Читать книгу Історія України очима письменників - Сборник - Страница 5

1

Кіль лодії розполовинював темну поверхню Данапра,[6] й невеличкі хвилі розбігалися до обох річкових берегів, виплескувалися на пісок і траву, немовби сповіщаючи тим самим: «Стережіться, вікінги пливуть, вікінги, ці жахливі вікінги!!!»

Немовби сповіщаючи…

Саме так і є насправді.

Хельґ невдоволено підібгав губи, озирнувся, прискіпливо оглянув відданих вояків, які ритмічно веслували, не переймаючись нічим іншим. Що ж, їм легше! А йому – йому як вчинити?!

«От що скажу тобі, Хельґу Орварде:[7] вчини з тими негідниками так, як тільки ти з-поміж усіх інших ярлів[8] зміг би вчинити, і постав володарювати в їхніх землях сина мого Інґвара! Такою є моя остання воля. Виконай цей заповіт, Хельґу Орварде, виконай неодмінно…»

Так сказав ладозький конунг[9] Рюрик перед смертю, звертаючись до нього – чоловіка своєї сестри. А тільки-но закінчив говорити – одразу ж і відійшов у Вальгалу[10] до сонму славетних пращурів, якомога міцніше стискаючи в руках бойовий меч, що вірою і правдою слугував відважному конунгові багато-багато років й неодноразово скупався у ворожій крові.

Тоді, біля ліжка щойно померлого, все здавалося доволі легким. І тільки потрапивши у склавинські[11] землі, Хельґ повною мірою оцінив усю складність своєї місії. Справді, не враховуючи його самого та малолітнього Інґвара, на кожному з двох човнів налічувалося по п'ять десятків воїнів. Звісно, сотня відчайдухів-вікінгів – це грізна сила. Проте такої кількості не вистачить для того, щоб у разі потреби взяти в облогу і спалити вщент добре укріплене поселення з усіма охочими захищати його. А про тутешній оплот склавинів – Київ-місто – йшов саме такий поголос…

Ех, було би вояків хоч пару сотень – тоді ще сяк-так можна впоратися. І дві великі лодії за потреби могли би вмістити саме таку кількість горлорізів-вікінгів… Але у тім-то й біда, що хоробрі Рюрикові дружинники не надто довіряли чужоземцеві – безземельному[12] норвезькому ярлу! Лишалося розраховувати на пару дюжин власних людей, яких гордовиті ромеї,[13] наприклад, назвали б «особистою гвардією» ярла Хельґа. Ну, і ще на тих шведів, які зважили на присягу, дану помираючому конунгові: все ж таки похід у далекі склавинські володіння ярл затіяв не задля втамування самолюбства, а заради Рюрикового спадкоємця – малолітнього Інґвара… Отак і нашкрябав сотню вояків.

Але як учинити тепер?! Поголос про появу в тутешніх землях ватаги озброєних до зубів вікінгів неодмінно випередить лодії – немов ті хвилі, що досягають річкових берегів раніше, ніж човен. Якщо навіть вітер зміниться, й вони не на веслах йтимуть, а під вітрилами – поголос все одно не випередити. Отже, доки лодії дістануться Києва-міста, склавини встигнуть підготувати гідну відсіч непроханим гостям.

Ну що ж… Ні самому Хельґові, ані його відчайдухам до битв не звикати! І за інших обставин ярл без найменших вагань наважився б на штурм будь-яких укріплень, навіть маючи під рукою ту ж таки сотню проти навіть не людей з плоті і крові, а натовпу легендарних гірських велетів, безжальних, жорстоких та незламних! Але в тім-то й річ, що одна маленька обставина заважала йому нині: малолітній Інґвар. Тільки завдяки йому похід і набував сенсу, бо Рюриковим спадкоємцем був саме цей хлопчина, а не безземельний ярл Хельґ. А якщо так…

Хтозна, що могло статися під час битви сотні вікінгів (нехай навіть несамовитих, немов дракон Нідхеґґ[14]) зі склавинською армадою невідомої чисельності! Поза сумнівом, остаточна перемога буде за його горлорізами – бо немає у цілому світі народу, здатного протистояти натиску відчайдушно-хоробрих норвежців і шведів. Тим паче, про склавинів подейкують, що вони з більшим задоволенням землю оратимуть, ніж воюватимуть.

А їхній князь нібито загалом обрав для себе віру ромейську[15] – ту саму, де божок один-єдиний і навіть той помирає прибитим за руки-ноги до схрещених дощок… Що за маячня?! Хіба личить славетним воїнам таке неподобство?! Ні-ні, віри ромейської дотримуються самі лише боягузи, підкорити яких нескладно.

Але навіть найбільші слимаки, загнані у повну безвихідь, здатні на несамовитий вчинок! Що ж станеться, якщо обложений ворог з відчаю раптом вдарить саме у те місце, де знаходитиметься малолітній Інґвар?… Виключати цього не можна. А тоді від ідеї штурму доведеться відмовитись.

Звісно, Інґварові не місце на полі битви. Більш того, бажано тримати хлопчика якнайдалі, у безпечному місці. Та як відпустиш його від себе?! І головне – з ким відпустити?! Сам ярл більше довіряв своїм норвежцям, шведи ж навпаки не надто вірили їм. Отже, якщо про хлопця піклуватимуться люди Рюрика, непокоїтиметься Хельґ. Якщо доручити це норвежцям, тоді шведи мимовільно відволікатимуться від битви.

А що станеться у разі, коли раптом кляті склавини довідаються про місце, де охоронці (норвежці чи шведи – байдуже) переховуватимуть хлопця?! Полонивши Рюрикового спадкоємця, вони матимуть змогу висувати будь-які умови, включно до повного зняття облоги. Тому і це не годиться!..

Розмірковуючи над обома ризикованими можливостями, ярл дедалі більше переконувався у неприйнятності свого початкового наміру. Але якщо, маючи під рукою сотню горлорізів, він водночас не може ризикнути, відкрито напавши на ворогів, який тоді сенс у всьому цьому поході?! На що тут загалом розраховувати – тільки лише на переляк миролюбних землеробів-склавинів перед відчайдушно хоробрими мандрівниками?!

Хельґ спробував уявити, як приводить невеличку дружину під стіни Києва-міста, як виголошує вимогу здатися без бою, як князь боягузів-склавинів (наскільки відомо, звати його Хьоскульдом) одразу підкоряється – бо слимаки не можуть чинити жодного спротиву несамовитим сміливцям…

Але ж ні!!! В жодному разі нічого подібного не станеться: про склавинського князя відомо, що він три чи чотири рази водив дружину на Константинополь – і не без успіху. Щоправда, наприкінці якогось із походів прийняв віру ромейську, віру невдах і боягузів…

Тим не менш, без крові не обійдеться.

А отже, без ризику для життя малолітнього Інґвара не обійдеться також.

Ну що ж…

Отже, треба діяти в інший спосіб.

Але в який саме?!

Цього Хельґ не уявляв. Хоча придумати щось мав негайно: інакше похід у склавинські землі втрачав сенс.

До речі, з цим можна було би сяк-так змиритися. Ну, повернув би він назад, підготувався би краще – і знов у похід! Але ж і це неможливо!!! Й не лише тому, що жоден вікінг не відмовиться від походу, навіть не спробувавши зійтися з ворогом у двобої, а це вже відверте боягузтво. Були ще дві причини не відмовлятися від задуманого негайно.

2

«Треба зупинити їх, Хельґу! Треба позбавити мерзотних рабів самої можливості втекти у склавинські землі – а це стане можливим, коли у Києві-місті володарюватиме справжній нащадок вікінгів. Мій син Інґвар має стати тамтешнім князем – ти розумієш це, Хельґу Орварде?! Мій Інґвар!.. І саме ти допоможеш йому якнайшвидше і якнайнадійніше вкорінитися у самісінькому серці склавинських земель. Допоможи в цьому, Хельґу!!! Заприсягнися, що допоможеш…»

І він заприсягнувся, бо чудово розумів, чим усе скінчиться, якщо не зім'яти клятих склавинів і не розчавити їхнього князька Хьоскульда. Під його владу тікали всі невдоволені пануванням вікінгів жителі ладозьких, новгородських та інших північних земель. Почалося це після поразки й жорстокої, хоч і справедливої, страти Вадима Хороброго,[16] а як не стало Рюрика – втечі на південний схід перетворилися на справжню пошесть. Якщо це неподобство триватиме й надалі, то через пару десятиліть північні землі спустошаться – з кого тоді данину збирати?!

А все тому, що підкореним народам не подобався скорий і праведний суд хоробрих ярлів. Ці нероби вважали за краще по домівках сидіти і байдикувати, ніж чимось корисним займатися – природно, з такими ледарями поводитися треба з усією суворістю! Отож і шукали невдячні раби найменшої нагоди, щоб напаскудити своїм господарям. Саме це сталося того разу, коли до Рюрика надійшла звістка про підступні наміри полочан: уклавши таємний союз із муромою, виступити проти влади прибульців-вікінгів.

Не вагаючись, конунг зібрав дружину, пішов походом на Полоцьк – аж тут нова звістка: повстання у Новгороді! Он воно що, виявляється підступні новгородці розпустили плітки про полочан і мурому, а тільки-но конунг за поріг – вони і скористалися нагодою!!! Довелось терміново вертатися, щоб харалужними мечами заспокоїти гарячі голови, адже чутки про наміри полочан вкупі з муромою – це одне, з цим можна впоратися згодом,[17] тоді як реальний бунт новгородських рабів – зовсім інше.

Не оминула справедливість і Вадима – ватажка повстанців, який, бачте, мав нахабство іменуватися Хоробрим. Оскільки цей раб претендував на княжий стіл, Рюрик наказав віддати йому всі почесті, належні справжньому конунгові. Отож бранця відвезли на берег Ільмень-озера, міцно зв'язали, поклали до човна на оберемки политого смолою хмизу, відштовхнули від берега, а навздогін запустили стріли з прив'язаними шматочками запаленої паклі.

Ярл Хельґ був присутнім при виконанні вироку, тож на власні вуха чув прокльони на адресу вікінгів, що долинали з палаючого човна. Перш ніж згоріти живцем, ватажок бунтівників викрикував якісь нісенітниці про Рюрикового нащадка, який начебто розіб'є загони закутих у залізо північних воїнів, але водночас цілуватиме під хвіст південних собак.[18] Остаточно ж славу Новгорода потопить у крові інший Рюриків нащадок: цей божевільний нібито змішає варязьку кров із якимись темними дикунами – чи то з мордвою, чи з Москвою…[19]

На цьому прокльони нарешті урвалися: палаюча могила відпливла вже далеченько, тож відчайдушні крики з полум'я ледь-ледь долинали до берега.

Звісно ж, Рюрик мусив якось зреагувати на почуте – бо всім відомо, що передсмертні прокльони мають особливу магічну силу. Отже, щоб відвести майбутні загрози від свого роду, конунг вирішив посадити сина Інґвара на княжіння не в Новгороді й не в Ладозькій землі, а десь подалі. Склавинське Київ-місто видавалось ідеальним прихистком: його треба всього лише підкорити – а це нібито зовсім не складно.

Водночас годі було й шукати кращого виконавця останньої волі конунга, ніж його родич – безземельний норвезький ярл Хельґ Орвард, якого не надто добре знали не тільки шведські дружинники Рюрика, але й утікачі-новгородці. Таким чином, у Києві-місті він міг лишатися невпізнаним, доки сам не побажав би назватися справжнім ім'ям…

Невпізнаним?!

А нумо…

Нумо!..

Хельґ замислився настільки глибоко, що відірвав погляд від темної річкової поверхні, заплющив очі, опустився на палубу й закляк, немовби заснувши. Та насправді ярл не спав, а напружено розмірковував десь із годину. Коли ж знову підвівся, то його губи під пишними вусами розтягнулися в задоволеній посмішці. Що ж, здається, він таки відшукав підходящий розвиток подальших дій! Якщо вчинити саме так, можна буде і у Києві-місті з сотнею вікінгів з'явитися, не привертаючи зайвої уваги, й малолітнього Інґвара жодному ризику не піддавати, і владу з рук м'якосердого Хьоскульда вибити!

Ярл здійняв догори правицю, привертаючи увагу веслярів, потім наказав стишити хід. Друга лодія з невеликим запізненням повторила той самий маневр, проте Хельґ показав жестами: наближайтесь до нас! Доволі швидко обидва судна порівнялися, тоді перекинувши над водою міцні мотузки, лодії підтягнули одну до одної упритул. Хельґ підійшов до борту, так само зробив Алберт Валссунґ,[20] який розпоряджався на другому судні.

– Наказую всім негайно роззброїтися, – мовив ярл якомога переконливіше. – Нехай кожен залишить при собі хіба що довгий ніж, не більше…

– Що ти таке кажеш, Хельґу Орварде?! Хіба можна…

Самим лише суворим поглядом глибоко посаджених очей з-під грізно зсунутих до перенісся брів ярл змусив свого полководця негайно замовкнути.

– Отак-от краще, Алберте, – мовив поблажливо. – Я чудово розумію, що ми перебуваємо в чужій землі серед людей, налаштованих не надто гостинно. Якби не розумів, ми б розмовляли не посеред річки на зчеплених бортами лодіях, а о-о-он на тому березі.

Хельґ махнув рукою, вказуючи на зручне для стоянки плесо. Та в його наступних словах пролунало неприховане знущання:

– Хоча там, на березі, ба навіть біля самого берега нас можуть підслухати, а потім розповісти про почуте іншим. А тому краще залишимося тут, на річковій бистрині.

– Так, так, твоя правда, – загомоніли веслярі.

– Радий вашому розумінню, – кивнув ярл, – а тому продовжимо. Отже, спочатку всі роззброяться, не залишивши при собі нічого, окрім довгих ножів. Решту зброї потрібно сховати, але таким чином, щоб до неї легко було дістатися у потрібну мить. Далі, хто з вас має якісь прикраси, той нехай віддасть їх мені. Як-от я зараз…

Хельґ зняв із середнього пальця правої руки золотий перстень, поклав собі на ліву долоню і додав:

– Нехай те саме зробить кожен з вас. З одягом вчинимо так само: у кого є нове, красиве – віддасте мені, натомість одягнете щось інше. До речі, зброю також можна переглянути, а не просто сховати: що є найкращого, віддасте мені. Зрозуміло?

Ярл оглянув принишклих вікінгів. Схоже, вони почули ватажка лише наполовину: зрозуміли, що від них вимагають усі найкращі речі, які тільки можна відшукати на обох лодіях… але навіщо це?! Ніхто не зрозумів – навіть Алберт Валссунґ. Хоча бодай він один мав би допетрати!..

Вирішивши, що тримати надалі сво'іх вояків у невідомості не варто (бо горлянки ворогам різати – це одне, а вигадувати хитромудрий план підкорення великого укріпленого міста малими силами – геть інше), ярл коротко зітхнув і пояснив:

– Ми вдамо із себе купців, що прямують із новгородської землі до ромеїв. Купці повинні мати при собі товари на продаж – от для цього мені й потрібні найкращі та найновіші речі, які у кого з вас тільки є! Скажемо склавинам, що веземо у далекі південні землі одяг, коштовності та зброю. Але не переймайтеся цим: коли захопимо Київ-місто, кожен отримає назад не тільки позичене, але й щедру нагороду. Це кажу вам я – ярл Хельґ Орвард!..

Обличчя вікінгів прояснилися. Вони закивали головами і врізнобій загомоніли, що так, тепер вимога зрозуміла, й вони плани ватажка підтримують. Тільки командир другої лодії несміливо заговорив:

– Ти все добре придумав, ярле, нема чого заперечити. Звісно ж, ці дурні-склавини мали би злякатися самих лише звісток про появу під стінами Києва-міста нашого загону і стати в глуху оборону, натомість заморських купців вони не лякатимуться. Більш того, нас навіть можуть зустріти з розкритими обіймами, сподіваючись почути найсвіжіші відомості про конунга Рюрика. Адже якщо поміж склавинів осіло багато втікачів із наших земель, вони завжди боятимуться, що з півночі з'являться…

– Що іще тобі незрозуміло? – перервав Хельґ його слововиливи. – Адже в іншому разі ти б не заводив такої розмови.

– Я справді не розумію, ярле… Ну, нехай вдамо ми купців – але яким чином уведення дурнів-склавинів в оману допоможе підкорити Київ-місто?! Так, згоден, купців боятимуться менше, ніж вояків, але чому ти вирішив, що сотня чоловіків лише з жалюгідними довгими ножами в руках краще впорається із захопленням…

– Стривай-но!

Алберт одразу замовк, і Хельґ пояснив:

– Справді, юрба купців із довгими ножами не впорається із захопленням влади краще за сотню вояків, озброєних як треба. Але не забувай, що я наказав лише сховати зайву зброю, а не тримати її на видноті: просто у потрібний момент ми вихопимо мечі, ото й усе! До того ж…

Тут ярл зробив багатозначну паузу, перш ніж завершити думку задоволеним шепотом:

– До того ж, я дуже сподіваюся, що виконати останню волю конунга Рюрика нам допоможе дехто з мешканців Києва-міста.

Хоча Хельґ стишив голос, нібито його міг підслухати хтось сторонній навіть на середині Данапра, сказане ним добре почули всі вояки-горлорізи.

– Хто ж візьметься допомагати нам? – так само тихо спитав украй здивований Алберт. На що Хельґ відповів:

– Якщо ти досі не здогадався, то й не треба воно тобі! Поясню, коли досягнемо мети нашого походу.

І додав, озирнувшись на темну річкову воду:

– Судячи зі швидкості течії, якщо навіть ми й надалі підемо на веслах, до Києва-міста лишилося дні три, не більше. Отже, чекати вже недовго.

3

Троє людей увійшли до Волосового[21] капища мовчки, уважно і водночас обережно озираючись на всі боки, немовби очікували якогось невідомого підступу. Така поведінка недвозначно виказувала іноземців – утім, як і непоказний, зношений у тривалих мандрах одяг явно нетутешнього покрою. Дрожко мовчки очікував, доки прибульці заговорять, щоб визначитися з мовою подальшого спілкування.

Отже, якщо взяти до уваги штани зі звірячих шкур, потерті блузи з нехитрим візерунком, легкі шкіряні чобітки майже без халяв і на додачу плащ у найстаршого за віком прибульця, який виглядав найбільш упевненим, а отже, ймовірно, був їхнім ватажком… Судячи за цими ознаками, до Волосового капища завітали варязькі гості.[22]

Цікаво, чи так це є?

Носій плаща нарешті пригладив пишну бороду і, звертаючись до Дрожка, заговорив незнайомою мовою, що здавалася уривчастою й якоюсь холодною.

– Я не розумію твоєї говірки, варяже, – відповів волхв впевнено, бо вже не сумнівався, хто саме завітав до святилища Волоса у передвечірній час. Тоді заговорив інший гість – можливо, теж купець, а може, і слуга носія плаща:

– Ми мирні торгові люди, ми тільки-но сьогодні припливли сюди з далекої землі Новгородської від тамтешнього конунга Рюрика і ярла Хельґа.

Цей був не тільки явно молодшим на вигляд, але тримався трохи позаду ватажка і визирав з-за його плеча. Його вимова була хоча і не зовсім ідеальною, проте цілком зрозумілою. Оце вже інша річ!..

– Слухаю тебе, варяже, – звернувся Дрожко тепер вже до молодого купця.

– Звідки ти знаєш, що ми є варяги… варязькі гості? – почув у відповідь.

– Боги підказали, – волхв не втримався від самовдоволеної посмішки. – Слухаю тебе, мирний торговий чоловіче. Чого ти хочеш? Чого хочете ви усі?

– Хочемо принести гідні пожертви богам, щоб вони змилостивилися, послали нам попутний вітер, тиху воду і легку вдачу. І щоб похід наш у землі ромейські завершився вдало. Але припливши сюди по Данапруріці, ми не знайшли, де можна помолитися нашим богам. Більш того…

Варязький гість замовк, нерішуче перезирнувся з товаришами, потім втупився собі під ноги й почав роздивлятися глинобитну підлогу капища, немовби підшукуючи гідні слова. Дрожко дуже добре зрозумів причину такої поведінки, бо і його самого невпинно, рік за роком гризли ті самі думки, що, мабуть, роїлися зараз у головах купців.

– Ми бачимо, що у вашому місті… що у Києві-місті велика честь робиться тільки одному ромейському божкові, тоді як решті богів необхідної… належної честі немає. Не мають… Ми не розуміємо, чому так є.

Це сказав третій гість, і заперечити на такі слова Дрожкові не було чого. Проте навіщо обговорювати настільки болісні речі з іноземцями, яких він бачить уперше в житті?! Намагаючись здолати роздратування, волхв із надією подивився у великі зелені очі Волоса (а вони мали яскраво-зелений колір, бо в очниці ідола були вставлені два величезні смарагди), подумки благаючи про допомогу, і мовив якомога стриманіше:

– Нехай це тебе не обходить, варяже. Якщо встановлені у Києві-місті порядки тобі не подобаються, це ще не означає…

– Ми хотіть приносить жертва боги, – помітно перекручуючи слова, повільно мовив носій плаща. – Давай приносить жертва, дравід,[23] давай! Ми хотіть, ти допомогать.

– Але ми досі не впевнилися, чи вірно обрали святилище, – поквапився уточнити з-за його плеча другий гість.

– Ну що ж, варяги, ви не помилилися, – тепер вже цілком миролюбно, навіть по-діловому заговорив Дрожко, – я служу богові Волосу, який є заступником усіх скотарів, а отже, і тих, хто худобою торгує.

Він кивнув на середніх розмірів вівтар у формі рівностороннього кам'яного хреста, посеред якого горів невгасимий священний вогонь, а біля віддаленого кінця височів ідол Волоса – великий, суворий, зі смарагдовими очима, з білявою бородою, вусами і кошлатими бровами зі справжнього кінського волосу та з довжелезним пастушачим посохом у правій руці.

– Ми не худобу веземо до ромеїв продавати, ми торгуємо одягом, коштовностями і зовсім трохи зброєю, – заперечив третій гість.

– Не має значення, чим саме ви торгуєте, – знизав плечима волхв, – тим паче, що кушніри шиють теплий зимовий одяг саме зі шкури худоби… Втім, якщо хочете, можете піти до святилища Дажбога.

– А Дажбог ваш?…

– Дажбог – це сонце і статок. І заступник усієї нашої землі.

– Усієї вашої землі?…

Варяги обмінялися напруженими поглядами, тоді їхній ватажок (хоч як важко було йому розмовляти чужою мовою) заперечив:

– Ні Дажбог, не хотіть Дажбог, давай твой Волос.

Дрожко кивнув, знов не втримавшись від самовдоволеної посмішки.

– Тільки хоча твій Волос і є заступником усіх скотарів і торговців, тим не менш, це не наш бог, – цілком справедливо зауважив третій гість. – Отже, ми лише заплатимо за жертву, але не станемо її приносити.

– Ти приносить жертва, – носій плаща доволі безцеремонно тицьнув пальцем у груди волхву. – Ти сам, без ми. Ні?…

– Як забажаєте, так і вчиню, – кивнув Дрожко. – Можу й сам принести жертву Волосові, одразу як ви полишите капище.

Третій гість кивнув і передав божому служникові невеличкий шкіряний мішечок. Там лежало щось тверде – мабуть, кілька монет і, здається, два чи три персні.

– Нехай Волос благословить ваш шлях, зробить його легким, а справи ваші вигідними.

Волхв хотів відійти у віддалену затемнену частину святилища, щоб сховати пожертви варязьких гостей, проте носій плаща зупинив його:

– Ні-ні, дравід, ти не йти. Ми ще хотіть говоріть ти. Важливо говоріть.

Дрожко здивовано озирнувся:

– Чого ще вам треба, варяги? Пожертву ви оплатили… Може, якісь амулети або?…

– Йдеться про інше, – мовив другий гість. – Коли саме у вас почали віддавати найбільшу шану ромейському богові? І як при цьому почуваєтесь ви – дравіди, які служать іншим богам?

– Навіщо тобі це знати? – проскреготав Дрожко таким голосом, щоб безцеремонний варяг одразу зрозумів усю недоречність свого запитання.

– Не ображайся, дравіде! Ми купці, ми багато різних земель об'їздили і скрізь спостерігали одне й те саме: варто було в якомусь місті завестися цій пошесті – ромейському божкові, прибитому за руки й ноги до схрещених дощок, як решта богів зазнавала принижень і навіть гонінь, нечуваних для вільного світу.

– Тому й запитуємо тебе, коли це ромейське лихо спіткало Київ-місто. Бо нам цікаво вислуховувати людські розповіді, – додав третій гість.

– Цікаво, цікаво, – енергійно закивав носій плаща. – Говори, говори, дравід!

– Та вже третє десятиліття пішло відтоді, як князь наш Осколд перейняв кляту віру грецьку.[24]

Сказавши це, волхв кинув короткий погляд на гостей з-під мимоволі наморщених брів, щоб перевірити, чи не глузують прибульці. Втім, здавалося, вони цілком щирі у своїй допитливості…

– А як таке сталося, дравіде?

– Пішов наш князь війною на греків, обложив добірним військом Царгород – їхнє найбільше місто. Не знаю, що там сталося…

– Чому не знаєш?

– Бо я тут лишався. Моє діло – волхвувати, а не у походи з княжою дружиною ходити.

– Гаразд, дравіде, ми зрозуміли. А що ж далі сталося?

– Коли добірне Осколдове військо оточило Царгород, грецького володаря вдома не було. Він примчав до обложеного міста лише згодом і почав умовляти князя нашого Осколда, щоб той відвів військо додому. Заприсягнувся, що жоден грек ніколи більше не зачепить жодного нашого гостя… Я забув сказати, що наш князь привів під стіни Царгорода триста шістдесят лодій з вошами саме тому, що греки дозволяли собі час від часу утискати, ба навіть грабувати гостей з руських земель. Осколд не схотів терпіти такої неповаги і…

– Я понять, – кивнув носій плаща.

– Ми здогадалися, що без вагомої причини склавини на Константинополь не нападали б, – підтвердив другий варяг. – Але як щодо ромейського божка?…

– Медоточивими речами володар імперії приспав пильність князя Осколда, відкупився великими грішми і безліччю товарів, якими наші воїни навантажили лодії. А на додачу до всього запропонував прийняти віру грецьку – віру в того самого божка, якого прибито до схрещених дощок.

– Чому ж ваш князь на таке погодився?!

– Не знаю, – знизав плечима Дрожко, – мене під Царго-родом не було.

– А що про це казали ті, хто був там?

– Подейкували, буцімто грецький володар стверджував, що це саме нікчема-божок, прибитий до схрещених дощок, напоумив його повернути військо до обложеного Царгорода.

– Як це?!

– А отак! Буцімто божок спрямував уві сні до грецького володаря посланця у сяючих шатах – таких греки називають «янголами». Отой посланець і повідомив володаря, що Царгород обложено хоробрими русами. І напоумив терміново повернутися.

– Неймовірно… – третій гість замислено почухав потилицю.

– Не знаю, варяги, не знаю. Що мені розповіли, те саме я вам переказую… Отже, князь наш Осколд побачив, що то раніше його восьмитисячне військо оточувало Царгород, тепер же руські воїни опинилися нібито затиснутими між обложеним містом і вояками, яких привів додому грецький імператор. Якби наші воїни спробували підняти на списи місто, їм у спину вдарили б греки зі своїм володарем на чолі. І навпаки.

– Треба битися, завжди треба битися!..

Носій плаща не втримав скрикування, але одразу ж зніяковіло замовк, нібито бовкнув щось не просто зайве, але небезпечне.

– Я не воїн, а волхв, Волосів слуга, тож не знаю, чи вірно вчинив князь, – зітхнув Дрожко. – Подейкують, що багато хто з бувалих вояків наполягав на негайному розгромі Царгорода: мовляв, це мало справити гнітюче враження на грецьке військо, якщо його очолював навіть сам імператор…

– Але ваш князь не наважився на таке?…

– Князь Осколд вважав за краще повернутися додому, прийнявши від греків розкішні дари, а заразом і дивакувату, незбагненну віру в одного-єдиного божка, прибитого до схрещених дощок. Мовляв, цей божок завжди попереджає своїх підопічних володарів про можливу небезпеку – відтепер попереджатиме і його, Осколда.

– Цікаво говорите, дравіде, – носій плаща загадково посміхнувся, цмокнув крізь зуби і повторив: – Цікаво.

– Що ти маєш на увазі? – не зрозумів Дрожко. Гості обмінялися короткими поглядами, потім ватажок пробелькотав щось своєю уривчастою холодною мовою, а другий варяг пояснив:

– Алберт, який є головним серед нас, бажав би дізнатися, чи справді ставалося так, щоб ромейський божок, прибитий до схрещених дощок, попереджав вашого князя Хьоскульда про небезпеку?

– Нашого князя не Хьоскульдом звуть, а Осколдом, – з достоїнством уточнив волхв.

– У наших північних землях, якими правлять конунг Рюрик і ярл Хельґ, князя Києва-міста називають саме Хьоскульдом, не інакше…

– Не має значення, як називають його у вас. Називайте, як заведено у нас – якщо вже припливли в руські землі.

– Ти ж не любиш свого князя, дуже не любиш… – третій гість хитро примружився.

– Це також не має значення! – заперечив Дрожко значно рішучіше, після чого мимовільно зробив крок у бік варягів і навіть кулаки стиснув. – Князь наш Осколд є нащадком великого славетного Кия, першого з князів руських земель, благословенних і захищених Перуном, Хорсом, Дажбогом, Стрибогом, Волосом, Сварогом, Сімарглом, Мокошею, Ладого…

– Відцурався твій Хьоскульд від усіх богів ваших! А вони, між іншим, є богами його пращура – найпершого тутешнього князя Кия. Хіба ні?…

Волхв не мав що заперечити на те, тому вважав за краще промовчати. Йому навіть здалося, що тепер смарагдові очі ідола Волоса дивляться йому в спину з німим докором.

– От бачиш!.. – жалісливо зітхнув третій гість. А другий мовив:

– Хьоскульд відцурався від усіх склавинських богів, а ти його захищаєш. Наскільки ми зрозуміли, він наказав винести всі капища за міські мури, у самому ж Києві-місті залишив тільки святилище ромейського божка, прибитого до схрещених дощок. Хіба це справедливо?

Дрожко знову промовчав.

– То чому ж ти захищаєш його, дравіде?…

– Бо хоча князь Осколд і знехтував вірою нашою, хоча й наказав винести за міські мури капища Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Волоса й інших богів своїх пращурів, проте він продовжує боронити руську землю від ворогів.

– Зрада богам – то є тяжкий злочин, дравіде…

– Але ще тяжчий злочин – це зрада рідній землі! Князь Осколд землю свою і народ руський не зраджував…

Носій плаща коротко махнув рукою, знов пробурмотів щось незрозуміле по-варязьки, і другий гість мовив доволі миролюбно:

– Ми відволіклися, дравіде. Адже ти так і не розповів, чи справді ромейський божок попереджав вашого князя про небезпеку!

– Якщо хтось про щось і попереджав князя Осколда, то це підступний негідник Михаїл.[25]

– А хто він такий?

– Найголовніший волхв грецького божка.

– Ага!.. І про що ж саме він попереджав вашого князя?

Але Дрожко знов не відповів.

– Чому мовчиш, дравіде?

– Так-так, говорить! – енергійно кивнув носій плаща.

– Ну, гаразд, – зітхнув Дрожко. – Не хотів я говорити про те попередження, але…

– Але?…

– Але саме головний волхв Михаїл відмовляв князя нашого Осколда від останнього походу на греків.

– Коли це сталося, дравіде?

– Вже вісім років тому.

– А чому князь Хьоскульд?…

– Осколд.

– Ну, гаразд, дравіде, гаразд, нехай буде по-твоєму! Отже, чому ваш князь знову повів склавинських воїнів під мури Константинополя?

– Бо греки знову почали порушувати обопільну угоду, і руські гості знову почувалися у небезпеці, перебуваючи у грецьких землях.

– Князь Хьоскульд вірить бог ромеї, та ромеї грабувать склавини, так? – немовби відмовляючись вірити власним вухам, поквапився уточнити носій плаща.

– Вірно кажеш, варяже.

– А дравід Михаїл казать князь Хьоскульд не ходить на володар ромей?

– Так. Михаїл буцімто мав віщий сон від свого божка, в якому янгол наказав попередити князя Осколда, щоб не ходив на греків війною – бо скінчиться все лихом великим.

– А чи не думаєш ти, що дравід Михаїл просто попередив ромейського володаря про майбутній похід? – мугикнув в кулак третій гість. – Послав гінця, але ніякого не янгола, а живого чоловіка. Тому володар і зміг підготуватися до приходу Хьоскульдової дружини.

– І як ви до такого не додумалися! – посміхнувся і собі другий гість.

– Ніхто греків ні про що не попереджав, – впевнено заперечив Дрожко. – Ніхто з людей не зміг би такого вчинити: кількасот лодій з руськими вошами пливли морем, все було спокійно, як раптом здійнявся шалений буревій і здибилися височезні хвилі! Багато лодій там же, посеред моря, потонуло, решту повикидало на берег і перетрощило так, що жодними словами не описати. Після такого лиха з усієї княжої дружини не вціліло і двадцятої частки. А з тих, хто вцілів, більше половини були поранені або оглушені, тож греки легко полонили їх. Позбирали, немов мисливці дичину з пасток і тенетів.

– А князь ваш?…

– Осколдові пощастило: його лодія дивом лишилася не ушкодженою, як і півдюжини інших лодій. Князь познаходив на грецькому березі тих дружинників, яких вдалося відшукати, решту ж згодом викупив з полону за великі гроші. Але після того, що сталося, найменші помисли про війну з греками довелося відкинути. Хто вцілів і уникнув грецької неволі, той повернувся до Києва-міста, і тут здійнявся великий плач за загиблими…

– Боги мститься князь Хьоскульд.

Носій плаща вимовив це хоча й ламаною мовою, але настільки урочисто й суворо, що всі мимоволі подивились на нього. Тоді варязький ватажок повторив свій вирок:

– Князь Хьоскульд кривдить боги свій пращур – князь Кий. Тепер боги склавин мститься князь Хьоскульд великий кривда.

– Справді, такий поголос пішов по руській землі, коли останній Осколдів похід на Царгород обернувся величезним нещастям, – не надто охоче підтвердив Дрожко. – Говорили, що то Перун[26] розгнівався й потопив лодії з вошами, які виступили проти ворогів без його благословення. Всі, хто лишився вірним богам наших пращурів, благали князя повернутися до прадавніх звичаїв – і насамперед волхви…

– А князь як зробив?

– Осколд же дослухався тільки до порад головного грецького волхва Михаїла. Той дорікав князеві, немовби маленькому неслуху. Мовляв, Осколд не послухався вісника грецького божка – янгола і, незважаючи на попередження, все ж таки повів дружину під стіни Царгорода. До того ж, на думку Михаїла, Осколд мав не просто наказати повиносити усі капища давніх богів за міські мури, але знищити їх разом зі священними ідолами так, щоб і сліду не лишилося.

– Невже таким було повеління ромейського божка?! – одноголосно перепитали другий і третій гості.

– Принаймні це стверджував головний волхв Михаїл.

– І ти ще вірний склавинський князь Хьоскульд? – спитав украй здивований носій плаща.

– Тобі цього не зрозуміти, варяже, – відповів Дрожко, міряючи його зверхнім поглядом. – Так, хоча князя Осколда підмовляли знищити наші капища і навіть повбивати нас, служителів давніх богів…

– Вбивать вас, дравіде?!

– І навіть повбивати нас, варяже!

– Ти…

– Я та інші волхви, тим не менш, зберегли вірність Осколдові.

– Він зрікся вас і богів ваших! – резонно зауважив другий гість.

– Повторюю, варяже: Осколд не зрікся рідної землі. Та й наші священні капища залишив у спокої за міськими мурами, як не біснувався підступний грецький волхв Михаїл.

– А як же ваші купці? Мабуть, ромеї продовжують зачіпати їх…

– Так, справді, відколи вісім років тому нещастя спіткало останній княжий похід на Царгород, руські гості ніколи не почуваються у цілковитій безпеці. Тому дедалі меншає охочих подорожувати у грецькі володіння.

Почувши це, варяги довго перешіптувалися один з одним своєю уривчастою холодною мовою. Коли ж завершили, другий гість запитав вкрадливо:

– Послухай-но, дравіде, а чи хотів би ти, щоб усе стало, як колись?

– Себто?… – насторожився Дрожко.

– Хотів би ти, щоб капище ненависного ромейського божка, прибитого до схрещених дощок, зникло з Києва-міста назавжди? Хотів би, щоб володар вашої землі знов дослухався до волі прадавніх склавинських богів? Хотів би, щоб від кроків ваших воїнів-склавинів знову здригалася ромейська земля і щоб ці підступні ошуканці ніколи більше не кривдили склавинських купців?…

– Навіщо ці пустопорожні марення… – зітхнув Дрожко, та варязький гість повторив з несподіваною твердістю:

– То хотів би чи ні?! Відповідай, дравіде.

– Звісно, хотів би.

– Ну, то невдовзі так і станеться.

– Як?!

– Станеться саме так, якщо ми домовимося.

– Ти помогать ми, ми помогать ти. Допомогать всі дравід… всі дравіди, всі склавини.

І носій плаща загадково посміхнувся.

– Що може жменька варязьких гостів… – почав було волхв, але тут ватажок рішуче заперечив:

– Ми не купець.

– А хто ж тоді?! – здивувався Дрожко.

– Зараз дізнаєшся, дравіде, – запевнив другий варяг. – Тільки скажи нам от що: як на твою думку, чи прагнуть інші тутешні дравіди того ж самого, чого прагнеш ти?…

Мимоволі волхв озирнувся на Волосового ідола й побачив, що його дерев'яна фігура вже потонула у мороці (бо за розмовою імлистий вечір вже встиг змінитися темною ніччю), проте смарагдові очі сяяли особливо яскраво.

Як здалося Дрожкові – з прихованою надією…

4

В оселі Перунового служителя Лютня зібралися шестеро гостів: Чудин – Хорсів волхв, Дажбогів служитель Вишата, Стрибогів Торчин, Сварогів Корята, Сімарглів Нажир. І звісно ж, Волосів Дрожко, який просто посеред глухої ночі сповістив решту божих охоронців, що має до них дуже-дуже важливу невідкладну розмову.

– Ну, то про що ти хотів говорити з нами? – суворо спитав господар оселі. На подібний тон він мав повне й беззаперечне право, як служитель найголовнішого руського божества.

– Учора вдень із північних новгородських земель від тамтешнього князя Рюрика до нас припливли дві лодії з варязькими гостями… – почав Дрожко, та Лютень різко обірвав його:

– Це відомо вже не тільки на Княжому дворі, а й на всьому Подолі. Невже ти думаєш, що невідомо нам?…

– Ні, не думаю.

– Навіщо тоді було збирати нас просто посеред ночі?!

– Щоб поговорити з варязькими гостями. Якщо дозволите, я їх покличу.

– Нічого не второпаю! – щосили трусонув головою Вишата, який, здається, ще не зовсім прокинувся від сну.

– Зараз усе зрозумієте, тільки дозвольте покликати цих людей…

– Що ж, веди їх сюди, – поблажливо зітхнув Лютень. Коли Волосів служитель вийшов назовні, Нажир запитав обережно:

– Хтось із вас бодай щось?… Чи я один…

– Сподіваюсь, Дрожко все зараз же, негайно роз'яснить, бо інакше навіщо було… – філософічно мовив Корята, ледь стримуючи позіхання.

– Тихіше, вони йдуть!

Волхви негайно замовкли і повернулися до входу. Майже одразу по тому в дверях з'явилися троє варязьких гостей, з-за їхніх спин виринув Дрожко і мовив голосом, в якому пробивалися незрозумілі радісні нотки:

– Ну що ж, знайомтеся: це Алберт Валссунґ, він у варягів головний. Себто, майже головний, є ще найголовніший, але не тут…

При цьому кивнув на бородатого гостя, одяг якого, на відміну від інших, доповнював доволі потріпаний у мандрах плащ. Варяги незворушно завмерли неподалік входу, волхви уважно приглядалися до прибульців. Щоб якось розрядити ненавмисну паузу, Дрожко продовжив пояснення:

– Алберт Валссунґ дуже погано розмовляє по-нашому. Але інші гості допоможуть нам порозумітися.

– Порозумітися на чому? – одразу спробував уточнити Лютень.

– Бачите, тут така справа…

Але сказавши це, Волосів служитель негайно замовкнув, вочевидь не знаючи, як донести до решти щось дуже-дуже важливе – ту саму звістку, заради якої він скликав усіх на таємну нараду посеред літньої ночі.

– Ну?!

Лютень суворо наморщив чоло. Але тут на допомогу явно розгубленому волхву прийшли самі варяги. Купецький ватажок, якого Дрожко назвав Албертом Валссунґом, віддав короткий наказ незрозумілою мовою, після чого всі троє повільно витягнули з-за поясів довгі ножі, поклали їх на підлогу і відступили на крок.

Нова уривчаста команда ватажка, що здалася у нічній тиші колючо-морозною – і двоє молодших купців немовби пірнули додолу, щоб наступної ж миті здійнятися на напівзігнуті ноги… тримаючи при цьому свої довгі ножі! Сам же Алберт Валссунґ на підлогу не падав – просто зробив крок уперед та носком легкого шкіряного чобітка майже без халяви підчепив свій ніж. І от диво: волхвам здалося, що зброя, немов зачарована… сама скочила у праву долоню гостя!!!

Від несподіванки служителі богів дружно відсахнулися, навіть Вишата і Корята прокинулись остаточно.

– Це!.. Та це ж!.. – Торчин кліпав очима, відганяючи жахливе видіння: Стрибоговому волхву здалося, що в міцних долонях варязькі гості стискають не довгі ножі, а справжнісінькі мечі. Втім, переляк тривав зовсім недовго. Носій плаща віддав нову колючо-морозну команду, і гості повернули довгі ножі на підлогу.

– Ми ні битва, ми говорити мирний, – одразу ж пояснив Алберт Валссунґ їхні дії.

– Хто ви такі?! Кажіть правду! – нарешті подолавши мимовільне зніяковіння, мовив Лютень.

– Як ви, либонь, вже здогадалися, ніякі ми не новгородські купці, – мовив один з молодших «гостей».

Удаваних, звісно.

– Насправді ми є дружинниками новгородського конунга Рюрика і його родича, норвезького ярла Хельґа, – додав другий.

– Але ми ні битва, ми мирний, – про всяк випадок нагадав Алберт Валссунґ.

– Хіба не боїтеся говорити усе це нам? – поцікавився Чудин, озираючи решту волхвів і перевіряючи, як вони сприйняли зізнання прибульців.

– Боїмося?! Ми?! А з чого б це нам боятися? – в один голос спитали молодші «гості»… себто, насправді дружинники.

– Нас тут все ж таки семеро, а вас…

Волхв прикусив язика, бо бороду Алберта Валссунґа перерізала крижана посмішка:

– Ви тікі сім, ми аж надто три.

– Так, дравіде, справді, нас же троє! Один незламний вікінг, навіть якщо у нього в руках лише довгий ніж, а не меч, секира чи інша підходяща зброя, легко впорається з десятком супротивників, – мовив один з дружинників.

– Отже, ми ні про що б не турбувалися, навіть якби вас було учетверо більше, – додав другий дружинник. – Вас же по двоє-троє на одного, ви зовсім нічим не озброєні.

– Наскільки швидко ми дістаємо зброю, ви щойно бачили. То про що турбуватися?…

– Моя оселя охороняється ззовні, – резонно зауважив Лютень, але слова Перунового волхва також не справили враження на варягів.

– Десять сторожі, три буйний вікінгі. Пффф!.. – Алберт Валссунґ випустив повітря через міцно зчеплені зуби, що мало означати найвищий ступінь презирства. А молодші дружинники пояснили, перериваючи один одного.

– Якби ми не прийшли до вас з миром, то вже закололи б вас, як кабанів.

– Зарізали би просто тут, у цій кімнаті…

– Потім перерізали б горлянки охоронцям оселі…

– Потім повернулись би на свої лодії…

– Й ніхто б нас не зупинив.

– Ніхто б нам нічого не зробив.

– Нічим би не зашкодив.

– Але вкотре пояснюємо: ми прийшли з миром!

– Так-так, розкажіть їм про все, – нарешті втрутився Дрожко. – Годі погрожувати, краще…

– Ми ні грозить, дравід! – рішучо заперечив Алберт Валссунґ.

– Це нам погрожують убивством, ми ж пояснюємо, що ніхто тут не здатен заподіяти ніякого лиха трьом хоробрим вікінгам…

– Гаразд, гаразд, маєте рацію: годі сперечатися. Кажіть, із чим прийшли.

На правах господаря оселі Лютень змахнув руками над головою, закликаючи решту волхвів до уваги, й повернувся до варягів.

– Ми прийшли сюди, щоб виконати заповіт нещодавно померлого конунга Рюрика.

– То північний володар Рюрик помер?

– Так. І перед смертю заповів своєму родичеві – ярлу Хельґу Орварду сісти з дружинниками на лодії, щоб приплисти Данапром-рікою до Києва-міста і відновити тут утрачену справедливість.

– Про яку втрачену справедливість йдеться, варяже?! Поясни, будь ласка.

– Нам доручено скинути з престолу Києва-міста самозваного князя Хьоскульда, щоб на його місці утвердився…

– Самозваного князя Хьоскульда?!

Корята був здивований настільки, що не зміг промовчати й дослухати до кінця дивне пояснення молодшого дружинника.

– Справді, що за дурниці ти верзеш, варяже? – це вже запитував Торчин, також вкрай здивований.

– Ваш князьок Хьоскульд є самозванцем…

– Наш князь Осколд є прямим нащадком славетного Кия – першого князя нашої землі, засновника Києва-міста, де він правив спільно із братами Щеком та Хоривом. Від нього і йде княжий рід наших правителів.

– А ми стверджуємо, що наш славетний конунг Рюрик колись послав одного зі своїх полководців – оцього самого Хьоскульда на прізвисько Нерішучий походом до ромеїв. Проте полководець не виконав священної волі конунга: діставшись Києва-міста, він підступно вбив вашого князя Осколда, щоб княжити замість нього.

– Вбив?! Нашого Осколда?!

Вишата і Нажир здивовано перезирнулися.

– Так, дравіди, вашого князя було вбито, а замість нього у Києві-місті утвердився підступний вбивця – вікінг Хьоскульд Нерішучий, якого ви помилково іменуєте Осколдом. Відтоді вашу землю спіткали великі нещастя.

– Але перш ніж померти, непереможний конунг Рюрик довідався про несправедливість, що сталася багато років тому у Києві-місті. А довідавшись, доручив своєму родичеві – хороброму ярлові Хельґу Орварду, відновити лад і спокій на склавинських землях уздовж Данапра.

– От із чим ми прийшли до вас, дравіди.

– Так-так, ми відновіть правда! Розумній дравіди і буйний вікінгі, – кивнув Алберт Валссунґ на знак підтвердження й хитро посміхнувся у пишну бороду. – Ми, ви. Правда.

Ніяк не второпаю, про що ви торочите, яка це така варязька правда?! – знову заговорив Лютень. – Всі ж знають, що наш князь Осколд…

Тут Дрожко, втративши терпець, вигукнув до господаря оселі з докором:

– Лютню! Невже настільки важко второпати, що саме вони пропонують?!

Але тієї ж миті Перунів волхв і сам усе зрозумів:

– Стривайте, стривайте… Отже, варяги пропонують нам визнати, що князь Осколд насправді зовсім не є нашим князем Осколдом? Що він не Києвого роду, а чужої варязької крові?!

– Нарешті ти зрозумів, дравіде! – зрадів один з молодших дружинників.

– Підтвердьте, що ваш князь Осколд є вікінгом Хьоскуль-дом Нерішучим, а все інше ми беремо на себе, – додав другий молодший дружинник.

– Що-о-о?!

– З якої це ласки?!

– Не бувати такому!!!

– Це нечувано!..

Волхви обурювалися довго й голосно. Кожен намагався перекричати решту, аби на всю силу власних легенів висловити несприйняття ганебної пропозиції прибульців. Доки тривав гембель, варяги стояли мовчки, навіть не поворухнувшись. Й лише коли лемент божих служителів почав ущухати, Алберт Валссунґ прошепотів тихо-тихо:

– Дравіди ні розум. Ні розум усі…

Й настільки тихим і лиховісним був його шепіт, що волхви замовкли – всі одночасно. Тоді заговорив Дрожко:

– Послухайте краще мене. Коли варяги спочатку розкрилися переді мною, я теж обурився, як от ви зараз…

– Отже, ти для себе вже вирішив усе?! Зрадник!..

– Облиш гніватися, Торчине.

– Ні, Дрожку, ти негідний зрадник, ти!..

– А я кажу, облиш гніватися і обдумай усе це тверезо. Адже якщо ми не станемо втручатися, і варяги приберуть Осколда, то одразу ж настане край всевладдю грецького божка і негідника Михаїла – клятого чужоземного волхва. Ти над цим замислився, Торчине?!

– То насправді варяги пропонують повалити…

– Так-так, ненависного усім нам божка греків, прибитого до схрещених дощок!!! Якщо ж князь Осколд стоїть на заваді до здійснення цього, чом би не визнати його варягом Хьоскульдом Нерішучим?! Ви тільки-но пригадайте, як привезені з грецьких земель чорні волхви[27] познущались над усіма нами…

Дрожко говорив ще і ще, додатково забарвлюючи найчорнішими тонами всі наруги, які прадавня руська віра витерпіла від ненависного єпископа Михаїла. Закінчив же похмуру, але запальну промову наступними словами:

– Від нас же не вимагають нічого неможливого – тільки мовчки погодитися з тим, що Осколд є Хьоскульдом Нерішучим. Тільки це, не більше!.. Решту варяги зроблять самі.

– Це не зовсім усе, про що ми просимо, – резонно зауважив один з молодших дружинників.

– Тобто?…

Тепер здивувався вже і Дрожко.

– Сподіваємось, ви знаєте, хто з-поміж княжих дружинників залишився найбільш відданим богам своїх предків? А отже, хто саме з Хьоскульдової дружини також невдоволений існуючим порядком речей.

– Звісно, є з-поміж княжих дружинників такі, хто приходить у капища древніх богів найчастіше…

– От і поговоріть з ними… самі розумієте, про що! Поясніть, що князь, який зрадив своїх богів, рано чи пізно зрадить і свою землю, і весь свій народ. Що до такого князя не можна мати довіру.

– Ай справді, – мовив Волосів охоронець, немовби пригадавши якусь подробицю своєї попередньої бесіди з варягами, – не захистив же він наших купців, яких греки після невдалого Осколдового походу на Царгород зачіпають, як хочуть?! Не захистив… Отже, в подальшому не зможе захистити від клятих греків і решту народу.

Тепер в оселі Перунового охоронця запанувала така тиша, що стало чутно, як десь попід стелею тоненько-тоненько пищить комар. Волхви напружено думали над почутим. Пригадували усі несправедливості, яких зазнали Перун, Хорс, Даж-бог, Стрибог, Сварог, Сімаргл, Волос, Мокоша, Лада й інші руські боги за останні два десятиліття. А також приниження, які разом з богами пращурів витерпіли вони – вірні божі охоронці. Пригадували самозакоханого грецького засланця Михаїла, когорту молодших грецьких волхвів-прихвоснів і всі підступи чорнорясників, а також кожен випадок, коли на скаргу руських волхвів князь Осколд відповідав сумним зітханням… щоб насамкінець вирішити справу на користь чужинської віри.

Так тривало, доки, роз'ятривши душі нестерпними спогадами, кожен з божих служителів не побачив внутрішнім поглядом, як капище ненависного грецького божка, що височіло неподалік княжого терема, повільно огортають язики полум'я, як провалюються у нього золочені округлі бані з золотими хрестами, як з провалів вибухають снопи іскор, а потім згарище затягується пасмами чорного смолистого диму…

І все! Й настане нарешті кінець ненависній вірі!!!

А далі справи підуть, як і два десятиліття тому – в часи, коли Київ-місто не було ще уражене грецькою підступністю та підлотою…

– Ні про що ні думать. Хьоскульд ні любить боги склавин, Хьоскульд любить бог ромей. Хьоскульд ні склавин.

Волхви гуртом прикипіли поглядами до Алберта Валссунґа, який хитро… і водночас якось хижо посміхався в бороду.

– Ну-у-у… припустімо, – мовив нарешті Лютень.

– То ви згодні допомогти нам?…

– Я, варяже, лише припускаю, що так станеться, – поспішив охолодити запал одного з молодших дружинників Перунів служитель.

– Чому ви досі вагаєтеся, дравіди?

– Я хочу, щоб ви пообіцяли… щоб твердо пообіцяли, що на руській землі не залишиться жодного сліду як самого грецького божка, прибитого до схрещених дощок, так і його клятого волхва Михаїла, а також усіх грецьких блазнів-прихвоснів, що його оточують.

– Гадаю, ви й самі чудово впораєтеся з ними. Хоча якщо є така потреба, звісно ж, ми радо допоможемо…

– Отже, варяги не втручатимуться у викорінення грецької віри?

– З чого б це?! – здивувалися обидва дружинники, потім один з них додав:

– Нам, дравіде, ромейське блюзнірство не подобається так само, як і вам. Отже, тільки-но ми усунемо Хьоскульда Нерішучого, можете вчинити з ромейськими волхвами так, як вважатимете за потрібне.

– І все стане, як раніше?

– Ясна річ, дравіде, ясна річ!..

Волхви знов поринули у марення. Тепер перед їхніми внутрішніми поглядами буяли видіння натовпу, який дрюччям забиває насмерть ненависних чорнорясників, топить їх у Данапрі, Почайні, Глибочиці, Либеді… коротше кажучи, там, де вдасться упіймати! А потім мешканці Києва-міста в єдиному пориві приносять щедрі пожертви вдячності прадавнім богам своїх пращурів-русів.

А втім, як на погляд Перунового охоронця, на шляху до здійснення цих блискучих мрій спостерігалося декілька перешкод. Про одну з них Лютень і поспішив заявити:

– Ну, припустімо, все так і станеться, як ви обіцяєте.

– Станеться, дравіде, можеш не сумніватися. Звісно, якщо ви дасте остаточну згоду…

– А на кого ви збираєтесь замінити нашого князя Осколда?

– Недостойного вікінга Хьоскульда Нерішучого, який не виконав волю свого господаря, ми замінимо сином нещодавно померлого конунга Рюрика – і його, і нашого господаря.

– А де він, син цей?

– Малолітній княжич Інґвар приплив по Данапру-ріці до Києва-міста на одній із наших лодій.

– Тож Інґвар цей?…

– Княжич перебуває під невсипущою охороною шведських дружинників і під безпосереднім доглядом норвезького ярла Хельґа Орварда, чоловіка сестри конунга Рюрика.

– Отже, і цей ваш князь Хельґ…

– Він заприсягнувся всіляко опікати малолітнього княжича Інґвара, доки Рюриків син не виросте хоробрим воїном. Коли усунемо Хьоскульда Нерішучого…

– ЯКЩО зможете усунути нашого князя Осколда! – виправив дружинника Корята.

– Ні-ні, дравіде, помиляєшся: не якщо, а КОЛИ усунемо Хьоскульда Нерішучого, ярл Хельґ Орвард княжитиме у Києві-місті до досягнення Інґваром повних літ чоловіка. А потім передасть княжіння справжньому Рюриковому нащадку, а не цьому вискочці Хьоскульду Нерішучому.

– Таким чином, і сам княжич Інґвар, і його опікун Хельґ перебувають у безпосередній близькості звідси? – про всяк випадок уточнив Лютень.

– Вони тут, з нами. Ти вірно зрозумів, дравіде, – підтвердили дружинники. Потім один з них додав, ввічливо вклонившись носієві плаща:

– До речі, тут перед тобою стоїть Алберт Валссунґ, один з довірених командирів Хельґа Орварда, який уславився участю в усіх походах свого ярла.

Бородань недбало кивнув і грізно прорипів:

– Я меч служити Хельґ Орвард весь життя, весь дух… душа і весь кров.

– Гаразд, гаразд. Це добре, – кивнув Лютень. – Але скажіть тепер от про що: чим ви доведете, що наш князь Осколд не є Києвим нащадком? Яким чином збираєтесь упізнати в ньому вашого біглого варяга Хьоскульда? І не просто упізнати, а таким чином, щоб усі вам повірили…

– А оце, дравіде, залежить від тебе і твоїх товаришів.

– Тобто?… – насторожився Перунів охоронець.

– Доведіть на ділі, що довіряєте нам. Скажіть, чи часом не чув хтось із вас про якусь приховану прикмету на тілі вашого князя?

І дружинник криво посміхнувся. Другий дружинник і варязький ватажок кивнули і також посміхнулися. Ага, он до чого вони хилять!..

Волхви здивовано перезирнулися, як раптом Чудин мовив непевно:

– Довелося якось почути від мого попередника, що-о-о…

Він замовкнув, наморщивши чоло й ворушачи пишними вусами. Всі напружено очікували.

– Ну, дравіде, то що ти чув… – не витерпів нарешті один з молодших дружинників.

– Що у князя Осколда під сорочкою… майже на тому місці, де серце…

– Ну?!

– Ти ні хотіть бог ромей або хотіть? – дещо підозріло спитав носій плаща.

– У князя Осколда на тому місці, де серце, нібито є червона родима плямка, схожа на сонце. Мій попередник говорив, що то є мітка нашого прадавнього бога Хорса[28].

– Хоча й помітив його ваш бог, дравіде, але Хьоскульд склавинську віру зрадив.

Чудин лише зітхнув.

– Добрий, дравід, добрий казати, – похвалив волхва Алберт Валссунґ.

– Отже, ми скажемо, що на тілі втікача Хьоскульда Нерішучого була родима плямка, така, як сонце. А потім знайдемо цю родимку. Тоді нам повірять усі, – кивнув один з молодших дружинників. – А тепер останнє…

– Про що іще ви хочете дізнатися, варяги?

Носій плаща зробив крок назустріч Лютню і, вдивляючись просто йому у вічі, мовив уривчасто:

– Князь Хьоскульд є діти?

– Був у нього син, – не вагаючись відповів Перунів охоронець, – але загинув, коли Осколд ходив походом на землі булгар.

– Коли?

– Десять років тому.[29]

– А-а-а…

Всі озирнулися до Вишати, проте Лютень спромігся випередити інших і послав Дажбоговому волхву настільки полум'яно-нищівний погляд з-під зсунутих до перенісся брів, що сіромаха застиг із роззявленим по-дурнуватому ротом.

– Що ти говорить, дравід? – підозріло спитав Алберт Валссунґ. Та Перунів охоронець і тут випередив Вишату:

– Він непокоїться не загиблим у булгарських землях княжичем, а княжим воєводою Діром.[30]

– Хто це Дір?

– Дір княжив у Києві-місті, доки підліток Осколд не досяг повних літ чоловіка, опісля ж очолив княжу дружину, як от ти керуєш дружинниками свого ярла Хельґа, – не моргнувши оком, мовив Лютень.

– Дір служити князь Хьоскульд весь життя, весь душа і весь кров?

– Як і ти своєму ярлу, варяже.

– Так. Ми убити Хьоскульд Боягуз, ми убити Дір. Ви убити ромей дравід Михаїл, ви убити весь-весь ромей дравід.

– Саме так, варяже!

Головне було сказано. Лишалось обговорити деталі – наприклад, у всіх можливих подробицях вигадати обставини, за яких варяг Хьоскульд Нерішучий міг убити руського князя Осколда таким чином, щоб ніхто цього не помітив. Ну, майже ніхто!..

Ще близько години волхви й варяги уточнювали, розмірковували, домовлялися про незначущі дрібнички (бо дрібничок у справах, подібних до затіяної ними, насправді не буває). Все мало пройти немов по маслу, тоді як на здійснення усього задуму змовники мали не більше двох днів. Більш тривала затримка варязьких лодій на дніпровському притику[31] виглядала б невиправдано підозрілою. Що ж то за гості, котрі не поспішають якнайшвидше дістатися мети своєї подорожі – грецьких володінь?…

Коли ж задоволені результатами перемовин варяги у супроводі Дрожка нарешті полишили дім Перунового охоронця, Вишата обережно звернувся до Лютня:

– Послухай-но, чому ти сказав їм про Діра, але не про…

– А яким чином я, по-твоєму, мав учинити?

Дажбогів служитель не відповів, тож Лютень сумовито посміхнувся:

– Не можна аж надто довіряти цим варягам – от що скажу тобі, Вишато! А може, хтось із вас довіряє їм беззаперечно?…

Він прискіпливо оглянув решту волхвів, та всі мовчали – ані пари з вуст.

– Отож-бо! – кивнув Перунів служитель. – Якщо все піде, як ми домовилися, тоді самотужки цю дрібничку залагодимо, нічого варягам не скажемо: бо навіщо?! Якщо ж вони нас бодай у чомусь обдурять!..

І підібгавши губи, Лютень промимрив майже нерозбірливо:

– М'яко стелять лиходії варяги. Ой, занадто вже м'яко!..

5

Днина видалася по-літньому ясною й сонячною. Водночас спека, що дошкуляла жителям Києва-міста весь минулий тиждень, явно пішла на спад. Що ж, це добре!..

Вчора під вечір до княжого терема завітав посланець від варязьких гостей, лодії яких минулої п'ятниці підпливли до дніпровського притику. Після коротких перемовин з вартовими його допустили до гридниці.[32] Коли Осколд вийшов туди, посланець передав князеві не надто розкішне, але доволі пристойне приношення (мішечок з новгородськими срібними монетами та кольчужну сорочку з накладними нагрудними пластинами, прикрашеними витіюватою срібною насічкою) і, трохи перекручуючи слова, мовив:

– Наш ватажок – славетний купець Ольґ не зміг з'явитися перед тобою, княже, особисто, бо почувається трохи зле: захворів у дорозі. Тому славетний Ольґ просить вибачити його, прийняти на знак вибачення ці скромні дарунки, а також запрошує відвідати наші лодії завтра. Коли прийдеш на притик, ми нагородимо тебе, як належить нагороджувати князя.

– Дякую тобі, гостю, – відповів Осколд доволі зверхньо, – але дарунки, що ви вважаєте достойними мого княжого стану, можете надіслати на мій двір. Мені зовсім не обов'язково іхати на притик, щоб отримати їх з рук вашого ватажка…

Правду кажучи, князеві не надто сподобався цей розподіл купецького приношення на дві частини – бідну й багату. Невже не можна було подарувати все й одразу?! Що за примха така: просити його, Києвого нащадка Осколда, особисто прибути на лодію до іноземних гостей?! Нібито правителю Русі більш нема чим зайнятися, ніж панькатися з кожним мандрівником, який пропливає Дніпром від варягів до греків…

– Окрім достойних князя приношень, славетний Ольґ має повідомити особисто тобі однудуже-дуже важливу новину, яку привіз від самого нашого князя Рюрика.

– А хіба ти не можеш її повідомити?

– Новина ця настільки важлива і потаємна водночас, що славетний Ольґ не ризикнув довірити її навіть мені, своєму особистому посланцеві!

Молодий (навіть безбородий, з ріденькими вусиками, що ледь пробивалися над верхньою губою) варязький гість шанобливо вклонився і додав, смиренно втупившись у дошки підлоги:

– Не гнівайся, княже, будь ласка…

Осколд схилив підборіддя на зчеплені пальці рук і надовго замислився. Звісно, його особиста поїздка на дніпровський притик до варязьких гостей стане вчинком, недостойним правителя Русі.

З іншого ж боку, буквально щойно – всього лише вранці, під час найбільш урочистого за весь тиждень недільного богослужіння єпископ Михаїл прочитав у церкві Святого Миколая проповідь на тему смирення. Сенс проповіді зводився до того, що коли Всемогутній Бог посилає чадам своїм випробування, їх необхідно приймати з радістю та вдячністю. Саме так Ісус Христос прийняв свою долю – смерть на голгофському хресті заради спасіння всього людства. Отже, якщо будь-кому з мирян (хай навіть самому князеві!) потрібно буде в чомусь принизитися, ця духовна жертва не перебільшить покаянну жертву Сина Божого. А тому цю жертву необхідно принести – бодай заради утихомирення такої огидної диявольської виразки, як гординя!..

І от тепер у словах варязького посланця Осколд уловив несподіване перегукування з мотивами недільної проповіді. Цікаво, чим іще можна пояснити настільки дивний збіг, як не промислом Божим?! Йому, руському князеві древнього Києва-міста, пропонують принизитися до подорожування на дніпровський притик. Його єство, сповнене гордині, щосили протестує. Що ж, от і видається слушна нагода приборкати, розіп'яти у власній душі (як висловився б єпископ Михаїл, розіп'яти поруч із Сином Божим) цей огидний дарунок духа нечистого – непомірно роздуту пиху, замішану на гордині й щедро здобрену самолюбством… і навіть самозакоханістю!

Отже, вирішено: він прийме запрошення варязьких гостей і завтрашнім ранком приїде до них на дніпровський притик.

– Гаразд, можеш передати своєму ватажку Ольґові, щоб завтра чекав на мене і приготував приношення, достойне князя могутньої Руської землі, – мовив Осколд, коли присутні у гридниці дружинники почали обережно виявляти ознаки стурбованості надто довгим мовчанням. Молодий варязький купець шанобливо вклонився і, не проронивши більше ані звуку, вийшов геть.

Як сказано, так і зроблено: завершивши усі найнеобхідніші вранішні справи, Осколд наказав осідлати коня, щоб спуститися Боричевим узвозом[33] з княжого міста вниз на Поділ і далі – на дніпровський притик. Його супроводжував відданий воєвода Дір, якому князь вирішив подати приклад утихомирення власної гордині.

І треба ж такому статися: перед самісіньким від'їздом на княжий двір прибіг захеканий посланець єпископа Михаїла з дуже дивним попередженням! Мовляв, сьогодні вночі його святості наснився тривожний сон. Буцімто з небес і на княжий двір, і на церкву Святого Миколая, і навіть на єпископське подвір'я пролилися замість звичайного дощу потоки бруду й нечистот, а замість граду з криваво-червоних хмар на землю падали драні шматки живого, ще теплого м'яса і клапті шкіри! Князь же Осколд особисто виловлював з брунатних потоків ще тепле м'ясо, їв сирим і запрошував скуштувати цю огидну страву всіх наближених до себе людей, включаючи самого єпископа Михаїла!!!

Отакий дивний, дивний сон…

– Лишайся вдома, княже! Сиди й молися, молися невпинно до самої темної ночі, бо інакше лихо спіткає і тебе, і всіх нас, – благав переляканий єпископський посланець, вчепившись за стремено княжого коня. Втім, Осколд виявив повну рішучість здійснити задумане, бо відіпхнув ченця геть влучним ударом черевика у плече і мовив зневажливо:

– Єпископові варто пригадати його ж власні настанови щодо отаких снів, так і передаси йому! – ляснув долонею по шиї коня. Слідом за князем подвір'я полишили воєвода й десяток піших гриднів.[34]

– Що скажеш на все це? – звернувся Осколд до Діра. Той лише плечем пересмикнув, але промовчав. І про всяк випадок, трохи притримав вудила свого коня, щоб їхати позаду, а не поруч із володарем. Зрозумівши, що воєвода намагається таким чином уникнути неприємної розмови, князь лише невесело зітхнув.

Ні, справді, що за нісенітниці?! Навряд чи можна було порахувати, скільки спасенних проповідей, де нещадно викривалися облудники-волхви, підступні віщуни, ворожки, тлумачники сновидінь та інші огидні Богові грішники, прочитав Михаїл за час існування своєї єпархії. І при цьому час від часу сам же єпископ дозволяв собі заявляти про той чи інший «віщий» сон, нібито навіяний особисто йому Всевишнім!!!

Таке сталося, зокрема, напередодні останнього Осколдового походу на греків. Щоправда, тоді пророцтво Михаїла незбагненним чином справдилося… Звісно ж, повернувшись додому з жалюгідними рештками дружини, князь запитав єпископа, чому очільник Руської церкви має можливість бачити віщі сни від Бога, тоді як сновидінням віщунів і тлумачників вірити не можна в жодному разі?

«Нічого дивного, княже! Адже слабка людина є немічною та грішною перед Богом, а тому Він у незбагненній милості Своїй іноді посилає любим чадам віщі сни, щоб ті знали: навіть у такий спосіб Боже Око дбає про обрану для спасіння паству…»

Такою була відповідь єпископа Михаїла. Втім, не можна сказати, що це пояснення вдовольнило Осколда. Швидше навпаки, роздратувало: адже скидалось на те, що служник Ісуса Христа просто намагався залишити за собою неподільне беззаперечне право впливати на князя у такий дієвий спосіб, як тлумачення сновидінь. Тільки й того!..

Все це Осколд висловив просто в обличчя Михаїлові, у відповідь же дістав першу розлогу проповідь щодо шкідливості людської гордині. Відтоді ця тема спливала в їхніх бесідах більш-менш постійно. Серцем князь розумів, що єпископ безперечно має рацію, викриваючи традиційну для володаря пиху й небажання остаточно коритися волі Церкви. Проте холодний розум щоразу підказував: якщо так піде й надалі, архіпастир почне беззастережно посилювати власний вплив на нього, як на правителя Русі. А от цього Осколд вже не міг допустити за жодних обставин!

Тому їхні суперечки дедалі загострювалися. Особливо після того, як князь узяв до себе в терем Відраду. Єпископ регулярно дорікав Осколдові, що, завівши коханку, той ганьбить добру пам'ять покійної княгині й загалом поводиться не краще від будь-якого правителя-поганця. Закликав володаря або одружитися з дівкою, або ж негайно відіслати її з княжого двору, попередньо навернувши у віру Христову.

Між іншим, Осколд небезпідставно підозрював, що саме збереження Відрадою вірності богам предків особливо дратувало і продовжує дратувати Михаїла – тому він і шаленів, невпинно нагадуючи про гнів Божий на біблійного Соломона, численні дружини й наложниці якого продовжували вклонятися ідолам земель, з яких були привезені до царя. Й навіть туманно натякав, що сила-силенна нещасть уразять також і Русь, якщо тільки князь не схаменеться.

Либонь, витівку з черговим «віщим» сном єпископ також спрямував проти Відради. Адже його посланець-чернець щось торочив про «всіх наближених» до князя людей, яких Осколд уві сні також запрошував скуштувати сирого м'яса, що падало з криваво-червоних хмар разом з потоками бруду! Звісно ж, серед «наближених» першою була ця коханка-поганка, клята дівка без роду-племені… молоденька солоденька розпусниця, втіха майбутньої старості, що непомітно підкрадалася до князя…

Ось на що натякав Михаїл!!!

Безперечно, так воно й є.

Озирнувшись на Діра, кінь якого цокотів копитами дещо позаду, Осколд мовчки мотнув головою, наказуючи не відставати. Ось вже й Боричів узвіз, і ремісничий Поділ лишилися позаду. Ось вони спішилися на дніпровському притику, де серед інших кораблів вирізнялися дещо незвичними обрисами дві великі варязькі лодії. Мимоволі промайнула думка: «Зазвичай північні гості плавають на менших суднах». Проте всяке буває…

І відігнавши саму лише тінь підозри, Осколд попрямував до найближчої з лодій, де на нього чекали відважні мандрівники, оточені натовпом охочих до видовищ місцевих мешканців. Витріщаки у великій кількості також не викликали підозри. Справді, лише вчора була неділя – ярмарковий день, коли на Подільському торжищі народ п'є-гуляє, всіляко розважається, сьогодні далеко не всі стали до роботи, остаточно не відійшовши від учорашніх веселощів…

Проте Дір одразу наблизився до володаря і стурбовано прошепотів йому на вухо:

– Княже, а що тут волхви роблять?!

Осколд придивився до натовпу роззяв і нарешті також помітив неприємних будь-якому християнинові служителів-ідолопоклонців. Але хтозна, хтозна…

– Либонь, також прийшли повитріщатися на те, як володар Русі прийматиме достойні його дарунки від варязьких гостей.

Мовивши це, Осколд попрямував до іноземців, які вишикувалися на притику напівкільцем і шанобливо вклонилися при його наближенні. Дір та княжі гридні йшли слідом.

Як раптом позаду сталося щось незрозуміле… але щось-таки сталося… За спиною пролунав якийсь легкий, майже нечутний, проте від того ще більш підозрілий шум… немовби шелестіння легенького вітерця. І одразу ж вуха різонув перелякано-здивований зойк воєводи.

Осколд озирнувся… й не повірив власним очам: взявши списи напереваги, княжі гридні скупчилися довкола Діра, при цьому передня лінія натовпу людей, які досі здавалися звичайнісінькими витріщаками, підгулялими на вчорашньому ярмарку, густо наїжачилася сулицями.[35]

– Що тут відбувається?! – обурився князь, як раптом іззаду долинув грубий зичний окрик:

– Зброю на землю, склавини! Нас все одно більше.

Тепер Осколд поглянув на варязьких гостей і зі здивуванням побачив у їхніх кремезних руках або мечі, або важкі бойові секири, видобуті невідомо звідки. Та ще неприємнішим відкриттям стало те, що пишновусий здоровань, який стояв трохи попереду напівкільця варягів, звертався явно до княжих гриднів, але ніяк не до удаваних роззяв, які бозна-чому озброїлися сулицями.

– Що це…

– А ти замовкни, Хьоскульде Нерішучий, і знай своє місце!!!

Тепер пишновусий звертався вже безпосередньо до Осколда. Ошелешений настільки несподіваним поворотом подій, князь і справді замовкнув, немовби проковтнувши язика. Криво посміхнувшись, ватажок варягів схвально мовив:

– Отак вже краще…

Та цієї ж миті з натовпу ремісників-витріщак пролунав зойк:

– А де докази, варяже?!

– Так, докази, докази подавай! – прокотилося натовпом русичів. – Де твої докази?! Серед нас вистачає охоронців капищ прадавніх богів, вони вміють поводитися зі зброєю. Тож або зараз їхні сулиці полетять у вас, або доведи негайно, що перед нами не наш, не руський князь!.. Докази, докази!..

Все ще не розуміючи, що відбувається, Осколд безпорадно озирався на всі боки. Так само безпорадно озиралися воєвода Дір і гридні, які, здається, розгубилися ще більше, ніж сам князь.

Тоді вусатий здоровань здійняв над головою праву руку з довгим, багато оздобленим мечем, і вигукнув:

– Замовкніть! Нумо замовкніть усі! Зараз я доведу все, що потрібно.

Гамір одразу стих, тоді варяг заговорив знов:

– Слухайте всі! Я – Хельґ Орвард, високородний ярл і близький родич конунга Рюрика, володаря ладозького і князя новгородського. Я прибув сюди, до Києва-міста, щоб навести лад у склавинських землях та викрити самозванця Хьоскульда Нерішучого, який багато років тому не виконав волю свого володаря, підступно вбив вашого тутешнього князя, незаконно зайняв його стіл і сидів на ньому донині.

– Що-о-о?! Ти що верзеш, варяже?! – обурився Осколд. Проте анітрохи не розгубившись, вусатий здоровань, який назвався Хельґом Орвардом, недобре розсміявся і прорипів:

– Що, Хьоскульде, боїшся правди?! А ось поглянь-но в очі справжньому нащадку конунга Рюрика і повтори те саме…

Хельґ Орвард зробив крок назад, щоб вивести з натовпу варягів малолітнього хлопчика.

– Ось, Хьоскульде, подивись на Інґвара – справжнього нащадка конунга Рюрика, якому він заповів княжити у Києві-місті. А доки княжич Інґвар не досягнув повних літ чоловіка, управляти замість нього і від його імені стану я – шляхетний ярл Хельґ Орвард!

– Та як ти смієш, варяже?! – знов обурився Осколд. – Я тут княжу, бо я є спадкоємцем Кия – найпершого з князів земель подніпровських…

– Ти самозванець Хьоскульд Нерішучий… – загорлав вусатий здоровань, але цієї миті їхню словесну суперечку знов перекрили крики збудженого натовпу русичів:

– Докази!!! Доведи правдивість своїх слів, варяже!!! Кажи негайно всю правду, інакше сулиці божих охоронців полетять у тебе і твоїх бродяг-вояків!..

Знову Хельґ Орвард здійняв над головою меч і знов заговорив, коли галас потроху вщухнув:

– Склавини, слухайте уважно. Багато-багато років тому брат моєї покійної дружини – конунг Рюрик послав одного зі своїх людей – Хьоскульда Нерішучого походом у ромейські землі. Але той похід по дорозі на південь спіткали суцільні невдачі: у декількох сутичках з місцевими племенами нездара згубив усе своє військо. Повернутися назад до конунга Рюрика Хьоскульд не міг – бо володар неодмінно наказав би скарати на горло боягуза й невдаху, який зганьбив усіх хоробрих вікінгів.

Мабуть, Хьоскульд Нерішучий безславно згинув би посеред боліт, але зла доля розпорядилася по-своєму: боягуз зустрів склавинського князя Осколда, який саме вертався додому після вдалого походу до землі ромейської – саме звідти, куди так і не потрапив Хьоскульд Нерішучий.

І тут з'ясувалося щось неймовірне: виявляється, склавинський князь Осколд і найбільший боягуз серед славетних північних воїнів напрочуд схожі ззовні, як і їхні імена! Спочатку це дуже розвеселило склавинського князя, та коли насамкінець, вступивши у лиховісну змову з княжим воєводою Діром…

– Що-о-о?!

Тепер почутим обурився вже Дір, та здоровань у відповідь зірвався на шалений крик:

– А те, що чуєш, зраднику!!! Це ти змовився з невдахою Хьоскульдом Нерішучим!!! Це ви вдвох таємно зарізали склавинського князя Осколда, а потім запевнили склавинських дружинників, що князеві зле, він потребує тривалого відпочинку, після чого самозванець Хьоскульд аж півтора місяці прожив у княжому наметі, а коли нарешті вийшов до війська, то дружинники ледь упізнали свого князя!!! Воно й не дивно, адже…

– Брешеш!!! Не було такого!!! – несамовито гукнув Дір, й Осколд негайно підтримав вірного воєводу:

– Звісно, не було, бо це…

– А хто може підтвердити, що нічого такого не було?! – хитро спитав Хельґ Орвард.

– Я можу підтвердити!!! – відчайдушно гаркнув князь.

– І я можу!!! – гукнув воєвода.

– Хто іще?…

Осколд і Дір тільки-но збиралися щось заперечити, як раптом почали безпорадно озиратися на всі боки. Справді, обидва безпідставно звинувачувані тільки тепер з наростаючим переляком уторопали, що сьогодні їх супроводжують… лише молоді гридні, серед яких немає жодного старого вояка!!! Немає тих, хто разом з ними брав участь у давніх походах, хто пам'ятав початок княжіння Осколда!..

Старих вояків лишилось дуже мало: переважна частина їх загинула в останньому невдалому поході. Але ж дехто вцілів! Як же сталося, що жоден з них не супроводжував свого володаря на дніпровський притик?!

Між тим явно задоволений їхньою розгубленістю, варяг мовив, не надто приховуючи власне торжество:

– От бачите, чесні склавини?! Бачите, як заметушилися обидва змовники?! Бояться чути правду про себе…

Натовп погрозливо загомонів: русичам також не сподобалась розгубленість князя й воєводи. Треба було щось робити, причому негайно! Інакше…

– Це все брехня, суцільна брехня!!! Ти нічого не довів, твої слова…

Проте ярл Хельґ Орвард не звернув жодної уваги на відчайдушну спробу Осколда захиститися:

– Мої слова є правдивими від початку й до кінця.

– Ні, варяже, ти брешеш!!! Варто послати за будь-ким зі старих дружинників, які пам'ятають давні часи, як вони засвідчать…

– Навіщо ж турбувати вояків, які заліковують вдома рани, отримані у давніх походах?! Краще пошукати інших доказів…

– Так-так, докази!.. Доведи, варяже, доведи, що не брешеш!.. – знову загудів натовп, проте вже не настільки впевнено, як раніше.

Вусатий здоровань енергійно трусонув головою й мовив (як здалося усім) радісно:

– Ну гаразд, обдурені склавини, ви самі цього захотіли… Натовп завмер в очікуванні. Тоді Хельґ Орвард мовив, вказуючи мечем на Осколда:

– Ось вам інший доказ. У Хьоскульда Нерішучого була потаємна прикмета, про яку мало хто знав: родимка у вигляді червоно-сонячної плями навпроти серця. Отже, заколотнику, зніми сорочку і покажи нам свої груди. Якщо ти справді склавинський князь Осколд, ніякої родимки у тебе немає – тоді нехай усіх нас негайно закидають дротиками! Але якщо прикметна пляма у тебе є – тоді ти ніхто інший, як вікінг Хьоскульд Нерішучий, збіглий від конунга Рюрика. Ну?…

На дніпровському притику запанувала жахлива тиша. Під пильними поглядами сотень очей князь жахливо зблід, немов небіжчик. Адже родима пляма у нього на грудях справді була!!! Звідки ж клятий варяг дізнався про неї?! А головне, що тепер робити?! Якщо одразу зізнатися, що родимка є – всі негайно повірять ярлу. Якщо ж заперечити… Невже його примусять привселюдно роздягнутися?!

І невже справджується наяву лихе сновидіння єпископа Михаїла?…

– Це неподобство… – пробелькотав Осколд неслухняними губами.

– Що саме називаєш неподобством ти, Хьоскульде Нерішучий?

– Це нечуване неподобство – привселюдно роздягати руського князя…

– А чого ти стидаєшся?! Покажи, що у тебе на грудях немає родимки, і…

– Ні. Ні-ні, не покажу!..

– Княже, покажи їм груди й покінчи з цим блюзнірством!!!

Тепер вже до нього звернувся Дір. Шкода, що воєвода не знав про кляту родиму пляму у вигляді маленького сонечка… І хто його за язика тягнув?!

Осколд глибоко зітхнув і відповів якомога твердіше:

– Не можу принизитися. Не бувати такому неподобству. Тоді Хельґ Орвард гучно розреготався й мовив до натовпу:

– Ну от вам і другий доказ, обдурені склавини! Спочатку ці змовники не змогли назвати жодну людину, окрім себе самих, яка засвідчила би їхню правоту. Тепер Хьоскульд Нерішучий як завжди розгубився, опинившись у безвиході, й відмовився показати власні груди – бо запевняю, родимка там є. Здається, доказів вистачить, еге ж?…

Натовп замовк, проте сулиці в руках божих охоронців все ще здіймалися над головами. І знову зареготав варяг:

– Ну що ж, склавини, буде вам і третій доказ! Якщо хтось іще пам'ятає давні часи, коли Осколд тільки-но почав правити на вашій землі, той підтвердить: князь зберігав вірність прадавнім богам склавинської землі! Але той Осколд, який повернувся до Києва-міста з-під стін Константинополя, чомусь приніс із собою новувіру Чому саме, склавини?! Хтось замислювався над цим?! Поясніть-но мені це, будьте ласкаві!!!

Натовп мовчав.

– Що, склавини, не можете пояснити?… Овва, як прикро!!!

Хельґ Орвард знову голосно зареготав, а насміявшись досхочу, мовив глузливо:

– Ну що ж, тоді я вам поясню. Осколд втратив віру у склавинських богів тому, що ганьба всіх вікінгів – боягуз Хьоскульд Нерішучий – цієї віри ніколи не мав! Ні-ко-ли не мав!!! Дравіди!.. Дравіди склавинських богів, нумо вийдіть наперед і будьте моїми свідками…

З натовпу вийшли волхви руських богів і оточили Осколда.

– Добре, дравіди. А тепер скажіть: чи правда це, що ромейська віра робить вільних людей рабами?

– Так, правда, – одностайно кивнули волхви.

– Гаразд! Це підтверджує, що князь Осколд був князем вільних людей, тоді як самозванець Хьоскульд Нерішучий, який повернувся з походу замість підло вбитого ним Осколда, захотів мати під своєю рукою слухняних рабів. Для того й почав насаджувати серед підданих рабську віру ромейську… Ну, що скажете на це, обдурені склавини?…

При цих словах варязького ярла руки з сулицями нарешті опустилися додолу. Тоді Хельґ Орвард звернувся до волхвів:

– Нумо хапайте цього самозванця і зніміть із нього сорочку! Подивимось, чи є під нею родимка…

Волхви одразу схопили князя, й хоч як він пручався, заламали руки йому за спину, рвонули комір вишитої хитромудрим візерунком лляної сорочки. Наступної ж миті натовпом прокотилася хвиля ремствування: всі побачили на грудях Осколда сонцеподібну родимку! Просто навпроти серця.

– Що ж, обдурені склавини, ось і підтвердився мій другий доказ, стільки років приховуваний Хьоскульдом Нерішучим – зрадником славетного конунга Рюрика. Дивіться всі, уважно дивіться!

Волхви кілька разів повернули князя на всі боки, щоб усі витріщаки добре побачили все.

– Княже!.. – тільки і зміг пробелькотати вкрай розгублений воєвода Дір.

– У мене завжди була ця родимка, від самого народження… – спробував виправдатися Осколд, та Хельґ Орвард перервав його:

– Так, Хьоскульде Нерішучий, родимка була завжди, я це знаю: підступний Локі[36] помітив тебе від народження. А тепер і ошукані тобою склавини знають приховувану багато років правду… Нумо підведіть його до мене, дравіди!

Волхви слухняно підвели бранця до ярла.

– На коліна!!!

Князя поставили на коліна. Тоді Хельґ Орвард звернувся до малолітнього Інґвара:

– Ну що ж, княжичу, ти є справжнім спадкоємцем свого батька – славетного конунга Рюрика. Скажи нам усім, як вчинити зі зрадником?

– Смерть йому! – вигукнув хлопчина тоненьким малечим фальцетом.

– Справедливе рішення, достойне справжнього вікінга. Молодець, Інґваре, я тобою пишаюся!

Ярл зробив рішучий крок до оточеного волхвами Осколда і замахнувся мечем.

– Люди, я!..

Меч Хельґа Орварда ввійшов в оголені груди бранця, розсік сонцеподібну родимку, простромив біле тіло й виийшов зі спини. Княжа кров бризнула на втоптану землю дніпровського притику. Натовп перелякано зойкнув, побачивши швидкість і невідворотність варязького правосуддя.

– Гаразд, а з цим що робити? – ярл указав закривавленою зброєю на Діра. Не очікуючи розпоряджень, молоді гридні покидали на землю списи, накинулись на воєводу, обеззброїли його й підтягнули до місця, де холонув труп Осколда. Хельґ Орвард запитально глянув на малолітнього Інґвара.

– І йому смерть! – хвацько вигукнув хлопчина. Наступної миті закривавлений воєвода приєднався до свого господаря.

– Ну от, склавини, справедливість нарешті взяла гору, – задоволено мовив ярл, повільно оглядаючи принишклий натовп. У душі Хельґ Орвард торжествував: його хитромудрий задум спрацював настільки бездоганно, що кращого годі й бажати – князь Осколд мертвий, хоробрі вікінги виглядають в очах дурнів-склавинів взірцями справедливості, шлях до престолу Києва-міста відкритий, ніхто й не подумає чинити ніякого опору… І при цьому всьому втрат з їхнього боку – жодних!!! Тільки суцільний виграш.

Щоправда, лишилась єдина дрібничка…

Хельґ Орвард поглянув на Перунового служителя. Немовби отямившись від солодкого самозабуття, Лютень розпрямився і звернувся до натовпу:

– Вільні русичі, жителі Києва-міста! Прибульці-варяги здійснили своє правосуддя, давайте ж і ми здійснимо своє!!! Я та інші волхви запросили вас прийти сьогодні на дніпровський притик, аби на власні очі побачити докази зради тієї людини, яку ми донині вважали нашим князем Осколдом і яка насправді виявилася підступним боягузом-чужоземцем. Але ця людина завдала нам величезної шкоди, ім'я якій – рабська віра грецька! Ну то як, вільні русичі, жителі Києва-міста, постоїмо за віру наших пращурів, за справжню віру руську, а не чужинську?!

– Постоїмо!!! Авжеж постоїмо!.. – несамовито заволав натовп.

– Ну, тоді за справу!!!

– А-а-а-а-а-а!..

І під задоволеним поглядом ярла Хельґа Орварда, який непомітно посміювався у пишні вуса, збуджені щойно пролитою кров'ю люди кинулися до міських мурів, на ходу озброюючись тим, що потрапляло під руку – здебільшого дрюччям. Спочатку на ремісничому Подолі, а потім і по інших посадах, і по всьому Києву-місту ретельно вишукували прибічників грецького божка. Кого тільки знаходили – тому пропонували зривати рабські натільні хрестики на знак повернення до віри предків. Хто погоджувався, тих радо милували. Хто впирався, того забивали дрюччям до смерті, заколювали сулицями, ножами або й просто загостреними палями.

На ненависних монахів, яких тепер не криючись називали клятими чорними волхвами, чекала інша смерть: щоб навіть їхніх могил не лишилось на руській землі, усіх полонених чорнорясників тягнули до найближчої річки (а річок у Києві-місті вистачало!) й немилосердно топили. Єпископа Михаїла спочатку прив'язали до кінського хвоста, потім протягнули по вулицях, а коли він перестав подавати ознаки життя – відтягнули Боричевим узвозом на дніпровський притик, де досі лежали неприбрані тіла Осколда й Діра, і під радісні вигуки скинули труп у Дніпро.

Найбільшого клопоту завдали княжі дружинники, які лишилися вірними грецькому божкові: вони замкнулися у гридниці, звідки їх вибивали цілих дві години поспіль. За цей час навіть устигла згоріти вщент і завалитися церква Святого Миколая, що була неподалік княжого терема.

У будь-якому разі, під вечір кривавого понеділка усе скінчилося, тож сп'янілий від несподіваної духовної свободи люд потягнувся за межі Києва-міста – до язичницьких капищ. Тепер ніхто нікому не забороняв як слід вшанувати давніх руських богів… і віддячити їм за те, що поклали край всевладдю жалюгідного грецького божка, прибитого до схрещених дощок.

А також за мудрих і справедливих варягів, які звільнили русичів від рабської пошесті…

6

– Ярле, до тебе проситься головний склавинський дравід.

Хельґ Орвард, який тільки-но збирався сьорбнути доброго солодкого вина, поставив келих на стіл. Знову цим дурнуватим рабам щось незрозуміло… Цікаво, що на цей раз збурило їхні порохняві мізки? Вже цілих три місяці минуло відтоді, як натовп місцевих витріщак не на словах, а на ділі ознайомився зі скорим та справедливим правосуддям вікінгів, проте склавини й досі щось ніяк не вгамуються!

– То як, вигнати його геть або?…

– Ну, навіщо ж виганяти, – Хельґ Орвард зневажливо скривив губи. – Нехай заходить і каже, чого йому треба.

Потім помовчав трохи і додав:

– Дравід все ж таки, служитель богів… Ні-ні, не треба виганяти. Проведи його сюди!

Присутні у світлиці одразу припинили теревенити і повернулися до входу, очікуючи на появу волхва. їм також було цікаво, що за справа може бути у служителя другорядного місцевого божка до ярла-управителя Києва-міста.

Перунів волхв Лютень почав заздалегідь продуману обурену промову, тільки-но перетнувши поріг княжої світлиці, де відбувалася трапеза:

– Що ж це коїться таке, княже Хельґу?! Ти маєш нахабство називатися най справедливішим, але при твоєму потуранні…

– Стривай-но!

Ярл здійняв над головою руку, закликаючи Лютня заспокоїтися, але той не вгамувався:

– При твоєму, княже, потуранні нагло не виконуються обіцянки, дані нехай не тобою, але від твого імені…

– Стривай, дравіде! Перунів волхв нарешті замовк.

– Отак краще, – похвалив його Хельґ Орвард. – Отже, що за обіцянки, дані від мого імені, не виконуються? Розкажи, дравіде, і якщо правда на твоєму боці, я негайно відновлю справедливість, бо вікінги вчиняють так завжди.

– Он та людина, – Лютень кивнув на Алберта Валссунґа, який сидів за столом праворуч від ярла-управителя, – обіцяла, що коли ви приберете Осколда, все у нас піде, як колись. Ось що нам було обіцяно.

– А що іще?

– Власне, тільки це… Просто наших богів багато, тому я й говорив про обіцянки, – виправився Перунів волхв.

– Гаразд, я зрозумів тебе, дравіде.

Після цих слів Хельґ Орвард схилився до свого полководця, обмінявся з ним кількома уривчастими фразами на льодяній варязькій мові і знову звернувся до Лютня:

– Мій вірний слуга Алберт Валссунґ стверджує, що згадану тобою обіцянку виконано повністю. Тож він не розуміє причини твого обурення, дравіде.

– Як це виконано?! – здивувався волхв. – Як так виконано?!

– А отак, дравіде! Скажи, хіба хтось забороняє склавинам приходити у святилища ваших богів, щоб віддати їм належну шану?

– Ні, не забороняє…

– А за княжіння зрадника Хьоскульда Нерішучого підступні ромейські волхви цьому чинили всілякі перешкоди! Тепер і сліду чорних ромейських прихвоснів у Києві-місті немає, бо ви самі, власноруч перетопили їх від першого до останнього. Хто ж вам і що забороняє, дравіде?!

– Та ніхто, власне… – дещо знітився Лютень.

– А мій вірний Алберт Валссунґ каже, що нічого більше вам не обіцяв.

– Як так не обіцяв?! А повернути капища наших богів у межі міських мурів?…

Хельґ Орвард знов обмінявся кількома фразами зі своїм полководцем і заявив не моргнувши оком:

– Про це мови не було, дравіде.

– Саме про це і йшлося!..

– Коли?

– Під час відомої твоєму Алберту нічної наради у мене вдома.

– Мій вірний слуга говорить, що не йшлося.

– Але!..

– Я вірю Албертові Валссунґу, бо він не здатен на зраду. На відміну від тебе, дравіде, й інших склавинів.

Хельґ Орвард сказав усе це дуже спокійно, не підвищуючи голосу. Але Лютень виструнчився й почав дихати глибоко та уривчасто, немовби йому тільки-но відважили ляпаса по щоці. Натомість ярл-управитель лишився незворушним, а присутні у світлиці дружинники щось поблажливо забелькотали по-ва-рязьки.

– Отже, тепер зрозуміло, чому на місці капища молодшого грецького божка Миколая, спаленого три місяці тому, твої люди зводять капище варязького бога Одіна[37]… – нарешті прохрипів Перунів охоронець.

– А як інакше?! – щиро здивувався Хельґ Орвард. – Подумай лишень, дравіде, подумай добре: місце дуже вдале – поруч з княжим теремом. Якщо мені захочеться віддати належну пошану Одіну, невже я мушу йти… ба навіть їхати кудись далеко?! Звісно ж, на цьому місці має бути святилище Одіна!

– Тут колись стояло Перунове капище… – почав Лютень, та ярл-управитель не дав йому договорити:

– Ну, то йди служити нашому Одіну, дравіде! Тобі ж байдуже, кому служити, чи не так?! Був над вами самозваний князь Хьоскульд Нерішучий, тепер на самовільно зайнятому ним престолі утвердився я, а з часом склавинськими землями управлятиме Інґвар. І при всіх князях ти лишався дравідом. То яка тобі різниця, кому служити?…

Очі волхва спалахнули люттю, він весь затрусився, немовби від пропасниці. У княжій світлиці запанувала лиховісна тиша, що в будь-яку мить могла вибухнути гнівом. Але могутнім зусиллям волі Перунів охоронець змусив себе заспокоїтися і не надто розбірливо промимрив:

– Тут згадувалася таємна нарада в моїй оселі… Цікаво, якщо жителям Києва-міста стане відомо, звідки прибульці-варяги довідалися про прикметну червону родимку на тілі князя Осколда?…

– А-а-а, он ти про що! – криво посміхнувся Хельґ Орвард. – Ну що ж, дравіде, давай-но розповімо про це склавинам. Давай, дравіде! Ясна річ, після того нам доведеться прорубатися до данапрівського притику, захопити перші-ліпші лодії й забратися з Києва-міста світ за очі.

– І ти не боїшся…

– Я?! Ні, не боюся. Бо нам є куди податися – наприклад, назад до Новгорода, де княжать наші висуванці. Нас приймуть, запевняю… А от що робитимеш ти й інші дравіди?!

– Тобто?…

– Було б незле подивитися, якою лютою смертю ви помрете! – смакуючи кожне слово, мовив ярл-управитель. – Цікаво, заб'ють вас дрюччям, заколють ножами й сулицями чи потоплять у Данапрі, як колись потопили чорних ромейських волхвів? Що скажеш, дравіде?! Адже не забувай, що про родимку пробовкнувся цей… як його?

– Чудин, Хорсів охоронець.

– Так-так, охоронець склавинського бога Хорса. Дякую, дравіде! Отже, хоча жителям Києва-міста, безперечно, буде дуже цікаво дізнатися дещо про нас, та з вами все буде набагато, набагато цікавіше. Вам тікати нема куди – на відміну від нас. Подумай про це, дравіде, перш ніж погрожувати мені.

У світлиці знову запанувала мовчанка.

– Отже, капища наших богів так і залишаться за міськими мурами?

– Так і залишаться.

– А у Києві-місті…

– Тут зводитимуться святилища богів славетних вікінгів. А ви обирайте, яким богам служити.

– Ну, гаразд…

Ярл-управитель подумав, що Лютень змирився з явною поразкою, й полегшено зітхнув. Дружинники знову затеревенили по-варязьки.

Та як виявилось, заспокоєння було передчасним. Перунів служитель заговорив знов:

– Гаразд, варяже Хельґу, та вислухай тепер волю мого бога, служінню якому я присвятив усе своє життя і всю душу. Нехай станеться так, як ти хочеш: жителі Києва-міста не дізнаються ні про що, а ви, прибульці-варяги, залишитесь тут. Гаразд, хай буде так! Але ж ти сам казав, що княжитимеш у нашому місті лише до того часу, як малолітній спадкоємець Рюрика – княжич Інґвар, не набере повних літ чоловіка?

– Так, казав. Але при чому тут Інґвар?…

– А при тому, що саме він побачить колись правосуддя наших – руських богів! Коли твій меч, Хельґу Орварде… коли твій улюблений меч обернеться проти тебе самого… коли твоя кольчуга більше не захищатиме тебе… і коли навіть твій вірний кінь принесе тобі загибель – от тоді Рюриків спадкоємець Інґвар і зрозуміє, що наші руські боги повстали проти панування прибульців-варягів! І тоді віддасть їм належну шану, забувши навіть про вашого Одіна.

При цих словах кулаки Хельґа Орварда мимоволі стиснулися, але, незважаючи на такий явний загрозливий знак, Лютень докінчив думку:

– Що ж, варяже, знай: саме так колись і станеться – бо такою є воля руського бога Перуна! А тепер прощавай, бо я не бажаю тебе більше ні бачити, ані чути.

Мовивши це, Перунів служитель рвучкою ходою попрямував до дверей світлиці й вийшов геть. Алберт Валссунґ зробив жест, ніби закликаючи дружинників схопити нахабу-волхва, та Хельґ Орвард заперечно мотнув головою, і всі залишились на сво'іх місцях.

– Ярле, чому ти… – почав полководець, коли кроки Лютня змовкли остаточно.

– Бо попередження богів, навіть чужинських – річ дуже серйозна. Зверни увагу, Алберте Валссунґ, цей дравід говорив не від свого імені, а від імені свого бога…

– Сумніваюся, ярле, що його вустами говорив місцевий божок!

– Хтозна, хтозна…

– А якщо навіть так і є, то і в цьому разі…

– А от що ми зробимо, – з несподіваною рішучістю мовив Хельґ Орвард. – Дравід сказав про мій улюблений меч, що обернеться проти мене самого? Гаразд, хай як я люблю свій меч – але наказую його перекувати!

Із цими словами ярл-управитель схопив келиха й нарешті відпив з нього ковток солодкого вина. Дружинники на чолі з Албертом Валссунґом зустріли це рішення веселими схвальними вигуками.

– Також дравід сказав про кольчугу? Гаразд, нехай майстри-кольчужники зроблять з нею те саме, що майстри-зброярі з моїм мечем!

Новий ковток вина зробив ярл-управитель, і нові схвальні вигуки струсили повітря княжої світлиці.

– Тепер лишився мій улюблений кінь, привезений сюди з Новгорода…

– Накажеш перерізати йому горло? – спробував передбачити думку повелителя Алберт Валссунґ.

– Навіщо? Живий кінь – це не залізна зброя, його не можна перекувати. Він вірою і правдою служив мені до сьогодні, не підвів жодного разу, тож не заслуговує на передчасну смерть.

– А як тоді?…

– Доведеться розлучитися з моїм улюбленцем, – сумно мовив Хельґ Орвард, сьорбаючи солодке вино. – Наказую повернути його в табун до інших коней, і нехай табунники піклуються про нього з особливою запопадливістю. Бо якщо тільки дізнаюся, що мій улюбленець бодай у чомусь не знає задоволення…

Але останні слова ярла-управителя потонули у радісних вигуках його вірних дружинників. Ще б пак: як завжди, Хельґ Орвард відшукав достойний вихід із ситуації, що здавалася безнадійною!..

Нічого того Перунів охоронець Лютень не побачив і не почув. Його і справді не цікавило, як чужинці-варяги відреагують на волю верховного руського божества. Головне він знав: колись меч, кольчуга чи кінь загарбника Хельґа Орварда принесуть йому наглу смерть – а тоді або сам Лютень, або ж його наступник поговорить з княжичем Інґваром. І той вже не стане чинити спротиву й погодиться перенести капища руських богів назад у Київ-місто!..

Тепер же Лютень, закутавшись у плащ (щоб його раптом хтось не упізнав), пішки полишив негостинний княжий двір, пройшов до міських воріт, спустився Боричевим узвозом на ремісничий Поділ і поплутавши тутешніми вуличками, вийшов на берег Почайни[38] подалі від місцевого притику. Тут на нього чекав Дрожко, на невеликій відстані попід старою яблунею пощипувала пожовклу осінню травичку пара коней зі спутаними ногами. Там же просто на землі сиділа якась жінка, вдягнена доволі тепло, зважаючи на прохолодну осінню пору.

Лютень зміряв Дрожка оцінюючим поглядом і жалісливо зітхнув: адже неборака надто болісно сприйняв усе, що сталося останнім часом у Києві-місті, й відмовився від подальшого служіння Волосу! Справді, перевдягнені гостями варязькі вояки з Албертом Валссунґом на чолі з'явились, насамперед, у Волосовому капищі, звернулися спочатку до тамтешнього волхва – отже, основну провину за зраду і подальше вбивство князя Осколда (що не принесло руським богам і їхнім служителям ніяких відчутних результатів) Дрожко покладав на себе.

Що ж, минулого не змінити! Втім, здається, колишній Волосів охоронець спромігся прислужитися руським богам і рідній землі в інший спосіб…

– Як вона почувається? – спитав Лютень, кивнувши на жінку.

– Мабуть, вже краще.

– Все ще сумує за князем?

– Так, звісно, але тепер якщо і плаче за ним, то не більш ніж раз на день.

– Повитуха її оглядала?

– Еге ж.

– І що сказала?

– Поки нічого напевно сказати не змогла. Будемо сподіватися, що Рожаниці[39] схильні до Відради.

– Тепер ти розумієш, чому тієї ночі я не розповів варягам про неї? Розумієш, чому наказав божим служителям будь-що вберегти цю жінку, коли розлючений натовп з дрюччям і сулицями кинувся до княжої оселі?

– Так, тепер усі волхви по достоїнству оцінили твою мудру передбачливість.

– Отож бо… А тепер візьми ось це.

Лютень закатав догори лівий рукав сорочки, зняв із зап'ястка простенький браслет, виготовлений з нашитих на бичачу шкіру дубових дощечок, поцяткованих Перуновими знаками – блискавками, і простягнув Дрожкові зі словами:

– Це передаси Відраді для майбутньої дитини. А тепер вези її у землю древлянську. Там сховайтеся й живіть тихенько, доки я не підкажу, що робити надалі. І ще…

Він на мить замислився і спитав:

– А повитуха не сказала часом, хто у Відради народиться – хлопчик чи дівчинка?

– Про це ще зарано говорити, Лютню. Але коли вона народить, я неодмінно повідомлю про це.

– Ну що ж, Дрожку…

Перунів охоронець хлопнув його по плечу.

– Що ж, нехай руські боги благословлять вашу дорогу і приберуть усі перешкоди з вашого шляху. Все, час вирушати!

Колишній Волосів служитель кивнув, потім пішов до спутаних конів і тихо наказав колишній княжій коханці збиратися в путь. За кілька хвилин кінські копита зацокотіли битим шляхом, який простягався уздовж берега Почайни. Лютень же мовчки дивився на подорожніх, доки їхні обриси не зникли за далеким березовим гайком, а потім неспішно повернувся до Перунового капища.

Він зробив усе, що тільки міг зробити. Подальша доля і Києва-міста, і всієї Руської землі залежали тільки від прихильності прадавніх богів.

19 січня – 17 лютого 2013 p.,

Київ