Читать книгу Жесть - Сашко Ушкалов - Страница 2

– Звідки в тебе мавпа? – питаю я.

– Турки, – каже він, – матроси з турецького корабля подарували.

– Що, просто так взяли й подарували?

– Нє, – заперечно хита він головою, – вона лишайна була, а я її виходив.

– Дивно, – кажу.

– Шо дивно? – не розуміє Сява.

– Ну, де вона могла підчепити в морі лишай?

– Та хезе, – знизує він плечима. – Може, від матросні… Вони ще ті мудаки…

– В смислі?

– Ну от уяви, сиджу я на пляжі… Вечір, нема нікого. А вони метрів за п’ятдесят од берега на шлюпці кудись гребуть. І тут один із них кричить, коротше, мені: «Абазан!»

– Як-як?

– Абазан… Це матюк по-їхньому, по-турецьки. І мене, значить, переклинює просто. Оце, думаю, сраті турки, тут собі, у мене на батьківщині, таке дозволяють… Потоплю сук… А вода холоднюча, градусів десять. Ото я прямо в лахах лізу в море й пливу. Аж тут хуяк… Хтось на мене застрибує і почина топить… Я на дно. Води, блін, наглитавсь. Ледь не всрався з переляку… Виплив, коротше, а воно мавпа – і лапи свої до мене тягне, верещить, вилізти на мене пробує, наче я острів який… А я так у голові все прокручую. Оце, думаю, якого я взагалі пливу до тих блядських турків? Може, вони не «абазан» кричали? Може, «абізян»? І оце я пливу їх топити, а сам же взагалі неправий. А оця ось, – Сява незлостиво штурхнув мавпу під бік, – поки я думав, ще раз вилізла мені на голову й почала топить. Виплив я, коротше, допер її до берега… Лежу. Вона поруч віддупляється. Турки, чую, ржуть, бляді… Оце так ми й стрілись, – зітхнув Сява сентиментально, ніби говорив про свою кохану після тридцяти років подружнього життя.

Був листопад. Темрява поволі сповзала на центральний пляж Ялти.

* * *

Після дев’ятого класу душа в Сяви якось ні до чого не лежала. Його мама, завідувачка одного приморського пансіонату, бачила це і, як кожна мати, сильно непокоїлась за долю свого роздовбая.

– От дивись, – часто казала вона йому за сніданком, – дев’ять років ти бив байдики в школі. І що? Що ти збираєшся робити далі? Ховатимешся в мене під спідницею?

– Ма, – мимрив Сява, – яка спідниця? Ти феміністка, ти все життя в штанях. Баті он заїхала праскою, коли він оце востаннє приходив. Мене теж не любиш. Ну яка спідниця?

Мама зітхала й починала лобову атаку.

– Славік, – казала вона, – твій батько мудак і жеребець. Та зараз мова не про нього, а про тебе. Я не хочу, щоб ти був такий, як він. Тому й питаю: чим ти будеш займатись по життю, чим будеш заробляти? Ти, головне, придумай, а я тобі на перших порах поможу грошима. Не сиди без діла. Добре?

– Добре, – буркав Сява й брав пару тижнів на роздуми, намагаючись підійти до справи по-серйозному.

– Ма, – приходив він до неї по тому, – я, кажись, придумав.

– Викладай, – кивала вона.

І Сява намагався викласти все якомога чіткіше.

– Ма, – казав він, – я прочитав кілька підручників з маркетингу… І там всі говорять, що в бізнесі головне – емоції. Є емоції, значить, є бізнес. Бізнесу без емоцій гайки.

– Ближче до діла, – починала дратуватись мама, шукаючи ключі від пригнаного з Польщі «фольксвагена».

– От, – казав Сява, – бачиш, ти вже нервуєш. Значить, я викликаю в тебе емоції. Правду там пишуть.

Основна ідея Сяви полягала в тому, щоб продавати емоції, тобто не те щоб продавати, а скоріше – розстрілювати. Він хотів відкрити на набережній тир, але не простий тир, а, як він говорив, «емоційний».

– Уяви, мам, приходить у тир мужик і каже: «В мене теща сука, жити не дає, дихати не можу, гризе мене, як бобер молоду березу…» А я йому: «В тебе є її фотка?» Він приносить мені фотку, я її швиденько проектором у повен зріст на стіну, а потім він по ній пуляє! Це буде бомба! Гроші лопатою гребтимем!.. Шо скажеш?

Мама лиш мовчки зиркала на праску.

Літо тим часом добігало кінця, і треба було щось вирішувати. Сява вирішувати не поспішав, відповідно, вибір за нього зробила мама-феміністка, після чого він іще два з половиною роки протирав штани в технікумі, так і не ставши агрономом.

– Ти, головне, довчись, – казала йому мама. – Отримаєш диплом, я тебе прилаштую в одну контору по знайомству, будеш помічником директора. Контора надійна, завжди буде на плаву. Вони возять по морю турецькі овочі. Будеш на закупках, тому читай більше про овочі, малий. Ти повинен у них тямити.

– Ма, – хнюпився Сява, – овочі – це не зовсім те, чим би я хотів займатись. Овочі не викликають у мене емоцій.

* * *

З технікуму Сяву вигнали після того, як він показав своєму науковому керівникові перший розділ диплома. Тема звучала приблизно так: «Використання конопель у народному господарстві». Починався диплом красивою й правильною фразою: «Коноплі (маріхуана) – це однорічна трав’яниста рослина родини конопляних (Cannabaceae)». Перший і другий параграфи були витримані в межах аграрної етики й моралі, а от далі Сява відійшов від плану наукового керівника вбік власних наукових інтересів: передостанній параграф називався «Порівняння індіки та сатіви за психотропними властивостями», а останній – «Симптоми й особливості інтоксикації канабіноїдами». Усе, може б, і обійшлося, якби Сява не піддався емоціям. Обговорюючи з науковим керівником передостанній параграф, він, ніби який татарин на Ай-Петрі, запропонував провести дегустацію. Науковий керівник погодився майже без вагань. За дегустацією їх і застукав на курилці завкаф – почесний громадянин міста й кавалер медалі «За освоєння цілинних земель»… Сяву викинули на вулицю того ж таки дня. Наукового керівника залишили, але ціле півріччя ганьбили на щотижневих педрадах.

Отак мамина ідея пов’язати Сявине майбутнє з овочами накрилась мідним тазом. Правда, уже за кілька тижнів мама дістала підроблений диплом випускника медінституту, тож її син став працювати в санаторії. Сяву прикріпили до процедурної, і вже невдовзі він опанував таку дивовижу, як душ Шарко.

* * *

Місцевий сантехнік Василич завів Сяву до кабінету. Сява був у білому халаті й сором’язливо переступав з ноги на ногу.

– На, – сказав Василич і вручив Сяві шланг, приєднаний до пульта з кількома кранами й кнопками. – Осьо кран з холодною водою, а осьо з гарячою. Цьою ось хернею регуліруєш давлєніє – од трьох до чотирьох атмосфер. Цель должна стоять на растоянії чотирьох метрів, іначе покалічиш. Всьо, пішов я товчок справлять. У мене там гавно на шостому етажі плава…

І Сява став чекати. Десь за півгодини у двері постукали.

– Да-да, – відповів Сява поважно.

До кімнати зайшла жінка. Важила вона кілограмів сто сорок, та Сява злякався аж тоді, як вона стала роздягатись. Роздяглась до купальника, залізла в щось, що нагадувало душову кабінку, і повернулась до Сяви сракою. Панікуючи, Сява чомусь подумав, що з її купальника можна було б пошити нехерове вітрило… Аби не випробовувати долю, Ся-ва відкрутив кран з холодною водою й поставив вентиль на чотири атмосфери, як і казав Василич. Шланг захрипів. За мить він видав потужний струмінь, що врізався в товстелезну сідницю, вибивши в целюліті ямку. Сява провів шлангом угору, потім униз – на сідниці лишилась продовгувата вм’ятина. Тітка тим часом задоволено порохкувала.

* * *

Перші два місяці роботи докорінно змінили Сявину психіку. На початку третього він був близький до божевілля. Целюлітні жінки з якогось дива йому довіряли. Довіряли й розказували про свої проблеми. Він мовчки слухав – їм було цього досить. Серед його постійних клієнток опинилась і шкільна географічка Тамара Миколаївна.

– Славік, – говорила вона, – ти думаєш, я оце від хорошого життя на душ записалась, витрачаю свої вчительські копійки, принижуюсь перед бувшим учнем? Нє, Славік, це не від хорошого життя. Я своєму чоловікові завжди подобалась, аж доки в нього там щось не заладилось на заводі.

Сява не зовсім розумів, як любов до жінки може залежати від проблем на заводі, та все одно казав:

– Тамара Миколаївна, все у вас буде добре, от побачите.

– Де вже там, – зітхала вона. – Звідки тому добру взятись? Ти от послухай. Приходить він із заводу, злий такий. Я йому тарілку борщу, а він мені: гівняний борщ. Я йому: сам ти гівняний. А він як грюкне кулаком по столу, як закричить: ти, кричить, тільки собі їдло нормальне готуєш, он яка жирнюча, а я… я що, на нормальний борщ не заслуговую? Ну, я йому ту тарілку на голову хлюп. Він як скочить, як кинеться до мене, а я його візьми та й штовхни… То він так – брик і вдаривсь головою об батарею… І все. Розумієш, Славік. Нема сім’ї, спимо по різних кімнатах. Не говоримо тижнями. Він на завод ходить, а я в школу й на душ оце…

Далі було гірше. Целюлітні жінки стали з’являтись йому в снах і вимагати від нього сексу. Сява пробував тікати, та вони були скрізь. Урешті-решт товстухи заганяли його в глухий кут, обступали щільним кільцем і починали зривати з нього халат і спортивки. Сява осунувсь, знов почав курити траву, а перед сном жлуктив міцне кримське вино, що відгонило паленим цукром і пластиком.

* * *

Видряпатися з депресії Сяві допоміг той самий підручник з маркетингу. Сява читав його на ніч, сторінка за сторінкою, як Біблію, аж доки не дійшов до розділу «На кожен товар є свій покупець». «Маючи партію неходового товару, – ділився досвідом автор, – головне, не впадати у відчай. Скажімо, у вас є контейнер китайських кедів, які рвуться вже після першого взування. Не біда! Спробуйте продавати їх у зоомагазині. Та він же божевільний! – мабуть, подумаєте ви про мене. А ось і ні. Звернімось до статистики. Британські вчені стверджують, що близько 73 % власників котів і собак страждають через те, що їхні улюбленці регулярно бурять у залишене без нагляду взуття. Поверніть товар під правильним кутом – і він викличе правильні емоції!»

«Шо я маю? – міркував Сява, до якого ніяк не приходив сон. – Я маю кілька десятків целюлітних бабег у купальниках. Як розвернути їх під правильним кутом?…»

Коли надворі вже почало світати, Сява раптом збагнув, що річ не в куті, під яким слід розвертати товар, а в тому, щоб цей товар взагалі хтось побачив – розвертатися під різними кутами товар і сам зможе, бо він іще здатен рухатись, ну принаймні сяк-так долазити до його кабінету.

Тривожно подрімавши ще трохи, Сява встав, перерахував заначку й подався до найближчого маркету електроніки, де придбав кілька веб-камер середньої паршивості. По дорозі до пансіонату він купив пару пляшок для Василича. Бувалий сантехнік більш ніж правдиво зімітував поломку душу Шарко, тож кабінет цілий день стояв на ремонті. Цього часу цілком вистачило для того, щоб Сява перетягнув на роботу старенький пентіум і як слід замаскував камери.

Тепер залишалось тільки переконати матінку-феміністку, що в кабінеті душу Шарко повинен бути інтернет.

– Інтернет? – спитала вона Сяву. – Це ж душ Шарко для ходячого целюліту… Нащо там інтернет? Слава, що ти городиш?

– Ма, – почав штовхати Сява заготовлений уночі спіч, – він там для розвитку нашого кабінету. Ти ж сама казала, шо вже давно не Союз… Казала?…

– Ну казала, – закліпала очима мама, не розуміючи, до чого він веде.

– От і я про це. Я для кабінету зроблю сторінку в контакті, клієнти прямо через неї записуватимуться на прийом, консультації там будуть отримувати… з дому не виходячи прямо… Це сервіс… це тобі не прийшов і чергу вистояв… Хороший сервіс – хороші емоції, хороші емоції – хороший бізнес.

Мама аж рота роззявила з подиву.

– Однокласники? – спитала вона після тривалої паузи.

– Шо однокласники? – не врубився Сява.

– В однокласниках будем представлені? – по-діловому поцікавилась мама, чи не вперше в житті розмовляючи із Сявою не як з роздовбаєм, а як з цілком адекватним членом суспільства.

– Ясна річ, – кивнув той, і вже наступного дня в кабінеті Шарко був інтернет.

* * *

Адміни німецького еротичного відеочату погодились на трансляцію майже одразу, незважаючи на те, що Сява спілкувався з ними за допомогою гугл-транслейта. Товар викликав правильні емоції. Американці довго випитували, чи всі моделі повнолітні. Сява, користуючись тим-таки транслейтом, спитав: де вони бачили, щоб у неповнолітніх було стільки целюліту? «Ну, в житті всяке бува», – відповіли йому американці й теж погодились. З росіянами, попри відсутність потреби користатися гугл-транслейтом, не зрослось. Ті почали вимагати копії паспортів моделей, тому залишились без видовища…

Результати перевершили всі сподівання. За перший місяць на Сявин інтернет-гаманець крапнуло 950 баксів. Наступний місяць був удвічі прибутковіший. Сява не міг натішитись і, нарешті, почав ловити від роботи кайф. Так тривало аж до травня.

* * *

Обідню перерву олігарха Корчагіна назвати вдалою було важко.

– Натусік, – прохрипів він секретарці, яка ввійшла до його кабінету, – дай щось, щоб мені стало краще…

– Вам погано, Ілля Петрович? – затремтіла секретарка, знаючи, що в шефа ніколи не було проблем зі здоров’ям.

– Мені дуже погано, – хапаючи ротом повітря, кивнув той, – я б сказав… хуйово…

* * *

Вечір олігарха так само був не з приємних.

– Ольга Павлівна, – стартував він з порога на тещу, щойно опинився на ґанку її помешкання, – скажіть, вам чогось у цьому житті не вистача?

– Ілюша, – виставила вперед обидві долоні теща, – по-перше, не кричи на матір своєї дружини, а по-друге, чого це ти довбеш мене філософськими питаннями?

Корчагін осікся. Ніде правди діти, теща, колишній заводський бухгалтер, рідко коли лізла за словом у кишеню.

– Ольга Павлівна, давайте начистоту, – уже спокійніше почав Корчагін. – Те, що ви зараз почуєте, як мамі моєї дружини, може вам не сподобатись…

– Ти зраджуєш Мариночку? – звела брови теща.

– Ні… – позадкував Корчагін. – Просто я дивлюсь в інтернеті все, що мені хочеться…

– Ілюша, я тебе не зовсім розумію… Усе нормально, ти здоровий?

– От і я, – мовив Корчагін, – не дуже вас розумію. Вам що, грошей мало? Чи це у вас вікове?…

– Послухай мене, Ілюша, чого це ти думаєш, що я буду терпіти твоє хамство?

– А чого це я, – схопився за голову Корчагін, – на сайті, де всякі там… показують себе за гроші, раптом бачу свою тещу?

* * *

– Знайди і скинь цього гівнюка з Ай-Петрі… – просичав Корчагін у слухавку, говорячи з начальником своєї спецслужби.

Карета швидкої з тещею на борту саме відчалювала від будинку. Сіялась мжичка. Корчагін глянув у приморські небеса – вони були вологі й непроглядні, як скло його джипа.

– Слухай, – спитав він того-таки начальника, набравши його хвилин за сорок, – ви його ще не скинули?

– Ні, – відповів начальник захекано. – Оце якраз тягнемо підараса на зубець. Ще метрів тридцять.

– Значить так, – видихнув Корчагін, – не треба його кидати.

– Шеф, а шеф, – заканючив начальник, як трирічний пацан, – ну давай його скинемо.

– Ні, – відрубав Корчагін.

– Ну добре, – зітхнув начальник. – А що з ним робити?

– Дайте йому пизди, – подумавши, сказав Корчагін, – та не калічте…

– Іще раз?

– Що ще раз?

– Пизди…

– А ви вже?

– Ну, – буркнув начальник.

– Коли?

– Та… як знайшли, так зразу…

– Наказ такий був? – став дратуватись Корчагін.

– Ну шеф, ну чого ти? – пішов у контрнаступ начальник. – Сам подумай, яка різниця?… Усе одно з Ай-Петрі!..

– Зам’яли, – буркнув Корчагін.

– Так що з ним робити?

– Ходити може?

– Може… мабуть… – не зовсім упевнено промимрив начальник.

– То нехай собі йде, а ви по домах.

– І все? – не повірив начальник.

– Ні, – похитав головою Корчагін, хоч ніхто його не бачив. – Скажіть йому, щоб більше ніколи не муляв мені очі. Ніколи й ніде. Бо тоді точно полетить з Ай-Петрі…

* * *

– Слухай, – питаю, – а що ви тут взагалі робите?

– Ми тут, – пояснює Сява простодушно, – бухаємо.

– Що, і мавпа?

– Угу, – киває Сява. – Кажу ж, матросня подарувала… Вона бухала й курила, як паровоз. Та, сам розумієш, криза… Ці її випендрози мені не по кишені. Ох і ламало ж її без сигарет! Роздовбашила мені всю хату нах… То ми тут бухаємо час від часу… Я тут це… любов свою стрів.

– Ностальгія?

– Хезе… – знизує плечима Сява. – Не знаю, як це назвати.

– Що, засмагала тут у купальнику?

– Нє, вона не така, – хита головою Сява й кривиться, ніби засмагати на центральному пляжі – моветон.

– Вийшла з хвиль?

– Стібеш? – знову кривиться Сява, але враз м’якне. – Діло так було… Тільки ти не це… Ми тут бухали, – каже він і показує на мавпу, – осінь якраз була, така пора, як зараз. Усе пам’ятаю…

– Угу, – підштрикую я.

– І от, коротше, спускається вона з набережної… Спускається і йде он до тієї каменюки, бач?

Я глянув туди, куди він показував. Там і справді був чималий валун, вкритий мулом.

– А потім ставить на неї шось таке маленьке, волохате. Ми здалеку навіть не зрозуміли, шо то таке, аж доки воно не стало дзявкати. Тільки дзявкати воно стало пізніше… Вона, знач, відходить метрів на п’ять од каменюки, зніма з плеча фотоапарат, стає на коліно й почина оце шось фоткать… – Сява замовк, немов не міг знайти підходящих слів, щоб змалювати подальші події.

– Ну? – питаю я. – І що далі?

– Баклан! – видихає, нарешті, він перегар мені прямо в лице.

– Що?…

– Баклан!

– Чувак, – кажу, – не стартуй.

– Та хто стартує?… Кажу ж, баклан, великий сірий такий баклан. Валить згори в піке, закладає таку нехілу петлю та… їблись… Хапає те, шо на каменюці стояло, і давай зйобувать у відкрите море… Так і було, клянусь… І от тут воно задзявкало. Ми, коротше, вкурили, шо то собака. І кусається, видно, блядь, бо метрів за двадцять од берега баклан його кинув од гріха подалі.

– Слухай, – кажу, – що ти мені втираєш?

– Обгрунтуй!.. – заводиться Сява.

– Це життя, – обґрунтовую я, – а ти мені втираєш…

– Це, – цідить він крізь зуби, – моє життя… І якшо у твоєму житті це схоже на тьорки, то це твої проблеми, братішка. А в моєму житті ця жесть була. Не віриш? – ледь не кричить він. – Так на хуй з пляжа!

– В якому смислі? – спокійно питаю я.

– В прямому, – заспокоюється й Сява.

– Лади, – кажу. – А далі що було?

– Ну, – розводить він руками, – ми сидимо, значить… А вона бере й починає стягувать із себе лахи. Можеш уявити красиву тьолку на осінньому пляжі в трусах і в шкірянці?

– Якщо постараюсь…

– Отож і воно… А мені й уявляти нічого не треба було. Така тьолка, капець!..

Я кивнув і глибоко затягнувся.

– Підриваюсь я, значить, і бігом до неї. А вона вже куртку встигла скинути і в самій футболці мерзлякувато так тулить у воду, по коліна вже десь. Влетів я за нею, не роззуваючись, витяг на берег, поставив на ту каменюку, з якої баклан цуцика спиздив, а та труситься й кричить на мене, пусти, мов, дебіл, Мішель тоне, Мішеля треба рятувать. Спокуха, мала, кажу, зараз витягнем твого собаку. Хто, кричить вона, ти його витягнеш? Пусти, кричить, бо вкушу. Спокуха, кричу вже і я, спокуха! Вітьок зараз усе зробить.

– Вітьок? – питаю я. – Хто такий Вітьок?

– Він, – тицяє Сява на мавпу. – Японський макак, до речі. Вітьок, привітайся.

Вітьок неохоче тягне мені лапу. Я тисну. Очі у Вітька, як дві великі перестиглі чорні смородини.

– Вітьок нормально плава? – питаю.

– Ага, – киває Сява. – Ми влітку так бабки заробляли. Атракціон: фігачиш у море м’яч, а Вітьок за ним пливе. Він японський макак, вони ого-го як плавають. Я, значить, і кажу Вітьку: дістань собаку. Той без охоти, але поліз у воду. Дістав. Приплив назад. І от, значить, картина. Стоїмо: я по яйця мокрий, Вітьок з цим йобаним чихуахуа і вона на каменюці в трусах і в футболці…

– Чим же, – питаю, – вона тобі так сподобалась?

Сява поринув у роздуми. По його вицвілих очах я бачив, що він зараз десь далеко-далеко, за тисячі миль звідси.

– Точно, – сказав він, – не знаю… Може, безпомічність… Може, ще шось… Та слухай: вириває вона у Вітька свого Мішеля й почина з ним сюсюкатись, а паралельно, значить, пробує вдягтись, та нічо в неї не виходить. На нас ноль вніманія. Нас ніби й нема. Я адідаси нові, по ходу, втопив, Вітьок – той узагалі як хлющ мокрий, у шерсті водоростей повно. Пішли, кажу йому, пішли додому, а то кашляти будеш. Ну, ми й почесали на набережну. Та тут чую, вона за нами лопоче. Стій, кричить. Спинились. Дякую, каже мені. Йому дякуй – показую на Вітька… Ладно, каже вона, не звертаючи на Вітька уваги, поїхали. Бере мене за рукав і тягне кудись. Притягує, значить, до запаркованого «Ленд Ровера», зніма його з сигналки, відкрива двері. Давай, каже, вантаж мавпу. Це Вітьок, говорю їй. Пофіг, відповіда вона, вантаж швидше, я змерзла. Я Вітька на заднє сидіння, сам заліз до нього, сідуха мокра… коротше, засрали півсалону. А вона шось у багажнику риється, потім сіда на переднє, кида мені рушник. Витирай, каже, а сама свого чихуахуа тре. Я Вітька витер, той ожив ніби, вмостивсь зручніше, роззирається. А вона чихуахуа тре й тре… Перестань, кажу, терти, а то зітреш, він і так малий. Ти, відповіда вона, за мавпою слідкуй. Це Вітьок, знов кажу я. Пофіг, знову каже вона й дає по газах.

Їдемо на Лівадію, зарулюємо у двір триповерхової доміни. Пішли, каже вона, і мавпу бери. Ну, я йду. А шо робити? Заходимо. Назустріч жінка така років під сорок. Це, каже вона їй, мої друзі, а потім на мене позира. Як тебе звати? Слава, відповідаю, Слава і Вітя нас звати. Дивлюсь, у жінки очі по гривні, але все по етикету – дуже приємно, каже, Слава і Вітя, мене звати Марта. Заходьте, будьте як удома. Чаю, кави? Спасибі, кажу, взаємно приємно, а сам думаю: ні хуя собі, попав у дворянське гніздо. І відчуваю, шо треба якусь приємність сказати. Ну й говорю: у вас, говорю, дуже красивий будинок і дуже гарна дочка. Дякую, каже Марта, але в мене син вашого віку, а я покоївка. Знаєш, як мені соромно було?… Піднялись на третій поверх, до кімнати її. Я такі тільки в кі-ні бачив – у футбол можна грати. Ліжко кілометрове, фотки її скрізь на стінах. Статуя якась у повен зріст, а на статуї ліфчики висять. Розові в основном. І от знаєш, шо мене збісило?

– Ліфчики?

– Нє…

– Мене збісило те, шо коли людина багата, то вона дума, шо їй усе можна. Ми стоїмо з Вітьком посеред кімнати, а вона йде до шафи і всі лахи з себе скида на підлогу. Так і стоїть гола, порпається в шафі, шукає там шось. На нас ноль вніманія. От ти б роздягся перед незнайомим мужиком?

– Перед мужиком ні.

– Лади, – каже Сява. – Ти ж мужик, вибач, не подумав… А перед жінкою ти б роздягся?

– Та не знаю… Слухай, може, вона тебе просто хотіла?…

– Подивись на мене, – зітхає Сява, – бачиш, як я галімо виглядаю? Так от, тоді я виглядав не краще… Не могла вона мене хотіти. Я її хотів, чесно кажу. А вона мене точно ні… І от вона повертається до мене й пита: голодний? Розумієш, стоїть гола й таке мене пита. Да, говорю я їй, а сам думаю: от гівно, я ж у душі був учора, від мене, мабуть, штиня, як від комбайнера. Добре, каже вона, бо я теж. Ти де живеш? На Кривошти, відповідаю. О’кей, каже вона й почина збиратись. А мавпа теж? Угу.

Спускаємось ми вниз, Марта проводжає мене недобрим поглядом. Сука, думаю, ми ж із тобою одної крові, ми ж типу… комбайнери. Чого ж ти на мене гниєш, мать? На все добре, каже вона мені навздогін, приємно було познайомитись. До побачення, буркаю, у вас дуже гарний будинок. Вітьок весь цей час висить у мене на плечі й до неї шкіриться. Він коли на людину шкіриться, значить, вона йому не сподобалась… Приїжджаємо ми, значить, у «Софію». Ресторан цієї, як її, бля…

– Якої?

– Ну, цієї… Засєнтябрі-і-іло за окно-о-ом, засєнтябрі-і-іло-о-о… – тягне повз ноти Сява хриплим голосом.

– Ротару чи що?

– Точно, – киває Сява. – Ти, головне, нічо не подумай. Я її пісень не знаю. Просто цю мама співа, коли настрій херовий… Я кажу їй: мене туди в спортивному не пустять, дарма ми сюди їхали. Ти зі мною, каже вона, тобто, в принципі, й мавпу твою могли б додому не завозити. Заходимо, значить, сідаємо. Біжить до нас гарсон. Біжить, бля, аж столи перестрибує. Розклав меню, чотири рази вклонивсь. Я за тебе виберу, добре? – каже вона. Я киваю, а сам меню продивляюсь. Значить так, – каже вона знов, – ти будеш «фін де клер». А я якраз на тій сторінці, де ці фіндеклери, і розумію, що тарілка, бля, 700 гривень. І тільки я хотів їй сказати шось типу: та нє, мала, я краще який супчик посьорбаю, тут є супчики?… Як мене хтось хапає за шкварник і перекида зі стільця. Ну от, думаю, лежачи на нів’їбезно красивому килимі, а ти казала, шо можна і в спортивному. Отак і довіряй. Аж тут переді мною хтось присіда. І як ти думаєш, кого я бачу? Я бачу того урода, шо ледь не скинув мене з гори. А стіл із нею почина поступово віддалятись, тобто мене позорно тягнуть по підлозі на вихід. Я не пручаюсь. А на фіга? Ну пручатимусь я, хто мене рятуватиме, Ротару чи шо? І тут вона підривається з-за столу й кричить, мов, шо це за хрінь така? Ну й називає, мабуть, прізвище свого татка. Моя срака зразу ж перестає їхать по килиму. Це хто, питають у неї і показують на мене. Це мій хлопець, каже вона. Добре-добре, кажуть їй. Значить так, твій хлопець поки шо посидить у нас у машині. Забрати його зможеш із татком. Витягують вони мене назовні. Правда, не пиздять, бо першого разу почали пиздити прямо там, у кабінеті. І запихають мене в ту саму беху на заднє сидіння. Так і сидимо, посередині я, а по боках амбали.

* * *

– Так, сонечко.

– Па, – каже вона, – у нас тут із другом проблеми. Ти не міг би під’їхати?

– Гаразд, – погоджується він. – Куди?

– У «Софію»…

– Так, – повторює батько, – у «Софію», значить… А що за проблеми?

– З цим, – зітхає вона, – з другом твоїм. У нього ще око сіпається…

– Слухай, – вкрадливо питає батько, – а що за друг із тобою?

– Ну па, ну яка різниця, кажу ж, що проблеми з цим твоїм…

– Значить так, – заспокоює її батько, – з Корчагіним у тебе не може бути проблем. То що за друг, я тебе питаю.

– Ну, це складно пояснити…

– Сонечко, ти все-таки спробуй.

– Я сьогодні його зустріла… Мішель… ну, він… у море впав. Далеко в море…

– Мішель?… – перепитує батько. – Упав у море? Як це так?

– А так… Його баклан украв, а друг мій… він Мішеля врятував, точніше, не друг, а його мавпа… Я ж кажу, все складно…

– Мавпа? – перепитує батько й зводиться з-за столу.

– Ага… японський макак…

– Добре, сонечко, – шепоче в слухавку батько, дістаючи із сейфа «макарова», – ти, головне, будь на місці.

* * *

Сява бачив усе на власні очі, зблизька, в деталях, ніби суфлер зі своєї буди. На руках у нього був один сценарій, а в реалі розгортався геть інший. Вона сиділа на капоті свого «Ленд Ровера», поставивши ноги на відбійник, і курила одну за одною. За якийсь час приїхав чорний мерин, з якого виліз чолов’яга в пальті кава з молоком. Чолов’яга кинув їй кілька слів, потім глянув на «BMW» із Сявою, потім знову на доньку, потім собі під ноги.

* * *

– А потім, – каже Сява, – він просто згріб її з капота й запакував на заднє сидіння мерса. Махнув рукою в наш бік. Сів і поїхав. Ровер так і лишився із заведеним движком. Ми теж поїхали.

– Куди? – затягуюсь я.

– Куди-куди… – мляво кривиться Сява. – На Ай-Петрі… Та про це краще не згадувати… Перші два тижні вона мене провідувала в лікарні. Вона й татарин.

– Що за татарин?

– Ну той, шо мене під зубцем випадково знайшов… А потім вона зникла. Її не стало. Не приходила, не дзвонила…

– А татарин? – питаю я невідомо навіщо.

– Татарин ходив, – і собі затягується Сява, – аж доки мене не виписали. А потім теж кудись зник…

* * *

Через кілька місяців, ранньою весною, Сява сидів уночі на колючому піску порожнього пляжу біля пансіонату своєї матінки. Сидів і пив з баклаги міцне місцеве вино. Раптом на телефон почав надзвонювати якийсь дивний номер. Починався на 44. Сява протер очі, струснув головою, але номер усе одно був на 44 і продовжував наполегливо його викликати.

– Альо, – нарешті сказав Сява.

– Альо, це я, – сказала вона йому.

– Ти де? – спитав Сява.

– У Лондоні, – відповіла вона. – Вибач, мене батько на курси відправив…

– Ясно, – відповів Сява. – А на які курси?

– У фотошколу… Я тобі квитки за пару тижнів вишлю. Прилетиш до мене?…

Запала напружена тиша, прозора, як повітря, ніби вони насправді говорили не по телефону, а стоячи впритул одне до одного, така тиша, яку не можна чути, а можна лиш вдихати й видихати.

– Прилечу, – буркнув Сява, зробив великий ковток приторного вина й кинув телефон у прохолодне лагідне море.

2008–2011

Ялта – Краків (Вілла Деціюша) – Харків