Читать книгу Сонцем стань! - Сборник - Страница 3

Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:

Ясно, хоч голки збирай…

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупі ми тут під калиною —

І над панами я пан…

Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею

Стелеться полем туман.

Гай чарівний, ніби променем всипаний,

Чи загадався, чи спить?

Он на стрункій та високій осичині

Листя пестливо тремтить.

Небо незміряне всипано зорями —

Що то за Божа краса!

Перлами-зорями теж під тополями

Грає перлиста роса.

Ти не лякайся-но, що свої ніженьки

Вмочиш в холодну росу:

Я тебе, вірная, аж до хатиноньки

Сам на руках однесу.

Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;

Тепло – ні вітру, ні хмар…

Я пригорну тебе до свого серденька,

Й займеться зразу, мов жар;

Ти не лякайсь, аби тут та підслухали

Тиху розмову твою:

Нічка поклала всіх, соном окутала —

Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знуджені працею,

Нас не сполоха їх сміх…

Чи ж нам, окривдженим долею клятою,

Й хвиля кохання – за гріх?

На вас, завзятці-юнаки,

Борці за щастя України,

Кладу найкращії думки,

Мої сподіванки єдині.

В вас молода ще грає кров,

У вас в думках немає бруду,

Палає в серці ще любов

До обездоленого люду..

Не занехайте ж ви її,

Не розгубіть по світі всує,

Нехай вона ваш дух гартує

У чесній, славній боротьбі!

Бо стоголовий людський кат

Лютує, дужчає щоднини…

Не можна тратить і хвилини,

Поки ще стогне темний брат.

Поки живий, – мерщій несіть

Сліпому світиво просвіти,

І в серце, смертію повите,

Живу надію закропіть!

Вшануйте рідну його річ,

Назвіть без хитрощів своєю

І розженіте над землею

Ви непрозору, глупу ніч…

Най кат жене, а ви любіть

Свою окрадену родину, —

Й за неї сили до загину

І навіть душу положіть!

Не захвати солодкого зомління,

Не пестощів пекучая жага

З’ясують нам ті чарівні боління,

Які любов у серця вимага.

Кохання – спів, зальот душі – не тіла,

Зоря з-за хмар, веселка дощова;

Вона ростить у нас незримі крила

І до країн незнаних порива.

Душа у нас болить від самотини,

Рвучися все з земних важких заліз,

Вона жада поради і дружини,

Жада розкош в багатті спільних сліз…

Зі мною ти, моя красо-богине, —

Що мовити? Душа у нас одна —

І цілий мир в очу твоєму гине,

І світ новий, баєчний вирина…

О люба ніч! Ти появляєш мрії

Й невиразні краси в зористій млі…

Як чарівно ген промені блідії

Мереживом срібляться по землі!

В обіймища сплелись сутінів зграї,

Отрутою пашать нічні квітки,

І шепотять про втіхи в темнім гаї

До місяця закохані мавки…

Все повно чар і виростає з міри,

Минулеє з прийдешнім ізлилось;

Душа зорить в дитиннім сяйві віри,

Бажається незбутнього чогось…

Зріднили нас незмислені хвилини

І захвати розкошів неземних;

Вчуваються і пісні янголині,

І тихий дзвін струн легких, золотих.

Моя красо! Моє святе кохання,

З тобою я зіллю своє буття —

Тобі віддам усі свої бажання,

В тобі знайду весь світ, всі почуття!

У ніч водохресну тайничу,

Як глупа настане пора,

Хтось гонить конем ясногривим

По хвилі холодній Дніпра;

Кінь рине насупроти виру…

Скалки аж довкола летять:

Боки йому димом парують,

Вогнем йому очі горять.

За ним бунчуки² й хоруговки³

Аж мають⁴ у синявій млі,

І стеляться синім туманом

По мерзлій, німотній землі.

Де б’ють і клекочуть пороги,

Здіймаючи піну до дна, —

Стоїть серед «пекла» там скеля,

Під нею печера сумна.

В тій скритій від миру печері,

Під дужим кремінним хрестом

Лежить якийсь гетьман незнаний,

Лежить без клейнод⁵ кістяком…

Нема йому місця в родині:

Могилу, де гетьман лежав,

Розрив лихий ворог до краю

По полю кістки розметав.

Але ж їх до батька Славути

Скотили струмки весняні…

А той свого сина останки

Сховав у печері-труні.

Там хрест… то не хрест – удовиця

Кремніє від туги на вік,

І в ніч під водохреща⁶ ронить

Криваву сльозину щорік.

І скоро та крапля гаряча,

Зайнявшись червоним огнем,

Прониже мерця потайного —

Підводиться гетьман живцем…

Здіймається маревом білим

На білім огнистім коні

І вихорем лине в клейнодах

По рідній своїй стороні…

Зорить⁷ і не може пізнати:

Де мрілись простори степів,

Тепер простяглись залізниці

Й повстали будови дворців;

Вбача він обдерті хатини,

Дівчат по сахарнях вбача —

І вітром спішиться у Канів,

На раду військову влуча.

Горить його серце нудьгою,

А очі палають стидом,

Що крів’ю геть змив Україну

Та й стиснув ще гіршим ярмом.

І от він стає на майдані,

Здійма дорогого шлика⁸, —

І кличе козачество славне.

Усе Запоріжжя склика:

Зове Богуна⁹, Кривоноса¹⁰,

Зове і надію одну —

Свого безталанного сина,

Що рано поліг у труну…

До всіх він тепер присягає

І руки до Бога здійма,

Що зве за голоту повстати,

Якій і просвітку нема,

Яку колись в давню годину

Запродав він сам старшині.

І гетьмана голос лунає,

Склика вояків до борні…

Але того клику не чують

Колишні чубаті брати:

Одні полягли на могилах,

Других повкладали кати,

А треті сього відцурались,

Чим перше святили слова,

І гетьман у скруті-розраді,

Як перш, до поспільства взива:

«Вставайте, сині мої, квіти!

Не гніть перед катом спини,

Клянусь, розіб’ю ваші пута,

Свої поквитую¹¹ вини».

Але перемучені діти

У лаву не сходяться тут…

І жде їх безрадісний гетьман,

Аж поки не крикне когут¹²…

Тоді, застогнавши, сідає

На білого змія-коня

І лине назад до порогів

Крізь води й ліси навмання.

І там у печері глибокій

З жалем до хреста припада,

І молить за край свій у Бога

Та тяжко гіркими рида.

І б’є себе з розпачу в груди.

Кляне свій безщасний талан, —

Поки не поляже кістками,

Як здійметься ранній туман.