Читать книгу Історія України очима письменників - Сборник - Страница 7

От враже кодло! Вкусила!

Зуби дрібні, гострі, чисто тобі куниця – вчепилася, не відірвати. Кров з мізинця, з прокушеної долоні миттю порскнула, зацебеніла, скапуючи на кам'яну долівку. Не так від болю, як від несподіванки скрикнула Ольга. Закривавленою рукою тріпонула щосили, визволяючись з живої пастки, та й навідліг: мах! По обличчю дикунки іскоростенської: схаменися, стерво мале! Куди свій писок пхаєш, бидло дерев лянське! Ти цю руку маєш цілувати, вклякати до неї! Згоріла б у своєму Іскоростені, якби не ця рука!

Щойно Мала була тут – і от вже визвірилась з кута, кривавий відбиток долоні горить на щоці.

Двері рвучко: рип! У прорізі – напружена пика Гориня Вовкогона, очі уважні, брови докупи зведені: що, княгине?… Вірний пес, завжди поруч, готовий повсякчас горло перегризти будь-кому за свою господиню.

Ольга йому неушкодженою рукою за поріг вказала: вийди, Гориню, усе гаразд. Той голову ледь помітно схилив: слухаюсь, мовляв, а сам скоса на малу служницю – глип, перш ніж заслонити за собою двері. Це ж треба – почулося йому, сплутав голос господині – і з ким, з цією малою вражиною. Лахмата, пика кров'ю заюшена. І чого Ольга цю дурисвітку при собі тримає? Чи нема іншої, слухняної та вправної прислуги у княжих палатах? Ступаючи нечутно, вийшов. Дівчисько на нього навіть не зглянулось, їй інше в голові – увіп'ялась незмигно злим оком в обличчя княгині, друге око за пасмом волосся сховала – чорної ненависті і в одному через край. Коса розпатлана, підборіддя замащене кров'ю, чи то своєю, чи то Ольжиною, не розбереш. З носа на розбиту губу точиться червона цівка.

Вчити й вчити ще ту малу роздойму, тягати за коси й тягати. Якби ж то вона тій науці корилася.

Мале-мале, а хоч би схлип із себе видушила. Стерпить – не заскиглить, не завиє. Мовчатиме, зціпивши зуби. Лише очима кліпатиме, довгими віями збиваючи додолу прозорі намистинки сліз. Ні, не буде з неї справжньої служниці. Хоч переважно і лагідна, і робить усе як слід, спритно та зграбно, однак час від часу – ні сіло ні впало – ніби як слух втрачає, гукай не гукай – не чує. А штурхнеш, гляне здивовано. І шкоди від неї – мало не щодня. То раптом посуд з рук випустить, дзень – і розлетілись друзки по долівці; або, як зараз, зловить гав, вихлюпне на плаття ягідного узвару з чорних гірких черешень. Хай там що – горщик розіб'є, чи вбрання зіпсує – а винної голови не схилить, на розсипаний горох на коліна не стане і за коси тягати себе не дасть. Вкусить, а вивернеться.

Хтось би інший так до княгині шарпнувся – розмова була б короткою. Грізний Горинь Вовкогон завжди за дверима. Мала знає, що ніхто з нею не панькатиметься, тому й дивиться просто в очі, погляду не відводить, лише кулаком по обличчю ялозить, криваві шмарклі розмазує.

– На!

Ольга тицьнула їй свою хустинку, розшиту нитками шовковими.

Та розмашисто втерлась, ніби шматою звичайною. Пасмо волосся пальцем підчепила, за вухо заклала, дивиться тепер у дві оці, але вже не так напружено. Розуміє, що гроза минула – не дурна. Проте очиська на гострій мордочці ще диким блиском відсвічують. Не підходь, бо знову вкусить.

Куниця, що у сильце втрапила. Щойно була цікава й вертка, мить – і от вже сидить, зачаївшись, до усього готова – і пропасти, і на волі опинитись. Як Бог дасть. І не збагнути, спостерігаючи за нею, упокорена чи ні.

Вчора Ольга дивилась з вікна, як діти бавляться у лови. Мала наздоганяла хлопців, ті від неї тікали щодуху, ховались за розлогим бузиновим кущем. А тій до їхніх хитрощів байдуже. Свого брата Добриню упіймала першим, збила з ніг на траву, він трохи попручався й затих. Мала над ним схилилась, щось ніби на вухо прошепотіла, підвелась, травинки струсила – він залишився лежати нерухомо. Тоді зірвалась з місця, ще якогось дітвака наздогнала, той слухняно потягнувся за нею, наче теля на мотузочку, ліг біля Добрині на килим густого споришу. Мала і його торкнулась губами, чи то до щоки чи до шиї.

За Святославом полювала найдовше, але перехитрувала і його врешті-решт – зачаїлась під низькою гілкою, вистрибнула назустріч, вхопила за сорочку – пручайся – не пручайся, хватка мертва. Вклала біля інших полонених, ноги йому поправила, щоб рівно лежав, як усі, рядочком.

Що за гра така дивна?

Син після вечері пояснив: хто наздоганяє – той куниця, а хто тікає – той неважливо хто. Якщо куниця його злапає, кров з нього висмокче… Мала головою на те кивнула, вона посуд збирала зі столу, прислухаючись до розмови. «Що це ви вигадали?» – здивувалась Ольга. «Не вигадали, – була відповідь. – Ми бачили здохлятину на задньому дворі. Подушені кури, хтось їх виклав рядочком. І у кожної ранки на шиї! У кожної! – очі Святослава спалахнули: – Знаєш, хто це зробив?… – він не дав матері нагоди відповісти. – Куниця! – випередив можливі припущення. – Куниця зубами жили перетинає, язик руркою складає і кров випиває. Мала, покажи!» Дівчинка охоче відклала свої справи, обернулась і, округливши губи, скрутила рожевий язичок трубочкою. Святослав у захваті спробував повторити, але невдало.

Ольга й собі язиком покрутила, коли залишилась сама – не слухався він. І не треба, не для того людині язик.

Відгорнула Ольга край чистої тканини, подивилась на сліди від зубів. Кровлять ранки. Загорнула долонь, тоді відстібнула з рукава розшите оп'ястя, кілька дрібних чорних ягід з нього витрусила – й відклала убік. Зіпсувала узваром вбрання служниця-роздойма.

– Дай узвару, – глянула на неї.

Мала потягнулась по глек, притиснула його холодним глиняним боком до себе, обережно, однією рукою – друга з хустинкою біля носа – налила ще теплого напою у горня, подала господині. Ані краплі не пролила. Ще трохи – і навчиться прислужувати як слід, тоді й без тягання за коси обійдеться. А згодом може й до ключниці дослужиться.

А все ж дивно Ользі, чого вона не прожене від себе ту Малу – доньку князя Мала, ворога свого заклятого. Він і по смерті ворогом залишається, ніколи, ніколи вона не забуде, що він їй заподіяв. Його доньці місце – на скотному дворі. Або у полі. А вона її у княжих палатах тримає, відтоді тримає, як спалила Іскоростень. П'ять років минуло, як діти ворога при ній. Навіщо? Для чого?

Від Добрині їй, щоправда, ні холодно, ні гаряче. Ніяк. А от присутність його сестри бентежить. Чи їй лестить потурати полонянкою-княжною?… Чи тішить, коли дівчинка зі спаленого Іскоростеня їй догоджає, воду гарячу у миску наливає, рум'янок та м'яту кладе, своїй господині ноги обмиває, лляним рушником обтирає?…

Ні, не лестить і не тішить. Не від того тримає вона Малу при собі. Хоча на початках – ніде правди діти – щось таке у думках промайнуло. Нехай, мовляв, прислужує мені княжна, донька князя Мала, бо око за око – недостатня платня. Князю Малу легше було б втратити доньку, аніж знати, що народжена правити, вона піде у послух до вдовиці вбитого ним князя Ігоря.

Однак саме так і сталося – дівчинку узяли за рабиню. Свою спрагу помсти Ольга нарешті втамувала. Хоча й не забула нічого.

Мала її часом дратує безміри, а часом – як гляне весело – то глибинне, далеко сховане відчуття сколихне про несправджене, ненароджене. її донька була б набагато старшою, а що з того?… Ця кров чужа, ворожа. Хоч ніби і є у них з цією Малунею (старий Нежебуд каже: Малуша) щось спільне, наче вони ще не усе поділили. А що ділити? Переможець забирає усе.

Трохи вона їй, щоправда, нагадує саму себе, багато років тому. Ольгу, однак, не карали ніколи; дорікнути могли, насварити могли, але щоб за коси тягати – не було такого. Ніхто її не кривдив. Бігала босоніж м'якими конюшиновими галявинами свого рідного Плісниська. Хоч як її намагались привчити до статечності – і батько Олег, внук данського правителя Гельґи, і мати – донька князя Будимира, а Ольга, як та простолюдинка, голими п'ятами дріботіла, подолом дорожню пилюку збивала. То її в кузні знайдуть біля розпаленого горна – сидить тихо, як миша, з рук коваля очей не зводить. То у стайні розшукають, ще й насварять за те, що до коней тулиться, наказують не підходити ззаду, боятися міцних копит. А гніді та булані її не рухають, лиш косять оком, хрумтять сіном, трусять гривами – і лише час від часу лякають гучним несподіваним форканням.

Скільки себе пам'ятає, мудрий волхв Нежебуд, дід-століт, знахар та віщун, був сивий та зморшкуватий. Колись сказав їй, що міста народжуються і вмирають, як люди. І кожному місту відміряний свій вік, свої щасливі та нещасливі дні й роки, свій розквіт та занепад, або ж непомітне до скону тихе існування. Усе, як у людей. Гаразд, погодилась мала Ольга, зазираючи в очі кольору води, ось ти, Нежебуде, колись помреш, так?… А місто Пліснисько померти не може, воно на цьому місті й за тисячу років стоятиме. Бо як це – Плісниську померти? Його у землю не поховати. Куди подінуться ці будівлі, вулиці та кам'яні дороги? Який велетень їх розкидає? Який вітер роздмухає?

Ні, не повірила вона старому Нежебуду її місто не могло зникнути.

Ще й здалеку, звідти, де сонце сідає, приїхав до батька його брат, усі тоді чули, як він сказав: Пліснисько більше за Париж, а Париж – хто не знає – величне місто на віки. То куди її місто – більше за Париж! – мало подітися? Пліснисько місто назавжди – як сонце. По його кам'яних вулицях, по нагрітому сонцем бруку так весело бігти босоніж, а надто – коли літня злива наповнює теплою дощівкою міські калюжі, а сонце ту воду згодом визбирує до краплини. Пліснисько буде завжди – запевнила мала Ольга старого Нежебуда. Він сказав, усміхнувшись: тобі видніше.

Нежебуд теж може помилятися, хоча він один з небагатьох, кому Ольга вірить беззастережно. Вона йому від раннього дитинства вірить.

Ось лежить вона, мала, під вовняною ковдрою біля вогню, за дверима – теплий літній вечір, а їй холодно, її трусить, і млосно їй, очі стулює ні денний, ні нічний сон, сон від слабкості, сон від недоброго ока. Нежебуд – до неї: зараз буде легше, зараз. Вона знає: так і буде. Дивиться на розпалену ватру, у вогонь, той гуде, як у кузні, де вона намагалась побачити у полум'ї вогняну саламандру, і коли полум'я гасне, коли на поверхні стишеної ватри починає свій танець рухлива заграва, бачить ящірку. У прорізь примружених очей, бо їй видається, якщо вона дивитиметься в усі очі, та ящірка зникне. Тому лежить, не ворушиться – прикипіла поглядом до вогняної саламандри. Та звивається усім тілом, ворушить хвостом та лапками, поверхня її шкіри виграває жовто-червоними спалахами. «Я бачу саламандру!» – хоче нарешті сказати вголос Ольга, але сил нема, вона навіть не в змозі розтулити вуста.

Та й не знати, чи Нежебуд її почує – він зараз нічого не бачить і не чує. Окрім вогню. Він усе важливе робить на вогні, з вогнем, завдяки вогню. Зараз він знімає з малої Ольги вроки, згашуючи ватру.

Мама стоїть збоку, тримаючи перед собою миску з колодязною водою. Мовчить, як ніби теж побачила вогняну саламандру, і мову їй від того видива відняло. Але мама дивиться на вузлуваті руки Нежебуда, він бере зашкарублими пальцями з розжареної грани розпечений вуглик і обережно вкидає його у воду, примовляючи: «Ні дев'ять…»

Вуглик шипить, випускаючи над поверхнею води хмарку пари. А Нежебуд тягнеться по наступну жаринку.

Ольга хвилюється за саламандру – аби їй, бува, не відтяли хвоста чи лапку, але Нежебуд її теж, мабуть, бачить, бо збирає жаринки, ящірку не чіпаючи.

«Ні вісім…»

Вода з шипінням гасить розпечений вуглик. «Ні сім…»

Глибока зморшка прорізала дідове чоло. Він робить свою справу без поспіху, зосереджено вибирає з ватри жаринки й лічить їх. Вода ковтає розпечений жар, гасить вогонь, обіймає чорні вуглинки. «Ні шість… Ні п'ять…» Торкається пальцями свого вуха – і знову тягнеться по жаринки.

Дівчинка не в змозі відвести погляду від чаклунського дійства. Чому він не попечеться? – думає вона, забувши про вогняну саламандру. «Ні чотири…» Пальці тримаються за мочку вуха. «Ні три…»

Ш-шшшш, – вода промовляє та рухається, ховає жаринки. Над її поверхнею тремтить біле марево. І вода залишається водою, і вугіль залишається вуглем, але він стає теплим, і вода – теплою, вони змінюють одне одного за простою лічилкою: «…ні два, ні один…»

Дід тричі перехрещує воду ножем, ці дивні рухи Ольга бачила лише у нього, більше ніхто так не робить, лише старий Нежебуд. Вгору – вниз, зліва-направо. Старий навідліг обмиває водою обличчя маленької Ольги. Літня вода відгонить вогнищем. «Пий», – каже дід.

Несмачно. Ольга випила б колодязної води, від якої стигнуть зуби, але дід каже «пий». Вона слухається. Вона бачить, як у маленькому віконечку, за маминою спиною, сідає сонце, червоно-вогняне коло, і згадує про саламандру. Озирається, щоб показати її дідові, вона вже може говорити, сили повернулись до неї, але саламандри нема – там, де щойно звивалась, ледь жевріє заспокоєна ватра. Зникла, разом із млістю та слабкістю, наче їх і не було у тілі.

* * *

Мала занедужала.

«Малуша, – каже Нежебуд, – горить», – і розпалює ватру. У нього на всі негаразди одна відповідь: вогонь.

У світлиці чути, як під вікном бігають хлопці – Ольжин Святослав на патику-коні гарцює, довгою лозинякою вимахує, ведмедя заганяє. Під порохнявою ведмежою шкурою задихається Добриня, товариш Святослава в усіх його забавах. Піт йому очі заливає, він крутиться навколішки, гарчить, на свого нападника з-під голови звіра подивитись намагається… Йому б зараз над мурашиною купою стояти, спостерігаючи за метушнею дрібних створінь, але невгамовний княжич знов і знов його під'юджує та розпалює: шмагає щосили, кличе вийти на герць. Виходь до мене, гарячкує Святослав, зійдемось у двобої. Не дає Добрині перепочинку. І завжди, завжди перемагає Святослав, єдиний син княгині Ольги, бо він у сутичці неначе скаженіє, блідне личком, біліє очима і болю не відчуває, а б'є так, що лише втеча, лише стрімкі ноги можуть врятувати супротивника. Інші ігри йому нецікаві.

Аж зненацька сам зупиняється, поранивши ногу скалкою. Сідає у траву, схиляється над ступнею. Тоді й Добриня вибирається з-під іржаво-бурої шкури.

Дітваки замовкають – й у несподіваній тиші з прочиненого віконця до них лунає тихий голос Нежебуда: «…ні два…, ні один…».

– Ящірка у вогні, – марить Малуша.

– Пий, – Нежебуд тримає на долоні її голову, вологе волоссячко прилипає до чола.

– Ящірка, – повторює Малуша.

Ольга озирається на ватру, що повільно згасає. Де та ящірка? Де саламандра? Вона так давно її не бачила, у жодному вогні на своєму шляху, вже й забула, як танцює вогняна саламандра, яку не кожному дано побачити.

Нема саламандри. Вистигла ватра.

Вночі – наче сон – повертається до неї те, що забути ніколи не зможе. Події п'ятирічної давності, коли Ігоря вже не було, а Малої вона ще в очі не бачила.

* * *

А було воно так.

…Якби не знала, що древи у місті, вирішила б, що через таємний лаз вони покинули Іскоростень – така глуха стояла тиша. Це тривожне мовчання могло означати що завгодно. Ольга знала: столиця древлян, що причаїлася за високими мурами, як миша під віником, не має виходу. Виходу нема, а вибір є. Запропонувала своїм ворогам мирову угоду – безглузде протистояння лише вимотує і тих, що в облозі, і тих, що тримають облогу. Нині древи мають дати відповідь.

Довго та кріпко стояли облогою, ціле літо минуло під стінами Іскоростеня. Надійна міська огорожа з грубезних колод – із кори стіни – виявилась нездоланною, місто-фортеця на кам'яній основі відбивало приступ за приступом, допоки не втихомирились Ольжини вої. Ворожі зайди не змогли взяти місто, місто не могло скинути з себе виснажливу облогу. Десятки уважних очей зі шпарок та бійниць міських мурів спостерігали за табором неприятеля, страшні речі передавали з вуст в уста про княгиню, яка донедавна у Києві послів приймала від древлянського князя Мала, а тепер сама прийшла. І як приймала! Лагідно припросила, землею нагодувала, вогнем напоїла.

Древляни, або ж древи, як називали їх у Києві, тримали відповідь за страту великого князя Ігоря. Але й Ольга мала розуміти: саме від Ігоря почалася кривава колотнеча, від його несправедливих вимог до своїх підданих. Не варто було йому, стягнувши з древлян звичну данину, рушати ще й за збором поголовного податку, а після цього надумати взяти ще… Несила була терпіти древам далі непомірний побір. Серед дружинників Ігоря трапились захланники, які штовхали князя до нових стягнень, але знайшлися й інші, що радили вступитися, нагадували: коли добирається хтось до сьомої шкіри, тоді й найлагідніші створіння перетворюються у звірів.

Пристидив їх Ігор: хто боїться, нехай йде додому! – і, відправивши до Києва основну свою дружину, повернувся з невеликим загоном по додаткову данину. Древлянський князь Мал, який нещодавно гостинно приймав князя київського, зачувши про повернення свого зверхника, впав у лють. Гнів засліпив спокійний древськии розум. Мовив: коли вовк унадиться між вівці, то виносить усю отару, поки не вб'ють його. Однак і тут далася взнаки древлянська вдача, перше вислав назустріч князю послів з нагадуванням: ти взяв дань, повертайся додому! Князь Ігор відповів послам: не мій намісник Мал князює тут, а я, мене маєте слухати.

І судили древи Ігоря страшним судом – воїв його побили, а князя прив'язали ногами до вершин двох нахилених дерев – і відпустили…

Коли ж отямились, відправили до вдової Ольги послів – кликати княгиню за жону князеві Малу.

Перших древлянських послів Ольга веліла зустріти поштивно, посадити у дерев'яний човен та нести на руках до великокняжого терема, за яким їх чекала глибока яма… Чи добре приймаю вас? – запитала, стоячи на її краю й похитуючи золотими колтами на скронях. Усміхнулась лагідно – й веліла засипати гостей землею.

Для других послів княгиня-вдовиця веліла розтопити баню, а тоді розпорядилася приперти двері та вікна й спалити зайд.

А тоді й сама вирушила з дружиною, куди її кликали древи – і справивши тризну на місці загибелі лада свого, насипавши високий курган, замирилась із древлянами, щедро пригостила їх хмільними медами. І веліла перебити усіх.

Потрійним кривавим оброком намагалася Ольга втамувати свою жадобу відплати. Давній закон кривавої помсти не давав їй спокою, а хто присягнувся помститись, вже не міг відступитися, бо за злам присяги – своя кара: смерть у вогні.

…І от літо під стінами Іскоростеня минає, древів ні голод не бере, ані облога. Ольжина дружина втомилася чатувати.

Але сьогодні нарешті усе вирішиться.

Ольга чекала, сповнена переконливим спокоєм, який давав впевненість своїм і паралізував чужих. Нарешті загриміли засуви, велична брама повільно розчахнулась, і до непроханих гостей вийшли перемовці – з медом, воском та шкурами.

Розмова була стримана й коротка. Іскоростенці перезирнулись, почувши: «По три голуби з кожного двору».

Про таку данину й не чули ніколи.

Ольга повторила умову. Не так данина важлива, як доказ того, що кожен двір погоджується з її пропозицією. Вона мусить отримати знак послуху, перш ніж покладе край непомірним зборам. Розумію, – мовила Ольга, поклавши праву долоню на срібний шийний обруч, – що вибуху гніву древлян передувала знемога від надмірного полюддя, то ж повернімося до попередніх домовленостей й скріпімо нашу угоду голубиною даниною, і я відступлю від Іскоростеня. Правиця на гривні виглядала як переконлива обіцянка.

І сталось, як мовилось.

…Великі дерев'яні кліті одну за одною встановили на підводи, колеса вгрузли у дорожню пилюку, залишаючи на тракті сліди. За новенькими, наспіх збитими решітками з терпким запахом сирої деревини билися сизі птахи.

Посильні мовчки вклонилися Ользі та її малому синові Святославу, старшим та молодшим дружинникам, та й повернули до воріт. Лишилося вийти на мури, припасти до бійниць і стежити, як рушить княжий передній загін, як зариплять вози із дивною даниною, як здійметься курява за кіньми та ратниками на битому шляху…

Гаврило з Майків, молодший охоронець, який щойно заступив на варту на східній вежі, з цікавістю дивився, як чужинці збираються покинути передмістя, але чомусь ще зволікають. У нього виникла дурна думка, від якої він навіть гигикнув уголос – що княжі холопи, перш ніж їхати, взялися перераховувати голубів. Незрозумілий рух відбувався біля клітей. І чи то якась роззява випадково відкрила дверцята, не встигнувши накинути гачок, чи ще щось там сталося, але зграйка птахів видерлась з неволі у небо.

У ранніх сутінках, бачив Гаврило, лопотять крилами чубаті, повертаючись додому. До лапок голубів було щось прив'язано, або кожен вилетів на волю з уривком мотузки… Цього не встиг як слід роздивитись, хоча птахи пролетіли над його головою. Це було щось схоже на пучки куделі. Один з птахів сів на внутрішню стіну. Гаврило, спритно підскочивши, смикнув за нитку, й переляканий голуб забився у нього в руках: до лапки пташка хтось прив'язав просмолене та просякнуте сіркою клоччя, з нього струменіла тоненька цівочка диму. Гаврило здивувався так, що на мить забув, де він і чого сюди поставлений, пальці розтиснулись – голуб випурхнув з рук – і майнув до маленького віконечка під солом'яною стріхою неподалік в'їзної брами. У грудях похололо. Від страшної здогадки по спині прокотилась крижана хвиля.

– Еге-е-ей! – гукнув щосили Гаврило.

Озирнувся, шукаючи свого напарника Остапа, старшого й досвідченішого – несила самому дати раду з навалою вражень. Це ж Остап запевняв його, що Ольга з воями нічого іскоростенцям облогою не вдіє, що води й харчів за міською стіною вистачить ще не на один день. А от довелося ж після виснажливих місяців облоги йти до Ольги на уклін, приставати на її дивацькі вимоги, шукаючи на свою голову погибелі. Заскочений Остап вже й сам мружив очі, переводив погляд від рожево-сизих птахів у передвечірньому небі на кліті під деревами, а тоді – на стріхи, на яких вже хазяйнували червоні язики полум'я.

Тепер вже сумніву не було: голуби так завзято лопотіли крилами саме тому, що несли додому на довгих шворках погибель і спустошення. Дим здіймався вже над кількома хатами, вже й голуб'ятні зайнялися – невблаганний вогонь набирав сили. Зчинилась біганина, ґвалт та торохтіння дерев'яних цебер стояли у повітрі.

Велике сум'яття охопило місто. А із віддаленого закута Ольжиного табору летіла у небо чергова хмарка голубів, що повертались на рідні обійстя.

* * *

…Мудрий волхв немов забув про свою гостю – довго дивився, як згасає тремтливий рожево-білий вогонь у ватрі, як на живій, вже посивілій поверхні ще раз у раз спалахували червоні квіти, розкриваючи та згортаючи свої пелюстки. Скинувши з плечей легке корзно, Ольга терпляче чекала, поки ворожбит розтулить вуста. Не для того вона покинула терем великокняжий, аби виявляти нетерплячість у халупі знахаря. Але старець мовчав. Обмежився дотепер кількома словами: попросив княгиню взяти у білі руки три поліна та й підкинути у вогонь одне за другим, а тоді простягнув жмутик сухого рум'янку і трохи згодом – полину: клади на вогонь. Уся розмова.

Нарешті старець відірвався від споглядання того, як жевріє вугілля, ковтаючи сухі трави, і глянув на Ольгу:

– Хто терпен, той спасен. Безмежне море терпіння знадобиться тобі заради вічного спасіння.

– Терплячішої, ніж я, важко відшукати, Нежебуде…

Повільно погладив білу бороду.

– Людина часто помиляється щодо себе, княгине. Легше уздріти колір очей сарни з протилежного берега річки, аніж побачити себе самого, збагнути, який ти є й на що здатний… Не в думках своїх – у діяннях.

– Знаю, яка я є, Нежебуде. Переконалася не раз, на що здатна. Не заради цього прийшла сюди. Бажання побачити своє майбутнє привело до тебе. Хочу залишити минуле у минулому, несила його далі нести. Хочу зазирнути у день прийдешній. Яку долю провіщаєш мені, волхве?

– Майбутнє вже існує… Чи впевнена ти, що хочеш його знати?

– Кажи.

– Тобі, Ольго, доведеться зробити те, задля чого ти прийшла на цей світ. Сама ось-ось це зрозумієш. Великі справи і великі гріхи тягтимуться за тобою небесною кометою… Пізнаєш суєтність земної величі й відійдеш у поважному віці, встигнувши усе… Майже усе.

Старий замовк. Прозорі, водянисті очі дивилися на Ольгу.

– Що ще сказав тобі вогонь, старче?

– На тобі гріх страшний і велика спокута…

– Досить про древів. Нема чого про них згадувати. їм вже ніколи не набратись сили.

– Примучить древу – не та заслуга, на яку спиратимешся далі. Не їхня вина, що Ігор слухав лихих дорадників.

– Сказала: досить! Не потребую тут твоїх порад.

Старий Нежебуд зітхнув. Тоді заговорив знову.

– У справах своїх прийдешніх не чекай від сина Святослава розуміння й підтримки. Спирайся на себе. Маєш у собі більше охоти до ведення господарки, аніж до діла ратного. Того й тримайся… А Святослав здобуде славу у бою, додасть до свого імені ім'я Хоробрий. Буде славним войовником. Не різнитиметься від своїх дружинників ані одягом, ні способом життя. Лише з поведінки його буде видно, хто найстарший серед них, і вони казатимуть: де ти, княже, там і ми! Добриня йому буде перший і вірний товариш… Тобі ж судиться інше. Підтримку справам своїм знайдеш в одному із внуків. Від тебе на Русі зайдуть великі зміни, а внук твій Володимир зробить те, на що зусиль твоїх забракне. Він ревно прагнутиме одну правду скрізь держати…

Запала тиша, яку ніхто не спішив заповнити словами.

– Усі твої діла – і великі, і ганебні – серед потомків твоїх будуть згодом викривлені, часом і до невпізнання, – далі мовив старий Нежебуд. – Але це не має тебе зупинити.

Мовчанням відповіла йому Ольга. Чекала, чи не скаже віщун ще чогось.

– Нехай рука твоя буде простерта на підтримку бідних, – повів він далі. – Нагодуй голодного, напій спраглого, дай притулок подорожньому, прийди до хворого та ув'язненого, побач біду їхню. І мир тобі буде, Ольго. Того тримайся, що твоя душа прагне. І збережеться у людській пам'яті добра слава про твої праведні суди та порядки, про благодіяння мудрого твого правління… Але й гріхи тобі не забудуть…

Багаття згасло. З кутів халупи вийшли сутінки.

– Поворуши, княгине, вугілля, перш ніж вертатимешся у терем великокняжий.

Зробила, як просив – і вийшла за поріг, не торкнувшись одвірка.

…Поки не вихолола остання жаринка, не відводив старець погляду від сполохів на вуглинах, спостерігав, як рухається, зникаючи у танці, вогняна саламандра. Він не сказав Ользі, що син її Святослав паде в бою як воїн. Бачив голову його із золотим ковтком у лівому вусі, голомозу, з єдиним жмутом волосся, закладеним за вухо. Після останнього бою голова ця зодягнеться у золото, бо переможець зробить з черепа Святослава золоту чашу із написом «Хто чужого шукає, своє втрачає».

І навіть словом не смів обмовитись мудрий волхв про те, що історія древів не закінчилася зі спаленням столиці Іскоростеня. Навіть у найдивнішому видінні не могла б побачити Ольга того, що, покаравши на смерть старшин охопленого полум'ям міста, стративши одних та роздавши у рабство інших, їй не вдасться поквитатися із древлянською кров'ю. Настане час – і донька древлянського князя Мала стане матір'ю Володимира, сина Святославого. У жилах великого князя Володимира, улюбленого внука Ольжиного, зіллється кров його дідів – київського князя Ігоря та древлянського князя Мала.

2009 рік – червень 2013 р.