Читать книгу Вдивляючись у сонце. Долаючи страх смерті - Ирвин Ялом, Ирвин Дэвид Ялом, Ірвін Ялом - Страница 7

Багато років тому психолог Ролло Мей жартував, що страх перед нічим намагається стати страхом перед чимось. Іншими словами, страх перед нічим швидко чіпляється до відчутного об’єкта. Історія Сюзан ілюструє корисність цієї концепції, коли певна особа може відчувати непропорційно сильний страх перед якоюсь подією.

Сюзан, педантична й працьовита бухгалтерка середнього віку, звернулася до мене з приводу конфлікту зі своїм працедавцем. Ми зустрічалися кілька місяців. Урешті вона покинула цю роботу та заснувала власну конкурентну й дуже успішну фірму.

Коли за кілька років вона зателефонувала мені, щоб попросити про негайну зустріч, я насилу впізнав її голос. Зазвичай Сюзан була оптимістично настроєною й цілком адекватною, але сьогодні її голос панічно тремтів. Пізніше того ж дня я побачив Сюзан і був занепокоєний її виглядом: завжди спокійна й зі смаком одягнена, сьогодні вона була непричесаною та схвильованою, обличчя червоне, очі підпухлі від сліз, шия забинтована, причому пов’язка не надто чиста.

Запинаючись, Сюзан виклала свою історію. Її дорослий син Джордж, відповідальний молодий чоловік на добрій посаді, потрапив до в’язниці за звинуваченням у зберіганні наркотиків. Поліція затримала його за дрібне порушення правил вуличного руху і знайшла в машині кокаїн. Тест на наркотики дав позитивний результат. Оскільки це був уже третій випадок такого штибу і Джордж проходив спонсоровану державою програму лікування осіб, що вже притягалися до кримінальної відповідальності через наркотики, його засудили до місячного ув’язнення та дванадцяти місяців реабілітації.

Чотири дні Сюзан безперервно плакала. Не могла спати, їсти, уперше за двадцять років неспроможна була вийти на роботу. Уночі її мучили жахливі видіння про сина: як він жадібно п’є щось із пляшки, загорнутої в коричневий паперовий пакет, який хлопець брудний, його зуби зіпсовані і, врешті він помирає в придорожній канаві.

– Він помре у в’язниці, – сказала мені Сюзан і описала, як вона виснажилась, удаючись до всіх засобів впливу та всіх способів домогтися його звільнення. Її цілковито розчавив перегляд дитячих фотографій сина: ангельське личко, біляві кучері, натхненні очі. Здавалося, на нього чекає прекрасне перспективне майбутнє.

Сюзан вважала себе самостійною жінкою, що може добре з усім упоратися. Сама побудувала своє життя попри те, що батьки її не відзначалися ні характером, ні успішністю. Але в цій ситуації вона почувалася геть безпорадною.

– Навіщо він зробив це мені? – питала вона. – Це бунт, навмисний саботаж моїх планів щодо нього. Чим же іншим це може бути? Хіба ж я не дала йому всього, що потрібно для здобуття успіху: найкращої освіти, уроків тенісу, гри на піаніно, кінної їзди? І це так він мені віддячив? Який сором – уявіть собі, що про це довідаються мої знайомі.

Сюзан згоряла від заздрощів, лише думаючи про успішних дітей її друзів.

Перше, що я зробив, – нагадав їй речі, про які вона вже знала. Візія сина в придорожній канаві була повністю ірраціональною, примарою катастрофи там, де її не було. Я звернув увагу Сюзан на те, що загалом її син досяг значного прогресу. Він проходить добру реабілітаційну програму, а також приватне лікування в чудового психотерапевта. Лікування від наркотичної залежності рідко обходиться без ускладнень: рецидиви, часто неодноразові, є неуникними. І, звичайно, вона це знала. Нещодавно повернулася з тижневого курсу сімейної терапії, що входив до реабілітаційної програми Джорджа. І чоловік Сюзан не поділяв її надмірних гризот через сина.

Також вона знала, що її запитання «Навіщо він зробив це мені?» було ірраціональним. Кивнула головою на знак згоди, коли я сказав, що вона повинна виключити себе з цієї картини. Рецидив сина не мав стосунку до неї.

Будь-яка мати була б занепокоєна наркотичним рецидивом сина й думкою про нього в ув’язненні, але реакція Сюзан видалася мені надмірною. Я почав підозрювати, що її неспокій значною мірою переміщений і насправді походить з іншого джерела.

Особливо вразило мене її глибоке почуття безпорадності. Жінка завжди думала, що може впоратися геть з усім, а тепер це уявлення було розбите: вона нічого не могла зробити для свого сина (окрім як усунутися з його життя).

Але чому Джордж аж настільки був центром її життя? Так, був її сином. Але це щось більше. Був надміру центральним. Так, наче все її життя залежало від його успіху. Я розповів їй, що для багатьох батьків діти часто є втіленням проекту безсмертя. Ця думка викликала в неї інтерес. Сюзан зізналась у своїй надії, що їй вдасться продовжити себе в майбутньому завдяки Джорджу. Але тепер зрозуміла, що мусить позбутися цієї думки.

– У нього замало сил для такого завдання, – сказала вона.

– Хіба ж якась дитина має достатньо сил для цього? – спитав я. – Ба більше: Джордж ніколи й не зобов’язувався виконувати таку роботу, тож його поведінка, його рецидив вас не стосується!

Ближче до кінця сеансу я спитав про пов’язку на її шиї. Вона розповіла, що саме зробила пластичну операцію, щоб підтягти шкіру на шиї. Коли я далі розпитував про операцію, вона занервувалася й намагалася повернутися до розмови про сина. Зауважувала, що саме з цієї причини зустрілася зі мною.

Але я наполягав.

– Розкажіть мені більше, чому ви зважилися на операцію.

– Ну що ж, я ненавиджу те, що старіння зробило з моїм тілом – грудьми, обличчям, шкірою на шиї, яка обвисла. Операція – це мій подарунок самій собі на день народження.

– Який це день народження?

– З великої літери Д! Число шість нуль. Минулого тижня.

Вона розповідала, що їй шістдесят і вона усвідомлює, що її час добігає кінця (а я розповідав про свої сімдесят). Тоді я підсумував:

– Я впевнений, що ваша тривога надмірна, оскільки якась ваша частка чудово знає: під час лікування наркотичної залежності майже завжди трапляються рецидиви. Мені здається, що ця тривога походить з інших джерел і була переміщена на Джорджа.

Оскільки Сюзан енергійно кивнула на знак згоди, я вів далі:

– Я думаю, що ви тривожитеся через себе саму, а не через Джорджа. Це пов’язано з вашим шістдесятим днем народження, усвідомленням вашого старіння й зі смертю. Мені здається, що на глибокому рівні ви зараз напевно обмірковуєте кілька важливих запитань: «Що робити з рештою життя? Що дасть йому сенс, особливо ж тепер, коли впевнилися, що Джордж не виконає цього завдання?»

Ставлення Сюзан до розмови поступово змінювалося з нетерплячості на інтенсивний інтерес:

– Я ніколи не думала надто довго про старіння і збігання часу. Під час попередньої терапії ця тема ніколи не з’являлася. Але я розумію, про що йдеться.

Під кінець годинного сеансу вона глянула на мене:

– Не можу уявити, як би ваші думки мали мені допомогти, але скажу це так: ви втримали мою увагу впродовж останніх п’ятнадцяти хвилин. За ці чотири дні це найдовший час, який я могла присвятити думкам про щось інше, крім Джорджа.

Ми домовилися про зустріч наступного тижня, рано-вранці. З нашої попередньої співпраці Сюзан знала: щоранку я пишу – і зауважила, що розпорядок змінився. Я пояснив, що не матиму іншого часу, бо наступного тижня вирушаю в подорож – на весілля сина.

Бажаючи допомогти їй ще чимось, я докинув пізніше, на прощання:

– Це другий шлюб мого сина, Сюзан, і я пам’ятаю, що пережив тяжкий період під час його розлучення – жахливо почуватися таким безпорадним батьком. Отже, я з власного досвіду знаю, як вам зараз важко. Ми запрограмовані на бажання допомогти своїм дітям.

Упродовж наступних двох тижнів ми значно менше уваги приділяли Джорджеві, натомість значно більше – особистому життю Сюзан. Її страх за сина різко зменшився. Його психотерапевт порадив (а я з цим погодився), що найкращим для Сюзан і Джорджа було б на кілька тижнів припинити спілкування. Вона хотіла довідатися більше про страх перед смертю, про те, як більшість людей справляється з ним, а я поділився з нею багатьма своїми думками про страх смерті, викладеними на сторінках цієї книжки. На четвертий тиждень вона сповістила, що повертається до нормального самопочуття. Ми запланували контрольний сеанс за кілька тижнів.

Коли на цьому останньому сеансі я спитав Сюзан, що в нашій спільній праці найбільше їй допомогло, вона чітко розділила думки, якими я з нею ділився, і значущість нашого з нею спілкування.

– Найціннішою річчю, – сказала вона, – було те, що ви мені розповіли про вашого сина. Я була дуже зворушена тим, як ви намагалися достукатися до мене в цей спосіб. Інші питання, на яких ми зосереджувалися, – як я перемістила тривогу через власне життя і смерть на Джорджа, – безумовно, привернули мою увагу. Я вважаю, що ви маєте рацію. Але деякі з цих ідей – наприклад, ті, які ви запозичили в Епікура, – були дуже. гм. інтелектуальними, і я не можу сказати, щоб вони насправді допомогли. Та немає жодного сумніву, що під час наших зустрічей відбувалося щось дуже ефективне.

Ця розділова лінія, яку вона провела між ідеями й нашим контактом{10}, є ключовим питанням (див. розділ 5). Хоч якими дієвими могли бути ідеї, втілитися в життя вони можуть лише завдяки особистим зв’язкам з іншими людьми.

Під кінець сеансу Сюзан зробила приголомшливе зізнання про значні зміни в її житті:

– Однією з моїх найбільших проблем є те, що я занадто замкнена в рамках своєї роботи. Я надто довго була бухгалтером, більшу частину дорослого життя, а тепер я задумалася над тим, що це мені не пасувало. Я екстраверт з інтровертною професією. Я люблю балакати з людьми, нав’язувати контакти. А життя бухгалтера надто монастирське. Я повинна змінити те, чим займаюся, а останніми тижнями ми з чоловіком серйозно розмовляли про наше майбутнє. Я все ще маю час на іншу кар’єру. Мені не хотілося б постаріти, озирнутися й зрозуміти, що я ніколи не намагалася робити щось інше.

Сюзан розповіла мені, що вони з чоловіком часто напівжартома планували купити готельчик у Долині Напа. Раптом ця думка стала серйозною, і вони провели минулий вікенд з ріелтором, оглядаючи різні виставлені на продаж готелі.

Десь за шість місяців по тому я отримав від Сюзан листа, написаного на звороті фотокартки чарівної сільської садиби в Долині Напа, в якому вона наполегливо запрошувала мене приїхати. «Перша ніч у домі ваша!»

Історія Сюзан ілюструє кілька пунктів. По-перше, непропорційно сильна тривога. Звичайно