Читать книгу Елла - Рус Пренс - Страница 4

Портове містечко зустріло рудоволосу дівчину багном і різким запахом риби. Здавалось цей запах просочився скрізь: в одяг, в землю, в будівлі. Не приховуючи відрази, Елла проштовхувалась крізь натовп людей які здавалось як мухи злетілись на запах гнилого м’яса.

Ранковий ринок міг задовільнити забаганки усіх присутніх. Хтось прийшов просто похизуватись уловом, хтось розбагатіти на необачному покупцю.

В такому натовпу завжди було чим поживитись, особливо малим хлопчиськам які могли поцупити кілька зайвих монет у зівак.

Один чоловік видався доволі спритним і спіймав злодюжку за руку. Малий хлопчисько зчинив такий гамір, що здавалось це його обікрали. Сльози текли рікою по обличчю хитрого хлопчиська і моряки які уже зрання промочили горлянки не одним келихом вина викинули в море в нічому невинного чоловіка.

– Вибачте, я шукаю свого дядька, Едварда Фрімена. Ви знаєте де його можна знайти? Він один з рибалок. – запитала Елла в одного з продавців, на що той лише у відповідь вказав пальцем на чоловіка навпроти, не маючи змоги відповісти так як ось-ось мав луснути від сміху.

– Доброго дня. Ви не знаєте Едварда Фрімена?

– А ти ким йому приходишся? – промовив літній чоловік, пильно окинувши оком.

– Я його племінниця.

– Не знав, що в старого Еда є родичі. Вибач, дитино, але Ед уже з тиждень як зник. Останнім часом люди часто зникають. – чоловік схопив рибу за зябра і увігнав в неї ніж. – Говорять море прибрало його до себе.

– Море? – здивовано запитала чаклунка, скривившись від тельбухів які старий продавець жбурнув під ноги Еллі. – Я помітила як море тут прямо з берегу вихоплює людей.

– Дитино, ти звідки впала? В нашому місті і не таке відбувається. Не так давно зникло кілька дівчат. І хтось розпустив чутки, що в місті з’явився чаклун який поїде серця молодих дівиць. – чоловік одним махом ножа відрубав голову рибині які повільно скотилась по прилавку. – Та все ж доля старого Еда мене бентежить. Тим більше коли його родичі з’являються от так зненацька.

– Я довго подорожувала і тільки зараз випала нагода навістити…

– Як зручно і саме вчасно. – промовив чоловік, злісно нахмуривши лоба.

– Я б хотіла оглянути його дім.

– Можеш, але з тобою піде мій син. Люди різні бувають. Я приглядаю за майном Еда і надіюсь, що він знайдеться, а якщо ні, – чоловік пильно поглянув на дівчину. – то мій син нарешті перебереться з дружиною у власну домівку. А ти схожа на злодюжку: вся в чорному, штані чоловічі. Я радий, що за Еда переживають родичі, але в твої роки потрібно уже дітей глядіти, а не блукати в пошуках дядька, який за тридцять років, які я його знаю, ні разу про тебе не обмовився. Тим більше коли на кому стоїть його майно.

– Не переживай. – чемно відповіла Елла, ніяк не відреагувавши на випад чоловіка. – Мене не цікавить його майно, на відмінно від тебе.

– Джек! Джек, де тебе носить?

– Так, батько.

– Відведи цю дівчину до будинку Фрімена. Вона говорить, що він її дядько, але якщо щось потягне – викинь її в море. – наказав чоловік, молодому русявому хлопцеві років дев’ятнадцяти.

– Приємний в тебе батько. – порушила тишу Елла, коли вони відійшли подалі від ринку.

– Він ніколи не виділявся доброзичливістю тай пан Фрімен був …є його гарним другом.

– Ти не знаєш як він зник?

– Ні. Одного ранку він просто не вийшов у море. А коли ми прийшли його шукати – в будинку нікого не знайшли. Ніхто нічого не бачив… Але…

– Але? – перепитала дівчина.

– Всі говорять, що за цими викраденнями ніби стоять чаклуни, що ніби вони для чогось їм потрібні.

– Завжди у всьому винні чаклуни. – іронічно підмітила Елла.

Будинок Фрімена знаходився майже під самим муром за яким знаходилась основна частина міста. Нічого особливого ні зовні, ані всередині Елла не помітила. Елла продовжила шукати щось що могло допомогти в пошуках Едварда Фрімена.

Не помітно для Джека, дівчина висипала на руки трохи білого порошку з мішечка і, розтерши по долонях, почала проводити все довкола руками. Хлопець не відходив ні на крок, пильно стежачи за кожним рухом Елли, що неабияк дратувало її.

Відчувши холод в долонях, дівчина завмерла посередині приміщення. Поглянувши під ноги, чаклунка швидко перевела погляд на Джека.

– Тут нічого не змінилось? – запитала Елла, нишпорячи в сумці.

– Ні. Все як завжди. Що це в тебе? – здивовано поглянув Джек на мішечок в руках дівчини.

– Це? Нічого такого. – спокійно відповіла чаклунка, висипавши на долоню синій порошок і швидко дмухнувши його на хлопця.

В одну мить юнак закляк на місці, немов перетворився в камінь.

– Так краще. – промовила дівчина сама до себе.

Елла присіла, ретельно оглядаючи підлогу. Кілька миттєвостей і вона знайшла те що шукала: потайні двері приховували цілу кімнату під будинком. Стрибнувши донизу, дівчина натрапила лишень на кілька лопат в багнюці, з десяток заготовлених факелів, брудний стіл і більше нічого в порожній темній ямі. Оглянувши все довкола, дівчина посміхнулась.

Елла вибралась назовні і поглянула на хлопця.

Джек прийшов до тями, навіть нічого не підозрюючи, продовжив спостерігати за Еллою.

– Нічого не звичного. Куди ж дядечко міг зникнути? – вдаючи стурбованість, запитала чаклунка.

– Ми знайдемо тих хто за цим стоїть. – твердо промовив юнак. – Ми з іншими хлопцями патрулюємо вулиці по ночах. Рано чи пізно ми їх знайдемо і тоді…

– Ой, як страшно. – про себе тихо промовила дівчина.

Покинувши портовий район, Елла попрямувала у місто. Один із будинків, повністю зруйнований після недавньої пожежі, так і залишався пустувати нікому непотрібний, а на уцілілій стіні красувався напис «смерть чаклунам». По правді пошкоджений будинок, на думку Елли, ніяк не виділявся на фоні інших – такі ж чорні і напівзруйновані халупи як і інші.

Чаклунка поволі рухалась далі, ловлячи на собі погляди незнайомців. Немов граючи на нервах, дівчина широко посміхалась незнайомцям, відповідаючи на їхні «привітні» косі спроби оцінити дівчину своїми очищами.

Граючись рудою косою, Елла дійшла до будинку в якому тимчасово мешкала. В приміщені на неї очікував благородно одягнений молодий чоловік з кудрявим волоссям чорного масного кольору.

– Я вдячна тобі за житло, яке ти люб’язно надав, Пітер, але це не дає тобі права вриватись в нього без дозволу.

– Хотів тебе здивувати. – чоловік дістав із-за спини букет тюльпанів. – Тобі ж подобаються червоні?

– Так, але… – дівчина ніяково взяла квіти. – Дякую. Дуже красиві.

Елла поцілувала чоловіка в щоку, у відповідь той лишень посміхнувся.

– Вважай це віддякую, за те, що ти так швидко прибула нам допомогти. – хлопець глибоко вдихнув, немов збираючись з думками. – Справі в місті настали не самі…

– До речі, я дещо знайшла в будинку рибака про якого ти розповів. – Швидко урвавши потуги Пітера щось розповісти, Елла притиснулась до тіла юнака, не помітно для нього діставши із за його спиною згорток паперу. – Можливо ти знаєш, що це.

– Схоже на карту. – Пітер уважно оглядав папір, на мить зніяковівши відчувши на подих чаклунки. – Але не можу зрозуміти чого саме. Не схоже на план міста чи чогось мені знайомого.

– На ній є відмітки. Можливо це якось пов’язано з тим як зникають люди. Іще в будинку є прихований погріб в якому забагато зброї як для звичайного рибалки. Можливо все-таки той рибалка якось і з’явазаний із пропажою людей. Чому ти взагалі вирішив перевірити саме його будинок?

– Він єдиний зі зниклих людей жив за мурами міста. Мені здалось це підозріливим. Вважай це інтуїцією… яка з п’ятої спроби принесла плоди. – відповів юнак, розглядаючи шмат паперу. – Ти повинна зустрітись з моїм батьком. Він питав за тебе.

– Гаразд. Можливо твій батько знає чого може бути ця мапа.

– Надіюсь. Я зайду за тобою увечері. Тільки одягнись в щось більш… жіноче. Люди і так розносять різні чутки про лорда, а якщо тебе побачать в замку в такому вигляді…

– Я зрозуміла, вдягну щось елегантне.

– А де твій тхір? – Пітер уважно оглянув кімнату. – Пам’ятаю, останнього разу коли ми бачились, він завжди був з тобою і ніколи не відходив далеко.

– Я залишила його з батьком. – швидко відповіла Елла.

– З батьком? До речі, як Джеффрі Райс поживає.

– Добре. Все добре, дякую.

– А ти майже не змінилась. – хлопець почав невпевнено щось бурмотіти собі під носа. – Все така ж красуня.

– Та годі тобі. – Елла злегка доторкнулась до плеча юнака і лагідно додала. – Зустрінемось увечері.

Дівчина провела Пітера до дверей і, зловивши погляд хлопця який вирішив на останок озирнутись, щільно замкнула двері на засув. Оглянувши кімнату, Елла прикрила вікна і пройшла у крайню кімнату.

– Мені починає це подобатись. – розглядаючи себе в дзеркалі, зронила Елла. – Можу і звикнути.

Смолоскип самотньо висів на стіні прикріплений стальним кільцем. Елла взялась за нього рукою, і ще раз озирнувшись, що було сили потягнула на себе. Роздався звук клацання за кам’яною кладкою і механізм прийшов у дію.

Через якусь мить у стіні утворився вузький прохід у який, втягнувши живіт, проштовхнулась чаклунка. Опираючись об стіни вузького коридору, Елла в повній темряві спускалась до поки нарешті не вийшла у простору залу залиту щільним шаром грязюки.

В повітрі літав запах гнилі і цвілі, а поодаль стояв, по щиколотки у мутній холодні воді, чоловік із смолоскипом у руках.

– Ну нарешті! – з полегшенням вимовив маленького росту чоловік із сивим волоссям. – Я думав, що мене тут пацюки з’їдять. Бачила які вони тут? Розміром з собаку.

– Я тебе прошу. Ти себе бачив? Одні кості.

Чоловік лишень скривив обличчя на репліку чаклунки.

– Все готове, Чарлі?

– У нас все підготовлено. А ти справишся? Німон на тебе розраховує і ти знаєш, що буде якщо щось піде не так.

– Знаю. – останні слова не сподобались Еллі і вона швидко змінила тему розмови. – Як вона?

– Тримається. Інколи приходить до тями і викрикує незрозумілі слова. Я гадаю, це лайка.

– Я хочу її побачити.

– У вечері ти повинна бути в замку разом з лордом. – твердо промови Чарлі. – І нам ще потрібно вирішити куди сховати тіло того рибалки.

– Киньте його до решти. До тієї купи з тими дівицями. Хоч раз у житті чолов’яга проведе компанію з гарними жінками. – сумно, але водночас награно, звела губи дівчина. – Бідолашний все таки чоловік. Порив земельки не в тому місці і виявилось вирив собі могилу.

– Ти ж розумієш, що тільки я наразі тебе чую. – поглянувши з під лоба на Еллу, промовив Чарлі. – Ні до чого так немов…

– Цить! Не псуй настрій. – Елла різко зупинилась, хлюпнувши багном на ноги чоловіку. – А її є все одно побачу.

– Як хочеш. Я мало, що тут вирішую. Проте цікаво про що ти хочеш з нею поговорити?

– Ми знайдемо тему для бесіди. – чаклунка посміхнулась і попрямувала далі по коридору, відібравши у Чарлі смолоскип.

Перед самим заходом сонця до будинку Елли, як і обіцяв, навідався Пітер.

– Чудово виглядаєш. Ніколи тебе такою не бачив. – Пітер прискіпливо оглядав сукню Елли. – Ти дуже гарно виглядаєш.

– Справді? Дякую. – дівчина ніяково опустила очі додолу. – Не звикла я до такого одягу. А з цим глибоким вирізом я ніби гола.

Чаклунка поглянула у вічі хлопцю, немов очікуючи слів які її заспокоять, але Пітер лише зашарівся.

– Не думала, що блакитний колір мені сподобається, – дівчина покрутилась, здійнявши легкий літній вітерець. – але мені пасує.

– До речі, що стосується зображення на мапі. – Пітер ніяково перевів погляд з Елли на стіну. Батько гадає, що це система підземних тунелів, побудованих ще при проектуванні замку, більше ста років тому. Лорд уже готує людей. Ми спустимось в катакомби і знайдемо зниклих людей чи тих хто за цим стоїть. Найкращі воїни лорда займуться цим.

– Найкращі? – задоволено перепитала дівчина.

– Так.

– Це прекрасно. – широко посміхаючись промовила Елла до свого відображення у дзеркалі.

Помешкання дівчини знаходилось недалеко від замку і вони швидко здолали шлях, зустрівши на підступах до замку Річарда Хендерсона, батька Пітера.

– Привіт, Елла. Ти справді виглядаєш гарною та уже дорослою жінкою.

– Доброго вечора. – вклонилась дівчина. – Дякую, пане Хендерсон.

– Пітер, на два слова. – статний чоловік мило посміхнувся. – З вашого дозволу, Елла.

Батько з сином відійшли поодаль і щось бурхливо обговорювали, чаклунка стояла осторонь, ввічливо очікуючи і не втручаючись.

В решті решт, Пітер замовк, слухняно вислуховуючи батька. Радість на обличчі хлопця змінила сіра гримаса і молодший Хендерсон, різко розвернувшись, вклонився Еллі і, не зронивши ні одного слова, залишив їх з батьком у двох. Провівши сина суровим поглядом, Річард підійшов до дівчини. Злегка взявши її за руку вищи ліктя, чоловік повів її далі.

– Пітер не піде з нами? – запитала Елла, кинувши останній косий погляд в спину хлопцю.

– Для чого увесь цей балаган? – різко відповів Річард, збивши з пантелику Еллу. – Ти тут не для того, щоб задовольняти мого сина.

– Я лишень…. – Елла відчула як рука Річарда все дужче і дужче стискала її. – Мені боляче!

– Не забувайся! І виконуй свою роботу.

– Я зрозуміла. Відпусти.

Чоловік провів Еллу довгим коридором, під пильним поглядом вартових, до великих подвійних дверей.

– Веди себе розумно і чемно. Лорд очікує на тебе.

– Я буду сама «леді Вишуканість». Мовби та ластівочка буду щебетати і пурхати між знатних вельмож. – Елла Райс іронічно вклонилась і увійшла до зали.

Столи прогинались під їжею і напоями при тому, що кількість гостей на прийомі не перевищувала і двадцяти. Музиканти в стороні награвали спокійну мелодію, поки почесне панство, оточивши лорда Крістофера Стемфорда, поглинали кожне слово свого повелителя.

Лорд помітив дівчину з Річардом, і ледь помітним жестом руки, запросив їх приєднатись, не припиняючи розмовляти.

– …саме тому нам потрібно діяти рішуче і швидко. – саме промовляв Крістофер, коли підійшла Елла. – Дорогі гості, хочу вам приставити, можливо комусь просто нагадати, особу яку я запросив і яка нам уже неабияк допомогла. Леді Елла, підходьте ближче, не соромтесь. Елла Райс у нас гостювала в більш юному віці разом зі своїми батьком Джеффрі Райсом, ви маєте його пам’ятати – Джеффрі допоміг нам свого часу. Разом з моїм вірним другом, Річардом, Елла знайшла інформацію де можливо і переховуються викрадачі людей, які от уже кілька місяців не дають нам спокою. Запевняю вас. Невдовзі ми покінчимо з ними.

Присутні слухняно вислухали лорда і розбрілись по закуткам, розпиваючи напої, інколи підходячи до столу. Елла і сама випила келих вина, щоб зняти напругу, час від часу ловлячи на собі зневажливі погляди гостей. Дівчині подобалась така увага. Вона лишень посміхалась у відповідь, змушуючи гостей ніяково відводити погляд.

– Ти готова? – запитав Річард, відвівши осторонь Еллу.

– Я так. – дівчина поглянула у вічі Хендерсону, намагаючись не зважати на старе поморщене обличчя, вкрите рубцями. – А ти? Ти впевнений, що люди тебе підтримають? Німон допоможе тобі стати новим лордом, але і ти взяв на себе певні обов’язки.

– Пам’ятаю. Він отримає те чого бажає, але після того як я стану тут правити. Як і домовлялись. – відповів чоловік і додав. – Так все ж… Хто Німон насправді? Хто насправді ховається під маскою темряви?

– О, як поетично ти говориш. Мені подобається. Та все ж,.. – промовила Елла, залишаючи Річарда на самоті. – Та все ж, тобі краще цього не знати.

Чаклунка продовжила грати роль звичайної леді, шукаючи моменту поговорити з лордом на одинці, але Крістофера Стемфорда завжди оточували люди, які час від часу змінювались.

– Лорде Стемфорд, дозвольте вас запросити на танець. – Еллі надокучило спостерігати за тим як гості змагаються в тобі хто краще поцілує лорда гузно.

– З великим задоволенням. – радісно погодився лорд, напевно і сам втомившись від безглуздих балачок.

Елла виглядала маленькою дівчинкою на фоні статного лорда з широкими плечами. Крістофер обхопив її за талію кремезними руками, повільно закрутивши в ритмі танцю.

Чаклунка ніби потрапила у пастку – міцні обійми володаря самі направляли дівчину, її лише залишилось підкоритись вправним діям партнера.

– Лорде Стемфорд. – промовила Елла, високо піднявши голову, щоб поглянути чоловіку у вічі. – В мене є інформація яка потребує вашого особистого розгляду.

– Я гадав, що володію повною інформацію. – відповів лорд, різко і вправно закрутивши Еллу.

– Я не все могла розповідати при стількох сторонніх поглядах.

– Є підстави комусь не довіряти з присутніх?

– Я б хотіла поговорити про це з вами на одинці. І як найшвидше.

– Я зрозумів. Я ще деякий час побуду серед гостей. – Лорд ніжно наклонив дівчинку, підтримуючи лівою рукою за спину, а іншу руку викинув вгору, дивлячись при цьому Еллі у вічі. – І відлучусь коли проходитиме зміна страв.

Музика зупинилась і чаклунка з лордом розійшлись в різні сторони, вклонившись один одному.

Час тягнувся довго. Елла підійшла до столу і, кількома протяжними ковтками, осушила келих з вином, продовжуючи проходити поміж гостей, не втручаючись в розмови.

Нарешті слуги винесли нові страви, і Елла, намагаючись не привертати увагу, залишила головну залу і попрямувала до кімнати лорда.

– Так що ж такого ти довідалась, що не можеш розповісти при всіх? – одразу як зачинивши за дівчиною двері, запитав Крістофер.

Елла повільно пройшла повз чоловіка, порівнявшись з ним.

– В мене для вас страшна звістка. Серед ваших близьких зрадник.

– Хто він?

– Річард Хендерсон. – повільно і чітко промовила Елла.

– Це не можливо! – голосно, майже прокричавши, промовив лорд, не повіривши словам Елли. – Я йому довіряю як собі.

– Хмм… – дівчина припідняла спідницю і дістала кинджал. – Довіряти йому було помилкою.

Чаклунка швидким рухом нанесла удар лезом в горло лорду. Очі Хендерсона розширились і завмерли, рот наповнився кров’ю, і за мить чоловік упав, не промовивши ні слова.

Елла поглянула на тіло, її лице не виказувало ні однієї емоції. Дівчина підійшла до стіни, провівши рукою по цеглі.

Відкрутивши кінець рукоятки кинджала, вона висипала порошок із прихованої порожнини в зброї на руку, і дмухнула на стіну. Чаклунка заплющила очі і знову провела долонею по муру і, відчувши легке відчуття холоду, натиснула на одну із цеглин. Уже знайомий звук за стіною, супроводив відкриття потайних дверей. Елла відійшла в сторону. Прислонившись спиною до стіни, дівчина стала очікувати. І уже за мить із проходу в стіні з’явилась постать: рудоволоса дівчина, в такій ж блакитній сукні і з закривавленим кинджалом в руках. Елла повільно зайшла їй за спину, зупинившись в проході.

– Бувай. – лишень промовила Елла. – Шкода мене не буде поруч коли ти все зрозумієш.

Незнайомка повернулась саме перед тим як перед нею зачинився прохід. ЇЇ обличчя, повна віддзеркалена копія Елли, зникло за стіною.

Сон.

Дивний сон.

Темна прямокутна кімната.

Голоси заглушені холодними стінами.

Рудоволоса дівчина лежала на сирій підлозі обличчям додолу, тіло лише інколи здригувалось, подаючи ознаки життя. Ланцюги якими вона прикута до стіни ще більше обмежували вільний простір і в без того малій камері. Двері відімкнулись і в кімнату увірвалось світло смолоскипа. Майже безшумні кроки повільно наблизились до дівчини, одразу за якими прослідував поштовх, а за ним іще один.

– Прокидайся, соня.

Дівчина в’яло розплющила очі і поглянула на особу яка присіла поруч з нею. Вона бачила себе: таке ж обличчя, волосся, голос схожий на її. Вона ніби дивилась в замулене озеро. Дівчина бачила себе, але не чітко.

– Привіт, Елла. – промовив приємний дівочий голос. – Ти, я гадаю, тут сумуєш на самоті, тому я вирішила тебе провідати.

– Евере де хенн, кеенбе!

– О, завжди хотіла вивчити цю мову, але ніяк не знаходила часу. Можливо ти станеш моїм вчителем. Ти ж нікуди не поспішаєш? Знайдеш для мене вільну мить? – дівчина навпроти мило усміхнулась.

– Іссе. Тимере ів хенн. Бен саерн. Саерн!

– Я надіялась, що ми гарно порозмовляєм. У нас багато спільного. Я б сказала, що ми чимось схожі.

– Кеенбе.

– Повторюєшся, Елла. Ну якщо ти не маєш бажання говорити, то я прийду пізніше. Ти ж завтра вільна?

Прикута дівчина дивилась на особу з факелом немов у поганому сні – спостерігаючи за собою зі сторони, без змоги вплинула на своє дії.

– Хто ти? – Зупинила Елла, дівчину яка уже одною ногою вийшла за двері.

– О, нарешті! – радісно вигукнула незнайомка.

– Що ти? – суворо повторила Елла.

– Називай мене… – дівчина немов якусь мить пригадувала власне ім’я. – Ліліт.

Дівчина присіла на підлогу майже біля Елли, повісивши смолоскип на стіні і провела рукою по своєму обличчі: рум’яна шкіра враз змінила забарвлення на бліде з тонкими темно-синіми полосами через усе лице; зіниці розширились, перетворившись у помаранчеві кулі; а волосся набуло темно-коричневого кольору.

– В тебе напевно багато ще запитань. Чому ти тут? Для чого це все? Де ти? Але я не буду на них відповідати. Навіщо псувати інтригу. Я гадаю, не цікаво ж коли знаєш, що буде далі.

– Що з Сноррі? – прохрипіла Елла.

– О, твій білий пацюк? Ти його згодом побачиш. Якщо будеш чемною. Ти ж пам’ятаєш лорда Стемфорда?

– Я мала з ним зустрітись, – трішки повагавшись, відповіла Елла. – але не пам’ятаю чи встигла. До чого це?

– Та просто хотіла спитати… Ем… Ти ж знайома з його сином, Пітером?

– Я його дуже давно не бачила. Важко пригадати подробиці, якщо ти про це. І заради цього я тут? Стільки днів і… Що вам потрібно?

– Милий хлопчина. – не зважаючи на запитання Елли, продовжила дівчина навпроти. – Не знаю чому, але ти припала йому до душі. Чи, можливо, я в твоєму вигляді. Хто його знає. Квіти дарує. Хочу його потішити. Вдягну щось красиве, не те лахміття, що ти носиш. Щось відкрите і жіночне. Як ти взагалі ходиш в такій одежі? Мати таке тіло і ховати його. Хмм… Надіюсь Пітер оцінить. Батько в нього ще та наволоч. Задумав зрадити власного лорда.

Елла ніяк не відреагувала, лишень огида до Ліліт з кожною миттю ставала ще більш сильнішою.

– Мій володар високо тебе оцінює, не знаю чому. Спіймати тебе було не важко. Потрібно лишень не дати тобі скористуватись чарівними пляшечками. Без них ти звичайна людина.

Елла знову ніяк не відреагувала, мовчки повернувшись до стіни. Думки ще знаходились, немов в тумані.

– Все ж таки в мене для тебе подарунок. – Ліліт обурила така поведінка Елли і вона копнула її ногою в спину. – Ти ж хотіла побачити свого друга?

Елла повернулась до дівчини, поглянувши в її помаранчеві очі. Ліліт вийшла за двері, швидко повернувшись зі невеликим клаптем хутра білосніжного кольору. Елла завмерла від жаху.

– Гарний комір, не знаходиш?

– Бен саерн, кеенбе. – Елла зробила ривок в сторону дівчини, але кайдани не дозволили дотягнутись до шиї.

– Взаємно, Елла.

Ліліт провела рукою по обличчю бранки, від чого Еллу вразив дивний холод який витягував сили і занурив дівчину в сон. Ліліт залишила ув’язнену чаклунку на самоті, повільно змінюючи свій вигляд, перетворюючись на Еллу.

По відчуттям дівчини минула майже доба, але реального часу дівчина не мала можливості дізнатись, навіть маленького вікна, щоб дізнатись день чи ніч, в неї не було. Єдиним джерелом світлом залишався ледве тліючий смолоскип який залишила Ліліт.

Раптово двері камери розчинились і на порозі з’явився невисокий чоловік із сивим волоссям.

– Елла!

– Ти ще хто?

– Я прийшов визволити тебе.

Чоловік підійшов до дівчини, знявши з неї кайдани. Елла деякий час з недовірою дивилась на незнайомця, як різко підвелась, попрямувавши на вихід.

– Стривай! Ти ж не думаєш, що так легко пройдеш повз вартових.

– І що ти пропонуєш?

– Вдягни це. – чоловік приніс із-за дверей блакитну сукню. – Зіграєш роль Ліліт.

Еллі залишалось лишень покластись на план незнайомця.

– Тільки ні з ким не говори. – промовив чоловік в темному коридорі, ведучи за собою Еллу. – І лице не показуй. Ви однакові, але вона не така… не така пом’ята як ти.

Елла в слід за чоловіком увійшла у велику залу освітлену смолоскипами. Попри те, що звідусіль тягнуло вологістю і все до того виглядало закинутим підземеллям, зала мала охайний вигляд. Неподалік стояло кілька солдатів зі зброєю. Елла пройшла, намагаючись не дивитись їм у вічі.

Чоловік вів далі розгалуженими лініями тунелів і їй нічого не залишалось як слідувати за незнайомцем.

– Майже дійшли. – промовив чоловік, зупинившись перед поворотом. Він обережно виглянув за край. – Очікуй тут.

Він зник за стіною, залишивши Еллі лише свою тінь, яка зникла з останніми проблисками світла.

– Елла! – прогриміло відлуння. – Елла, йди сюди.

Чоловік стояв поруч із тілом воїна, тримаючи в руці кинджал.

– Це ще хто?

– Не зважай, неочікувана перешкода. – чоловік дістав одну пляшечку з мутною рідиною. – Це напевно тобі знадобиться.

– А раніше ти не міг віддати?

– Не хотів, щоб ти наробила дурниць. Далі ти підеш сама. Бачиш цей прохід? Там сходи на верх. Дійдеш до кінця і зачекаєш. Моя людина з того боку їх відімкне.

– І скільки мені там очікувати?

– Скільки буде потрібно, якщо хочеш вибратись. Тримай ще це. Все може бути. – чоловік віддав закривавлений кинджал.

– Смолоскип не позичиш?

– Там лише одна дорога. Йди по стіні. Тільки обережно, там сходи. А як зайдеш в глухий кут..

– Зрозуміла. Сісти і очікувати.

– Саме так.

– А ти як? – занепокоєно запитала дівчина.

– За мене не переживай.

Елла подякувала за допомогу незнайомцю, так і не спитавши його ім’я.

Опираючись на стіни, вона в повній пітьмі попрямувала далі одна. Вологі стіни вели дівчину, поки вона не запнулась об сходинку. Вилаявшись, дівчина попрямувала далі, обережно наступаючи на кожну наступну сходинку. Врешті-решт вона дійшла до кінця маршруту. Еллі довелось довго очікувати, але нарешті пролунав дивний скрип і стіна відімкнулась. Світло прошмигнуло до темного коридору і вона увійшла, тримаючи напоготові зброю. Раптом Елла відчула тихий шурхіт за спиною.

– Бувай. – промовив уже знайомий голос.

Елла лишень встигла оглянутись, перед тим як прохід знову перетворився в не прохідну стіну. Вона стояла сама посеред кімнати, тримаючи в руках кинджал, а неподалік лежало тіло лорда Крістофера Стемфорда.

Елла розгублено ходила по кімнаті. Єдине, що спало на думку це те, що потрібно як найшвидше покинути це місце. Обережно відчинивши двері, Елла виглянула в коридор. В туж мить чиясь міцна рука потягнула двері на себе і Елла опинилась перед озброєними чоловіком. Запанікувавши, вона рвонула з місця.

– Лорд Стемфорд мертвий! Вона убила лорда! – прокричав грубий голос позаду.

На клич вартового в коридорі з’явились ще солдати. Вони оточили її, перекривши ходи для відступу.

– Стій, Елла.

За спиною дівчини стояв Річард Хендерсон, в оточені солдатів, один з яких тримав арбалет націлений на Еллу.

Дівчина швидко окинула поглядом чоловіків, зжавши пляшечку в долоні.

– Морта! – викрикнула Елла, розбивши флакон об підлогу.

Але нічого не сталось. Елла не розуміла чому магічний бар’єр не виник в ту ж мить як була розбита пляшечка.

Воїн з арбалетом, запанікувавши, випустив стрілу, яка влучила в плече дівчині. Різкий біль, немов дотик розпеченого заліза, скував рухи Елли. Солдати от-от мали схопити дівчину. Чаклунка опустилась на одне коліно, прикрившись рукою, не в змозі протистояти ворогові. Страх переповнив її, заполонивши душу. Дівчина заплющила очі, очікуючи мертвої хватки чужих рук.

Натомість, все довкола затихло. Дівчина обережно поглянула довкола: кров юшила з рани, покриваючи блакитне сукно багряними ріками; солдати завмерли у на пів кроці; все немов опинилось на дні озера прижаті вагою води; від Елли відходили зеленуваті, як її очі в цю мить, струмені світла, розпливаючись в повітрі як десятки ниток кинутих напризволяще течію ріки.

Скористувавшись нагодою, Елла зібралась і з силами та кинулась тікати. Вона бігла повз завмерлих солдатів для яких немов зупинився час. Все місто ніби в одну мить спинилось, очікуючи сигналу продовжити рух. Арбалетний болт, пробивший плече, наконечником вийшов зі спини, заважаючи рухатись та причиняючи сильну біль. Проте не дивлячись на це, кров зупинилась, зібравшись в густий струмінь чогось червоного на сукні. Зелене сяйво, розрізавши простір позад дівчини, поволі слабнуло. Елла бігла не оглядаючись, але сили покидали її.

Діставшись непримітного місця, у вузькому провулку між двома будинками, дівчина вирішила перевести подих, опершись об стіну будівлі. Елла спробувала витягнути арбалетний болт, але натомість ледве стрималась, щоб не закричати.

По вулиці пробіг загін солдат, не помітивши дівчину. Підвівшись Елла продовжила рухатись далі, вона уявлення не мала куди рухатись, але залишатись тут було б помилкою.

Почувши дивний шум за спиною, чаклунка завмерла на місці. Вона різко озирнулась і зустрілась поглядом з Пітером. Хлопець один рухом прижав її до стіни, тримаючи за горло.

– Чому ти це зробила, Елла? Я гадав, ти… ти. – молодий Хендерсон не міг підібрати слова. – Я гадав, тобі можна довіряти.

– Я…

Пітер ледве встиг підхопити дівчину, пом’якшивши падіння перед тим як вона, втративши свідомість, впала на землю.

Елла прокинулась в м’якому, зручному ліжку в невеликій кімнаті. Хтось переодягнув її в білу нічну сорочку, а рану перебинтував. В чотирьох стінах окрім ліжка і дверей більше нічого не було. Дівчина спробувала підвестись, але біль в плечі прижав її додолу. Зжавши зуби, дівчина все таки встала і повільно підійшла до виходу, але двері не піддались.

– Вам допомогти? – пролунав із-за дверей чоловічий голос.

– Будьте ласкаві, відімкніть ці бісові двері.

– Я пообіцяв Пітеру Хендерсону, що ви не покинете приміщення до його повернення.

Елла оглянулась по кімнаті, скривившись від побаченого.

– А якщо я пообіцяю, що не втечу. – промовила чаклунка якомога лагідніше. – Ви мене випустите?

– Пообіцяєш? – трішки повагавшись, запитав голос.

– Так!

Двері відімкнулись, не видавши жодного звуку. За ними виявився милий літній чоловік з сивою бородою і лисиною на маківці.

– Швидко ж ти здався. Пітеру потрібно знайти розумнішого слугу. – позловтішалась Елла. – Де тут вихід?

Чоловік не відповів, лише уважно роздивлявся дівчину.

– Гаразд, сама знайду.

Елла швидко покрокувала до інших дверей, гучно грюкнувши за собою дерев’яною конструкцією. За ними слідував довгий коридор, повний різними чучелами тварин. Авантійський карликовий ведмідь, з характерним для нього розміром в два рази меншим ніж у звичайного ведмедя, привернув увагу дівчини. Деяких тварин вона ніколи не бачила, серед яких була істота схожа на невеликого коня з біло-чорними полосами.

Елла завмерла, згадавши Сноррі. Вона обов’язково за неї помститься.

Відімкнувши іще одні двері, Елла знову опинилась перед тим самим чоловіком.

– Я пообіцяв Пітеру Хендерсону, що ви дочекаєтесь на нього. – спокійно промовив старий.

– Як це можливо? – запитала дівчина, розгублено озираючись. – Я ж ішла в іншу сторону.

– Я гадав, ваший батько вас добре навчав, Елла Райс. Цей світ приховує більше чим ви думаєте. Все довкола нас змінюється і відчуває нас. Я гадав, батько вас добре навчив.

– Та хто ти такий? І чому так розмовляєш?

– Як? – зацікавлено запитав чоловік.

– Загадками. Так немов ти з іншого світу. Так хто ти такий?

– Волтер Купер, можна просто Куп. – доброзичливо відповів чоловік. – Не бажаєте перекусити і спокійно поговорити? Стіл уже накритий.

Елла з недовірою поглянула на Волтера, так само з недовірою перевела погляд на стіл з їжею якого не було ще мить тому, при першій зустрічі зі старим.

Кинувшись знову до виходу, дівчина швидко подолала уже знайомий коридор із мертвим звіринцем і знову опинилась навпроти Волтера Купера, який спокійно пив чай за столом

– Ви довго будете продовжувати? Це неабияк дратує. – не зраджуючи собі, все так же лагідно промовив чоловік, сьорбаючи гарячий чай.

Еллі нічого не залишалось як присісти поруч.

– Так ви знали мого батька?

– Не тільки, матір теж. Прекрасна була жінка. Співчуваю твоїй втраті.

– Дякую. Та все…

– Саме вона мене навчила робити зілля яким я тебе усипив на тиждень. Це допомогло тебе вилікувати.

– На тиждень?

– Тільки так я міг спокійно тебе лікувати.

– Мене турбує думка, що я нічого не розумію, і мною всі маніпулюють. – Елла роззирнулась, випалюючи все своїм злісним поглядом. – Сильно турбує.

– Сильно?

– Так. Дуже сильно. Хочеться щось розламати.

– Доведеться зачекати на Пітера. Я й сам мало що знаю і нічим не можу допомогти.

– Саерн хенн! – не стрималась Елла.

– Слідкуй за язиком. – вперше за увесь час суворо промовив чоловік. – Я думав, що ти схожа на матір, а не на батька

– Як добре ви знали батьків? – на запитання дівчини Волтер Купер лише голосно відпив чаю, нічого не відповівши. Еллі залишалось тільки голосно зітхнути. – Вибачте. Був важкий день,… тиждень… Який сьогодні день?

– Перший день осені.

– Місяць… – проговорила Елла, не моргаючи тривалий час. – Місяць, як прибула до цього проклятого міста. Де я знаходжусь?

– Тут, в цьому місці, я колись лікував жителів міста і, хоч це було уже давно, в мене ще збереглись навички і потрібні ресурси. Тут я врятував твого батька. Вилікував після важкої рани, так як і тебе. Джеффрі тоді був ще юним хлопцем…

Їхню розмову перервав Пітер. Він увійшов через двері через які Елла невдало спробувала утекти.

– Як він? Як він увійшов?

Хлопець суворо поглянув на дівчину, поклавши на стіл дивний згорток тканини.

– Чому вона тут? Я тобі сказав, щоб вона не виходила, якщо отямиться. – з докором промовив Пітер до чоловіка. – Ми не можемо їй довіряти.

– То була не я. – випалила Елла.

– Не зрозумів.

– Мене підставили.

– В кімнаті з лордом ти була одна. Ви увійшли разом, а покидала ти кімнату ще з теплим тілом лорда та з його кров’ю на ножі.

– Звідки ти знаєш? Тебе там не було.

Елла з Пітером говорили все голосніше і голосніше, майже кричачи один на одного.

– Ти вийшла з кімната із закривавленим кинджалом, а в лорда перерізане горло. Як ти це поясниш?

– Там була іще одна дівчина. Як же її звуть?

– Іще одна? І хто вона? І куди зникла? – хлопець, опершись обома руками об стіл, пильно поглянув їй у вічі.

– Сіла на гігантського орла і полетіла до вулкана на острові Мендос. – Елла підвелась і теж поглянула Пітеру в очі. – Можливо не будеш перебивати і одночасно задавати сотню питань. Я намагаюсь все пригадати.

– Ну, я очікую.

– Ліліт, Її звуть Ліліт. – після тривалої паузи промовила дівчина. – Вона мене підставила.

– І хто вона?

– Проблема всіх ваших бід. Це вона мною прикидалась. Вона була точною моєю копією. Я сам в це не могла повірити, але вона якось вміє копіювати чужу зовнішність. І це їй ти дарував квіти.

– Я… – Пітер на мить запнувся, продовживши кричати на дівчину. – Ти хочеш, щоб я в це повірив? І якщо так, то звідки мені знати, що ти – це ти?

– Я це я! – спокійно відповіла Елла.

– І це все?

– А що ти хочеш? – викрикнула дівчина. – Хочеш, щоб я показала родиму пляму на сідниці з написом « Я Елла Райс. То була не я».

– Діти! – урвався терпець Волтеру. – Заспокойтесь! Елла, розповідай все з самого початку, але спокійно і зі всіма подробицями.

Дівчина трішки повагалась, але нарешті заспокоїлась і все детально розповіла. Хоча Пітер увесь час з недовірою спостерігав за чаклункою, Елла закінчила свою розповідь.

– Я б хотів у це повірити, але… – юнак завагався. – Куп ти як вважаєш?

– Я їй вірю. – відповів чоловік.

– Я хочу в це повірити, але не можу.

– Тоді чому ти мене не видав одразу? Чому відніс мене Волтеру, щоб він мене вилікував? Чому одразу не убив? Чи взагалі просто віддав би батьку. – дорікнула Елла хлопцю. – А як я можу тобі довіряти? Та падлюка, Ліліт, обмовилась, що твій батько хоче зрадити лорда. Ти ж не підеш проти батька?

Молодий Хендерсон лише промовчав у відповідь. Він не знав, шо відповісти і в кімнаті нависла тиша.

– Ти приніс? Це допоможе нам дізнатись чи Елла говорить правду.? – запитав Волтер в Пітера.

– Так. – хлопець розгорнув згорток, в якому виявилась нерухома Сноррі.

– Що з нею? Вона увесь час була там? Ти раніше не міг сказати? – викрикнула Елла, потягнувшись до тхора.

Пітер відштовхнув дівчину, змусивши її схопитись за стіл, щоб не впасти.

– Ще раз так зробиш… – зціпила зуби Елла.

– Я знайшов її в свого батька. Ти… Інша ти говорила, що не взяла тварину з собою і, що вона наразі з батьком.

– Я ніколи не розлучаюсь зі Сноррі, ти ж знаєш. Минулий раз коли я тут була, я говорила тобі про це. А батька я не бачила уже кілька років. – похмуро додала дівчина останні слова, присівши за стіл.

– Саме тому я захотів поговорити з тобою і почути, що скажеш ти.

– Поговорив? Віддай мені мою Сноррі і більше мене не побачиш.

– Не можу.

– Не можеш?

Елла скипіла і накинулась на хлопця, але Пітер вчасно її перехопив і кинув на стіл, не давши змоги підвестись, тримаючи ніж біля горла дівчини.

– Зробимо так! – спокійно розпочав Пітер. – Сноррі побуде у мене – в знак твоєї згоди. А ти мені тим часом допоможеш.

Елла відчувала холодне лезо на своїй шкірі, легка неприязнь до хлопця швидко змінилась на сильний страх.

– І як саме я тобі зможу допомогти? – нарешті видала дівчина.

– Батько, щось задумав. А хочу дізнатись що саме і переконати його цього не робити. Чи не дати йому це зробити. Останнім часом він сам не свій.

– Гаразд. Тільки забери від мене ніж. Мені багато чого знадобиться. – чаклунка підвелась, провівши долонею по шиї і озирнувшись. – Ти ж лікар, Волтер? В тебе мають бути потрібні мені інгредієнти. І ще мені потрібна трішки хутра того Авантійського ведмедя. Може знадобитись.

Елла йшла опустивши голову додолу в супроводі Пітера. Мотузка натирала руки зв’язані за спиною.

Вони поволі рухались вулицею в напрямку замку. Вартові мовчки пропускали їх, кидаючи осудливі погляди на дівчину.

– І це твій план? Ти думає, хтось повірить що я цілий тиждень ходила в одному і тому ж платті залите кров’ю? – прошепотіла Елла.

– В мене більше нічого немає. Головне пройти до мого батька. Та й вже запізно щось вигадувати. – хлопець сіпнув за мотузку. – Йди мовчки.

– А просто сказати: «Привіт, тато. Я хочу поговорити»? – продовжувала надокучати Елла.

– Він зі мною перестав розмовляти. В останнє коли ми бачились я забрав у нього твою Сноррі.

– А як…

– Тихіше! Майже прийшли. – перервав юнак Еллу.

У супроводі солдатів, вони дійшли до зали. Де на них вже очікував батько Пітера. Річард Хендерсон сидів в кінці приміщення на місці де завжди приймав гостей лорд Стемфорд. Двері замкнулись і Пітер з Еллою виявились в оточені п’яти воїнів. Пітер тримаючись однією рукою за зброю, вільною підштовхнув дівчину. Хендерсон старший мовчки сидів на троні, не подаючи жодних ознак зацікавленістю подій.

– Батько! – викрикнув Пітер. – Я спіймав її. Я…

Із-за спини чоловіка з’явилась дівчина на обличчі якої здавалось пульсували вени на сірому тлі шкіри. Усівшись на колінах Річарда, вона широко посміхнулась.

– Це вона. – промовила Елла.

– Ви не приставляєте як незручно і нудно було сидіти за спинкою крісла. – Ліліт грайливо потрясла рукою Річарда. – Мертвий він мені подобається куди більше.

Пітер вихопив меч, і в туж мить схопились за зброї і воїни, які зробили кілька кроків на зустріч юнаку.

– Ой, а я гадала, ми поговоримо. – продовжила Ліліт, зістрибнувши на землю. – Як в тих старих спектаклях. Ігри розуму і все таке.

– Я тебе уб’ю. – прогриміли слова Пітера луною по залі.

– Уже краще, але якось сухо. Занадто просто. – Ліліт підвела голову в стелю. – Як тобі таке? Мій меч, піднятий рукою сповненою помстою, проткне твоє ніжне тіло і…

В туж мить Елла вивільнила руки і, вихопивши кілька пляшечок з сумки на плечі хлопця, розбила одну об землю.

– Морта!

Чарівна напівпрозора стіна куполом накрила чаклунку з Пітером.

– Шкода. Дуже шкода. – обурено промовила Ліліт. – Я хотіла вам розповісти, що Річард зробив з тими зникли людьми. Як придумав все це. І як поплатився за це. Чоловік був з амбіціями, але вони його і знищили. Чорна, гнила душа ховалась в цьому мерзенному тілі.

Елла приготувала іще одну пляшечку, але не встигла її використати. Ліліт розсипала який порошок перед собою і в туж мить здійнявся шквальний вітер, який вирвав юнаків з під захисту чарів, ударивши об стіну.

– Убити їх! – прокричала Ліліт.

Солдати кинулись в атаку, але наткнулись на потік вогню в обличчя. Двоє з ворогів спалахнули і пали на підлогу, волаючи від болю. Решта відсахнулись, окрім одного який зробив випад мечем в Пітера, але юнак виявився спритнішим і один ударом повалив нападника, проткнувши тіло мечем.

Тимчасом Елла відбігла в сторону, приготувавши чергове зілля, але не встигла дівчина замахнутись як її з ніг збив стіл, який буквально влетів в неї. Ліліт пильно спостерігала за супротивницею, зчарувавши черговий сильний порив вітру, який з тріском жбурнув усі меблі в Еллу.

Ліліт не зупинялась, посмішка не сходила з її вуст. вона стиснула долоню в кулак, не зводячи погляд з Елли яку прижало до стіни.

Пітер відбившись від двох чоловіків, кинувся на поміч Еллі, але юнак не встиг дістатись як його збили з ніг воїни і повалили на землю.

Елла пручалась. Плече ще досі нило від болю, болю який розпалював вогонь по усьому тілу, водночас обпікаючи і змушуючи Еллу не зупинятись. На решті чаклунці вдалось вивільнивши руку та що є сили кинути пляшечку перед собою.

– Елрене канес. – викрикнула дівчина.

Різкий спалах світла і чорний дим заполонив залу. Меблі розлетілись на сотні друзків, ранивши Еллу. Один із дерев’яних уламків глибоко врізався в ногу.

– Я ж говорила ти нінащо не здатна. – радісно промовила Ліліт, блиснувши помаранчевим вогнем очей.

Пітера схопили, приставивши меч до горла. Ліліт підняла руку догори, готуючись дати дозвіл на вбивство хлопця. Елла важко дихала, опершись на руки вона збиралась з силами. Втім супротивник і не думав давити часу на відпочинок.

Ліліт знову розсипала дивний пісок перед собою, і в туж мить порив вітру прижав Еллу до підлоги.

– Я допоможу тобі нічого не пропустити.

Ліліт підійшла до чаклунки і максимально делікатно повернула голову Еллі так, щоб вона бачила Пітера. Ліліт повільно перетворилась на Еллу і поглянула її прямісінько в очі, торкаючись носом об ніс.

– Я збережу твоє личко. Воно мені сподобалось. – Ліліт як і в підземеллі провела рукою по власному обличчі і обернулась на Еллу.

– Бен саерн. – огризнулась дівчина.

– Я буду сумувати за тобою. І мені шкода Пітера, справді шкода. Я до нього звикла.

Ліліт дала знак убити хлопця і в туж мить все довкола завмерло. Очі Елли засвітились зеленим сяйвом як і все довкола. Промені чарівного світла простягнулись у всі можливі сторони, пронизуючи наскрізь стіни.

Один із зелених струменів дотягнувся до Пітера і, вихопивши у хлопця пляшечку, вилила з неї білу рідину на юнака.

– Дагейр. – викрикнула Елла.

Пітер перетворився у карликового ведмедя, також як у Волтера Купера. Чари, як і сили Елли, тривали недовго. Молодий Хендерсон у вигляді звіра легко звільнився від ворожих обіймів, розкинувши воїнів у різні сторони. Хлопець накинувся на Ліліт і вп’явся зубами в горло дівчини, розриваючи плоть. Чаклунка закричала від болю, але звір не зупинявся, рвучи і шматуючи її допоки його не зупинила Елла.

В приміщення вбігли ще воїни. Пітер зубами вхопився за сукню Елли і допоміг її встати. Дівчина поглянула на нерухоме закривавлене тіло дівчини. Вона знала, що це Ліліт, але моторошно бачити свою копію з розірваним горлом в калюжі крові.

Накульгуючи Елла, стрибнула на ведмедя і схопилась за шию. Вони пробігли крізь воїнів, зникнувши за стінами замку.

– І що з ним тепер буде? – запитав Волтер Купер, дивлячись на Пітера в образі звіра по якому грайливо стрибала Сноррі.

– Не знаю. – похмуро відповіла Елла. – Він уже другий день такий. Дія чар мала закінчитись в той же день, але… Я не знаю чому так.

Пітер сидів на ліжку як повноцінна людина, сумно розглядаючи свої пазуристі лапи.

– Я хочу якнайшвидше забратись з цього міста. Заберу Піта з собою. Знайдемо безпечне місце, а потім буду шукати того хто підкаже, що робити.

– Це правильно. Правильно, що береш хлопця з собою. Річард мертвий, йому немає тут місця. Ходять чутки, що король особисто прибуде до міста.

– Справ тут вистачає. Шкода, що ми так і не дізнались хто насправді за цим стояв, не думаю, що Ліліт всім заправляла.

– Не думай про це наразі. – Волтер сумно глянув на Пітера. – Дай знати коли знайдете спокійніше місце.

– Не обіцяю, але спробую. Бувай Куп. – Елла обняла чоловіка. – Шкода, що все так сталось.

– Попіклуйся про Пітера.