Читать книгу Хранитель забутих речей - Рут Хоган - Страница 12

Вона подумала, що він спить. Безглуздо, але про інші варіанти й подумати було страшно.

Уранці Лора, як звичайно, прийшла до Падуї, будинок стояв порожній, що мало означати – Ентоні вийшов на прогулянку. Утім, тривожний дрож чомусь пробіг їй за плечима. Вона пішла на кухню, зробила собі кави і спробувала заспокоїтися. Але тривога лише посилювалась. Усе швидше калатало її серце. Веранда, розчинені двері в сад, Лора вийшла, почуваючись так, немов вона йшла до дошки. Ентоні лежав, укритий пелюстками троянд, розпластавшись на вимоклій від роси траві. На віддалі могло і справді здатися, що він спить, але, якщо підійти ближче, все ставало зрозуміло. Його колись блакитні очі вкрилися білою поволокою, бездиханні губи посиніли. Жінка несміливо доторкнулася кінчиками пальців до його щоки. Тверда шкіра була, мов крига. Ентоні помер, зостався лише труп.

Зараз Лора сама в будинку. Лікар і директор похоронної агенції прийшли і пішли. Вони говорили притишеними голосами, люб’язно й кваліфіковано працювали зі смертю. Така, зрештою, їхня професія. Вона зрозуміла, що хотіла б, аби тут був хоч Фредді, але в нього сьогодні вихідний. Лора сиділа за столом на кухні й дивилася, як вистигає інша чашка кави, її обличчя пекло і червоніло від сліз розпачу. Цього ранку все її життя полетіло за вітром, як пух. Ентоні й Падуя стали сенсом її існування. Вона не знала, що робитиме тепер. Удруге за своє життя вона зовсім утратила орієнтири.

Годинник у передпокої бив шосту, а Лора досі не могла змусити себе піти додому. Зараз вона усвідомила, що вже вдома. Квартира – лише місце, де вона перебуває, коли не може залишатися в Падуї. Сльози знову забриніли в очах. Треба щось робити, якось відволіктися, хоч на короткий час. Хоч би виконувати свої обов’язки. Ще залишився будинок, про який треба дбати. Відтепер вона й далі це робитиме, доки хтось не скаже їй «годі». Лора почала обходити Падую, спершу нагорі, перевіряючи, чи все в порядку. У великій спальні вона вирівняла простирадла і позбивала подушки, відмітаючи безглузду підозру, що тут хтось спав. Тут майже нестерпно пахло трояндами, а фотографія Ентоні й Терези лежала на підлозі зображенням додолу. Лора підібрала її і поставила назад на туалетний столик. Маленький блакитний годинник зупинився, як зазвичай, об 11:55. Вона крутила ключик, поки не відновилося цокання, його тихеньке серцебиття. Проминула еркер, не визираючи в садок. У кімнаті Ентоні Лора раптом почала відчувати себе незручно, такого ніколи не було за його життя. Здавалося, тут вона непрошена гостя. Подушка досі пахла шампунем, яким він зазвичай користувався. Перед внутрішнім зором Лори промайнула картина, як чужі люди порпаються в його речах, вона швидше відігнала від себе такі думки. Вона й гадки не мала, хто міг бути його найближчим родичем. Унизу вона зачинила вікна на веранді й замкнула вхідні двері. Фотографія Терези лежала на столі. Лора взяла її і подивилася на обличчя жінки, заради котрої Ентоні жив і помер.

«Сподіваюся, Господь дасть вам знайти одне одного», – лагідно промовила вона, перш аніж поставити світлину на місце. Лора запитала в себе, чи це можна назвати її молитвою за них?

У передпокої Лора зупинилася перед дверима кабінету. Рука перелякано зависла над дверною ручкою, як наче та могла спопелити, щойно до неї доторкнутися. Лора опустила руку. Вона палко жадала побачити таємницю, яку приховує ця кімната, але кабінет – то особистий простір Ентоні, його королівство, куди її ніколи не запрошували. Вона не знала, чи змінилося щось із його смертю.

Намагаючись підбадьорити себе, Лора вийшла в сад крізь двері на кухні. Уже кінець літа, і троянди почали скидати свої пелюстки, немов тендітні, зношені мантії. Газон знову виглядав ідеально. Там не залишилося ніяких слідів мертвого тіла. Цікаво, а що вона очікувала побачити? Тільки не це. Стоячи посеред трави, у припливах і відпливах теплого, напоєного ароматом троянд повітря, Лора відчула піднесення, дивну певність.

Коли вона прямувала назад до будинку, відблиск призахідного сонця на вікні привернув її увагу. Вікно в кабінеті відчинене. Вона не може це так залишити. Будинок у небезпеці. Тепер зайти до кабінету її обов’язок. Коли Лора підійшла до дверей, то усвідомила, що не має уявлення, де Ентоні ховає ключі, коли вони не в його кишені. Поки вона намагалася придумати, де вони могли би бути, її пальці схопили холодну дерев’яну дверну ручку. Ручка легко повернулася, і двері до кабінету розчинились їй назустріч.