Читать книгу Історія України очима письменників - Сборник - Страница 3

[Року вісімсот п'ятдесят четвертого заромейським численням, у двісті вісімдесят шосте літо від кагана аварського Бояна, у п'ятдесят п'яте літо від поразки маркграфа Еріха під Ловраном,[1] наступного року після битви при Трояновому городищі]

Лише дітваки думають, що границю поміж просто старим і прадавнім лісом можна побачити тими очима, яким боги поклали кліпати поряд з носом. Насправді зорові отвори для правдивого бачення не годяться. Тільки заросле предкове око одразу помічає, що отой могутній, наче сплетений з велетенських полозів, дуб – буденне дерево, а от сусідній із ним й нібито рідний – розкидистий та жилавий крем'язень – вже не просто рослина, але правдивий воїн коренистого війська, що від часів незапам'ятних тримає оборону у задушливих глибинах пущі. Там, де ловіння звірів закляте, а стежки присягли щезникам.

Могитич Лобас побачив священний кордон, обігнувши вкритий ялівцем та бадильною поростю пагорб. Над переніссям ніби щось захололо. Під шкірою, а може й глибше. І буденний зір відізвався: на сонячну полудневу днину набігла сиза тінь. Лобас зістрибнув з воза на праву ногу, склав пальці сваргою, пошепки згадав небодержця Хорса, налигачем зупинив волів.

Широка звіриняча – а може й мисливська – тропа тут різко сходила на прогин у траві, зникала під голим і грізним, наче занесеним для ударів, гілляччям.

Границя чар-лісу. Межа предвічної пущі.

– Кіпок-позірок, цур на сухе врок… – замурмотів могитич ухильне закляття і ступив під хмару високої комашні, що зависла між деревами. Хмара відповіла гудінням і наче піднеслася до пишних крон. Сиза мара відстрибнула в лісові надра.

– Дякую тобі, Хорсе, – Лобас зрозумів нагле піднесення комашні, як ясний дозвіл зайти під покров святих дерев, що бачили світанок богів.

Він рушив спочатку навмання, а потім надибав ручай і почав рахувати кроки. На другій сотні повернув за сонцем і подерся крутосхилом, устеленим панциром багаторічної мертвої глиці. Святі дерева тут стояли немов колони в молитовних печерах – рівні, мовчазні, вкриті синіми наростами і блискучим слизом. Темрява спочатку густішала, а потім крізь листя знову пробилися сонячні промені.

Не збрехав начальний жрець-могитич Волх, що відрядив Лобаса до пралісу. На лисому тім’ї лісової гори стояло капище. Таке давнє й занедбане, що кам’яного бога й не видно було за густим рослинним плетінням. Воно їжачилося колючками та широким дірявим листям. Ця порость Лобасові не була знайома. Так само, як і листоподібні комахи, що ворушили вусиками серед колючок. Він обігнув напівгнилу огорожу з козячими черепами на вістрях жердин і рушив до стовпа. Але Вищі не допустили його до кам’яного бога – послали знак. Під підошвою тихо хруснуло. Могитич подивився під ноги і побачив, що кам’яного бога оточує коло дрібних почорнілих кісток. Досвідчене Лобасове око зауважило, що серед них є й людські.

Він обережно, з охоронними примовками, вийшов із кістяного кола, обійшов кам’яного бога з півдня і помітив крихітну божницю. Такої він ще не бачив. Закаляна птахами, збита з грубих почорнілих колод землянка. Коник на її даху підносився над жертовним током ледь на два лікті. З пащі коника стирчали жовті людські зуби. До підземної різьбленої двері вели не сім, як у східних та північних божницях, а лише п’ять сходинок.

– Їжачі боги! – прошепотів Лобас. – П’ять кроковок! Це ж Пекова божниця, най мені цур…

Лобас зрозумів. Волх не попередив його навмисно. Якби могитич дізнався, що треба йти по завіт до божниці зло дійного і насмішкуватого Пека, відмовився б. Такі завіти надто дорого коштують. Проте Лобас не озлився на Волха. Тепер, коли їхній рід прийшов на чужі землі, рідні боги ображено закрилися у своїх Силах. Розірвали вікові завіти з родами-невдахами. Забрали з ріллі і випасів свою благодать. Мовчать і хворіють, зранені втечею дітей своїх з отчого шматка світу.

Тут, на вологому заході Хорсових земель, води і камені живили Сили інших богів. Треба було знайти того з них, який би знав їхній рід й, водночас, був би сильним і владним у західних землях. Наразі найближчим з таких виявився Пек-Блудень. Неприємний, небажаний і шкідливий співрозмовник для кожного з двічі народжених могитичів Білого Племені. А що робити? Без сильного заступника роди не виживуть. Є питання, без відповіді на які родичі не матимуть ані спокою, ані впевненості у пробуванні на нових землях. А божок не відповідатиме й не допомагатиме без завіту з ним і жертв, тим завітом зумовлених.

Тяжко зітхнувши і тричі примовивши, Лобас зійшов до входу в божницю, прочинив двері. На них він побачив різьблені зображення оленів і плетене коло. Але того, що давні жерці накреслили в колі, могитич не зміг розібрати. Риси і черки вхідного закляття стерлися від часу, або ж (і таким припущенням не вартувало нехтувати) були кимось стерті навмисно. Лобас прошепотів принагідне звертання до Пека, назвавши його – уперше за все своє жрецьке життя – батьком роду. Й тільки після цього переступив через поріг.

Усередині тхнуло гниллю. Пеків камінь на вівтарі був таким, яким йому й належало бути: чорним, довгастим, гладеньким, подібним до зведеного для дії джерела чоловічої сили. Хтось залишив біля каменя підношення – ніж із красивою кістяною ручкою, срібну монету давнього ромейського карбу, засохлу руку з пальцями, розчепіреними і прикрашеними перснями.

Ці персні привернули могитичеву увагу. Він трохи знався на високих посвятах і відразу впізнав знаки на перснях. На Пековий вівтар хтось поклав руку мага з далекої землі, яку називали Місром.[2] Хрестик з петелькою на золотому персні був давнім знаком тамтешніх сонцесповідників.

«Далеко ж тебе занесло!» – віддав належне руці Лобас.

Він зняв з шиї намисто. Дороге, з червоних агатів-лалів та золотих хазарських злитків. Обережно розташував його поряд із ножем і рукою. Потім став на коліна перед Пековим каменем, взяв до рота кілька дрібних шматків волхвинного гриба. Поклав праву руку на камінь. Почав повільно, дуже повільно і зосереджено перетирати їх кутніми зубами. За тим, утримуючи в роті грибну жуйку, ковтнув зі шкіряної фляги настоянки з тирличу і кореня оману. Отрута звично обпекла горло. Могитич закрив очі і знову заходився жувати гриба. Щелепи рухалися, наче жорна. Повільні невмолимі жорна. Подумки Лобас викликав образ колоди, перекинутої через ущелину. За ущелиною уявив непроглядне і темне пасмо туману. Замурмотів примовки. Невідомо скільки часу минуло, аж поки той туман з уявного став справжнім. Живим і гірким, наче корінь оману.

Минув незнаної тривалості уривок з вічності.

Навколо колоди з'явилося й наповнилося світловою могуттю зеленкувате сяйво. Могитич очікував, що Пек вийде до нього з гіркого туману, але норовистий божок усе втнув за своїм звичаєм. У колоди виросли рисячі очі і втупилися в Лобаса.

«Привіт, жерче».

«Й тобі привіт, отче Блудень».

«Відколи ж я вам отець?»

«Просимо тебе про батьківство та дорожню опіку, бо ж осиротіли роди наші у мандрах».

«Вигнали вас, так?».

«Від дальніх земель хазарських прийшли сповідники Богомола і подолали нас не мечами, а страшними своїми вроками. Мусили ми кинути дідівську ріллю, божниці та житла. Мусили відступити на захід. Під твій благий покров, отче. Скажи, чим саме маємо тобі офірувати».

«Ти це хотів спитати, жерче?» – у Пековому голосі могитичу почулося знущання.

«Так. І ще одне».

«Запитуй». – Очі ожилої колоди налилися пурпуровим світлом.

«Чи й далі переслідуватимуть нас служительки Богомола?»

«Зупиніться у цих лісах. Матимете сім років ситого спокою. У ці роки віддаватимете мені одного хлопця з роду Тура на вершині літа й одну незайманку з роду Куни перед снігом. А з восьмого року братиму втричі. Таким буду вам батьком та дорожнім опікуном, сіромахи».

«А Богомол?»

«Хапатиме здобич на Сході та близ теплого моря».

«До нас не дійде?»

«Я не допущу».

«Чого нам боятися?»

«Срібного волосся».

«?…» – Запитання, немов нестерпне згущення отрути, підступило до горла. Але вимовити його Лобас не насмілився. Замість слів з рота хлинуло блювотиння.

Очі в колоди згасли, змеркло зелене сяйво. Могитич випірнув у непроглядно темний світ.

«Вже ніч», – зрозумів він.

«Срібного волосся!» – прошепотіла над його лівим вухом смердюча темрява.

2

[Року вісімсот шістдесят першого за ромейським численням, у чотириста вісімдесят сьоме літо від смерті Терманаріка Старого, у сорок друге літо по виході Людевіта Хорвата проти франків, наступного року після нападу Русі на Царгород]

2.1

Казали, що на початку часів Біле Плем'я складалося з трьох родів. Рід Ведмедя згинув разом із половиною світу у готських війнах – залишилося два. Так було і за тих часів, коли Чорне Плем'я залишило рідні береги Танаїсу і рушило на захід Сонця. Відтоді владний стіл племені тримали воїни з роду Тура. Рід Куни, натомість, обирав найстаршого жерця-могитича, званого Волхом. Але сталося так, що у битві при Трояновому городищі загинув князь з ближньою своєю дружиною та трьома синами. З чоловіків-туричів залишились самі лише дітваки та негодящі. Удови дружинників злягайся з ними заради продовження роду й зачали нових туричів, але владну першість було втрачено. Князем обрали найдужчого воєводу з куничів – Чоломира. Його народила чорноока спритниця від приблудного варяга. Свіжа кров далася взнаки, Чоломир був знаним на всю Хорсову землю богатирем та єдиноборцем. Та й у справах розуму не пас задніх. Він, порадившись з Волхом, повів роди на захід. Туди, де вже знайшли місце постійного пробування їхні дальні родичі – хорвати Чорного Племені.

Західні ліси виявилися багатими на дичину, але не надто привітними. Місцева людність, хоча й миршава, вміла робити засідки та влучно пускати стріли з дерев. Річки, що текли з Карпат, загрожували повенями та раптовою зміною русел. Здоровенні хижі ведмеді не боялися навіть залізної зброї. Іти до захищених замками і засіками гірських перевалів Чоломир не ризикнув. Він наказав будувати городища на скелястих пагорбах, вивітрені пасма яких тягнулися з півночі на південь у двох денних переходах від східних карпатських відрогів. Сіра земля біля тих пагорбів була не найкращим вибором, але пишні ліси додавали прибавку до куцих врожаїв.

У рік, сонце котрого народилося після нападу Русі на ромейське царство, в обох родах одночасно досягли шлюбного віку багато вродливих дівчат. Серед десятків справжніх красунь було й кілька таких, про яких казали, що ними не знехтував би ані халіф у Багдаді, ані верховний каган в Ітилі. Про ромейського імператора мова не йшла лише тому, що той, як було відомо, бажав не жінок, а кремезних чоловіків.

Такого навального пришестя вроди не пам'ятали навіть столітні відьми. Хлопці й зрілі мужі погано спали від сподівань, але могитичів турбувало інше. Давня мудрість, приступна навіть смердам, нагадувала: найвродливіші дівчата визрівають не для своїх, а для нахабних зайд та завойовників. А ще у це річне коло якраз збігало сім заповіданих років від часу пророцтва, почутого могитичем Лобасом, що став тепер Волхом, у Пековому капищі.

Пророцтво це вважали небуденним хоча б тому, що після завіту з Пеком ніхто вже не зміг знайти ані того капища, ані лісової гори, на якій воно стояло. Сам Волх і влітку, і зимової доби, коли (подейкують знаючі люди) магія святих дерев згасає, марно шукав у чар-лісі гору з кам'яним богом і землянкою-божницею. Місце не давалося людям, Пек також не озивався у свіжих капищах і не посилав знаків. Кожного року йому приносили обумовлені жертви й кожного року ординська біда оминала плем'я. Плата за мирне життя не здавалась надмірною. Віддавали кого не шкода. Невибагливий божок приймав негарних – і навіть рудих та в рясному ластовинні – юних куниць й не бридився тими молодими туричами, котрим явно бракувало клепки.

У сутінках щедрого на сонце та дощі літа, коли під городищами тривали обжинки, князь Чоломир запросив Волха до стольної світлиці. Той, кого за молодих років звали Лобасом, прийшов до княжого порога у хламиді з нашитими срібними сваргами, спираючись на патерицю із золотою головою яструба на верхівці. Княжі наложниці зустріли жерця з покорою, вимили йому ноги й під руки провели до того віддаленого покою, де Чоломир зазвичай радився зі старійшинами та ближніми речниками.

Князь відпустив охоронців та челядь. Він залишив для бесіди з Волхом тільки двох: свого старшого сина Томирада та найстаршого речника Горана. Четверо владників розсілися на широких зручних лавах, укритих розкішним ведмежим хутром. Підлога була присипана пахучими травами. Від міцного трав'яного духу лоскотало у носі. Для кожного челядники заздалегідь приготували по срібній братині, а золоту візантійську чашу помістили на різьблений поставець перед княжим столом. Між лавами стояв бочонок з хмільним медом, настояним на м'яті, хріні та личинках смарагдових жуків. Наливати, як наймолодший у зібранні, узявся Томирад. Він зачерпнув своїм келехом з бочонка і щедро відміряв темного напою князю та мудрецям.

Старші Білого Племені відпили меду, обмінялися схвальними поглядами, і князь мовив:

– Боги досі нас милували, але бачу я межу їхній милості і знамення непрояснені.

– Правду кажеш, княже, – неквапно кивнув Волх. Його щойно вимиті п'яти всотували тепло ведмежого хутра. Він насолоджувався цим відчуттям та терпким полум'ям у горлі.

Горан також кивнув, змітаючи бородою медв'яні краплі з нашийної гривні – золотої ознаки речника. Йому минуло вісімдесят, він був з роду Тура й, на відміну від більшості старих воїв, знав гірку ціну тих щасливих обставин, що забезпечують майстрам битв довге життя. Горан міг би сказати більше й точніше за князя, а також згадати доречні й повчальні приклади з минулих часів. Але на цьому зібранні він був єдиним туричем. Можливо, лише завдяки тому, що він турич, його й покликали сюди. Тому він тільки кивнув, намагаючись, щоб у його киванні було не менше гідності та статечної загадковості, аніж у киванні старшого жерця.

– Могитич Пустень, – вів далі Чоломир, – казав мені на вершині літа, що у древлянського князя була донька незвичайної вроди і могитичі древлян отримали слово від свого Даждь-бога, що врода та не випадкова і не блага. Що в нутрі князівни оселилася тінь Богомола.

– Так, – підтвердив Волх. – Чув про таке. Пожертвували тою дівою мужі древлянські.

– Воля богів сувора, – князь уважно дивився на жерця, намагаючись зрозуміти, що означає глибока тризуба зморшка, що раптово з'явилася над тим місцем, де у Волха зрослися брови.

Жрець кинув погляд у бік келеха, де златоковаль зобразив птаха з людською головою. «Сірін», – назвав він подумки ім'я птаха. Пророчим Сірінам вклонялися роди, що жили на півночі, на берегах великого озера. За молодих літ він мав звідти наложницю. Добру, лагідну, синьооку. Співала йому пісні своїх родичів – тужливі, наче придавлені низьким північним небом. Померла озерна жінка при перших родах.

«Цікаво, – подумав Волх, – двічі народжені озерних племен такі ж лякливі, як і древлянські?»

– Волю богів треба шанувати, – мовив він уголос. – Проте, мудрий княже, ані Пек Заступник, ані Хорс Вседержитель своєї волі нам поки що не явили.

– А якщо в наших дівах також замешкав дух Богомола? Навіть потворні з родовичів народили красунь. Такого ніколи не бувало й від старих благих Сил ми подібного знамення не бачили, – князь не відривав очей від обличчя жерця. Томирад, тим часом, знову наповнив келеха і батькову чашу медом.

Волх не встиг відповісти, як почувся різкий, наче вороняче каркання, Горанів голос:

– Згадайте рік Скаженого Вепра.

Князь запитливо подивився на радника. У рік Скаженого Вепра, шістнадцять років тому, він – молодий безтурботний багатир з роду Куни – жив з воями на східному прикордонні старих племінних земель. Що відбувалося тоді у городищах, пам'ятав скупо.

– Нагадай нам, премудрий Горане, про те, що даремно забули ми, – дозволив Чоломир.

– У рік Скаженого Вепра, коли зачаті були усі ті теперішні діви, що знаменням вроди відмічені, сталася перша сутичка зі скаженими відьмами, що йдуть шляхом Богомола, – розмірено почав Горан, дивлячись повз владників, немов читаючи тільки одному йому видимі письмена на стіні покою. – Тоді нерозумний Лович викрав одну зі служниць демона і беззаконно втішився з нею. І був тоді молодий прозорливець з туричів на ім'я Бранко, який передбачав майбутнє і сказав, що відьми за вчинок Ловича прокляли наші роди страшним і незламним потрійним прокляттям. Могитичі сміялися з нього, як із навіженого, а він був правий… З того часу й почалися усі наші біди. Усе, що ми починали, оберталося проти нас злом і поразками. За два річні кола після Скаженого Вепра почалась пошесть морова, а потім відьми наслали на нас орду. Усі відмічені вродою діви несуть у собі тінь того прокляття. Врода є знаним знаменням гордості неправедної, Сили нічної, Сили похітливої, блудодійної. Знаємо також, звідкіля лине та Сила і хто саме несе її на відмічених знаками раменах. Уже неспокійно серед родичів. Уже двічі лилася кров тих мужів, які билися поміж собою за прихильність вродливих дів. А на півдні розвідники бачили свіжі згарища та сліди комонних. Се є знамення. Не бачить їх лише той, хто хоче не бачити. Якщо, княже, до снігу не віддамо проклятих Хорсові, служительки демона знову з'являться під стінами городищ. Куди тоді тікатимемо?

– Що скажеш, Волхе? – звернувся князь до жерця, коли Горан підніс руку до уст на знак того, що він закінчив.

– Я, мудрий княже, пам'ятаю і кунича Ловича, і турича Бранко, нехай буде їх здобич у небесних полях тучною і смачною, – тихо мовив Волх і відпив з келеха. – І ту відьму що її Лович привіз як наложницю до городища, я також пам'ятаю. Чорнява була, міцна, але лицем не вдалась. Хіба що взяла Ловича чарами. Бачив на її плечі знак Богомола і чув, як закликає вона демона на голови наші. Волхом тоді був стрийко мій Біжич й ще не залишили серединний світ мої брати-могитичі, нехай небодержець Хорс їх милує у своїх чертогах. Всі двічі народжені зібралися тоді у жрецькому колі, молилися, жертвували й врешті-решт відбилися від її проклять. Лович приніс богам-оберегам велику жертву і зупинив чорну роботу відьми. Все почалося пізніше, коли від пошесті вигибли могутні з двічі народжених і Сила наша ослабла…

– Тоді все й почалося! – каркнув Горан. – У рік Вепра! Знаєш, баляснику, але мовчиш!

– Я сказав, княже, – Волх підвівся з лави. Вчинок старого радника давав жерцеві можливість гідно залишити неприємну нараду. Він здогадувався, що князь уже прийняв рішення, а від нього вимагається лише формальна згода з ним. Те, що князь Чоломир ніколи не змінює свого покону, знали всі племена від Карпат до Дніпрових порогів.

– Ми ще не скінчили, – зупинив жерця володар Білого Племені.

– Скажи, княже, як вирішив, – Волх поставив патерицю між собою і князем. – Оголоси свою волю.

– Хочу знати, ким жертвувати і як.

– Затаєне зло у людях знаходять випробуваннями. Проведи всіх вродливих дів через ордалії.[3]

– Випробування водою?

– Ні. Знаємо, що Богомол ворогує з Вогнем-богом. Нехай дів випробують розпеченим залізом. Якщо знайдуть в комусь тінь демона, я на Ключ-острові поставлю жертовник Хорсові. Випалю злу порость і припечу коріння зла.

– Не маємо звичаю випробовувати залізом дів, – зауважив Горан.

– Маємо, – не погодився Волх. – Коли в туричів отруїли були воєводу Спітігніва, то всіх його жінок і наложниць випробовували залізом. Убивцю знайшли швидко, бо через вогонь все видко. Було то в рік Нагідного Грому. Чи вже забув? Муж із такою видатною пам'яттю, як старійшина Горан, мав би про це відати. Тим більше, що звичай поклав не хто-небудь, а його рідні.

А ще двічі народжений подумав, що сам звичай приносити богам людські жертви був багато століть приспаним-позабутим. Але прийшла біда і згадали. Пробудили давній страшний закон, відбудували кам'яні майданки і запахло у Хорсових землях людською смажениною.

– Нехай буде так, – кивнув князь, даючи ображеному Баранові знак мовчати. – Усіх вродливиць проведемо через залізо. Від завтра й почнемо.

– Краще дочекатися сонцевороту, – порадив Волх. – У дні рівноваги боги уважніші.

– Я сказав: від завтра.

– Воля твоя, княже, – ледь примружив очі жрець. У тризубої зморшки на його чолі виросли нові відгалуження. Тепер вона нагадувала перевернуту догори блискавку.

– Твоя донька Людмила мусить пройти випробування разом з іншими.

– Воля твоя, княже.

– І твої онучки також, – обернувся Чоломир до Горана.

– Так буде, княже! – підтвердив речник. На його обличчі проступили плями кольору стиглої редьки.

Волх віддав князеві скупий уклін і вийшов з покою. Важкі кроки двічі народженого наповнили терем скрипінням. Хоча підлоги і східці у теремах скрипіли завжди, цього разу Томирад почув у цих звуках наближення злих справ.

Чоломир подивився на недопитий жерцем келех, указав на нього синові:

– Вилий за поріг.

2.2

Коли темрява накрила землі Білого Племені, княжич Томирад опоясався оберегом-причепендою, непомітно висковзнув з дитинця й попрямував до того краю городища, де між двома велетенськими брилами куничі зробили сміттєву хвіртку. Через неї непотріб скидали крутосхилом до болотистої стариці. Хвіртку охороняла невеличка вежка, котра – наче жмут волосся на голеній голові – примостилася на брилі. Цієї ночі на вежці вартував ближній Томирада – молодий дружинник Цапик. Цього свого джуру княжич вже не раз спробував у ділі й довіряв йому як собі. Ще по полудні Цапик передав Доброславі, Горановій онуці, що старший син Чоломира має до неї невідкладне та секретне слово. Місцем зустрічі призначили вежку на брилі.

Побачивши княжича біля хвіртки, Цапик пересвідчився, що ніхто не вештається поряд й спритно збіг униз.

– Вона там, князенко, – шепнув він Томирадові. – Перелякана. Що сталося?

– Потім, – Чоломирів син заскочив на східці. – Усе скажу потім. Спірка ще не повернулась?

– Вже з батьком. А що?

– Потім, – Томирад уже відчиняв двері, що вели до нижньої кліті вежки.

Перші хвилини зустрічі, як годиться між закоханими, минули в обіймах і поцілунках. Насилу відірвавши обличчя від жадібних і вправних Доброславових губ, Томирад навіть не мовив, а видихнув:

– Славко, тобі тікати треба.

– Що сталося? – В очах дівчини глибока синь ранньої ночі мішалась з хіттю і недобрими передчуттями.

– Завтра всіх вродливих дівчат потягнуть до ордалій.

– Навіщо? Хтось вчинив лихе?

– Ні, то інше.

– Яке інше?

– Боже знамення.

– ?…

– Старійшини і могитичи кажуть, що ви такі вродливі волею Богомола. Що від того буде біда. Усім біда. Батько наказав лаштувати ордалії. Вас проведуть через залізо. Кого обпече – пошлють до богів.

– Розпечене залізо? – Томирад відчув, як сіпнулося гаряче тіло дівчини.

Онуку Горана дрож пройняла. Княжич пригорнув її до себе, відчув на губах шовковисте волосся.

«Добре, що не плаче», – гайнула в його голові зайва думка. Доброслава плакала рідко, натомість ходила з воями на полювання і у розвідки. Дівчина з роду Тура мала на тілі бойові шрами, залишені не лише кігтями хижаків. Відколи плем'я зустріло жінок-войовниць зі знаками Богомола, старійшини не забороняли сильним і спритним дівчатам навчатися військової справи. Така політика була тим більш доречною, що програні битви зменшили кількість боєздатних мужів.

Доброслава раптом випручалась з обіймів княжича.

– Кого ще пектимуть залізом? – спитала вона.

– Усіх вродливих дівчат… Кажуть.

– Значить і Спірку, і Риску теж?

– Певно що так, – княжич і сам подумав про цих Славкових одноліток. Вони були неродовиті, з тяглових сімей, але за теперішніх обставин про це можна забути. Спірка і Риска навчалися військовому мистецтву разом із Доброславою. їм також не бракувало ані спритності, ані мисливського досвіду. Одній людині в лісах ніяк не вижити, а втрьох – можна спробувати.

– Ми разом підемо, – наче підхопила Томирадову думку дівчина. – Треба їх розбудити.

– А маєте куди йти?

– Куди? – Онука Горана на хвилину задумалася. – Та ж бісова намова швидко не розвіється. Твій батько у божих справах упертий… Треба буде, принаймні, зиму десь перебути. На схід дороги немає…

– На північ також. Тамтешні князі батькові ближні. Вас впіймають і йому видадуть.

– Якщо впіймають.

– Там болота, і всі проходи через них під наглядом. Або згинете у трясовинні, або ж вас уполонять.

У вежці на довгі хвилини запала мовчанка. Було чути лише шарудіння мишей під кліттю.

– У Кракових землях і у франків почалися війни, – припинила мовчанку дівчина. – Там не лише дороги – усі стежки засідками перекриті. Значить дорога одна – в гори.

– Там бісопоклонники і людожери.

– Краще вони, аніж живцем горіти на жертовнику. Кажуть, що в горах є печери і закинуті засіки. Знайдемо там міцну криївку, відіб'ємося й від бісопоклонників. А звір у горах і зимою не переводиться. Не пропадемо.

– Ведмеді…

– До Пека ведмедів!

Онука Горана двома руками розсунула борти князенкового жупана:

– Поцілуй мене!

– Славко!

– Ще! Ще!

– Я тебе знайду, – шепотів Томирад, блукаючи губами у широкому вирізі її сорочки. – Де б ти не була, знайду. Клянуся Пековими очима!

– Коханий… – Доброслава вкрила нахилену голову княжича швидкими цілунками. – Ти рятуєш мене…

«Хоч би вежу не розвалили», – посміхнувся Цапик, зачувши зверху характерні звуки. Разом із нічною прохолодою під шкіряний підкольчужник дружинника заповз скуботливий неспокій. Він уже здогадався, що між приїздом до городища Волха і дивною поведінкою княжича існує зв'язок. Волха тут не любили і боялися. Не розуміли деяких його слів і вчинків, заздрили плодючості його жінок і наложниць. Називали служителем болотяних духів, нечистим та пожирачем сивих поганок. Казали, що через зарозумілість та жадібність він втратив Пекову довіру, а разом із нею і пророчу силу. Що за золото чаклує на хорі і смерть. Проте, забачивши на дорозі старшого з племінних могитичів, уклонялися і цілували яструба на його патериці.

Прихід Волха до князя ніколи не віщував доброго. Але, зазвичай, зміни стосувалися лише княжого терему, рідко – сімей речників і старійшин. До цих «верхніх справ» Цапик звик відносити і таємні побачення княжича з онукою знатного боярина з роду Тура. І цей молодий блуд, і решта «верхніх справ» Цапика, за великим чином, не обходили. У начальних, знав він, своє життя і свої клопоти, відмінні від клопотів смердів та простих дружинників. Але у сьогоднішній дивній тривозі княжич раптом згадав про Спірку.

«Навіщо Томирадові моя сестра?» – дивувався молодий дружинник. Сестру свою він любив. Усі його приятелі, як у дитинці, так і в нижньому городищі, цілком сходилися на думці, що зі всіх вродливих дівчат Спірослава – для друзів і своїх просто Спірка – найвродливіша. Такої густої гриви волосся і таких міцних стегон не мали ані горді Горанові онучки, ані довгонога донька воєводи Стоймисла, на яку – як пліткували тепер у стольному городищі – наклав оком сам Чоломир. А ще Спірка найкраще за всіх дівчат стріляла з малого лука, найшвидше бігала і давала собі раду, виходячи сам на сам зі здоровенною хижою риссю. Такою сестрою пишався б кожний. За Спірку Цапик готовий був перегризти горло будь-кому. Навіть…

«Потім», – згадав Цапик слово княжича.

«Добре, – вирішив він, – почекаємо. Колись відірветься від тої скаженої туриці і тоді взнаємо, яку таку біду до нас Волх приніс й для чого князенкові знадобилася наша Спірослава».

2.4

Коли Тітіра була малою, її вкусила сарпа-змія. Буває, люди від зміїних укусів умирають, буває – перемучаються і видужують без жодного злого сліду. Проте не так сталося із цією дівчинкою. Чи то змія несла в собі сильного духа-ізгоя, що тікає від карного переродження, чи, може, трапився той зміїний напад під могутніми зірками Мокошева Черпала, але від сарп'ячого укусу Тітіра втратила денний глузд, що сполучає бачення з міркуванням. Волх не дав вигнати причинну до лісу, сказавши родичам, що замість втрати дівчинка набула благословенного, але примхливого нічного глузду. Він також пояснив, що нічний глузд не потребує міркувань, бо керують ним всевідаючі, заручені з невблаганним часом, зміїні боги.

Від тих днів навколо Нерухомої зірки обернулося багато річних юлів-коловоротів. Волхові передбачення справдились. Родичі помічали, що присутність причинної відганяє врочні тіні, сварні настрої та страхи. Там, де Тітіра гралася ляльками-мотанками, мурмотіла примовки та співала свої пісеньки, вільніше дихалось, легше вибачалось і працювалось дружніше. Іноді з її слів люди виймали несподівану мудрість. Не ту мудрість, що її потрохи збирають з досвіду, як вершки з молока, а раптову, цілісну й досконало завершену, немов щойно знесене яйце. Навіть могитичі, надіючись вивідати знання зміїних богів, час від часу приносили причинній медові коржі та шматки смаженини. Навесні, коли дівчата в ім’я Богині топтали ряст, Тітіра входила до їхнього кола і крутилася так скажено, наче в неї вселявся степовий вихор. А ще, від того дня, коли причинна заспівала уперше, змії оминали городище і жодна дитина не померла від їхніх укусів.

У день ордалій, як тільки на сході піднявся ранковий світловий конус, Тітіра прийшла на посипаний триною тік. Вмостилася навсидячки на виступі теремної підкліті, підіпхала під себе охвістя дертої сорочки і почала наспівувати:

«Сиди, сиди, Ящере-пращуре! Ладо-сторадо, на столі срібному, на столі золотому! Гризи, гризи Ящере горіхове зерня, вітряне сем’я!»

Чим вище сонце піднімалося над обрієм, тим більших змін зазнавав тік. Спочатку на ньому поставили чотири різьблені стовпи-свідки, обернені дубовими обличчями до центру тока. Дружини могитичів обмазали свідків лоєм. Поки вони втирали ведмежий жир у деревину, їхні чоловіки з належними молитвами та піснями розклали у самому центрі велику ватру, видовжену з півдня на північ. Для судової ватри годилася не кожна деревина. Щоби Сили не зазнали образи й не роззлостились, колоди взяли з тих запасів божниці, де вже кілька юлів висихала мертва плоть священних дубів із пралісу. Вона була твердою, білою, наче кістка, і пахла травневою ніччю.

Поки колоди перепалювалися на вугілля, Тітіра мовчки дивилася на вогонь. Вона склала руки над головою «дахом» і стиснула губи у тонку щілину.

«Зміївна мудру чинить!» – шепотіло жіноцтво.

Тік поступово залюднювався.

Коли замість ватри на току виник чорно-червоний прямокутник розжареної грані, на південному боці почали ставити стіл для князя. Туди ж вийшли старійшини і дружина. Могитичі заспівали хором:

Жрецький спів наче розбудив Тітіру. Причинна зашепотіла: «Не сиди, не сиди, Ящере-пращуре, в горіховому гнізді! Ягни зартай, запрагни, йми – не вмри!»

На грань могитичі поклали кричну штабу у три мечні леза завширшки та завдовжки зо два чоловічі кроки. Князь у ромейському срібленому панцирі зійшов на стіл, сів і дав знак розпочати божий суд. Святкова сустуга на його грудях сяяла щирим золотом і Хорсовими знаками. Головний з них – Боже Око – златоковаль прикрасив халцедонами та індійськими рубінами.

З північної сторони току з'явилася процесія. Волх вів призначених для випробовування. Першою до грані підійшла його донька Людмила, за нею ще півтори дюжини найкрасивіших дів з обох родів Білого Племені. Волосся у всіх було розплетене, вузькі вінки з савур-трави стягували його наче обручі.

Ранкове сонце – аз ним і блідість урочистих облич та вологі від переляку очі – виявили зазвичай згладжені буденними виразами, а тепер графічно гострі та межові риси знаменної вроди.

Незвично короткі, вище колін, сорочки дівчат викликали пожвавлення серед дружинників. Князь суворо глянув на них, потім звернувся до старійшини Дороша:

– Кого немає?

– Горанової наймолодшої, Стоймислової Жаринки, а з простих – Спірки з Лугового кінця та рудої Риски.

– Добре шукали?

– У городищі геть все обшукали. Вже й облавників до лісу відправили. З псами. Далеко не втечуть, княже.

– А Горан зі Стоймислом?

– Сидять у теремах. Привести?

– Нехай собі сидять, – насупився Чоломир і вказав перначем на жерців:

– Чого вони тягнуть?

– Залізо ще холодне, – замість Дороша відповів воєвода Шандр. – Має зачервоніти.

Воєвода хотів ще додати, що Волх мудрує з тією штабою. Що предки ставили випробовуваних не на чудернацькі крицеві смуги, а на розжарені леміші. Але вирішив промовчати. Лише крекнув й плюнув у жменю.

Князь швидко глянув на Шандра, потім перевів погляд на Томирада. На князенковій шиї несамовільно напнулися жили.

«Почув про облавників, – зрозумів Чоломир. – А ще, може, про дещо здогадується…»

Коли штаба розжарилась до червоного, Волх дав знак своїм помічникам. Ті підхопили Людмилу й піднесли догори так, щоб усім було видно: її босі ноги не змащені чаклунськими мазями й не вкриті воском. У давні часи практикували ще й детальні оглядини, аби запобігти заміні підсудної особи магічним двійником. Але цього разу, з огляду на обставини, вирішили обійти сугубі завіти давнини і сорочок з дівчат не знімати. їх лише підкоротили, щоб раптом не загорілися, коли ті крокуватимуть випробувальним залізом.

Старший жрець уже підніс свій жезл, а донька його закусила губу у передчутті болю, коли Тітіра зістрибнула зі свого місця, підбігла до розпеченої штаби й випустила на неї ящірку.

Очевидці потім до криків і бійки сперечалися, звідки саме взялася та ящірка. Деякі з них божилися, що ящірка вилізла з рукава Тітіриної сорочки, інші присягалися, що причинна народила рептилію звідти, звідки в нормальних жінок виходять діти. Були ще й такі, яким тієї миті привидилися зміїні боги, що принесли ящірку у пащах просто з неба, але над такими сміялися. Як би там не було, але всі сходилися на тому, що чудесну ящірку Сили забарвили у жовто-зелене, що вона живою та неушкодженою пробігла штабою і що всім присутнім від того стало легше й веселіше.

Волх щось шепнув доньці на вушко і підштовхнув її до грані. Людмила шарпнулась, але наступної миті рішуче ступила на розпечене залізо й трьома швидкими кроками пройшла штабою.

– Сюди підійди, – покликав її Чоломир. – Ближче. Покажи п'яти.

Дівчина підійшла до княжого столу, обернулася до нього спиною і показала володареві спочатку ліву ступню, потім праву. Дорош із Шандром перезирнулись. Воєвода ледь знизав плечима, а старійшина примружив очі на знак розуміння. Хоча, насправді, це було їм обом не до тями. Диво сталося. Нижня поверхня Людмилиної стопи замастилася кіптявою та пилом, проте жодних опіків старійшини не помітили.

– Чиста! – повідомив Чоломир дружині і племені свій вирок, потім звернувся до дівчини:

– Йди тепер до Хорсової божниці, принеси небодержцеві птаха.

«Чиста, чиста…» – витягуючі шиї в бік Людмили загомоніли смерди. Кожний бажав подивитись, як виглядають її п'яти. Дівчина мовчки низько вклонилася князеві, неквапом рушила з току. За нею, наче гусенята за гускою потягнулися її брати-могитичі. Чоломир на мить замилувався на її рідкісну вроду: ясно-блакитні очі, темне хвилясте волосся й видовжені, м'яко окреслені лінії обличчя.

Наступна дівчина, також зі жрецького роду, майже без остраху ступила на випробувальне залізо. Щойно нога торкнулася криці, на кругленьке обличчя красуні вилізло здивування. Воно було щирим і радісним, наче віддзеркалення ранкового сонця. Хтось пирхнув. Дівчина борзо пробігла штабою і, перш ніж підійти до князя, сама оглянула свої ступні. Чоломир від такого гнівно насупив брови.

«Неподобство», – тихо промурмотів Дорош.

– Чиста! – оголосив володар Білого Племені й відіслав дурепу від себе скупим помахом правиці. Жодної поради ця могитичка від князя не отримала.

Ще дві красуні без жодних опіків пройшли ордалії. Вони, як і попередні, були куницями. На залізо ступила дівчина з роду Тура. Не встигла вона поставити праву ногу на штабу, як зайшлась диким криком, закрутилася, застрибала на лівій.

її зловили дружинники, понесли до столу. Туриця билася в їхніх руках, кричала від болю і страху. Родичі дівчини кинулись до володаря, але їх жорстко зупинили озброєні вої. Один із братів обпеченої потягнувся був за сокирою, притороченою до пояса. Зблиснув меч-акінак і відрубані пальці смерда застрибали пилюкою.

– Нечиста! – присудив Чоломир, оглянувши опік. – У поруб її!

Поки дружинники виконували наказ, током побіг заливистий дівочий крик. Ще одна красуня з роду Тура – старша Горанова онука – впала на торну землю, задираючи до безжального неба обпечену ногу.

Там, де стояли туричі, піднявся гнівний гомін.

– Чаклун! – кричали вони. – Волх зачаклував ноги своїм! Се не по праву!

– Я єсмь князь і каган! Моє право, а суд божий! – гаркнув на все городище Чоломир, підводячись зі столу. – Зло викорінюємо по правді!

– По кривді! – не вгавали крикуни з Турячого роду. – Як погинули наші кращі на валах Троянових, куниці всю правду під себе забрали!

– За нечисть заступаєтесь? Богів і владників зневажили? – підтримав володаря Дорош.

– Мовчи, підніжко! – крикнули до нього, а слідом за образою у старійшину полетіла чимала каменюка. Той ледь ухилився.

– Татьба! – визначив князь й дав знак воям.

Дружина підняла щити, подвійною шерегою рушила на крикунів. За кілька хвилин на тоці відновився порядок. Кількох скалічених бунтівників їхні більш щасливі родичі підхопили попід пахви й винесли геть. Число глядачів зменшилось на третину.

Чоломир дав знак продовжувати. Тепер справа пішла шарко. З тих тринадцяти дівчат, що їх випробовували після вигнання туричів, шість було оголошено чистими, а сім запроторили до порубу. Лише одна туриця пройшла ордалії без опіків. Решта чистих були з роду Куни.

Коли «божий суд» добіг кінця, сонце вступило у свою полуденну силу. Цього дня воно палило нещадно, немов випікало темряву, затаєну в людському і звірячому. Хорс-небодержець через прозору, наповнену світлом, спеку являв людям свою сувору але справедливу міць. Найуважніші з глядачів помітили, що Тітіра кудись зникла. Причинна непомітно залишила тік і почвалала до дільної частини городища, яку називали Луговим кінцем. Тут селилися туричі, а в останні роки й зайди зі східних племен. Над Луговим підносився тихий плач. Дев'ять наивродливіших дівчат, призначених народити богатирів для Тура, прирекли на смерть. Для туричів це була болюча й принизлива втрата. А ще серед них запанував страх. Адже вперше за довгі століття рід Куни задіяв супроти співплемінників пряме насилля.

Тітіра знайшла землянку, де жила найстарша з жінок роду, столітня Ковиха. Причинна промурмотіла закляття й заповзла до смердючої нори, що правила за передпокій.

Ковиха виглянула з дальної ями. Беззубий рот старої дрібно рухався, у руці вона тримала ступку, у якій перетирала собі їжу Кам'яна ступка – важка, кутаста – у вправній руці могла наробити лиха.

– У дурний день дурні гості, – прошамкотіла Ковиха. – Шаміль-шаміль, неси з хати сіль!

– Гай-гай! Повітря нечисте, папороть кисне… Здохла матка, здохли бджілки, – проспівала Тітіра.

– Геть, чорнорота! – обсаджені гноячками очі Ковихи несподівано спалахнули злісним вогнем. – Сама здохни, здохни!

– Здохла матка, здохли бджілки, – вела своє причинна. – Здохли лісові кобилки.

– Згинь! – сичала крізь зів'ялі губи стара, повертаючи ступку так, щоб вдарити найгострішим з її кутів.

– Скажи їм: не плачьте, свіжі матки вилетіли з дупла.

Ковиха припинила сичати, зупинилась і прислухалась.

– Скажи, скажи їм: стара матка висохла, а ви не плачте, не плачте. Смертичка схоче, а на свіже не перескоче. Не плачте, – Тітіра залишила землянку так само раптово, як і з'явилась у ній.

2.5

– Джуй! Джуй! – облавники заохочували псів тими ж вигуками, що й їхні далекі предки у пралісах за шість тисяч років до того спекотного дня. Чомусь зі всіх винайдених людьми слів найдовше зберігаються ті, що спонукають до дії.

Облавники поспішали. Вони передбачали наздогнати втікачок у смузі вологих долинних дубрав, що відокремлювала населені Білим Племенем пагорби від передгірних карпатських кряжів. Підніжжя тих кряжів вкривали темні букові ліси зі щільним лісостаном та безкраїми колючими чагарниками. Крім того, що гірські хащі вважалися непролазними, переслідувачі збіглих дів ще й побоювались ворожих засідок. Вої верховинних племен славилися своїми хитрими пастками та вмінням робити засідки. Тому вирішили: конче треба зловити дів, доки ті не добігли до чагарників.

У перші ранкові години ловцям біглося зручно. Легко озброєні молоді куничі не відставали від мисливських псів вовчої породи – сірих, мовчазних, невтомних. Пси відразу знайшли слід, що вів на південний захід. Облавників трохи збентежило те, що за всіма слідовими знаками дів бігло троє, а не четверо. Але цю обставину вирішили тимчасово забути. Тим більше, що серед трьох мчала до скель найважливіша – як сказав їм вночі Дорош – втікачка. Онука Горана. Знатна туриця зі старого боярського роду. А ще з нею бігла її сука Навка. Рудий смух залишився на тернових колючках.

На початку ловів переслідуваних від переслідувачів відділяло більш як півночі борзого бігу. Але вже над полудень досвідчені мисливці помітили, що відстань скорочується. Підмаренники й тонконіг-трава, прим'яті підошвами втікачок, не встигали розправитись, у стривожених заростях глоду доживав запах людського поту. Хоча сонце пекло нещадно і втома лягала на м'язи, мисливці піддали ходу.

Невдовзі куничі звузили облавну лінію, розділилися на дві групи. Одна почала обходити збіглих дів зліва, друга – справа. І лише пси трималися центральної позиції. І в західних лісах Біле Плем'я не полишало звичаїв загонників з берегів Танаїсу Лише комонний вишкіл занепав. Гарцювати в хащах не випадало. У лісових байраках і на вітровалах коні ламали ноги.

Ловців очолював найстарший із Дорошевих синів – Нірад. Він добре знав тутешні дубрави. Попереду текла річка. На її березі схопити втікачок здавалось справою нескладною. Дорош, на випадок відчайдушного спротиву, дозволив убити Спірку і Риску. Для знатних дів, яких вбивати суворо заборонили, облавники мали стріли-зрізні та міцні сітки. За Нірадовим розрахунком, на річковому березі його вої мали опинитися або одночасно з втікачками, або ж трохи їх випередити.

Облавники, захоплені погонею, вибігли з діброви, не виславши наперед розвідників. Але й ті, що стояли на річковій ріні, не очікували появи куничів. Вони якраз розкладали багаття, готувалися смажити щойно обдерту косулю. Воїни у панцирах й довгих плащах з каптурами мали аварські луки, метальні ножі-рибки й довгі мечі з черненими лезами. Для того, щоб зняти зі спин і зарядити луки, в них вже не було часу. Тому воїни у плащах задіяли метальні ножі. Куничам, одягненим лише у шкіряні куртки-підпанцерники, вони залишили обмаль шансів.

Нірад упав першим, не встигнувши вийняти акінака. З його побратимів двоє встигли пустити стріли, які лише ковзнули панцирами воїнів у плащах. Одному з облавників й більшості псів пощастило втекти. Поранених добивали мечами. Ті кричали. Крики одноплемінників й врятували втікачок. Дівчата припинили бігти і приготували зброю. Вислана на розвідку Спірка спостерігала, як мертвих куничів – після ретельного обшуку – одного за одним скинули до річки. Вона ніколи не бачила воїнів, одягнутих та озброєних так, як плащоносці. їхні чорнобороді й горбоносі обличчя віддалено нагадали Спірці обличчя кочовиків, що їх родовичи називали Чорними клобуками.[4] Але, за всіма ознаками, ці не були ані клобуками, ані витязями з інших численних племен-уламків колись грізної держави Ашинів.[5] Одне, що достеменно зрозуміла дівчина: з цими вправними, сильними й добре озброєними людьми краще не зв'язуватись.

До темряви Доброслава, Спірка і Риска пересіділи на верхівках дубів. Коли у присмерках спекотного дня Риска обстежила побережжя, плащоносців там вже не було. Лише чорна пляма розметаної ватри нагадувала про їхнє перебування.

На шляху між втікачками і рятівними чагарниками Карпатського передгір'я тепер не залишилося жодної перешкоди.