомця висів меч, навершя якого відблискувала неменше ніж посмішка самого чоловіка.

– Чим можу допомогти? – жінка мала намір як найшвидше закінчити ромову.

– Я шукаю декого під ім’ям Джеффрі. Мене повідомили, що саме тут його можу знайти.

– Це я. Що потрібно?

– Ви? Тут якась помилка. Я думав, що Джеффрі…

– Чоловік? – різко перебила жінка, дивлячись співрозмовнику прямісінько у вічі.

– Має більше років. – завагавшись, відповів незнайомець. – Я гадав, що Джеффрі старше на кілька років.

Перед чоловіком стояла на півголови вища жінка одягнена більше по чоловічому: сірі штани і пожовкла сорочка в свіжих плямах коричневих плямах. Незнайомець, перебуваючи в ступорі, якусь мить роздивлявся жінку: коротка, як для дівчини, зачіска – світло-русе волосся не досягало плечей дівчини, блакитні очі виблискували, відбиваючи світло багаття, а рум’яні щоки видавали, що дівчині не більше двадцяти п’яти років.

– То чим можу допомогти? – нетерпляче запитала Джеффрі, помішуючи вариво.

– Дозвольте увійти. Не чемно тримати гостей на порозі.

Господиня, повагавшись, дозволила війти і чоловік, примітивши схвальний кивок, пройшов у будинок, зморщившись від неприємного і різкого запаху, схожого на запах вареної печінки. Жінка замкнула двері, окинувши поглядом трьох озброєних вершників у пітьмі.

– Так чим можу допомогти? – ще більш сухіше повторила запитання дівчина.

– Мене звати Рендел Бредфорд, я представляю інтереси лорда Джона Мортона. По моїй інформації ви можете допомогти нам в наших деяких справах, назвемо це так.

– І кого потрібно вбити? – швидко, немов для неї це звична справа, запитала дівчина, хоча насправді вона трішки нервувала.

– Ну чому ви так різко?

– Рендел, в мене кілька імен, і ім’я «Джеффрі» я використовую лише для одного виду замовлень.

Рендел присів за стіл, зловивши на собі несхвальний погляд дівчини. В той же мить по кімнаті пробіг білосніжний тхір, пронісшись зі швидкістю вітру, тварина вискочила на стіл на проти чоловіка.

– Гарний.

– Це вона. – виправила дівчина. – Сноррі, місце!

Тхір, окинувши зневажливим поглядом гостя, зник у дальніх закутках маленької одноповерхової будівлі.

Рендел дістав із сумки три шкіряних мішечків, зі дзвоном кинувши їх на стіл.

– Мій володар має бажання якомога швидше з вами зустрітись і якщо все те що ми про вас чули виявиться правдою то маленьке замовлення зможе принести вам в десятеро більше золота чим зараз на столі, але потрібно виїхати якомога швидше.

Жінка поглянула на золото, перевівши по черзі погляд на Рендела і знову на золото.

– Мені потрібен час до ранку приготуватись. Ти і твої солдати можете переночувати в сарайчику позаду.

Рендел кивнув і під прискіпливий погляд дівчини вийшов із будинку, давши своїм солдатам наказ розміститись на ніч. Джеффрі тим часом повернулась до казану, швидко помішавши вируючу субстанцію. Вона час від часу поглядала на вулицю, роблячи вигляд, що зайнята. Розливши рідину по маленьким флакончикам, вона, уже пізньою ніччю, теж лягла спати, щоб з самого ранку вирушити в дорогу.

Шлях видався не так важким для дівчини, як нудним. Обговоривши швидко деякі нюанси майбутньої справи, вони швидко вичерпали слова для розмови і далі їхали майже у повній тиші. Воїни говорили щось про своє, а Рендел не підтримав розмови дівчини, коли вона, запримітивши поле з квітами, видала хвалебну оду неймовірній красі. Все чого добилась Джеффрі від чоловіка, так це кивок головою і легку, неприродну посмішку – чого ще можна було очікувати від вояки.

Нарешті п’ять вершників проїхали повз дерев’яний частокіл, в’їхавши на територію військового табору. Сотні наметів вишикуваних немов під лінійку не справили враження на дівчину, а от Рендел уже осипався компліментами місцевим солдатам.

Рендел з Джеффрі пройшли до найбільшого намету де на них очікував лорд Джон Мортон – шляхетно вдягнений чоловік літнього віку з густою охайною бородою.

– Так це ви Джеффрі? Несподівано, я гадав, що….

– Що я чоловік? – уже зі звичною для себе непривітністю перервала жінка лорда.

– Так! Я гадав, що ви чоловік. – спокійно відповів Джон Мортон. – Як дістались? Не втомились з дороги?

– Ні.

– Гаразд, ну то перейдемо до справи. – лорд присів за стіл, вказавши дівчині на порожній стілець неподалік нього. – В десятьох кілометрах від нас знаходиться поселення шахтарів. Мешканці якого не підкорюються закону, нападають на солдатів Його Величності, убивши не один десяток людей. Їхній ватажок, Стівен Пейн, мусить померти, я думаю, це змусить їх піти на поступки і вони зрозуміють, що йти проти мене немає сенсу.

– У вас тут не одна сотня солдатів, а можливо і не одна тисяча. Взяли б штурмом місто і все.

– Такий варіант ми розглядали, але там невинні діти і жінки. Я не хочу їхніх жертв, вони стали заручниками ситуації. Місто повністю відрізане від світу: з одного боку оточене гірським масивом, а з і іншого нашими солдатами. Ми могли б узяти місто, як би захотіли, але варіант зі смертю Стівена виглядає краще. У місті багато невдоволених і після смерті ватажка Рендел, як один із з них, очолив би їх, роз’яснивши, що вони вчиняють не правильно. От такий у нас план.

– Я зрозуміла. Рендел трішки обмалював ситуацію, і я гадаю, найкращим було б скористатись тим, що він колишній мешканець міста шахтарів, його пропустять до міста під виглядом вашого посланця для переговорів. Рендел пояснив, що це можливо. А я супроводжу його, це найкращий спосіб потрапити до міста. Думаю, непримітна дівчина не викличе в них підозр. Завтра вранці можна буде приступати. Де б я могла розміститись?

– Я наказав приготувати шатро. – шанобливо відповів лорд. – Надіюсь, що воно вам прийде до вподоби.

Джеффрі усю ніч провела в наметі, попри слова, що дорога видалась не важкою, їй потрібно було відпочити – від сідла в неї жахливо боліли ноги. Тому уже після легкої вечері з Ренделом, на котрій дала деякі вказівки чоловіку, вона одразу заснула.

Наступного ранку дівчина вийшла, повністю приготувавшись до іще однієї поїздки. Рендел здивовано дивився на Джеффрі в розкішній сукні ніжно рожевого кольору з відкритими плечима.

– Так от що ви везли в тих пакунках? Я гадав, там зброя.

– Потрібно бути готовим до всього. – усміхнено відповіла дівчина. – Я схожа на леді?

– Виглядаєте неймовірно. – трішки ніяково відповів чоловік. – Вам личить. Правда зачіска трішки… трішки не підходить для…

Дівчинка дістала з білої сумочки, яка висіла через плече, флакон з якоюсь рідиною і вилила на волосся. В туж мить зачіска стало більш охайнішою і з букетом троянд у пасмах, а волосся набуло рожевого кольору блискуче пасуючи до сукні.

– І як тільки вони в ньому ходять? – дівчина незграбно сіла у карету, пропустивши повз себе спробу допомоги Рендела. – Ви зробили все як я просила?

– Так. У карети подвійно дно. Ми сховали там все що ви просили.

Серед складок пишної сукні раптово з’явився тхір, оббігши все довкола, він влігся на коліна господарки, розглядаючи крізь вікно поодинокі хмари на блакитному небі.

Карета, в супроводі чотирьох вершників і трьох возів завантажених провіантом, виїхала з табору. Минувши сотні солдат, процесія нарешті в’їхала у територію блокади шахтарського поселення. Дорога вела прямісінько до гірського масиву під яким уже виднілось місто.

Дівчина трішки виглянула із вікна, роздивляючись під’їзд до поселення: високі кам’яні мури, хоча і були не в кращому стані, але могли ще вистояти, а також масивні ворота і дві вежі. Виглядало це більше як нашвидкуруч відбудовані руїни старого замку. При проїзді крізь браму, в очі кидалась одинока катапульта біля якої метушились діти, граючись у лицарів.

Рендел ступив на землю одночасно з повною зупинкою карети, подавши руку Джеффрі яка на цей раз скористалась пропозицією чоловіка. Їх зустрів чоловік років за тридцять зі скуйовдженим темним волоссям і запущеною бородою. Суровий погляд і рука на зброї не обіцяли нічого доброго.

– Рендел, я думав, ми уже все обговорили. Це більше не твій дім. – грубий похмурий голос прогримів на усе місто.

– У Лорда Джона Мортона є іще одна пропозиція, в надії все залагодити мирно. – спокійно відповів Рендел. – Стівене, вислухай нас.

– А це ще хто? – недовірливо поглянув на незнайомку лідер повстанців. – Плата за здачу міста? Гарна, але нічого особливого.

Джеффрі ледь стрималась, щоб не випалити в люті все, що вона думає про нього. Чоловік, на думку дівчини, теж не справляв враження красеня.

– Дозвольте представити, Леді Мері Мортон, племінниця лорда Джона Мортона, прибула для гарантій добрих намірів лорда.

Стівен Пейн ще раз оглянув дівчину, на цей раз більш прискіпливіше.

– Ну що ж, пройдемо до будинку.

Стівен вів їх повз помешкання. Дівчина роздивлялась все довкола і не розуміла як старі, зубожілі хати ще стояли на землі. Довкола виринали поодинокі воїни, окрім п’ятірки тих які супроводжували Стівена і трьох з особистої охорони Рендела. Джеффрі раз за разом ловила на собі суворі погляди жінок і їхніх малих дітей.

Головний будинок повстанців знаходився за метрів п’ятдесят до входу в шахту. Роботи в копальні, скоріше за все, припинили так як чоловіки зносили до неї ящики, натомість виходячи з порожніми руками.

– І що ж старий Джон пропонує на цей раз? – одразу як тільки гості увійшли до приміщення запитав Пейн.

– Лорд Джон Мортон припинить облогу, якщо ви припините напади і погодитись виконувати законні обов’язки перед вашим володарем.

– Не буде облоги – не буде і нападів. Нам немає що їсти. Ваші воїни перекрили доступ до води. А законні обов’язки, як ти виразився, ми виконували сповна, але Джон захотів більше. Ми бачили як він повівся з ідентичними до нашого поселеннями. Він змусив працювали цілодобово жінок і дітей, забравши чоловіків до війська, а тих хто мав наглість чинити опір – повісив.

– Це тимчасово і необхідні заходи. До поки…

– До поки всі не вимруть. Він хоче лише метал який ми добуваємо, а ми лише спосіб його видобутку і доставки.

– Лорд Мортон міг би силою взяти місто, але він не бажає проливати крові. Тому і не нападає.

– Ми пригрозили, що завалимо шахти – саме тому він і не атакує. А що скаже член його сім’ї. Що ви думаєте, леді Мері?

– Мені не прийнято думати. – тихо відповіла Джеффрі, заздалегідь приготовлені слова. – Я привезла їжу для жителів і з вашого дозволу хотіла б залишитись на ніч, поки будуть розвантажувати вози і, щоб краще дізнатись чого потребують мешканці.

– Шкода, що ваший дядько не нагороджений такою ж добротою як і ви. Ви можете залишитись, але завтра вранці одразу покинете місто і передайте вашому милому дядечку Джону, щоб поцілував себе в…

– Стівене, – перебив Рендел. – ти знаєш які наслідки прослідують за цим.

– Краще чим ти думаєш.

Чоловіки ще довго сперечались, але так нічого не вирішили. Джеффрі разом з Ренделом і чотирьома солдатами які їх супроводжували влаштували на ніч в одному з будинків поселення під стривожені погляди жителів містечка.

– І який план? Все оглянули? – поглянувши у вікно і переконавшись, що за ними ніхто не слідкує, тихо запитав Рендел.

Жінка гладила тхора, розглядаючи речі які непомітно дістали солдати з карети.

– Пейн на ніч залишається в будинку з охороною. Всі мешканці ночують у шахтах, напевно бояться нападу. На стінах і по місту ходять дозорні. Краще всього проникнути у будинок через другий поверх.

– Але ж там одне маленьке вікно і те замкнуте із середини.

– Це мої проблеми.

Джеффрі дістала кілька пляшечок і новий одяг: чорні, як сажа, штани і темно синій корсет. Дівчина передягнулась у іншій кімнаті і вийшла з накинутим капюшоном до Рендела. На корсеті по діагоналі від плеча до поясу висіли флакони із різними рідинами, а на поясі сумка з якої виднілась голова Сноррі. Колір її волосся знову змінився, цього разу набувши темного сірого забарвлення.

– Не забувайте, що нам потрібно безпечно вибратись. Смерть Стівена приведе до логічних висновків і нас усіх четвертують. – на останок промовив Рендел перед ти як дівчина вилізла у вікно.

– Не хвилюйся. Він помре лише наступного дня.

Джеффрі вибралась на зовні через вікно із найменш примітною частини будинку і під захистом ночі дісталась потрібного місця. Її кроки були неймовірно безшумні і не залишали слідів, ще перед виходом жінка провела на ними чарівні маніпуляції.

Сховавшись в густих зелених кущах поблизу цілі, Джеффрі випустила Сноррі, перед тим провела по ньому рукою і він набув чорного відтінку та меншого розміру, ставши схожим на пацюка.

Не довго зачекавши, дівчина пробралася до глухої стіни будинку Пейна і дістала один з флаконів. Виливши рідину на себе, Джеффрі прошепотіла незрозумілі слова і поволі, немов пір’я піднесене вітром, піднялася до круглого вікна яке відчинилось в туж мить як руки дівчини дістались до нього, встигнувши вхопившись в останній момент як розвіялись дії чар.

За вікном знаходилось на-пів пусте приміщення зі Сноррі на підвіконні. Джеффрі проникнула у будинок, попутно погладивши тхора. Безшумно пройшовши по кімнаті, жінка наблизилась до ліжка. Повністю накритий чоловік спав, не видаючи жодного звуку. Джеффрі дістала магічне зілля і уже хотіла розлите на ковдру, але зупинилась. Ці люди не були схожі на простих бандитів, їй не хотілось вчиняти не правильно. Дівчина вагалась.

Та все ж вона мала виконати замовлення. Джеффрі гадала, що забрати чуже життя буде легше чим вона думала. Якби жертвою мав стати повний негідник, а так. Пейн не був схожий на такого. Думки дівчини бурлили і змішувались утворюючи водоспад де кожна краплинка окрема думка.

Час немов завмер і все довкола зупинилось. Усе крім дверей які розчинились і туж мить до кімнати з першого поверху увірвались солдати на чолі зі Стівеном Пейном дівчина вихопила іще один флаконом з поясу і замахнулася.

– Стій! Я хочу лише поговорити. – різко перервав дівчину Стівен.

– Пастка. – пробурмотіла дівчина.

– Я лише хочу поговорити. – повторив максимально спокійно Пейн. – Нам потрібна твоя допомога. Ми це все влаштували разом із Ренделом.

– Ренделом?! Подвійний зрадник… Оригінально.

– Ми хотіли знайти того хто нам допоможе, але обмежені в діях. Тому і скористалися планами лорда в свою користь.

– Дайте вгадаю… Ви хочете, щоб я убила самого лорда? – закотивши очі, промовила Джеффрі.

– Так.

– А який у мене вибір? – чаклунка насторожливо поглядала на чоловіків які намагаються її оточити і перекрити хід до самотнього вікна по той бік кімнати.

– Ти можеш спробувати закінчити почате, але ми будемо змушені тебе убити, можеш взагалі зникнути з тим золотом яке вже отримала, а можеш убити старого лорда і отримати ще більше.

– І що у вас є? Ви бідніші за Сноррі. – швидко випалила дівчина, хоча золото це найменше, що наразі її цікавило.

– За кого?… Не важливо. Все таки ми дещо маємо.

Стівен Пейн дістав великий алмаз, просто таки величезний алмаз.

– Це те що я думаю? – зацікавлено запитала жінка, такого вона точно не очікувала. – Але навіть якщо я погоджусь, як ви це бачите? Та й і смерть лорда не допоможе вам. Розлючені солдати візьмуть штурмом місто і вб’ють кожного.

– Можливо. Але нам потрібно виграти час. Через три дні прибуде король. Ми сповістили його про вчинки лорда. Нам лише потрібно протриматись до його прибуття. Ми не ті за кого він нас видає. Ти і сама це знаєш.

Джеффрі озирнулась: за спину уже встигли зайти два воїни, а за спиною Пейна стояли ще двоє з націленим на неї арбалетами. Вона б могла скористатись чарами і втекти, але щось їй підказувало, що він говорить правду. Батько вчив, що контракт потрібно виконувати до кінця хто б не був ціллю, але їй і справді хотілось допомогти цим людям. Тим більше, що батько лукавив і вибирав справжніх наволочей для своїх цілей.

– Гаразд я на вашій стороні. – промовила Джеффрі, не до кінця вирішивши чи правильно вона вчиняє.

Ізі сходом сонця Джеффрі залишила поселення. Знову перевдягнувшись у сукню. Разом з Ренделом вони грали в мовчканку поки не покинули місто.

Виїхавши за поселення шахтарів, дівчина голосно так, щоб чули воїни лорда які їх супроводжують, розповіла про успішне виконання замовлення. Рендел же не зводив очей з дівчини, дивлячись так не мов хотів протерти дірку в ній. Помітно, що чоловік нервує.

Лорд зустрів їх із широкою посмішкою, обнявши Рендела Бредфорда і, подякувавши дівчині за бездоганне виконання замовлення.

– І як все пройшло? Без ускладнень? – виставивши гнилі зуби на показ, запитав лорд Джон Мортон.

– Так. Все прекрасно. – спокійно відповіла Джеффрі, відвівши погляд не так як від нервозності, як від неприємної посмішки лорда.

– Пропоную відсвяткувати у моєму шатрі. Рендел, попроси принести найкращого вина і приєднуйся до нас.

В наметі лорда уже накрили невеликий стіл з різними стравами. Слуги принесли два келихи вина і лорд підняв тост за Джеффрі. Зробивши маленький ковток, Джон Мортон постав напій, вийшов з намету, пообіцявши за мить повернутись. Жінка швидко озирнулась довкола і додала в напій лорда кілька крапель прозорої рідини.

– Ну що ж продовжимо. – радісно промовив Джон, увійшовши до намету. – А ось і головна страва.

Слуги внесли накриту велику срібну таріль на такому ж підносі прикрашену гербом лорда – два схрещені мечі.

Лорд уже підніс келих, щоб зробити ковток, але раптово зупинився.

– Відкрийте, спробуйте нову страву. Мої повари старалися саме для вас. Добре смакує з кисло-солодким соусом.

Джеффрі нічого не залишалось як виконати пропозицію лорда. Вона поволі підняла кришку і з жахом відсахнулась. На тарілці знаходилась голова Рендела із закривавленими отворами замість очей. Вуха мерця прикрашали листя салату. Дівчина відійшла в сторону, впавши на коліна, намагаючись не проблюватись.

Раптово вбігли солдати, намет розкрився і Джеффрі потрапила в чергову пастку, на цей раз в оточені більше тридцяти воїнів.

– Як же я не люблю коли мене зраджують. – Джон Мортон вилив вино на землю. – Рендел недовго нам послужив, дуже необачно з його боку було відправити вістку королю. І саме прикре те, що людина твого роду заняття, перейшла на їхню сторону, я гадав, такі як ти виконують замовлення сумлінно і якщо беруть оплату то закінчують справу до кінця. А тепер мені доведеться убити всіх у тому проклятому місті.

– Іссе! – голосно промовила жінка перед тим як кинути один з чергових флаконів в землю.

Яскраве світло засліпило всіх оточуючих, піднявся густий клубок диму з якого вибігло два білосніжних тхора, розчиняючись в просторі, і залишивши по собі на землі лишень одяг дівчини.

– Будь ти проклята. – лишень промовив Лорд. – Що вона сказала останнім?

– «Іссе», мій лорд. – відповів один із солдатів. – Це на старій мові.

– І що це «іссе» означає?

– Це означає, що ваша матір не є благородною дамою, а ви самі плід подружньої зради… тільки в більш грубій формі.

Роберт Мортон кинув зневажливий погляд на підопічного.

– Убити всіх!

Джеффрі розчинилась серед воїнів – такого вони ще не бачили. Перше, що їй спало на думку, це зникнути якомога якнайдалі, але щось вело її все ближче і ближче до міста шахтарів.

– Не очікував тебе тут побачити! – не приховував здивування Стівен, побачивши Джеффрі.

Дівчина стояла в одязі в якому була в ночі, підібравши його з речей які залишила в місті шахтарів. В очах виднівся страх і печаль – дівчина просто мовчки дивилась на Стівена.

– Що сталось?

– Вони убили Рендела і готуються до нападу. Він знає… знає, що ви сповістили короля.

Вираз обличчя Стівена за одну мить змінився кілька разів. Чоловік повільно перевів погляд на мури, підізвавши одного з місцевих, давши йому вказівки готуватись до бою.

До вечора місто перетворилось у табір пригнічених і німих людей. Джеффрі ходила поруч, допомагаючи підноси різні речі на стіни: від каміння, до стріл. Чоловіки готувались до бою. Для молодих хлопців які вперше взяли до рук зброю – це міг стати перший і водночас останній бій в їхньому житті. Решта жителів переховувались в шахті, в очікуванні штурму.

– Ти не мусиш нам допомагати. – промови Стівен до Джеффрі, яка стояла біля катапульти, уважно розглядаючи її.

– Я хочу. – відповіла жінка і вказала на дерев’яну конструкцію. – Працює?

– Так… майже. Ми не повністю вмієм нею користуватись. І всі ядра летять у небо, падаючи в метрах п’ятдесяти за стіною.

– Добре. – усміхнулась дівчина. – знадобиться.

Обрій заполонили сотні вогнів і воїни стривожено переглянулись. Тривога наростала, але всі розуміли, що тепер в них вибору немає. За мить червоні вогняні кулі уже неслись по небу в бік оборонців – військо лорда Джона Мортона відкрило вогонь із катапульт.

Перші палаючі снаряди не долетіли до кам’яних редутів, але наступні вистріли влучили прямісінько в ціль. Все довкола запалало: здійснявся чорний дим з дахів будинків, паніка поволі захоплювала серця солдат Пейна. Чоловіки стривожено переглядались, але тікати не думали. За спинами у них їхні сім’ї.

– Загасити полум’я! – закомандував ватажок.

– Потрібно відповісти їм. – дівчина підбігла до катапульти, діставши із сумки Сноррі.

– Снаряди не долетять! Вони задалеко. – Стівен не міг зрозуміти задумки Джеффрі, напевно гадаючи, що дівчисько не може розумітись в військових знаряддях

– Заряджайте! Вистрілимо ним. – Джеффрі вказала на тваринку.

– Тхором? Ти серйозно? – Пейна не міг повірити власним вухам.

– Так! Швидше.

Дівчина закинула Сноррі в місце для снарядів, перед цим виливши на нього рідину із колби. І ще один флакон вона вручила в зуби тхору, провівши рукою по спині проти шерсті, поступово перетворюючи звіра в живу вогняну кулю.

– Стріляйте!

Клаптик вогню здійнявся у повітрі, зникнувши в густому димі.

Джеффрі зі Стівеном кинулись на стіну. Піднявшись по вище, вони побачили як Сноррі, залишаючи по собі стежку вогню на землі, дісталась ворожих положень. В туж мить пролунав гучний вибух. Небо забарвилось в яскраві кольори. Знаряддя облоги запалали. Яскраво-червоний струмінь дістався і решти катапульт, віддавши їх у обійми вогню.

– Це їх затримає… – задоволено промовила Джеффрі. – Ненадовго, але затримає.

– Можливо так було потрібно робити з самого початку?

– В голову прийшло тільки зараз. Я на першому своєму завданні потрапила в ситуацію з подвійною зрадою. Трішки забагато, ти так не гадаєш? Я не встигаю так швидко думати наперед.

– Почекай… Це твоє перше замовлення? Як так? Джеффрі, я гадав…

– «Джеффрі» – так звали мого батька.

– Но..

– Ми не маємо на це часу. – дівчина схопила відро. – Допоможи гасати пожежу.

У ночі лорд Мортон не вчиняв більш спроб атакувати. Всі готувались з першими променями вступити в бій. Солдати Мортона вистроїлись в шеренги, поволі просуваючись до мурів.

– Є ще якісь приховані навички? – з надією в голосі запитав Пейн.

– Є одна ідея. Приготуй знову катапульту і зарядіть найбільше ядро.

Джеффрі підійшла до снаряду і знову обробила його чарівною рідиною.

– Накажи воїнам сховатись за мурами і стріляй коли вороги підійдуть максимально близько.

Залп. Ядро злетіло увись. Діставшись максимальною висоти, снаряд на мить зависнув і різко, набираючи швидкість, понісся додолу. Не досягаючи землі, снаряд розколовся на сотні малих загострених, схожих на наконечники стріл, частин і ударив по воїнам.

Здійняли крики, кров залила землю. Два десятки лучників Стівена «пригощали» ворога, стріляючи між вистрілами катапульти і ховаючись за мурами. Одна за одною атаки не приносили результату і врешті-решт ворог відступив, залишаючи по собі десятки, а можливо і сотні мерців.

– Один день вистояли! – промовив Стівен, присівши поруч із дівчиною. – Іди, відпочинь.

Разом із сутінками прийшла віра і у перемогу. Ворог більше не розпалював багать і тому все поле бою накрила повна пітьма. Більшість чоловіків відпочивали прямо на мурах, обнявши зрою. Дехто намагався заснути, але не міг, тривожно позираючи за стіни; дехто підкорений втомою упав біля зруйнованого будинку, поринувши в сновидіння; і тільки Стівен ходив поміж захисників міста, намагаючись їх підбадьорити.

Дівчина, опершись об стіну будівлі, намагалась бодай відпочити. Вона зняли взуття, розтираючи онімілі ноги.

– Чому ти залишилась? – Стівен подав шкіряний бурдюк з водою Джеффрі.

– Не знаю. – чаклунка зробила кілька протяжних ковтків. Вода принесла не абияке задоволення. Вона і подумати не могла, що звичайна вода може бути такою смачною. – Всі говорять, що мною керують більше емоції ніж здоровий глузд. Так, що приймайте в гості. Приготуйте мені м’яке ліжко і червоне вино, а то я піду геть.

– Можливо, ми переживимо ці події. І ти дізнаєшся яка насправді гостинність шахтарів. Ми часом грубі, але добрі і лагідні… десь у середині. – Стівен широко посміхнувся: вперше за увесь час Джеффрі побачила усмішку на його вустах.

Раптово пролунав крик і сильний поштовх. Ворог, у повній пітьмі, відновив обстріл, заставши зненацька захисників міста. Кам’яні брили падали на голови захисникам. Снаряди прилітали з небаченою регулярністю, ламаючи будинки і послаблюючи кладку мурів. Одне з ядр влучило в катапульту, залишаючи воїнів беззахисним перед атаками ворога.

Обстріл не припинявся усю ніч, а вранці воїни лорда знову пішли в атаку. Рвучко ринувшись до стін, вони уже за мить підіймались драбинами на захисні споруди. Стріли летіли в обидві сторони, тут і там замертво падали воїни. Бій розгорнувся на стінах. Стівен вправно убивав супротивників, але він не міг впоратись з такою кількості і таким напором. Людей Пейна дедалі меншало. З кожною миттю ситуація ставала куди складнішою.

Джеффрі стояла віддаль і кидала у ворога пляшечки із чарівним зіллям, спалюючи їх живцем. Через годину бою дівчина зі страхом розкрила долоню – залишилось дві останні колби із чарівним зіллям.

Одна зі стріл влучила в бік Стівена і він повалився в сторону, упавши зі стіни. Джеффрі ні на миті не завагалась, добігши до чоловіка, вона допомогла тому підвестись і поволокла в сторону входу у шахту. Стівен намагався чинити опір та повернутись до солдат, але бій уже було програно. Останні захисники пали, лише п’ятірка солдат кинулись назад, підхопивши лідера, вони забігли з ним у середину.

Джеффрі залишилась при вході. Дівчина піднесла до вуст одне зілля і, випивши до дна, виплюнула струмінь полум’ям на ворога, спопеляючи всіх і все довкола. Останню пляшечку вона розбила об гору над входом в шахту, викрикнувши, що було сили «морта» і застрибнула до решти.

На вході виникла перешкода, майже невловима для ока, але непрохідна для нападників. Магічна стіна на якусь мить стала останньою надією на порятунок.

Решту дня до темряви, Стівен і Джеффрі з іншими уцілілими спостерігали за потугами воїнів подолали бар’єр, але в них це не виходило. І на ніч вони розбили табір неподалік, виставивши охорону.

– І на довго цього вистачить? – зціпивши зуби від болю запитав Стівен Пейн.

– Не знаю… ненадовго… Бережи сили. – тримаючи шматки одягу на рані чоловіка і стримуючи кров, відповіла дівчина.

– Якщо Джеффрі не твоє ім’я, то як тебе звати насправді? – не послухавшись поради чаклунки, продовжив говорити Стівен.

– Елла… Елла Райс.

– Елла… Гарне ім’я. – тихо промовив чоловік, поглянувши у вічі дівчині, перевівши погляд на переляканих жінок з дітьми трохи віддаль від них. – Попіклуйся про них.

– Ти виживиш. Все буде добре. – відповіла Елла, поглянувши на рану.

– Ти не вмієш брехати. – усміхнувся у відповідь Стівен. – Ти гарна людина. Не марнуй своє життя і навички даремно.

З приходом сонячного світла, ворог поновив спроби увірватись до середини. Бар’єр потрохи слабнув, а разом з ним і Пейн. Чоловік ледве дихав, не зводячи погляд з дівчини. І врешті-решт життя покинуло Стівена, залишивши бездиханне тіло із широко розплющеними очима.

Елла ніжно рукою провела по вікам Стівена, прикривши їх, і, поцілувавши в лоб, обросила обличчя Пейна слізьми.

– Мендо ілас кето. – на останок промовила дівчина.

– Боги чекають на тебе. – підхопила одна із літніх жінок.

Тим часом ворог намагався пробитись за допомогою, на швидкоруч зробленого, тарану. Їм майже вдалось подолати перешкоду як гучний протяжний звук рогу зупинив їх.

Король прибув на день раніше. Воїни довкола стали замертво, очікуючи наказів. В тунель доносились заклики припинити атаку.

Сноррі вискочила на плече дівчини. Елла посміхнулась у відповідь, але щастя в цій посмішці не було. Все було закінчено. Стівен як і десятки чоловіків стримали обіцянку, захистивши місто.