Читать книгу Елла - Рус Пренс - Страница 5

Сильний зустрічний вітер заважав бігти молодій русявій дівчині, а трава сікла не прикритті спідницею ноги. Краплини дощу неприємно били по обличчі. Холод і страх підганяв дівчину все дужче і дужче. Соня не озиралась, але відчувала як пара вершників її наздоганяють. Здавалось, от-от тупіт коней її наздожене і промчиться крізь неї, затоптавши в землю.

На обрії виднівся ліс, рятівний ліс. Соня гадала, що серед густої зелені навіть при ранішньому сонці її не знайдуть. Нападники теж це розуміли і кинулись в галоп, весело підсвистуючи і вигукуючи щось до дівчини. Соня нічого не чула крім грому стукоту копит. Їй здавалось, шо вона швидше вітра, але цього було недостатньо.

Міцна рука схопила дівчину за волосся, підкинувши догори. Дівчина запанікувала і розмахувала руками, але це її не врятувало від болючого приземлення на землю. Соня швидко підвелась, вона не втрачала надії утекти, проте інший вершник остаточно зламав її плани, сильно ударивши твердим тупим предметом по голові. Дівчина знову упала. В голові шуміло, на землю юшила кров. На цей раз вставати бажання не було.

Один з вершників спішився, закинувши обезсилену дівчину на коня. Соня не пручалась, лишень подивлялась на сонце. Протриматись до заходу і все це закінчиться.

Кінь повернув їх до дороги. Чоловік стягнув дівчину і закинув у першу з двох кліток на колесах, де уже знаходились інші люди яким не поталанило сьогодні.

– Ця остання. – промовив один з чоловіків.

– Нарешті. Поїхали поки нас не перестрів патруль.

Вози зрушили з місця і, покачаюсь зі сторони в сторону, попрямували полем подалі від дороги. Одна із жінок прижала до себе дівчинку років семи яка ридала, намагаючись заспокоїти.

– Заткни їй рота. Поки цього не зробив я. – буркнув один з нападників, ударивши мечем по металевій клітці.

Жінка дужче прижала доньку до себе, нашіптуючи тій щось на вухо.

– Що з нами буде? – запитала інша жінка.

– Чоловіків продамо в копальні. А жінкам пощастить менше. Цією я займюся сам. – чоловік поглянув на Соню, на що дівчина ніяк не відреагувала, перевівши погляд на сонце.

Вони продовжували рухатись, а Соні залишалось лише очікувати. Ніколи вона ще так не хотіла, щоб ніч прийшла як найшвидше. Усе своє життя вона боялась темряви і те що за нею ховається. Проте наразі хотіла як найшвидше покинути тіло і прокинутись вранці. Вона не хотіла знати, що саме станеться цієї ночі. Дівчина кортіла повністю віддатись пітьмі.

Прижмуривши очі, Соня намагалась не ні на мить не зводити погляд з сонця яке немов навмисно нестерпно довго перекочувалось по небесній гладі.

Цілий день вони рухались, роблячи короткі перерви. Надвечір процесія дісталась то табору нападників в зеленому масивному лісі. Нападники розвели багаття, розпиваючи вино і жартуючи про те на що витратять гроші за здобич. Люди із кліток голодним очима дивились як бандити готують вечерю, надіючись, що їм теж перепаде.

Одному з нападників набридло сидіти і він підійшов до клітки, розглядаючи жінок. Примітивши Соню він відімкнув клітку і випхав дівчину назовні. Не зважаючи на галас незадоволених полонених, чоловік схопив Соню за шию і потягнув подалі він табору. Сонце тим часом випускало останні промені світла, занурюючи все довкола у темряву.

Чоловік кинув дівчину на землю і та відразу спробувала утекти, але нападник прижав її ногою до землі.

– Куди зібралась? – п’яним голосом запитав чоловік.

Соня підвела голову і привітно посміхнулась.

– Так краще. – задоволено промовив чоловік, запримітивши як гримаса бідолашної дівчинки стала привітнішою.

– Ніч прийшла. – тихо відповіла дівчина.

– Що? – завагавшись, запитав чоловік.

Обличчя Соні побліднуло, а волосся, немов ввібравши в себе землю, почорніло на очах у переляканого чоловіка. Дівчина відкинула від себе нападника, ударивши ним об стовбур дерева, Чоловік помер не встигнувши викрикнути ані слова.

Темна постать, яка уже віддалено нагадувала Соню, повільно повернулась назад до табору. Вона не хотіла поспішати, насолоджуючись кожним поривом прохолодного нічного вітерцю. Чорний туман тонким струменем поволі підбирався до воїнів які, нічого не підозрюючи, вечеряли біля вогню. Очі дівчини спалахнули зеленим вогнем і темний дим поглинув чоловіків, не даючи їм можливості дихнути.

Побачивши як нападники попадали мертвими додолу, жінки в клітках закричали від жаху. Соня не зважала на крик і одним рухом руки вибила замкнуті двері, звільняючи людей. Наляканий натовп в паніці кинувся розбігатись у різні сторони, перелякано озираючись на дівчину. Молода чаклунка не зважала на них, задоволено розглядаючи убитих.

– Дякую. – промовив приємний голос.

Соня різко оглянулась. Перед нею стояла жінка років сорока з короткою зачіскою в пошарпаній брудній одежі.

– Як тебе звати? – запитала жінка.

– Нас звати Соня.

– Я Хелен. – спокійно і привітно промовила жінка. – Тобі є куди піти?

– Є. В іншу сторони від них. – повагавшись, відповіла Соня, вказавши на людей які уже майже всі встигли зникнути серед зеленої листви.

– Пішли зі мною. Тут більше немає чого робити. Дай мені можливість віддячити за порятунок.

Хелен Картер жила в маленькому містечку, схоже на те в якому колись жила Соня з батьками. Жінка виявилась ткачем. Бандити схопили її по дорозі від родичів. Нічого цінного в неї не виявилось, то розбійники побили жінку і замкнули разом з рештою людей.

Хелен прихистила дівчину, видавши за племінницю, і за кілька місяців Соня звикла до жінки. Щоночі дівчина тікала до лісу, подалі від людей. Картер намагалась переконати її залишатись в темряву у дома, проте Соні, іншій Соні так було спокійніше.

Дівчинка допомагала по дому Хелен як могла. Тонкості роботи ткачем їй давались не легко, але вона справлялась. В роботі вона знайшла відносний спокій, на мить відволікаючись думками від реального світу.

– Привіт.

Соня саме несла додому важкі відра з водою, коли до неї підійшов молодий юнак на ім’я Марк, син місцевого коваля. Він був на голову вищий за дівчину, з рудим волоссям і рідкою борідкою такого ж кольору як і волосся. Юнаки бачились у місті. Марк завжди мовчки позирав на дівчину між ударами молота, коли Соня разом з Хелен приносили замовлення для його батька.

– Допомогти?

– Ні, я сама. – гордо відповіла Соня.

– Я ж бачу, що тобі важко. Давай я. – хлопець, не дочекавшись дозволу, вихопив ношу з рук дівчини.

Вони тривали час йшли мовчки, не знаходячи тем для розмов.

– Гарно виглядаєш. – нарешті видав із себе хлопець.

– Дякую. – ніяково відповіла Соня, прикриваючи пропалену діру на сукні.

Соні подобався юнак, але вона продовжувала мовчки йти, зжавши губи. Відводячи погляд щоразу коли зустрічався очима з дівчиною, хлопець панічно підбирав слова. Напевно як і Соня, він не так уявляла собі їх першу розмову. На горизонті показався будинок Картерів.

– Що ти робиш завтра ввечері? – швидко майже нечутно запитав Марк.

– Що? – не почувши, що сказав хлопець, перепитала Соня.

– Ти завтра вільна? В місті фестиваль. Приїдуть музиканти. Можна буде потанцювати.

– Я… Я не знаю.

– Давай. Буде весело. В сутінках на площі засвітять сотні ліхтарів. Ти ж ніколи не бачила як у нас проводять День врожаю.

– Ввечері? – тривожно запитала дівчина.

– Так. – радісно промовив Марк. – Сотні ліхтарів і ніч. Виглядає дуже гарно.

– Я не можу. – похмуро відповіла Соня, опустивши очі додолу.

– Чому?

– Погоджуйся. – промовив голос в голові.

– Просто не можу.

– Але чому? – стояв на своєму юнак.

– Погоджуйся! – уже прокричав той самий голос в голові дівчини.

– Ні! – крикнула Соня на спантеличеного хлопця.

Дівчина побігла до будинку, залишивши Марка на самоті з відрами. Соня прошмигнула повз Хелен яка поралась біля будинку. Вона промчала повз неї у свою маленьку кімнату, грюкнувши дверима.

– Можна увійти. – пролунав голос Хелен Картер за дверима.

– Так.

Жінка увійшла, оглянувши кімнату. Соня сиділа в кутку між ліжком і стіною, обхопивши коліна руками.

– Що сталось? – запитала Хелен, присівши поруч.

– Я не можу так. Не можу бути як всі. Не можу жити нормальним життям. – схлипуючи, промовляла дівчина. – Марк запросив на завтрашній фестиваль.

– І що тут поганого? Хлопці вони такі. Ти ж говорила, що він тобі подобається. – жінка обережно доторкнулась до плеча дівчини.

– Не знаю. Інколи мені здається, що Марк подобається іншій мені. Та й фестиваль відбудеться у ночі. Я не можу… Вона сильнішає… Вона хоче змусити мене піти.

– Соня… – Хелен ніжно провела рукою по спині дівчини, відчуваючи як тою сіпає немов від холоду.

– А я вже сама не знаю чого хочу… Можу щось сказати, а потім думати чиї ці слова. Мої, чи?.. Хочу просто бути сама собою і вдень, і вночі.

– І ти боїшся, шо він побачить тебе іншою?

– Я боюсь, що всі побачать монстра. Монстра який я є насправді. Після заходу сонця то буду не я. Всі дізнаються хто я насправді. Не можливо жити коли пів життя проводиш в пітьмі. Я постійно чую її голос і нічого не можу подіяти. Раніше вона рідко зі мною говорила, але зараз… А коли приходить ніч для мене все в тумані, я не бачу що вона робить, уже не бачу. Намагаючись не знати на які жахіття вона, я, здатна я втратила контроль.

– Це складно. Але поглянь на це з іншого боку. Як би не вона ти була б уже мертві. Ми були б мертві. Вона захищає тебе.

– Я розумію, – витерши сльози, тихо відповіла Соня. – але інколи мені здається, що для чого так жити. Який сенс так жити?

– У всьому є сенс. Наступить день коли ти зрозумієш. – жінка по материнському погладила по голові дівчину. – Ти могла б спробувати поговорити з Марком. Він хороший хлопчина. Я ж полюбила тебе. Це буде для нього шоком, але з часом він, як і я, звикне.

– Думаєш? – з надією поглянула Соня на жінку. – Ой, я ж його кинула там. Утекла, нічого не пояснивши.

– Піди, поговори з ним. Поясни, що ти зайнята, але ти знайдеш час, щоб прогулятись у день. І з часом ти знайдеш момент, щоб відкритись йому.

У Соні піднявся настрій, їй все ще було страшно, але дівчина уже загорілась і хотіла якнайшвидше поговорити Марку поки не передумала, хоча б спробувати жити як всі.

Хлопця не було біля будинку, лише залишені ним відра з водою біля дверей. Соня подумала, що він пішов до батька в кузню, де проводив більшість часу і попрямувала до міста. Дорогою дівчина проговорювала в думках слова, підбираючи і продумуючи як і що буде говорити.

– З дороги!

Три вершники промчали повз Соню, ледь не збивши її. Воїни в чорних обладунках помчали до центру містечка. Коли дівчина дісталась центральної площі, на ній уже зібрались майже всі жителі міста.

На великій сцені, збудованої з нагоди завтрашнього свята, виступав один із дивних чоловіків.

– З цього моменту магія в Тертоні і всіх хто з нею пов’язані – поза законом! – прокричав воїн, поважно ступаючи по дерев’яному постаменті. – І всі хто будуть приховувати інформацію будуть визнані винними в тій самі мірі.

– Це ж з якого переляку? – запитав один із літніх чоловіків.

– Указ короля. Одне із міст піддалось зрадницькому і підлому нападу чаклунки на ім’я Елла Райс. Тому хто її спіймає або за будь-яку іншу інформацію про неї чи про інших чаклунів в королівстві видається винагорода.

Соня пробивалась крізь натовп ближче до сцени, щоб краще роздивитись людей в чорному. Озброєні чоловіки в плащах справляли моторошне враження у дівчини. Тепер їй потрібно бути ще більш обережнішою. Хтозна, хто захоче заробити на ній, видавши цим головорізам.

Краєм ока дівчина помітила в натовпі Марка, хлопець уважно слухав чоловіків в чорних обладунках, переговорюючись про щось з батьком.

Соня вагалась чи варто тепер говорити з Марком. Можливо тепер про розмову з хлопцем варто забути, принаймні сьогодні.

Поникла дівчина побрела назад додому.

– Соня! – пролунав голос в голові. – Щоб не трапилось ми будемо разом завжди.

– Замовкни! – прокричала дівчина. – Залиш мене. Залиш мене назавжди!

Вона закрила вуха руками, немов це могло допомогти і побігла в ліс, як завжди це робила перед заходом сонця, хоча до ночі ще було багато часу. Дівчина хотіла побути на самоті, на такій бажаній самоті, але не могла цього зробити.