Читать книгу Вдивляючись у сонце. Долаючи страх смерті - Ирвин Ялом, Ирвин Дэвид Ялом, Ірвін Ялом - Страница 5

Психотерапевти часто вважають, що відкритий страх смерті насправді є не страхом смерті, а лише маскує іншу проблему. Однак такий засновок помилковий. Так було у випадку Дженніфер – двадцятисемилітньої ріелторки. Її довгі роки мучили напади страху перед смертю, проте попередні лікарі не займалися ними. Упродовж усього життя Дженніфер часто прокидалася вночі, укрита потом, із широко розплющеними очима, тремтячи від думки про своє знищення. Думала, як вона зникає, вічно спотикаючись у темряві, цілковито забута світом живих. Переконувала себе: ніщо насправді не має значення, якщо все остаточно приречене на цілковите згасання.

Такі думки переслідували її від раннього дитинства. Вона яскраво пам’ятала перший такий епізод, коли їй було п’ять років. Тремтячи від страху перед смертю, дівчинка побігла до спальні батьків. Її заспокоїла мати, сказавши дві речі, яких вона ніколи не забула:

«У тебе попереду довге життя, і нема сенсу думати про це зараз».

«Коли станеш дуже старою й наблизишся до смерті, то або здобудеш душевний спокій, або будеш дуже хворою. Так чи інакше, смерть не буде непрошеною гостею».

Дженніфер усе своє життя шукала розради в словах матері, а ще виробила власні методики пом’якшення нападів. Вона нагадувала собі, що завжди має вибір – думати про смерть чи ні. Або ж намагалася видобути зі сховища своєї пам’яті добрі спогади – як вона сміється з друзями дитинства, милується дзеркальною поверхнею озера чи клубками хмар, подорожуючи з чоловіком у Скелястих горах, як цілує ясні личка своїх дітей.

Утім, страх смерті далі її переслідував і відбирав значну частку життя. Вона консультувалася в кількох лікарів, які не надто їй допомогли. Різні ліки зменшили інтенсивність нападів, але не їхню частоту. Лікарі ніколи не приділяли належної уваги її страхові перед смертю, бо вважали, що це лише маска іншого страху. Я вирішив не повторювати помилок своїх попередників. Припускаю, що їх збив з пантелику сильний кошмар, який уперше примарився Дженніфер у віці п’яти років, а потім постійно повертався.

Уся моя сім’я в кухні. На столі лежить миска дощових черв’яків, а батько змушує мене, щоб я взяла жменю, стиснула їх, а потім випила витиснуте з них молоко.

Зрозуміло, що кожен лікар, до якого зверталася Дженніфер, пов’язував образ витискання черв’яків з пенісом і спермою. Унаслідок цього намагався з’ясувати, чи не мало місця сексуальне насильство з боку батька. Це було й моєю першою думкою. Але я відкинув її, почувши від Дженніфер, як такі запитання призвели до хибного напрямку лікування. Хоча батько викликав у неї страх і часто вдавався до словесних образ, усе ж ні вона сама, ні інші діти з її сім’ї не могли згадати жодного випадку сексуального насильства.

Ніхто з дотеперішніх психотерапевтів Дженніфер не досліджував глибини і значення її всюдисущого страху смерті. Ця загальна помилка має поважну традицію, корені якої сягають першої публікації в царині психотерапії: Фройд і Броєр, 1895 рік, «Дослідження істерії». Уважне читання цього тексту виявляє, що життя пацієнтів Фройда наповнював страх смерті{4}. Це ігнорування страху перед смертю в дослідженнях могло б дивувати, якби не пізніші роботи вченого. Вони демонстрували, як Фройдова теорія походження неврозу спирається на припущення про конфлікт між різними несвідомими, примітивними, інстинктивними силами. На думку Фройда, смерть не могла б відіграти жодної ролі в генезисі неврозу, оскільки вона не представлена в несвідомому. Фройд висунув дві причини цього{5}: по-перше, ми не маємо особистого досвіду смерті, по-друге, не можемо збагнути нашого небуття.

Хоча Фройд проникливо й мудро писав про смерть у своїх коротких несистематичних есе, таких як «Наше ставлення до смерті»{6}, що були створені після Першої світової війни та мали досліджувати її наслідки, його «знесмертення», як назвав це Роберт Джей Ліфтон{7}, позбавлення смерті значення у формальній теорії психоаналізу справило значний вплив на кілька поколінь психотерапевтів. І стало причиною зміни напрямку досліджень у бік ігнорування смерті та зосередження уваги на тому, що, як вони вірили, представляє смерть у несвідомому, особливо ж самотності та кастрації. Тим часом можна твердити, що психоаналітичне підкреслення минулого насправді є униканням майбутнього та зіткнення зі смертю{8}.

Від самого початку моєї праці з Дженніфер я зосередився на її страху перед смертю. Пацієнтка не чинила опору: потребувала такої терапії; вибрала мене, бо читала мою книжку «Екзистенціальна психотерапія» та прагнула конфронтації з екзистенціальними фактами життя. Наші терапевтичні сеанси концентрувалися на її думках про смерть, спогадах і фантазіях. Я попросив пацієнтку занотовувати сни та думки під час нападів паніки.

Їй не довелося довго чекати. Уже за кілька тижнів пережила тяжкий панічний напад, викликаний переглядом фільму про період правління нацистів. Вона була глибоко вражена цілковитою непередбачуваністю життя, показаною в цьому фільмі. Навмання обираються безневинні заручники й так само навмання знищуються. Небезпека повсюдно; ніде не можна було знайти захисту. Її приголомшила схожість цієї ситуації із ситуацією в домі її дитинства: небезпека, викликана непередбачуваними епізодами батьківського гніву, брак місця схованки та пошук рішення виключно в невидимості, себто в тому, щоб озиватися чи просити чогось настільки мало, наскільки це можливо.

Незабаром вона відвідала дім свого дитинства й, за моєю порадою, розмірковувала біля могил своїх батьків. Така порада може видатися надто радикальною, але ще 1895 року Фройд описав, як давав пацієнтам саме такі вказівки{9}. Коли Дженніфер стояла біля могили батька, їй зненацька спала на думку дивна ідея: «Як же холодно має бути йому в могилі». Ми обговорили цю дивну думку. Видавалося, що її дитячий погляд на смерть з притаманними йому ірраціональними складниками (наприклад, тим, наче мертві можуть відчувати холод) постійно жив у її уяві поруч з дорослими раціональними засадами.

Коли Дженніфер поверталася додому із сеансу, до її мозку прокралася популярна за часів її дитинства мелодія, і вона почала співати, вражена тим, що пам’ятає всі слова.

Співаючи це, згадала своїх сестер (Дженніфер була наймолодшою), які немилосердно її дражнили, часто співаючи цю пісеньку, хоча видно було, що вона дуже лякає дівчинку і спричиняє в неї очевидний стрес.

Спогад про цю пісеньку став для Дженніфер прозрінням. Завдяки цьому вона зрозуміла, що її постійний сон про пиття молока черв’яків стосувався не сексу, а смерті, могильних черв’яків і небезпеки та браку захисту, яких вона зазнала в дитинстві. Здогад про те, що в її думках застигло дитяче видіння смерті, відкрив перед нею нові перспективи терапії.