Читать книгу Брама Расьомон (збірник) - Рюноскэ Акутагава, Рюноске Акутаґава - Страница 9

Діло було в той час, коли я, повернувшись із далекого плавання, вже готовий був попрощатися зі званням «ханґьоку»[50] (так на військових кораблях називають кадетів). Це сталося на третій день після того, як наш броненосець увійшов до порту Йокосуки, годині о третій дня. Як завжди, голосно протрубив ріжок, закликаючи на перекличку тих, що звільнялися на берег. Не встигла в нас майнути думка: «Та сьогодні ж черга сходити на берег правобортовим, а вони вже вишикувалися на верхній палубі!» – як раптом протрубили загальний збір. Загальний збір – не жарт. Зовсім нічого не розуміючи, ми кинулися нагору, на бігу запитуючи один одного, що сталося.

Коли всі вишикувались, помічник командира сказав нам так:

– Останнім часом на нашому кораблі з’явилися випадки крадіжок. Зокрема вчора, коли з міста приходив годинникар, у когось пропав срібний кишеньковий годинник. Тому сьогодні ми зробимо поголовний обшук команди, а також оглянемо особисті речі.

Ось що приблизно він нам сказав. Про випадок з годинникарем я чув уперше, але що в нас бували крадіжки, це ми знали: в одного унтер-офіцера та у двох матросів пропали гроші.

Позаяк особистий обшук, зрозуміло, всім довелося роздягтися догола. Добре, що був лише початок жовтня, коли здається, що ще літо, – варто лише подивитись, як яскраво освітлює сонце буї, що гойдаються в гавані, – і роздягатися не так уже й страшно. Біда лиш: у деяких із тих, хто збирався на берег повеселитися, при обшуку знайшли в кишенях порнографічні листівки, превентивні засоби. Вони стояли червоні, розгублені, не знали, куди дітися. Здається, двох-трьох офіцери побили.

Хай там як, коли всієї команди шістсот душ, то для найкоротшого обшуку все-таки потрібен час. І дивним же було це видовище, більш дивного не побачиш: шістсот душ, усі голі, юрмляться, зайнявши всю верхню палубу. Ті, що з чорними обличчями та руками, – кочегари; у крадіжці запідозрили було їх, і тепер вони з похмурим виглядом стояли в самих трусах: хочете, мовляв, обшукувати, так шукайте де завгодно.

Поки на верхній палубі заварювалася ця каша, на середній і нижній палубах почали перетрясати речі. Біля всіх люків розставили кадетів, так що з верхньої палуби вниз – ні ногою. Мене призначили робити обшук на середній і нижній палубах, і я з товаришами ходив, заглядаючи в речові мішки та скриньки матросів. За весь час перебування на військовому кораблі такою справою я займався вперше, і порпатися в ліжках, нишпорити по полицях, де лежали речові мішки, виявилося куди морочливіше, ніж я думав. Тим часом такий собі Мàкіта, теж кадет, як і я, знайшов украдені речі. І годинник, і гроші лежали в скриньці сигнальника на ім’я Нарàсіма. Там же знайшовся ножик із перламутровою ручкою, що пропав у стюарда.

Скомандували «розійтись» і зараз же після цього – «зібратися сигнальникам». Решта, звичайно, були раді-радісінькі. Особливо кочегари, на яких упала підозра, – вони почувалися просто щасливчиками. Та коли сигнальники зібрались, виявилося, що Нарасіми серед них немає.

Я ж бо ще недосвідченим був і нічого цього не знав, але, як казали, на військових кораблях не раз траплялося, що вкрадені речі знаходяться, а винуватець – ні. Винуватці, звісно, накладають на себе руки, причому в дев’яти випадках із десяти вішаються у вугільному трюмі, у воду ж рідко хто кидається. Розповідали, зрештою, що на нашому кораблі був випадок, коли матрос розпоров собі живіт, але його знайшли ще живого і, принаймні, врятували йому життя.

Позаяк траплялося таке, то, коли стало зрозуміло, що Нарасіма зник, офіцери злякалися. Я й досі живо пам’ятаю, як переполошився помічник командира. Говорили, що на минулій війні він показав себе справжнім героєм, але зараз він навіть на лиці змінився й так хвилювався, що просто смішно було дивитись. Усі ми презирливо переглянулись. Постійно твердить про виховання волі, а сам так розкис!

Зразу ж за наказом помічника командира почалися пошуки по всьому кораблю. Ну, тут усіх охопило особливо приємне збудження. Зовсім як у зівак, що біжать дивитися пожежу. Коли поліцейський вирушає арештувати злочинця, незмінно виникає побоювання, що той чинитиме опір, одначе на військовому кораблі це виключено. Хоча б тому, що між нами і матросами суворо – так суворо, що цивільному навіть не зрозуміти – дотримувалось поділяння на вищих і нижчих, а субординація – велика сила. Охоплені азартом, ми збігли вниз.

Саме в цю хвилину збіг униз і Макіта й теж із таким виглядом, що, мовляв, страх цікаво, ляпнув мене ззаду по плечу і сказав:

– Слухай, я згадав, як ми ловили мавпу.

– Нічого, ця мавпа не така спритна, як та, все буде гаразд.

– Ну, знаєш, якщо ми будемо розкошувати, якраз і проґавимо – втече.

– Нехай утікає. Мавпа – вона і є мавпа.

Так, перекидаючись жартами, спускалися ми вниз.

Мова йшла про мавпу, яку під час навколосвітнього плавання дістав в Австралії від когось у подарунок наш комендор. За два дні перед заходом до Вільгельмсгафена вона витягла у капітана годинник і кудись пропала, і на кораблі піднявся переполох. Пояснювався він почасти й тим, що під час тривалого плавання всі знемагали від нудьги. Не кажучи вже про комендора, якого це стосувалось особисто, усі ми, як були в робочому одязі, кинулись обшукувати корабель – знизу, від самої кочегарки, догори, до артилерійських башт, словом, зчинилася метушня неймовірна. До того ж на кораблі було чимало інших тварин і птахів, у кого – отриманих у подарунок, у кого – куплених, так що, поки ми бігали по кораблю, собаки хапали нас за ноги, пелікани кричали, папуги в клітках, підвішених на канатах, лопотіли крилами, як ошалілі, – загалом, усе було як під час пожежі в цирку. В цей час бісова мавпа раптом вискочила звідкілясь на верхню палубу і з годинником у лапі хотіла забратися на щоглу. Та біля щогли якраз працювали кілька матросів, і вони, звісно, її не проґавили. Один з них схопив її за шию, і мавпу легко скрутили. Годинник, якщо не брати до уваги розбитого скла, залишився майже неушкодженим. На пропозицію комендора на мавпу наклали кару – дводенне позбавлення їжі. Але смішно, що сам же комендор не витримав і ще до закінчення терміну дав мавпі моркви й картоплі. «Як побачив її таку сумну – хоч мавпа, а все-таки жаль стало», – говорив він. Це, щоправда, безпосередньо до справи не має відношення, але, беручись шукати Нарасіму, ми і дійсно відчували приблизно те ж саме, що й тоді в погоні за мавпою.

Я першим дістався палуби. А на нижній палубі, як ви знаєте, завжди неприємна темрява. Тільки тьмяно поблискують поліровані металеві частини й пофарбовані залізні листи. Здається, буцім задихаєшся, просто сили немає. У цій темряві я зробив кілька кроків до вугільного трюму і ледве не скрикнув од несподіванки: біля входу до трюму стирчала верхня половина тулуба. Мабуть, чоловік щойно мав намір через вузький люк проникнути до трюму і вже спустив ноги. З мого місця я не міг розібрати, хто це, бо голова його була опущена і я бачив тільки плечі в синій матроській блузі та кашкет. До того ж у пітьмі вимальовувався лише його силует. Однак я інстинктивно здогадався, що це Нарасіма. Значить, він хоче зійти в трюм, аби заподіяти собі смерть.

Мене охопило надзвичайне збудження, невимовно приємне збудження, коли кров закипає в усьому тілі. Воно – як би це сказати? – було точнісінько таким, як у мисливця, коли він із рушницею в руках підстерігає дичину. В нестямі я підскочив до Нарасіми й швидше, ніж кидається на здобич мисливський собака, обома руками міцно вчепився йому в плечі.

– Нарасімо!

Я вигукнув це ім’я без усякого картання, без лайки, і голос мій якось дивно дрижав. Нема чого й казати, що це дійсно був винуватий – Нарасіма.

Нарасіма, навіть не намагаючись вивільнитись із моїх рук, усе так само видимий із люка по пояс, тихо підвів голову й подивився на мене. Сказати «тихо» – цього мало. Це було таке «тихо», коли всі сили, які були, вичерпались – і не бути тихим уже неможливо. В цьому «тихо» таїлася неминучість, коли нічого більше не лишається, коли тікати нікуди, це «тихо» було як напівзірвана рея, що, коли шквал пронесеться, з останніх сил прагне повернутися в попереднє положення. Несвідомо розчарований тим, що очікуваного опору не було, і ще більш цим роздратований, я дивився на це «тихо» зведене лице.

Такого лиця я більше жодного разу не бачив. Диявол, глянувши на нього, заплакав би – ось яке це було лице! І навіть після моїх слів ви, які не бачили цього лиця, не в змозі собі його уявити. Мабуть, я зумію описати вам ці повні сліз очі. Можливо, зможете ви вгадати, як конвульсивно сіпалися мускули рота, що зразу перестали слухатися його волі. Й само це спітніле, землисто-сіре лице – його я легко зумію зобразити. Але вираз, який складався з усього цього разом, – цей страшний вираз – його ніякий письменник не опише. Для вас, для письменника, я спокійно завершую на цьому свій опис. Я відчув, що цей вираз, як блискавка, випалив щось у мене в душі – так сильно вразило мене лице матроса.

– Негіднику! Чого тобі тут треба? – сказав я.

І раптом слова мої прозвучали так, ніби «негідник» – я сам. Що міг би я відповісти на запитання: «Негіднику, чого тобі тут треба?» Хто міг би спокійно сказати: «Я хочу зробити з цієї людини злочинця?» Хто міг би сказати, дивлячись на таке лице? Так, як я зараз вам розповідаю, здається, що це тривало довго, та насправді всі ці самозвинувачення промайнули в мене в душі за одну секунду. Й ось у цю саму мить ледве чутно, але чітко донеслися до мого слуху слова: «Мені соромно».

Висловлюючись образно, я міг би сказати, що ці слова мені прошепотіло моє власне серце. Вони обізвалися в моїх нервах, мов укол голки. Мені також стало «соромно», як і Нарасімі, й захотілося схилити голову перед чимось, що стоїть вище нас. Розтиснувши пальці, що вчепилися в плечі Нарасіми, я, як пійманий мною злочинець, із відсутнім поглядом завмер над люком до трюму.

Решту ви можете собі уявити й без моєї розповіді. Нарасіму відразу ж посадили до карцеру, а наступного дня відправили до військової тюрми в Ураґа. Не хочеться про це говорити, але ув’язнених там часто примушують «тягати ядра». Це значить, що цілими днями вони мусять переносити з місця на місце на відстань кількох метрів чавунні кулі вагою дев’ятнадцять кілограмів. Так от, якщо говорити про страждання, то нестерпнішим за це для ув’язнених немає нічого. Пам’ятаю, у Достоєвського в «Мертвому домі», який ви мені колись давали прочитати, говориться, що коли примусити арештанта багато разів переливати воду із цебра в цебер, то від цієї марної роботи той неодмінно заподіє собі смерть. А позаяк арештанти там дійсно зайняті такою роботою, то лишається тільки дивуватися, що серед них не буває самогубців. Туди-то й потрапив цей сигнальник, якого я спіймав, – веснянкуватий, боязкий, тихий чоловічок…

Увечері, коли я з приятелями-кадетами стояв біля борту і дивився на порт, який танув у сутінках, до мене підійшов Макіта й жартівливо сказав:

– Твоя заслуга, що взяли мавпу живою.

Мабуть, він думав, що в душі я цим пишаюся.

– Нарасіма – людина. Він не мавпа, – відповів я різко й відійшов од борту.

Решта, звичайно, здивувалися: ми з Макітою ще в кадетському корпусі були друзями й жодного разу не сварились.

Крокуючи палубою від корми до носа, я з теплим почуттям згадав, яким розгубленим був помічник командира, що турбувався про Нарасіму. Ми ставилися до сигнальника, як до мавпи, а він йому по-людськи співчував. І ми, бовдури, ще зневажали його – невимовна дурість! У мене зробилося кепсько на душі, я похнюпив голову. І знову закрокував уже темною палубою від носа до корми, стараючись ступати якомога тихше. А то, здавалося мені, Нарасіма, почувши в карцері мої бадьорі кроки, образиться.

З’ясувалося, що Нарасіма вчиняв крадіжки через жінок. На який строк його засудили, я не знаю. Принаймні, декілька місяців він просидів за ґратами: тому що мавпі можна вибачити і звільнити її від покарання, людині ж вибачити не можна.

Вересень 1916 р.