Читать книгу Жесть - Сашко Ушкалов - Страница 3

Я беру й навіщось вмикаю телевізор. З екрана на мене починають дивитись чуваки в білих халатах. Уважно так дивляться, ніби це не я їх увімкнув, а вони мене, увімкнули й дивляться моє кіно, хоч нічого не розуміють, бо це явно не початок. Ну, їм принаймні здається, що не початок. А щодо мене, то я зараз не можу визначити – що це. Урешті їм набридає на мене дивитись, тому вони починають проповідувати. – Усього тридцять п’ять баксів, – каже один із них. – Купіть наш інгалятор, і все стане на місце, і ви, нарешті, зрозумієте, що таке життя. Колись люди вірили в те, що кожному відведено певну кількість вдихів… Тобто все просто: чим повільніше дихаєш, тим довше живеш. Наш інститут, – показує він рукою на себе та ще на двох даунів, – знайшов прямий доказ цієї теорії. Фішка в чому? Коли ви дихаєте, то у вашому тілі відбуваються окиснювальні процеси, внаслідок чого виникають вільні радикали, через які ви й старієте… А висновок тут один: чим менше дихаєте, тим менше старієте. Купуйте інгалятор, спеціально розроблений нашим інститутом, – він знов показує на себе та на двох дау-нів, – і ви зменшите кількість вдихів від тисячі до ста п’ятдесяти на годину…

«Продам на хрін», – думаю я про телевізор і плентаюсь у душ, подалі від стрьомних чуваків. Сьогодні четвер. Четвер для мене – день сексу. Щочетверга я йду до Валентини. У неї четвер – методичний день. Вона працює вчителькою англійської. Їй двадцять шість, має п’ятирічного сина. Чоловіка вигнала кілька років тому й відсудила в нього квартиру. Той вважає її сучкою й не перестає нагадувати про це есемесками. Хтозна, може, безхатченко й правий, та мені байдуже – у нас просто секс по четвергах.

Стоячи під прохолодним душем, думаю про інгалятор. Думаю про нього й коли витираюся. І дарма, бо несподівано в моїх очах народжується нова невідома галактика з безліччю дивних-предивних яскравих зірок… Дивлюсь на рушник. І що ж я, зараза, бачу? На ньому висить мій кульчик. А це означає… Це означає як мінімум те, що сексу сьогодні не буде… Перебираюсь до дзеркала. Во блін! Так воно і є. Мочка вуха роздвоюється, ніби язик змії. Доброго ранку, чувак!

* * *

– У вас багаж буде? – питає мене по телефону операторка таксі.

– Який іще багаж? – шиплю, затискаючи вухо рушником так сильно, ніби в мене в руках не вухо, а щойно спіймана рибина. – Мені до невідкладної хірургії…

– Ну, не знаю, – каже та. – Так буде чи ні?…

* * *

Таксист приїжджає по мене явно зацькований. Нічого не пита і взагалі намагається не дивитись у мій бік. Ще б пак, коли я тримаю біля голови закривавлений рушник. Діставшись невідкладної хірургії, прямою наводкою чешу до чорного входу. На курилці тицяю медсестрі десятку і вже за кілька хвилин опиняюся в якійсь каптьорці.

Невдовзі підтягується й хірург. Судячи з перегару, він уже після зміни, а може, і на зміні, хрін його зна.

– Ну, показуй, – говорить він.

Я показую.

– Ги-ги-ги, – ірже хірург, але швидко змовкає. – Надіюсь, тільки у вусі? Більш ніде нема?

– Нема, – бурчу я.

– А то наклепають у себе желізяк… Скажи чесно, тобі це подобається?

– Ну…

– А хош, назад вшию? – стібе він.

«Собі вший…» – думаю я якраз тієї миті, коли він фігачить мені в вухо лідокаїн.

* * *

Три сотні – і діло в шляпі – тринадцять швів. З каптьорки хірург виводить мене вже до вестибюля.

– Через чорний стрьомно, – каже він, тиснучи мені руку. – Случай шо, звертайсь.

По тому він розчиняється в обшарпаних коридорах, мов великий шмат рафінаду. А я тим часом не відчуваю половини башки, так міцно мене прихопив лідокаїн.

Помітивши в кутку вестибюля кавовий автомат, невпевнено рушаю до нього. Автомат довго не хоче брати п’ятірку, виламується, як поморочена старшокласниця. Кінець кінцем таки бере, починає варити каву й віддає решту. Віддає, це м’яко кажучи: спочатку монети дзеленчать у його нутрі, потім випадають у віконечко решти, вилітають із нього й дзвінко розсипаються по підлозі.

– Джек-пот, бля… – бурчу я.

– Дядь! – чую позаду. Озираюсь і бачу малу років семи-восьми. Голова в неї перебинтована – куди тобі той фронтовик.

– Дядь, – каже вона, – ви не пийте цього кохве…

– Чому? – питаю.

– Там, – каже мала, – антикоагулянт Є551, стабілізатор Є340 й емульгатор Є471…

– Правда? – витріщаю я очі від несподіванки.

– Ага, – киває вона, – а ще вони воду з-під крана беруть…

– Звідки знаєш? – примружуюсь.

– Нате, – каже вона, – почитайте, – і тицяє мені якусь пом’яту газету.

Не знати навіщо, беру в малої газету, дістаю стаканчик з кавою, сьорбаю і… охрініваю. Мабуть, це видно по моїй пиці.

– Я ж казала, воно гидота, – радіє мала, – а ви не вірили.

Дивлюсь у стаканчик і розумію, що автомат налив гарячої солодкої води, а от кави в ній ані дрібочки.

– На, – кажу я малій, – потримай.

Віддаю їй газету, ставлю стаканчик в автомат, роблю крок назад і валю його з ноги. Раз, другий, третій…

* * *

– Так, гражданін, зараз ми приведем вашу дєвочку, – каже майор міліції.

– Дєвочку? – не вірю я своїм вухам, одному цілому, а другому штопаному. – Ви і її пов’язали?

– А куди ж її було дівать? – розводить руками майор і зніма слухавку. – Альо… Галя?… Галя, приведи дєвочку.

За півхвилини двері до кабінету розчахуються й Галя затягує малу з перебинтованою головою. Пов’язка в тої сповзла – тепер можна подумати, що в неї нема ока.

– Фух, – зітхає Галя, – здихалась.

– А шо такоє? – пита майор.

– Зара побачите, – киває Галя і мерщій тіка з кабінету.

– Дядя міліціонер, – мала відразу посміхається, – скажіть, а у вас тут багато бандітів?

– Ну… є трохи, – киває майор, зробивши поважне табло.

– А ви в людей стріляли? – продовжує допит мала.

– В поганих… да, – киває він.

– А на смерть?

– Та було, – сентиментально зітха майор.

– Так ви, дядя, убійця?

– Я, – скрипить зубами майор, і табло в нього вже кисле, – страж порядка. Я порядних людей защіщаю від усякой…

– А покажіть пістолєт, з якого ви по людях пах-пах! – просить мала.

– Не покажу, – буркає майор.

– Дядя, а шо луччє: пістолєт чи палка?

– Яка палка?

– Ну та, якою ви людей б’єте.

– Ми не б’ємо, ми проводим профілактичеську роботу, – напружується майор.

– Так шо луччє: пістолєт чи палка?

– Пістолєт! – гаркає майор.

– А наручники у вас є, дядя міліціонер?

Майор зніма трубку. Тисне кнопку. Але Галя слухавку не бере.

– Покажіть наручники, ну, будь ласочка.

– Галя! – кричить майор на весь кабінет, лізе в шухляду й викладає на стіл наручники. – Осьо, дивись.

– Ох які інтересні! А можна я пограюсь?

– Нє, – каже майор. – Спецсрєдства дітям не ігрушка.

– А шо це в вас за тьотя на стіні? – питає мала й тицяє пальцем на плакат.

– Це не тьотя, – скрегоче зубами майор. – Це Мілєвський…

– А, – каже мала, – а я думала тьотя.

– Галя! – горлає майор, потроху червоніючи. – Забери… дєвочку!

– Кстаті, цей дядя не мій папа, – каже мала.

– Галя! – кричить майор, уже нічого не чуючи. – Забери її, кажу, на… геть!

– Дядя міліціонер, а ви кажете, як у кіні: «Ви імієте право сохранять молчаніє, но всьо, шо скажете, может бить… проти вас… це… іспользовано»?

– Ага, – каже майор. – На наручники, тіки відчепись.

Мала радісно загрібає зі стола браслети.

– Це не моя дочка, – кажу я.

– Та я вас понімаю, – киває майор. – Я б од такого чуда тоже отказався б… В маму, видать? Бо ви не це… неговіркий…

– Дядя міліціонер, гляньте-гляньте, а я себе до батареї пристібнула, як у кіні…

Майор повільно повертає голову вбік вікна, під яким мала і справді пристебнула себе до батареї.

– Га-а-а-аля-я-я-я! – в розпачі реве майор.

– Дядя, відстібніть мене.

– Не відстебну! Сиди там! – хапається майор за голову.

– Дядя, я пісять хочу.

– Так, – майор дивиться на мене як баран. – Зара я її відстьогую… і шоб духу вашого не було-о-о!

* * *

– Нащо ти їм сказала, що я твій батько? – бурчу на вулиці, коли прапор грюкає за нами дверима.

– А що ж мені було робить? – обурюється мала. – Вони мене вивели в калідор і кажуть: «Жди тут». Я й стою. Час стою, два… Вони про мене забули.

– Ну… – киваю. – А як ти там взагалі опинилась?

– Як, як… Ми на екскурсію приїхали. У музей природи. Ну й мені погано стало в тій кімнаті, де кишки в банках… Я від класу відстала, а коли наздоганяла, зі сходів упала. Тьоті з музею скору визвали, і мене сюди привезли…

– А вчителі що?

– Що що? – не зовсім розуміє мене мала.

– Ну, вони де?

– Та хтозна, – каже вона.

– А живеш ти де?

– Не знаю.

– Як це ти не знаєш?

– А отак! Як упала, то й капець. З голови вилетіло. Нічо згадати не можу.

– Брехло… – говорю з докором.

– Самі такі… – відповідає на те мала й придивляється до мене уважніше. – А що в вас із ухом?

– Сережка була. Зачепився, порвав…

– А нащо вам сережка? – дивується мала. – Їх же тьоті носять.

– Не знаю.

На мить западає незручна мовчанка. Таке враження, що нам обом відбило пам’ять і ми поняття зеленого не маємо, що його робити далі.

– У вас є телефон? – раптом питає мала.

– Є, – зітхаю з полегшенням, сподіваючись на те, що вона зараз комусь подзвонить і я, нарешті, її здихаюсь.

– З іграми?

– Угу.

– Дайте пограти, – просить мала.

– Не дам, – обламавшись, кажу я. – Ходім.

– Куди це? – насторожено питає вона.

– До іншої міліції.

– Е, нє-є-є… – навідріз каже вона, – я в міліцію не піду-у-у…

– Чого це? – дивуюсь.

– А ви що, – і собі дивується мала, – не бачили, які вони там? Вони ж кричать!

– Бачив, – киваю.

– Ну коли бачили, чого тоді питаєте? – мала підходить ближче.

– І що мені з тобою робити?

– Не знаю, – знизує плечима вона. – Самі вирішуйте, ви ж у нас дорослі.

– Знач так, – говорю суворо, – я все вирішив. Ходім до міліції, тут недалеко ще одна є.

– Будете тягнути в міліцію, – ультимативно заявляє вона, – я від вас утечу!

– Та тікай, – кажу, – дуже ти мені треба…

І що ж ви думаєте?

Мала вигукує щось на зразок «гад», розвертається й на повних парах мчить від мене алеєю.

«Ну й хрін з тобою, – кажу я сам собі, – поїду додому зализувати рани».

Потому чешу геть, принагідно намагаючись зібрати докупи думки, але тут якраз дзвонить Валентина.

– Ти в курсі, котра година? – питає вона з ходу по-вчительськи суворо й, мабуть, уже мне пальцями червону ручку.

– Нє, – чесно відповідаю я.

– Я так і думала! – сопе вона в слухавку. – Де тебе носить?

– Валь, – кажу, – я приїду й усе поясню. Давай не зараз…

– Ти думаєш тільки про себе… – заводиться вона.

– Не тільки.

– Ну, а про кого ж ти ще думаєш?…

– Зажди секунду, – я озираюсь.

Метрів за десять від мене мала, мов розсекречений шпигун, прожогом стрибає за найближче дерево. Стрибає й обережно з-за нього визира.

– Ходи сюди! – кличу я.

Та слухняно покидає свою схованку і з недовірою, та все ж таки підходить до мене.

– Тебе як звати?

– Маша…

– Я ще про Машу думаю, – кажу я Валі.

– Про яку таку Машу? – спантеличено видихає Валя.

– Та… довго пояснювати…

– Гад такий! – кричить Валя й кидає трубку.

Повільно, але переконливо вечоріє…

* * *

До мене на хату ми з перебинтованою Машею дістаємося близько дев’ятої. Я всадовлюю її в крісло, вдруге за сьогодні вмикаю ящик і знаходжу канал з мультиками. Мала відразу ж заявляє, що мультиків терпіти не може, і видирає пульт у мене з рук. Я приношу їй пачку печива, а сам звалюю на кухню, аби щось приготувати. Готувати, за великим рахунком, нічого, крім вівсянки. Тому її й готую. Звик харчуватися по забігайлівках. Вдома вівсянка, трохи сухофруктів і віскар. Несу вівсянку малій, але та вже мирно дрімає в кріслі під якийсь поморочений серіал.

Жуючи вівсянку й запиваючи її віскарем, набираю Валентину. Та не бере слухавку. Ну й не братиме ще днів шість, тобто до наступного методичного. Така вже в неї вдача.

«Хочеш дитину?» – пишу їй есемес.

«Від тебе, бовдура, чи що?» – відповідає вона хвилин за десять.

«Не знаю, від кого, – пояснюю, – я її знайшов. Звати Маша. Років вісім десь. Балакуча».

«П’яний?» – питає Валентина в наступній есемесці.

«Тверезий», – заперечую я.

І тут Валентина передзвонює.

– Що за ахінею ти несеш? – питає вона ображено, але з нотками цікавості, які не вдається приховати.

– Був би радий, якби молов що попало, – зітхаю я й роблю чималий ковток алкоголю.

– Розказуй, – вимагає Валентина. Її образу як рукою зняло.

– До мене, – кажу, – мала причепилась. Загубилася. Ми в міліції були, але вона така балакуча, що нас звідти вигнали, навіть розбиратись не стали.

– Як це вигнали?

– Ну от так, сказали, забирай свою дочку й провалюй.

– А з чого вони взяли, що ти її батько?

– Вона сама їм сказала…

– Нащо?

– Та хто її зна, ти ж на дітях краще тямиш.

– Краще, – погоджується Валентина. – А де вона зараз?

– У мене, у кріслі спить.

– Так, – каже Валентина, – негайно дзвони в міліцію! З цим не жартують. Її батьки, мабуть, уже з глузду з’їхали. Ти головою своєю думаєш, що робиш?

– О’кей, – відбиваюсь, – зараз подзвоню, тільки не кричи.

* * *

Набираю 102.

– Дєжурная, – відповідає рипучий жіночий голос.

– Альо, – кажу я голосу, – я на вулиці дівчинку знайшов. Років вісім. Вона загубилась. А де живе, сказати не може.

– Харашо. Гдє ви находітєсь?

– Вдома…

– Дєвочка с вамі?

– Ага…

– Запісиваю адрєс, січас наряд прієдєт. Заберьот єйо.

– Куди? – питаю.

– В дєцкую комнату.

– Так вона ж спить!

– Кто? – уточнює голос.

– Маша, – кажу, – дівчинка.

– Нічо, – заспокоює мене голос. – Прідьотся проснуцца, єслі хочєт домой попасть.

– І що ви там з нею робитимете?

– Вияснім обстоятєльства єйо пропажі, родітєлєй іскать будєм.

– Вночі?

– Ето вряд лі… Утром, єслі слєдоватєль прідьот. Адрєс називайтє.

Я дивлюсь на Машу. І скидаю голос із лінії.

* * *

– Ну що? – пита Валентина.

– Нічо… Залишу малу в себе.

– А міліція що?

– Сказали, пришлють наряд, заберуть до дитячої кімнати. А розбиратися вранці будуть.

– А ти що?

– Нічо… Адресу не назвав і трубку кинув…

– Який же ти все-таки придурок, – зітхає Валентина, мабуть, міркуючи про те, посадять мене чи ні, а якщо посадять, то чим їй тоді займатись у методичний день.

* * *

Я обережно вкриваю малу пледом, вимикаю ящик і йду до іншої кімнати, прихопивши віскар.

* * *

Ранок починається з голосу Валентини:

– Альо, ти мене чуєш?… Дівчинка ще в тебе?

– У мене, – сонно бурчу я. – Де ж їй дітись?

– Райвно на вухах, – звітує Валентина. – Цілий день її вчора шукали. Знаю, з якої школи. Знаю, хто батьки. Так що давай, вези її до нас. І по дорозі думай, як відмазатись, бо міліція точно буде…

– Я що, зробив щось не те?

– А ти спробуй доведи їм…

* * *

– Доброго ранку, мала, – кажу я.

Та сонно тре кулаками оченята й поправляє пов’язку.

– Доброго, – зітхає вона.

– Слухай, я тут твоїх батьків знайшов, без міліції…

Німа сцена.

– То що? – питаю.

– Нічо, – каже вона.

– Ото й добре, – розводжу руками. – Додому повернешся, до батьків.

– У мене злі батьки…

– Як це? – спросоння не в’їжджаю я.

– Ну, вони п’ють і б’ються…

– Значить, ти все згадала?

– Та я, – каже вона, – нічого й не забувала, якщо чесно…

– Втекла?! – не можу повірити я.

– Угу, – винувато киває вона.

Знов німа сцена.

– Чого ви мовчите? – питає вона потому.

– Ну, просто не знаю, що сказати…

– Та ладно, – зітхає вона якось приречено. – У вас печиво ще є?

Я мовчки пензлюю на кухню за печивом. Затамовую подих, ніби під час пірнання. Навіть без інгалятора.

2010

Краків (Вілла Деціюша)