Читать книгу Жесть - Сашко Ушкалов - Страница 4

– Та ну, – каже Жора, – ходім, у них є настільний футбол.

– Чувак, завтра на уроки, вставати о п’ятій.

– Дві баби, настільний футбол, – канючить Жора.

– Їдь сам.

– Та стрьомно самому, – зізнається Жора й поправляє свої ботано-айтішні окуляри, – ще зґвалтують…

Я дивлюсь на Жору: як справжній кінчений айтішнік, він і так виглядає зґвалтованим. Дивлюсь на нього й… погоджуюсь. Жора миттю бере бомбілу на старих жигулях, і ми їдемо в маркет. Бомбіла має сентиментально-педагогічний настрій. Спершу розказує про свою доньку, що вигнала його з дому. Потім про те, що він уже третю ніч ночує в машині. А далі вчить нас, як жити. Мов, нормально в цій країні існувати не можна.

– Треба красти, – авторитетно заявляє він. – От ви, молодьож, крадете?

– Угу, – буркає Жора, – щодня.

– Балабол, – посміхається бомбіла.

Тоді я дістаю з кишені швейцарський ножичок, відкриваю лезо й серйозно так кажу:

– Отєц, ну, всьо, відкатав. Зара так тіхо стаєш на аварієчки й пішов зі свого транспортного срєдства.

Бомбіла повертає до мене голову, кліпає вицвілими, мов старий настінний килим, очима, і вони тієї миті справді нагадують аварійки авто. Потім він дивиться на мою перочинку глузливим поглядом, пронизливо ірже, як кінь, і… в’їздить у дупу старезному облупленому тролейбусу. Якийсь час сидимо мовчки, аж доки з-за тролейбуса не виходить розлючена баберя в ядучо-зеленій безрукавці. В одній руці в неї монтировка, в іншій – пачка дрібних грошей, зібрана за робочий день. Пачкою грошей вона вимахує, як стягом якоїсь власної держави, а монтировка… Ми з Жорою випадаємо з жигулів і по-спринтерському відбігаємо метрів на двадцять. Бомбіла тим часом вистрибує з-за керма й починає завзято оборонятись, здебільшого позиційно, бо для успішної боротьби йому бракує кілограмів сорок. Урешті-решт водійка тролейбуса його ловить, бере жужмом, відриває від землі й пробує кинути. Бомбіла натомість чіпляється за неї так, як чіпляються за життя, тому вони вдвох незграбно падають на проїжджу частину. Водійка розсипає зароблені гривні, й ті, підхоплені травневим вітерцем, розлітаються на всі боки, мов зграйка наполоханого малька. Водійка, ясна річ, згори, бомбіла – знизу…

Решту шляху ми долаємо пішки й мовчки. Совість гризе мене, як бобер березу. Жора нервово гризе нігті. Аж ось, нарешті, й потрібний будинок. Вилазимо на четвертий поверх. Жора нервово дзвонить у двері. Нам відкриває товстуха із загіпсованою рукою. На губах – яскрава помада, на переніссі – окуляри на зразок Жориних. Така собі любителька пончиків і енциклопедії Брокгауза-Єфрона.

– Знайомся, – каже Жора, – це Поля.

– Привіт, Поля, – кажу я.

Поля видає якийсь дивний звук, напрочуд легко підстрибує й висне мені на шиї, добряче грюкнувши гіпсом по потилиці. Висне, цілує в щоку, ніби сестра брата, який вернувся з війни. І хоч я згинаюсь під її вагою, Поля не хоче мене відпускати. Так і стою рачки, витріщившись на Жору й дослухаючись до гудіння в голові. Жора – ще той мудак: накладаючи на життєві схеми свої вигадливі скрипти, втрачає до нас інтерес і йде собі в квартиру. Пауза стає загрозливою. Я напружуюсь, мов штангіст перед становою тягою, із хрускотом у хребті розпрямляюсь і таки відриваю Полю від підлоги.

– П-о-л-я, – вичавлюю із себе.

– Ась? – шепоче вона.

– Ти кльова…

– Правда? – вона стискає мене ще дужче.

– Правда, – зітхаю я з останніх сил, і ми падаємо на підлогу тамбура.

Я згори, Поля – знизу…

* * *

Тьолки дрючать нас у настільний футбол чотири рази поспіль. З розгромним рахунком. Ми виглядаємо так жалюгідно, що не дотягуємо навіть до рівня ФК «Салют» із Бєлгорода. Так ми галімо граємо. Жора весь час ірже, мов, то ми фору даємо, а як на мене – натурально бздим. І це при тому, що Поля грає однією рукою. Потім Жора каже, що все, годі, зараз ми будемо грати серйозно. Ми починаємо грати серйозно і бздим іще тричі.

– Ну, ладно, – каже Жора, – спорт спортом, а тепер пограємо в щось більш розумне.

Тоді Поліна зривається з місця й дує в іншу кімнату, а вже за мить повертається зі старим радянським «ерудитом». Починаємо грати. Виграє, ясна річ, Поля, виклавши останнім слово «пінда».

– Слухай, – кажу я їй, – нема такого слова.

– Як це? – обурюється Поля. – Слово «пінда» було, є й буде.

Язик у неї заплітається, і вона стає дедалі грайливіша.

– Поля, – питаю я, – а що таке «пінда»?

– Зараз, – каже вона, – я тобі все покажу.

Мене аж пересмикує. Поля тим часом пензлює на кухню. Чи не за «піндою»? Може, вона в неї десь там у холодильнику? Ні. За мить вона повертається з чималим бананом. Банан тримає в одній руці, а в іншій – відкриту червону помаду.

«Пінда», – думаю я собі. Поля відскакує до дзеркала, швидко ставить собі між брів яскраву червону цятку. Якусь мить навіть здається, що Всевишній зжалівся наді мною й прислав на землю архангела зі снайперською гвинтівкою. І зараз той вилізе на дерево навпроти вікна, ну й викона свій архангельський обов’язок – завалить цю діваху разом з її «піндою».

Поля і справді якось незграбно падає на підлогу, та замість того, щоб з останнім подихом вичавити з себе якийсь пафосний меседж типу «Галопом в небеса!», вона починає підвивати:

– О, – підвиває вона, – найблагородніший і найсправедливіший, – і кладе мені до ніг банан, ніби квіти до пам’ятника загиблим воїнам. Я стою непорушно.

– Ну ось, – каже вона, нарешті зводячись. – Це й була «пінда».

– Здуріти. А чи є в цій хаті інтернет?

– Да, – відповідає Поля, – у мене в кімнаті.

Я обережно валю в її кімнату прогуглити, що таке «пінда». Якщо, – думаю собі, – пошуковик не знає, що це таке, то треба готуватись до відступу. Опинившись у кімнаті, сідаю за ноут і швидко вбиваю «пін…» На цих літерах мене викидає на «пінгвінів Мадагаскару», а потім на «очкових пінгвінів» – чемпіонів з пірнання. Пишуть, що ці тварюки здатні занурюватись на 130 метрів, а от чому вони «очкові», – не пояснено. Забиваю «пінда» повністю, мене виносить на життєвий і творчий шлях давньогрецького лірика Піндара. Про «пінду» – ні слова. Я починаю хвилюватись. Не люблю речей, яких не можу пояснити. Вони мене переслідують.

І тут до кімнати входить Уля, подружка Полі, повна її протилежність. Я б сказав, такий собі цицькатий антонім: дуже нічогенька із себе, але туга на розум.

– Кгм, – кашляє вона в мене за спиною, хоч я давно вже побачив її в дзеркалі.

– Слухай, – кажу я Улі, – ти часом не знаєш, що таке «пінда»?

– Нє, – чую у відповідь і бачу в дзеркалі, як Уля починає роздягатися.

– Спати хочеш? – тетерію я.

– Угу, – крекче вона, стягуючи із себе джинси й стрибаючи на одній ніжці.

– Гарних снів, – чешу потилицю.

– З тобою, – додає вона й розстібає ліфчик.

Я розвертаюсь на гвинтовому стільчику: вона таки натурально гола – дзеркало не бреше.

– О’кей, – киваю, ніби на уроці, – а з цього місця, будь ласка, докладніше.

– Поки ти тут сидів, ми все вирішили. Спочатку ти зі мною, а потім з Полею. Жора зараз із Полею, а потім зі мною, – вона каже це так спокійно, ніби питає, скільки грудочок цукру кинути мені в чай, каже й залазить під ковдру на розстеленому дивані.

– Ага, – киваю я, – а потім я з Жорою, а ти з Полею, да?

– З Полею, – каже Уля уже з-під ковдри, – я не буду. Хоч вона – моя найкраща подруга, але уродіна. Тільки їй не кажи… А ти з Жорою… Це було б прикольно…

Та в цю мить двері до кімнати розчахуються і залітає Жора в сімейних труселях. В його очах непідробний жах. Він зачиняє двері на замок, роззирається навсібіч, зацьковано шкандиба до дивана й залазить до Улі під ковдру.