Читать книгу Хранитель забутих речей - Рут Хоган - Страница 13

Полиці і шухляди, полиці і шухляди, полиці і шухляди; три стіни повністю заставлені. Мереживні панелі на французьких вікнах трохи піднялися і ледь колихалися від вечірнього вітерця, що леготів з відкритого вікна. Навіть у напівтемряві Лора побачила, що усі полиці щільно заставлено, і, навіть не дивлячись, вона була певна, що шухляди теж повні. Тут праця цілого життя.

Лора ступила до кімнати, дивуючись кількості всіх цих речей. То ось яке воно, таємне королівство Ентоні – скарбниця загублених речей, турботливо, з любов’ю збережених і маркованих. Лора відчувала – це навіть більше, ніж просто речі. Вони важливіші, ніж той мотлох, який ставлять на полиці задля краси. Дійсно чогось варті, можливо, безцінні. Ентоні протягом годин просиджував у цій кімнаті з цими речами. Лора не знала чому, але була певна: він мав для цього дуже поважні причини, і якимось чином у пам’ять про нього вона має зберегти ці речі. Вона відсунула найближчу шухляду і витягла звідти першу-ліпшу річ, що потрапила під руку. Це виявився великий темно-синій ґудзик, який, напевно, колись красувався на жіночому пальті. Табличка вказувала, коли і де його знайдено. Спогади й пояснення почали роїтися в голові Лори, вона намагалася відновити мозаїку з розрізнених елементів. Картину вона інтуїтивно відчувала, але раціонально ще не могла пояснити.

Лора схопилася за спинку крісла, щоб зберегти рівновагу. Незважаючи на відчинене вікно й протяг, у кімнаті було задушливо. Повітря просякнуте історіями чужих доль. Про що ці історії? Чи це ті речі, про які Ентоні писав оповідання? Вона читала його твори і непевно пригадувала історію про синій ґудзик. Але звідки ці всі речі взялися? Лора погладила хутро маленького іграшкового ведмедика, який сиротиною лежав біля коробки з-під печива на одній з полиць. Чи це музей утрачених частинок життя реальних людей, чи антураж творчості Ентоні? Напевно, і те, і те. Вона обережно взяла резинку для волосся кольору лайму, що лежала поруч із ведмедиком на полиці. Ця річ і новою коштувала лише кілька пенсів, а тепер, коли квіти на ній погано трималися, ніхто б не взяв її і задарма, але, попри це, резинка була охайно підписана і збережена, як усі інші речі в кімнаті. Лора усміхнулася, пригадавши, як у дитинстві захоплювалась отакими резинками, як оця, у неї ж завжди були звичайні.

Резинка для волосся лаймового кольору з пластиковими квітами. Знайдено на дитячому майданчику, Деррівуд-парк, 2 вересня.

Це останній день літніх канікул, і мама обіцяла Дейзі, що вони влаштують щось особливе. Наприклад, підуть на пікнік. Завтра Дейзі йде в нову велику школу. Зараз їй одинадцять. Вона не дуже любила свою попередню школу. Та не лише вона. Дейзі вродилася гарненькою дівчинкою з довгим темним волоссям, розумною, але не вундеркіндом, вона не носила окуляри чи брекети на зубах. Але цього не вистачило, щоб гарно замаскуватися в сірій масі однолітків. Дейзі дивилася на світ трохи інакше, ніж інші діти, нічого особливого, невелика вада. Непевна риса характеру. Проте Ешліенн Джонсон і загін її юних сучок хутко пронюхали про це. Вони прив’язували її коси, плювали в обід, мочилися в портфель і рвали піджак. Але навіть не їхні капості засмучували Дейзі найбільше, а те, як ці негідниці змушували її почуватися. Непотрібною, слабкою, наляканою, жалюгідною. Сміттям.

Її мама оскаженіла, коли дізналася про це. Дейзі приховувала шкільні тортури від матері якомога довше, але коли вона почала мочитися в ліжко вночі, їй доводилося митися. Ще один доказ того, яка вона нікчема, велика дівчинка в одинадцять років мочиться в ліжко. Мама пішла просто до директорки і налякала ту до напівсмерті. Після цього в школі зробили усе, що могли, а могли вони небагато, і Дейзі добула свій термін до кінця шкільного року, зціпивши зуби й коротко обрізавши волосся кухонними ножицями. Коли мама побачила її, вона плакала. Та минуло літо, її волосся знову відросло, воно ще недосить довге для коси, але можна зав’язати хвостика. І сьогодні в неї є нові резинки для волосся, яскраво зелені, з квітами. «Стокротки для моєї Маргаритки», – казала мама[25]. Коли Дейзі милувалася на себе в дзеркало, її шлунок раптом панічно стиснувся, немов автомобіль загальмував на повному ходу. А що, як завтра її нові однокласники поглянуть на це обличчя, і воно їм не сподобається?

Перевіривши, чи вона взяла на пікнік усю улюблену їжу своєї доньки, Енні застебнула блискавку сумки-холодильника. Сандвічі з сиром і ананасом (на чорному хлібові з насінням), солоні чипси, пончики із заварним кремом, японські рисові крекери й імбирне пиво. Жінка досі відчувала спалахи люті. Реакція тієї ідіотки директриси на ситуацію з Дейзі радше роздратувала її, аніж заспокоїла. Та дурепа, напевно, не могла б навести лад навіть у кошику зі сліпими кошенятами, не кажучи вже про школу, де повно вигодованих чипсами та вихованих на подарунках дітей, більшість яких уже зараз вважають, що у світі треба мати три речі – помешкання за державний кошт, дитину й найостаннішу модель кросівок Nike. Після того як батько Дейзі покинув їх, Енні, щоб виростити дочку, тяжко працювала на двох роботах. Квартира, де вони жили, може, розташовувалася й не в найкращому районі, але була чиста, охайна, а головне – їхня. Дейзі вродилася гарною дитиною. Але бути хорошою інколи погано. У шкільній громаді злиденного району, де Дейзі мусила виживати, ті речі, яких її вчила Енні, вважалися за безглуздя. Дотримання загальноприйнятих правил, гарні манери, доброта і бажання старанно працювати в кращому випадку сприймались як дивина. Проте для м’якої Дейзі ці риси стали слабкістю, за яку дівчинка дорого поплатилася. Тож Енні мала навчити дочку ще дечого.

Коли вони дійшли до парку, сонце вже добряче припікало, а на траві було ніде яблуку впасти від молодих жінок з візками, крикливих малюків, мобільних телефонів та попелу від цигарок Benson & Hedges. Мати Дейзі взяла її за руку і провела через зарослий травою ігровий майданчик просто до дерев у глибині парку. Це не прогулянка, вони прямують до певної мети. Дейзі не знала, куди вони йдуть, але відчувала, що мати налаштована рішуче. Ліс – це інший світ, тихий, прохолодний і безлюдний, безпечний для птахів і білок.

– Я приходила сюди з твоїм татом.

Дейзі здивовано глипнула на матір:

– Навіщо?

Мати усміхнулася, пригадуючи. Вона поставила на землю сумку-холодильник і подивилася в небо:

– Ми прийшли, – сказала вона.

Сумка-холодильник стояла у футі від велетенського покрученого дуба, що був схожий на дідуся, хворого на артрит. Крізь його віття Дейзі глянула на цяточки світла і просвіти синього.

Двадцять хвилин по тому вона сиділа на самісінькому вершечку і дивилася вниз на сумку-холодильник.

Коли мати оголосила, що вони залізуть на дерево, Дейзі думала, вона жартує. Та мати говорила серйозно, і Дейзі злякалася.

– Я не можу, – сказала вона.

– Не можеш чи не хочеш?

В очах Дейзі забриніли сльози, але мати була невблаганна.

– Ти не знаєш, що ти можеш, поки не спробуєш.

Тиша і безрух після цього здавалися вічними. Нарешті мати заговорила:

– У цьому світі ми дуже маленькі. Ми не можемо завжди вигравати, ми не можемо завжди бути щасливі. Але єдина річ, яку ми можемо робити завжди, – намагатися. Завжди будуть ці кляті Джонсони, – обличчя Дейзі смикнулося в істеричній усмішці, – і ти не можеш змінити цього. Проте ти можеш змінити своє ставлення до них.

Дейзі це не переконало:

– Як?

– Залізши зі мною на дерево.

Це була найстрашніша річ, яку Дейзі будь-коли робила. Але десь там біля вершини трапилася дивна річ. Страх Дейзі зник, як пір’ячко на вітрі. Біля підніжжя дерева вона була маленька, а дерево нагадувало непереможного велетня. На верхів’ї дерево досі здавалося гігантським, але хоч якою маленькою була Дейзі, треба лізти вгору.

Найкращий день літніх канікул. До того часу, як вони через дитячий майданчик поверталися додому, парк уже спорожнів, і чоловік на газонокосарці збирався зрізати траву. Волосся Дейзі розтріпалося, поки вона лізла на дерево, дівчина зняла свої резинки і поклала до кишені, але вдома побачила, що однієї бракує. Після сьогоднішнього тріумфу вона не звернула на втрату особливої уваги. Коли Дейзі готувалася до сну тієї ночі, вона помітила, що обличчя в люстерку стало інакшим – щасливим, захопленим. Нова шкільна форма висіла на дверях гардероба. Сьогодні Дейзі навчилася підкоряти велетнів, а завтра вона йтиме до нової великої школи.

Лора поклала на місце резинку для волосся і вийшла з кабінету, зачинивши за собою двері. Її відображення в дзеркалі, що в передпокої, належало старій Лорі, тій, що була до знайомства з Ентоні та Падуєю, вона була спустошеною, переможеною. Годинник вибив дев’яту. Треба йти. Лора взяла свої ключі з чаші на столику, де завжди залишала їх. Але там був один зайвий. Під купою ключів від будинку і ключа від її машини заховався один велетенський ключ від внутрішніх дверей. Раптом Лора все зрозуміла, і її обличчя у дзеркалі осяяла усмішка. Ентоні залишив двері в його таємниче королівство незамкненими спеціально для неї. Його довіра розсіяла горе втрати. Сьогодні їй треба залишити королівство, але завтра вона й далі досліджуватиме його таємниці.