Читать книгу Брама Расьомон (збірник) - Рюноскэ Акутагава, Рюноске Акутаґава - Страница 12

Перед входом висіла ріденька тростинна запона, і крізь неї все, що відбувалося на вулиці, було добре видно з майстерні. Вулиця, що вела до храму Кійомідзу, ні на хвилину не залишалася порожньою. Пройшов бонза з гонгом. Пройшла жінка в розкішному святковому вбранні. Потім – рідкісне видовище – проїхав візок із плетеним очеретяним верхом, запряжений рудим биком. Усе це з’являлося в широких щілинах тростинної запони то праворуч, то ліворуч і, з’явившись, одразу ж зникало. Не змінювався лише колір самої землі на вузькій вулиці, яку сонце в цей надвечірній час пригрівало весняним теплом.

Молодий підмайстер, який байдуже дивився з майстерні на перехожих, раптом, ніби згадавши щось, звернувся до господаря-гончаря:

– А на поклоніння до Каннон-сама[63] як завжди народ так і суне.

– Еге! – відповів гончар дещо невдоволено, можливо, через те, що весь був захоплений роботою. А втім, у лиці, та й в усій зовнішності цього кумедного дідуся з крихітними оченятами та задертим носом злості не було нітрохи. Одягнений він був у полотняне кімоно. А на голові красувалася висока пожмакана шапка моміебосі, що робило його схожим на фігуру з картин уславленого на той час єпископа Тобу.[64]

– Сходити, чи що, й мені поклонитися? А то ніяк між люди не вийду, просто біда.

– Жартуєш…

– Що ж, поталанило б, так і я б увірував. Ходити на поклоніння, молитися в храмах – справа неважка, було б тільки за що! Та ж торгівля – тільки не з замовниками, а з богами та буддами.[65]

Висловивши це із властивою його віку легковажністю, молодий підмайстер облизнув нижню губу й уважно обвів поглядом майстерню. У критій соломою ветхій хатині на краю бамбукового гаю було так тісно, що, здавалося, досить тільки повернутись, і стукнешся носом об стіну. Але зате, в той час як по той бік запони шуміла вулиця, тут стояла глибока тиша; мовби під легким весняним вітром, який обвівав червонуваті глиняні тіла горщиків і глечиків, усе тут залишалося незмінним давним-давно, вже сотні літ. І здавалося, навіть ластівки, й ті з року в рік в’ють свої гнізда під стріхою цієї хатини…

Старий промовчав, і підмайстер заговорив знову.

– Дідусю, ти на своєму віку багато чого й бачив і чув. Ну як, і справді Каннон-сама посилає людям щастя?

– Справді. В давнину, чув я, це часто бувало.

– Що бувало?

– Та коротко про це не розкажеш. А почнеш розповідати – вашому брату воно й не цікаво.

– Жаль, адже й я не проти того, щоб увірувати. Якщо тільки поталанить, так хоч завтра…

– Не проти того, щоб увірувати? Чи не проти того, щоб поторгувати?

Старий засміявся, і в кутках його очей зібралися зморшки. Відчувалося, що він задоволений, – глина, яку він м’яв, почала набирати форму горщика.

– Помислів богів – цього вам у ваші роки не втямити.

– Мабуть, що не втямити, так от я й запитав, дідусю.

– Та ні, я не про те, чи посилають боги щастя, чи не посилають. Не розумієте ви того, що саме вони посилають – щастя чи нещастя.

– Але ж якщо воно вже випало тобі на долю, чого ж тут не зрозуміти, щастя це чи нещастя?

– Оцього-то вам якраз і не зрозуміти!

– А мені не так незрозуміло, щастя це чи нещастя, як оці твої розмови.

Сонце хилилося на захід. Тіні, що падали на вулицю, зробилися трохи довшими. Тягнучи за собою довгі тіні, запону проминули дві торговки з діжечками на голові. В однієї в руці була квітуча гілка вишні, певно – подарунок домашнім.

– Кажуть, так було і з тією жінкою, що тепер на Західному ринку тримає крамницю з пряжею.

– Ось я й жду не діждуся розповіді, дідусю!

Деякий час обидва мовчали. Підмайстер, пощипуючи борідку, байдужливо дивився на вулицю. На дорозі щось біліло, немов блискучі черепашки: мабуть, облетілі пелюстки квітів із тієї самої гілки вишні.

– Не розкажеш, га, дідусю? – сонним голосом промовив підмайстер трохи згодом.

– Ну гаразд, так тому й бути, розкажу. Тільки це буде розповідь про те, що сталося давним-давно. Так от…

Із таким вступом старий гончар почав свою розповідь. Він говорив статечно, неквапливо, як може говорити лише людина, яка не думає про те, довгий чи короткий день.

– Діло було років тридцять-сорок тому. Ця жінка, тоді ще дівиця, звернулася з молитвою до цієї самої Каннон-сама в храмі Кійомідзу. Просила, щоб та послала їй мирне життя. Що ж, у неї якраз померла мати, єдина її опора, і їй стало важко зводити кінці з кінцями, так що молилася вона не даремно.

Покійна її мати раніше була жрицею в храмі Хакусюся й певний час мала велику славу, але відтоді як рознеслася чутка, що вона знається з лисицею, до неї ніхто майже не ходив. Вона була моложава, свіжа, статна жінка, а при такій поставі – що там лисиця, й чоловік би…

– Я б ліпше послухав не про матір, а про дочку…

– Нічого, це для початку. Ну, коли мати померла, дівиця сама своїми слабкими руками ніяк не могла заробити собі на прожиття. До того дійшло, що вона, красива й розумна дівчина, почувалася ніяково навіть у храмі.

– Невже вона була така гарна?

– Так. Що вдачею, що лицем – усім гарна. На мій погляд, її не соромно було б показати де завгодно.

– Жаль, що давно це було! – сказав підмайстер, осмикуючи рукав своєї полинялої синьої куртки.

Старий пирхнув і неспішно продовжував свою розповідь. За хатиною в бамбуковому гаю невгамовно співали солов’ї.

– Двадцять один день вона молилася в храмі, й ось увечері в день закінчення терміну вона раптом побачила сон. Треба сказати, що серед молільників, які прийшли на поклоніння до цього храму, був один горбатий бонза, який весь день монотонно гугнявив якісь молитви. Мабуть, це на неї й подіяло, тому що, навіть коли її почало хилити в сон, цей голос усе ще докучливо звучав у неї у вухах – наче під підлогою сюрчали цвіркуни… І ось цей звук раптом перейшов у людську мову, й вона почула: «Коли ти підеш звідси, з тобою заговорить чоловік. Слухай, що він тобі скаже!»

Охнувши, вона прокинулась – бонза все ще ретельно читав свої молитви. А втім, щî він говорив, вона, хоч як старалася, розібрати не могла. У цю хвилину вона підсвідомо підвела очі й у тьмяному світлі непогасних лампад побачила лик Каннон-сама. Це був давно шанований, величавий, зворушливий лик. І ось що дивно: коли вона поглянула на цей лик, їй причулося, буцім хтось знову шепоче їй на вухо: «Слухай, що він тобі скаже!» Й тут-то вона зразу ж упевнилась, що це їй сповістила Каннон-сама.

– От тобі й на!

– Коли зовсім стемніло, вона вийшла з храму. Тільки вона почала спускатися пологим схилом до Ґодзьо, як дійсно хтось іззаду схопив її в обійми. Стояв теплий весняний вечір, але, на жаль, було темно, і тому не видно було ні обличчя цього чоловіка, ні його одягу. Тільки тієї миті, коли вона намагалася вирватись, вона зачепила його рукою за вуса. Так, у непідходящий час це сталось – якраз у ніч закінчення терміну молінь!

Вона запитала його ім’я – імені він не назвав. Запитала, звідки він, – він не відповів. Він твердив лиш одне: «Слухай, що я тобі скажу!» І, міцно обнявши, тягнув її за собою вниз по дорозі, все далі й далі. Хоч плач, хоч кричи – час був пізній, перехожих навколо нікого, так що порятунку не було.

– Ну а потім?

– Потім він затяг її до пагоди храму Ясакадера, і там вона провела ніч. Ну а що там сталося, про це мені, старому, говорити, мабуть, нема чого.

Старий засміявся, і в кутках його очей знову зібралися зморшки. Тіні на вулиці зробилися ще довшими. Літній вітерець змів до порога розсипані пелюстки вишні, і тепер вони білими цяточками виднілися серед каміння.

– Та чого вже там! – сказав підмайстер, ніби щось згадавши, і знову заходився щипати борідку. – Що ж, оце і все?

– Якби це все, не варто б і розповідати. – Старий, як і раніше, м’яв у руках горщик. – Коли зійшло сонце, цей чоловік – певно, так уже судилося йому – сказав їй: «Будь моєю дружиною!»

– Та невже?

– Коли б не було в неї віщого сну – інша річ, ну а тут дівчина подумала, що так бажає Каннон-сама, і тому ствердно кивнула. Вони для порядку обмінялися чарками,[66] і він зі словами: «Це тобі для початку!» – виніс із глибини пагоди дещо їй у подарунок: десять шматків візерунчастої тканини й десять шматків шовку. Еге, така штука тобі, хоч як старайся, мабуть, не під силу!

Підмайстер посміхнувся й нічого не відповів. Солов’ї більше не співали.

– Невдовзі цей чоловік сказав їй: «Повернуся ввечері!» – і поспішно кудись пішов. Лишилася вона сама, й туга обняла її ще дужче. Хоч яка вона була розумниця, та після всього, що сталось, у неї, звичайно, руки опустилися. Тут, аби якось розважитись, вона так, випадково, заглянула в глиб пагоди – скільки там було всякого добра! Що парча та шовки! Там стояли незліченні скрині з усякими скарбами – коштовним камінням, золотим піском. Од усього цього навіть у хороброї дівчини тьохнуло серце.

«Всяко буває, та якщо в нього такі скарби, сумніву немає. Він або злодій, або розбійник!»

Досі їй було тільки тоскно, та від такої думки зробилося на додачу страшно, й вона відчула, що більше тут їй не витримати ні хвилини. Справді, якщо вона потрапила до рук злочинця, хто знає, що ще чекає на неї попереду?

Вирішила вона тікати й кинулася було до виходу, та раптом із-за корзин хтось її хрипко гукнув. Само собою, вона злякалась – адже вона думала, що в пагоді немає ні душі. Дивиться – якась істота, чи то людина, чи то трепанг, сидить, згорнувшись, між нагромадженими кругом мішками із золотим піском. Виявилося, це монахиня років шістдесяти, згорблена, низенька, вся в зморшках, з очима, що гнояться. Чи здогадалася стара, що задумала дівчина, чи ні, тільки вона вилізла з-за мішків і привіталась улесливим голосом, якого не можна було від неї очікувати, судячи з її вигляду.

Особливо боятися було нічого, та дівчина подумала, що, коли вона видасть свій намір утекти звідси, буде погано, й тому хочеш не хочеш обперлася на скриню й мимохіть повела звичайну житейську розмову. Стара повідомила, що живе в цього чоловіка у служницях. Але варто було дівчині завести розмову про його ремесло, як стара чомусь замовкала. Це тривожило дівчину, до того ж монахиня була глухувата і сто разів перепитувала одне й те саме. Все це дівчину засмутило мало не до сліз.

Так тривало до полудня. Й ось, поки бесідували вони про те, що в Кійомідзу розпустилися вишні, про те, що завершено побудову мосту Ґодзьо, монахиня задрімала, мабуть, од старості. А можливо, це сталося тому, що відповідала дівчина ліниво. Тоді дівчина, вибравши хвилину, тихенько підкралася до виходу, прислухалася до сонного дихання старої, відхилила двері й виглянула назовні. На вулиці, на щастя, не було ні душі.

Якби вона відразу ж і втекла, нічого б далі й не було, та вона раптом згадала про візерунчасту тканину та про шовк, які отримала вранці в подарунок, і тихенько повернулася за ними до скринь. І ось, спіткнувшись об мішок із золотим піском, вона ненароком зачепила за коліно стару. Серце в неї завмерло. Монахиня злякано розплющила очі й спершу ніяк не могла второпати, що до чого, та потім раптом як навіжена вчепилась їй у ноги. І, ледве не плачучи, щось швидко забурмотіла. Із тих уривків, які вловлювала дівчина, тільки можна було зрозуміти: якщо, мовляв, дівчина втече, то їй, старій, це обійдеться дорого. Та оскільки залишатися тут було небезпечно, то дівчина зовсім не схильна була прислухатися до таких слів. Ну, тут вони врешті-решт і вчепились одна в одну.

Билися. Хвицалися. Кидали одна в одну мішки із золотим піском. Такий здійняли гармидер, що миші ледь не попадали зі сволоків. До того ж стара билась як скажена, тож, незважаючи на її старечу неміч, подужати її було нелегко. І все-таки, певно, далася взнаки вікова різниця. Коли невдовзі по тому дівчина з візерунчастою тканиною і шовком під пахвою, задихаючись, вибралася за двері пагоди, монахиня лишилася лежати нерухомою. Про це дівчина почула вже потім – її труп, із закривавленим носом, з ніг до голови обсипаний золотим піском, лежав у напівтемному кутку долілиць, ніби вона спала.

Дівчина ж утекла із храму Ясакадера, і коли нарешті показалися більш населені місця, зайшла до знайомого в Ґодзьо-Кьоґоку. Знайомий цей теж дуже бідував, але, можливо, тому, що вона дала йому лікоть шовку, заходився поратися по господарству: приготував ванну, зварив кашу. Тут вона вперше полегшено зітхнула.

– Та й я нарешті заспокоївся!

Підмайстер витяг із-за пояса віяло і спритно розкрив його, дивлячись крізь запону на вечірнє сонце. Щойно між ними й призахідним диском сонця промайнули з гучним реготом декілька похоронних факельників, а тіні їхні ще тяглися бруківкою…

– Значить, на цьому й по всьому?

– Одначе, – старий похитав головою, – поки вона сиділа у знайомого на вулиці, раптом зчинився гамір і пролунали злостиві крики: погляньте, ось він, ось він! А позаяк дівчина почувалася замішаною в темну справу, в неї знову тьохнуло серце. Раптом той злодій прийшов розквитатися з нею? Або за нею женеться сторожа? Від цих думок каша не лізла їй у горлянку.

– Та невже?

– Тоді вона тихенько виглянула із щілини відхилених дверей: оточені зіваками, врочисто йшли п’ятеро-шестеро стражників; їх супроводжував начальник сторожі. Вони вели зв’язаного чоловіка в порваній куртці, без шапки. Видно, піймали злодія й тепер вели його, щоб на місці з’ясувати справу.

Цей злодій – чи не той самий, що забалакав до неї вчора ввечері на схилі Ґодзьо? Коли вона побачила його, її чомусь почали душити сльози. Так вона мені сама говорила, але це не значить, що вона в нього закохалася, зовсім ні! Просто, коли вона побачила його зв’язаним, у неї відразу защеміло серце, і вона мимоволі розплакалась, он як це було. І справді, коли вона мені розповідала, я сам засмутився…

– Еге…

– Так от, перш ніж помолитися Каннон-сама, треба подумати!

– Одначе, дідусю, вона ж після цього все-таки вибилась із злиднів?

– Мало сказати «вибилась», вона живе тепер у повному достатку. А все завдяки тому, що продала візерунчасту тканину та шовк. Виходить, Каннон-сама дотримала свого слова!

– Так хіба погано, що з нею все це приключилось?

Зоря вже пожовкла й померкла. То там, то тут ледве чутно шелестів вітер у бамбуковому гаю. Вулиця спорожніла.

– Убити людину, стати дружиною злодія… на це треба зважитись…

Засуваючи віяло за пояс, підмайстер підвівся. І старий уже мив водою з кварти вимазані глиною руки. Обидва вони мовби відчували, що і в призахідному весняному сонці, й у їхньому настрої чогось бракує.

– Хай там як, а вона щасливиця.

– Куди вже!

– Ясна річ! Та дідусь і сам так думає.

– Це ж я, чи що? Ні, красно дякую за таке щастя?

– Он як? А я б із радістю взяв.

– Ну так іди, поклонися Каннон-сама.

– Ото-от. Завтра ж засяду в храмі!

Січень 1917 р.