Читать книгу Брама Расьомон (збірник) - Рюноскэ Акутагава, Рюноске Акутаґава - Страница 11

Я сиджу за столом посеред пароплавного салону навпроти якогось дивного чоловіка.

Зачекайте! Я говорю – пароплавний салон, але я в цьому не впевнений. Хоча море за вікном і вся обстановка викликають такий здогад, але я припускаю, що, можливо, це і звичайна кімната. Ні, все-таки це пароплавний салон! Інакше так би не хитало. Я не Кіносіта Мокутаро[59] і не можу визначити з точністю до сантиметра висоту хитавиці, але хитавиця, в усякому разі, є. Якщо вам здається, що я брешу, погляньте, як за вікном то підіймається, то опускається лінія горизонту. Небо похмуре, і по морю широко розлита зелена каламуть, але та лінія, де каламуть моря зливається з сірими хмарами, хиткою хордою перерізує круг ілюмінатора. А ті істоти одного кольору з небом, що плавно пролітають серед каламуті, – це, напевно, чайки.

Та повертаюся до дивного чоловіка навпроти мене. Зсунувши на ніс сильні окуляри для короткозорих, він зі знудженим виглядом утупився в газету. У нього густа борода, квадратне підборіддя, і я, здається, десь бачив його, але ніяк не можу згадати, де саме. З того, що він мав довге, кудлате волосся, можна було б припустити, що він – письменник або художник. Одначе з цим припущенням не в’яжеться його коричневий піджак.

Деякий час я крадькома поглядав на цього чоловіка й маленькими ковтками пив із чарки європейську горілку. Мені було нудно, заговорити з ним хотілося страшенно, але через його вкрай нелюб’язний вигляд я все не наважувався.

Раптом пан з квадратним підборіддям простягнув ноги й мовив, буцім угамовуючи позіхи:

– Нудно! – Потім, кинувши на мене погляд із-під окулярів, він знову взявся за газету. Цієї хвилини я був майже впевнений, що десь із ним зустрічався.

У салоні, крім нас двох, нікого не було.

Трохи згодом цей дивний чоловік знову промовив:

– Ох, нудно! – Цього разу він кинув газету на стіл і почав байдужливо дивитись, як я п’ю горілку. Тоді я сказав:

– Може, вип’єте чарочку?

– Дякую… – Не відповідаючи ні «так», ані «ні», він злегка вклонився. – Ну й нудьга! Поки доїдеш, просто помреш.

Я погодився з ним.

– Поки ми ступимо на землю Зоїлії, мине більше тижня. Мені пароплав обрид до відрази.

– Як? Зоїлії?

– Авжеж, Республіки Зоїлії.

– Хіба є така країна – Зоїлія?

– Признаюся – здивований! Ви не знаєте Зоїлії? Не очікував. Не знаю, куди ви зібралися їхати, але тільки цей пароплав заходить до гавані Зоїлії за звичним, старим маршрутом.

Я знітився. Власне, я не знав навіть, навіщо я на цьому пароплаві. А вже «Зоїлія» – такої назви я ніколи раніше не чув.

– Он як?…

– Та звичайно! Зоїлія – спрадавна знаменита країна. Як ви знаєте, Гомера обкладав одчайдушною лайкою один учений саме з цієї країни. Досі в столиці Зоїлії стоїть чудова меморіальна дошка на його честь.

Я вражений був ерудицією, якої ніяк не очікував, судячи з його вигляду.

– Значить, це дуже давня держава?

– Авжеж, дуже давня! Якщо вірити міфам, у цій країні спершу жили самі жаби, але Афіна Паллада перетворила їх на людей. Тому дехто стверджує, що голоси жителів Зоїлії схожі на жаб’яче квакання. А втім, це не зовсім достовірно. Здається, в літописах найбільш рання згадка про Зоїлію пов’язана з героєм, який заперечував Гомера.

– Значить, тепер це доволі культурна країна?

– Певна річ. Приміром, університет у столиці Зоїлії, де зібрано весь цвіт учених, не поступається кращим університетам світу. Дійсно, така штука, як вимірювач цінності, нещодавно винайдений тамтешніми професорами, вважається новітнім чудом світу. А втім, я це говорю зі слів «Вісника Зоїлії».

– Що це таке – «вимірювач цінності»?

– Буквально: апарат для вимірювання цінності. Щоправда, він, здається, застосовується головним чином для вимірювання цінності романів або картин.

– Якої цінності?

– Головним чином – художньої. Щоправда, він може вимірювати й інші цінності. В Зоїлії, на честь знаменитого предка, апарат назвали mensura Zoili.

– Ви його бачили?

– Ні. Тільки на ілюстрації у «Віснику Зоїлії»… За зовнішнім виглядом він не відрізняється від звичайних медичних терезів. На платформу, куди зазвичай стає людина, кладуть книги або полотна. Рами та палітурки трохи заважають вимірюванням, але потім на них роблять поправку, так що все гаразд.

– Зручна річ!

– Дуже зручна. Так би мовити, знаряддя культури! – Чоловік з квадратним підборіддям вийняв із кишені цигарку й засунув її до рота. – Відтоді як винайшли цю штуку, всім цим письменникам і художникам, які, торгуючи собачим м’ясом, видають його за баранину, всім їм – гаплик. Адже розмір цінності наочно позначається цифрами. Вельми розумно вчинив народ Зоїлії, негайно встановивши цей апарат на митницях.

– Це чому ж?

– Тому що всі рукописи та картини, які ввозять із-за кордону, перевіряються на цьому апараті, й речі, позбавлені цінності, ввозити не дозволяють. Кажуть, нещодавно в один і той же час перевіряли речі, привезені з Японії, Англії, Австрії, Франції, Росії, Італії, Іспанії, Америки, Швеції, Норвегії та інших країн, і, по правді сказати, результат для японських речей, здається, вийшов поганенький. Адже ж на наш небезсторонній погляд, у Японії є письменники й художники буцімто пристойні…

Під час цієї розмови двері відчинились і до салону ввійшов негр-бой із пачкою газет під пахвою. Це був проворний хлопчина в легкому темно-синьому костюмі. Бой мовчки поклав газети на стіл і зник за дверима.

Струсивши попіл із сигари, чоловік з квадратним підборіддям розгорнув газету. Це був так званий «Вісник Зоїлії», поцяткований рядками дивних клиноподібних знаків. Я знову здивувався ерудиції цього чоловіка, що читав такий дивний шрифт.

– Як і раніше, тільки й пишуть про mensura Zoili, – cказав він, пробігаючи очима газету, – а, опубліковано цінність оповідань, які вийшли в Японії за минулий місяць! І навіть додано звіти інженерів-вимірювачів.

– Прізвище Куме[60] зустрічається? – запитав я, стурбований за товариша.

– Куме? Мабуть, оповідання «Срібна монета»? Є.

– Ну і як? Яка його цінність?

– Нікуди не годиться! По-перше, імпульсом до його написання стало відкриття, що людське життя є безглуздим. А крім того, всю річ знецінює такий собі менторський тон всевідаючого знавця.

Мені стало неприємно.

– Вибачте, вельми співчуваю, – чоловік з квадратним підборіддям насмішкувато посміхнувся, – але вашу «Люльку» теж згадано.

– Що ж пишуть?

– Майже те ж саме. Що в ній немає нічого, крім загальників.

– Гм!..

– Іще ось що: «Цей молодий письменник занадто плідний…»

– Ой-ой!

Я відчув себе більш ніж неприємно, мабуть, навіть безглуздо.

– Та не тільки ви – будь-якому письменнику чи художнику, якщо він потрапить на вимірювач, доведеться сутужно: ніякі обдурювання тут не діють. Хоч скільки б він сам свій твір вихваляв, вимірювач відзначає дійсну цінність, і все йде прахом. Звісно, дружні похвали приятелів також не можуть змінити покази лічильника. Що ж, доведеться вам засісти за роботу й почати писати речі, що являють справжню цінність.

– Але яким же чином встановлюють, що оцінки вимірювача правильні?

– Для цього досить покласти на терези який-небудь шедевр. Покладуть «Життя» Мопассана – стрілка зразу ж показує найвищу цінність.

– І тільки?

– І тільки.

Я замовк: мені здалося, що в мого співбесідника голова не особливо пристосована до теоретичного мислення. Але в мене виникло нове запитання.

– Значить, речі, створені художниками Зоїлії, також перевіряють на вимірювачі?

– Це заборонено законом Зоїлії.

– Чому?

– Довелося заборонити, тому що народ Зоїлії на це не погоджується: Зоїлія спрадавна – республіка. «Vox populi – vox dei»[61] – цього у них дотримуються буквально. – Чоловік з квадратним підборіддям якось дивно посміхнувся. – Носяться чутки, що, коли їхні твори потрапили на вимірювач, стрілка показувала мінімальну цінність. Оскільки так, вони опинилися перед дилемою: або заперечувати правильність вимірювача, або заперечувати цінність своїх творів, а ні те, ні інше їм не світило. Та це лише чутки.

В цю хвилину пароплав дуже хитнуло, і чоловік з квадратним підборіддям як оком змигнути скотився зі стільця. На нього впав стіл. Перекинулася пляшка з горілкою та чарки. Злетіли газети. Зник горизонт за вікном. Тріск розбитих тарілок, гуркіт перекинутих стільців, шум хвилі, що обрушилася на пароплав. Катастрофа! Це катастрофа? Чи виверження вулкана…

Прийшовши до тями, я побачив, що сиджу на кріслі-гойдалці; виявляється, читаючи п’єсу St. John Ervine «The Critics»,[62] я здрімнув. І уявив себе на пароплаві, либонь, тому, що гойдалка злегка похитувалась.

А чоловік з квадратним підборіддям… іноді мені здається, що це був Куме, іноді здається, що не він. Так досі й не знаю.

Січень 1917 р.