Читать книгу Львів. Пристрасті. Таємниці - Сборник - Страница 3

І

…Потім люди казали різне. Одні – що валка чорної княгині прибула ще до того, як замкнули міську браму, інші – що чули, як кричали та стукали і їм відчинили. Але тоді ніхто на це великої уваги не звернув, бо не знали, до чого цей візит призведе.

А було це взимку, вже по різдвяних святах. У 1559 році.

Дрібна крупка снігу падала на промерзлу голу землю, але не трималася на місці, злий вітер носив її, наче білі хвилі. Коли валка з карети, кількох підвід та кільканадцяти вершників минула львівські мури, хмари розійшлися, на вечірньому небі засяяли зорі. До монастиря домініканців дісталися вже у темряві. Через заґратоване віконце визирнув молодий чернець, русявий, кругловидий, з веселими ямочками на щоках:

– Кому там не спиться вночі?

Почувши відповідь, одразу гукнув послушника:

– Ти чув? Зрозумів, хто це? Мерщій біжи до настоятеля!

За дві хвилини задиханий хлопець доповідав пріору:

– Брат Єремія послав… Там княгиня Острозька з дочкою… Просять притулку… Біля брами…

– Княгиня Острозька?! Де?

– Та біля воріт… стукають.

– Відчиняйте! – голосно наказав отець Станіслав, а сам полетів попереду послушника.

Брамник Єремія вже розчахнув ліву ворітницю – важку, куту товстими залізними смугами. Настоятель проігнорував це самовілля, кваплячись привітати прибулих.

– Слава Ісусу Христу! Яка велика радість і честь побачити вас, ясновельможна княгине!

– Навіки слава! Преподобний отче, ми з дочкою благаємо про притулок і захист! Не віддайте на поталу ворогам!

– Що трапилось? Хто посмів налякати жінок?

– Ах, благаю, не зараз, ми ледь живі! Їдемо здалеку. Дозвольте спочатку хоч трохи відпочити. Уранці все розповімо. І порадимося з вами, якщо ваша ласка.

Настоятель гостинно розвів руки, подумки прикидаючи вигоди й небезпеки від перебування в монастирі таких гостей. Пріор Домініканського монастиря був людиною, обізнаною не лише з церковними, але й зі світськими справами, та в ті часи новини поширювалися не швидше, ніж міг скакати добрий кінь, і він розумів: мусило трапитися щось екстраординарне, щоб такі жінки просили у нього притулку. Розкішні плащі та шапочки, обшиті хутром, гаптовані перлами й золотом. За їхніми спинами – численний почет. Про величезні статки князів Острозьких знали всі. І про нечуваний посаг найбагатшої нареченої Речі Посполитої.

Кругловидий брамник промовив тихо, ніби сам до себе:

– Бути у Львові великій веремії…

Пріор уважно поглянув на нього: ямочки на рум’яних щоках надавали обличчю ченця пустотливого й відчайдушного вигляду. Але очі дивились насторожено й суворо, слідкуючи за непрошеними гостями, які вже посунули через браму.

Зазвичай тихий монастирський двір враз сповнився рипінням та іржанням, став затісним і метушливим. З поваги до святого місця челядники перемовлялися пошепки, але їх було багато, і навіть звуки їхніх кроків створювали непритаманний обителі шум. Допомогти прибулим розміститися повиходили ченці у білих хабітах[1] та скапуляріях[2]. Не рухався лише кам’яний собака з палаючим смолоскипом у зубах, що прикрашав зверху браму.

ІІ

Наступного дня, коли сонце давно вже скупо освітлювало черепичні дахи й просочувалося крізь маленькі вікна з товстого зеленого скла у свинцевих рамах, у великому кабінеті настоятеля одне навпроти одного сиділи тільки двоє: сам пріор Станіслав та княгиня Беата Острозька-Костелецька, жінка немолода, але все ще дуже приваблива. Княгиня бідкалася:

– Так, звісно, король є опікуном Гальшки. Але ж не він один! Я – мати! І я маю право до її посагу, і її дядько, князь Василь. Можна і нас послухати. Чи не так, преподобний отче? Батько Гальшки – з нащадків святого Володимира. Чи пара їй якийсь Гурка Ленчицький? Хай і магнат, хай і каштелян, але ж кров…

Настоятель ворушив сплетеними на животі пальцями та лише невиразно похитував головою. Княгиня Беата здивувала його щедрим, дуже щедрим підношенням, але говорити навіть слово супроти короля він не поспішав.

Жінка перейшла на виразний шепіт:

– Каштелян Гурка тільки грошей хоче. Бідолашна Гальшка його не цікавить. Тільки посаг! Сам посаг! Батько їй заповів двадцять міст, чотириста сіл. То найбільші статки у Речі Посполитій!

– Ви вже казали про це. Я зрозумів, вельможна пані.

– Та я про це кричатиму будь-де! Всі знають: король зараз у скруті. Матінка його королева Бона до Італії всю скарбницю державну вивезла. А ще наша вона…

Пріор зупинив її застережливим рухом долоні. Промовив тихо:

– Заплутана ситуація… Заплутана. Треба чекати й молитися, щоб Господь і Дух Святий дали нам мудрості.

Зняв з пояса дерев’яні чотки і підвівся, натякаючи на кінець розмови. Чемно провів княгиню до дверей, тримаючи розарій[3] у руках, але не перебираючи намистинок.

ІІІ

А через кілька днів до Львова вступило невелике, проте добре озброєне військо каштеляна Лукаша Гурки. Захопило міські брами, обложило оточений міцними мурами Домініканський монастир, націлило на нього жерла гармат, встановивши їх просто посеред вулиць.

Мешканці Львова спочатку з розумінням поставилися до дій магнатів, бо війни за маєтність та багатих наречених не були вдивовижу. А на Гальшку Острозьку хто ж не полакомиться?

Княжну Єлизавету Катерину Острозьку, яку називали Гальшкою (тоді всіх Єлизавет іменували так на польський лад), сучасники вважали найвродливішою жінкою в світі. Вона й насправді мала напрочуд правильні риси обличчя, ніжну світлу шкіру, розкішне темне волосся. Але найбільшої чарівливості їй надавали плавні рухи, уміння кокетливо нахиляти голівку й вираз великих чорних очей. Який саме вираз – кожен трактував на свій розсуд. В очах Гальшки люди бачили тонкий розум і ангельську доброту, світло й любов, загадкову бездонність і сум. У свої неповні двадцять вона була вдовою майже п’ять років, часто носила чорний одяг.

Красунею вважали і її матір – княгиню Беату Костелецьку-Острозьку, жінку горду та владну. Всі знали, що вона – позашлюбна донька покійного короля Сигізмунда І Старого. А через те, що її чоловік, князь Ілля Острозький, некоронований король Волині, помер молодим, ще до народження єдиної дочки Гальшки, звикла керувати всім і всіма. Вихована при дворі, улюблениця королеви Бони Сфорци, інтриганки й отруйниці, вона мала нестримну вдачу.

ІV

Запізнілий Incipit[4]. То були дивні часи.

Богобоязний середньовічний світ відступив перед зухвалим та занадто упевненим у своїх силах Ренесансом. Це був час, якому завдячує своїм народженням наш сучасний світ. Це був час заколотів і отруєнь, нескінченних воєн та розквіту мистецтв, найпідліших змов і наукових відкриттів. Ще був живий Мікеланджело, вже оприлюднив свій труд «Про обертання небесних сфер» Микола Коперник, у Пересопницькому монастирі створювали унікальне Євангеліє, а на Європу насувалися серпнева Варфоломіївська ніч і Тридцятирічна війна. Коронація Єлизавети І мало кого обходила – Англія далеко, а от османський султан Сулейман Пишний – близько, і воювати з ним ніхто не мав ані найменшого бажання.

Здавалося б, людство зазнавало суцільних потрясінь, але тогочасні магнати і шляхта Речі Посполитої на славу будували замки, судилися за маєтки, прегарно танцювали й полювали. Галантні шляхтичі вишукано залицялися до гарних панн, не обминали увагою й прекрасних пані.

V

Гальшка погано спала вночі. Минуле наздоганяло її знову і знову. Жахливо було свідчити перед правниками з магістрату про те, що сталося. Вони вважали це викраденням і подальшим визволенням. Потім її мучили моторошні сни й не менш жахливі спогади.

Усе почалося з того, що дядько-опікун чотирнадцятирічної Гальшки вирішив віддати її заміж за сина кращого батькового друга – Дмитра Санґушка. Молодий князь Дмитро вирізнявся навіть на фоні інших непересічних пошукувачів руки казково багатої дівиці. Галантний красень і уславлений лицар, герой оборони Житомира від татар, староста канівський, черкаський, житомирський і вінницький. Він хвацько підкручував вуса й напрочуд ґречно цілував паням ручки. Але мати Гальшки, не кажучи категоричного «ні», всіляко ухилялася від сватання. Ось тепер, дивлячись на рівну, наче за лінійкою накреслену, засніжену вулицю, Гальшка починала розуміти, що не її молодий вік був причиною і не необхідність королівського дозволу, а бажання матері якомога довше керувати маєтками, які батько відписав дочці ще до її народження.

Хто придумав вчинити напад на їхній родовий замок в Острозі? Санґушко? Дядько Василь-Костянтин?

Тоді вона злякалася, дуже злякалася. Чужі люди схопили та обеззброїли охоронців замку. Рипіла брама, дзвеніли мечі, кричали люди, іржали коні. Дядько Василь Острозький лаявся з матір’ю. Князь Санґушко скоромовкою просив руки Гальшки. Беата намагалась відтягнути від нього дочку, але дядько схопив її й поволік до дверей. Мати кричала, пручалася, а Гальшка, нажахана, застигла й мовчала. Вона не могла витиснути із себе ані звуку і в каплиці під час наглого вінчання. Коли священик вдруге повторив питання, замість неї «так» голосно сказав дядько.

А потім вони з Санґушком жили деякий час спокійно та дружно. І Гальшка вирішила, що це її доля. Їхній шлюб став не лише seminarium civitatis, а й seminarium caritatis[5]. Їх обох поглинула солодка згуба пристрасті. Гальшка куталась в обійми чоловіка, наче в хутра і єдваби, упивалася ніжністю.

– Чому ти мовчиш, кохана?

– Хочу, щоб стихли всі звуки, лиш твоє дихання – на цілий світ.

І серед людей вона гонорово пишалась чоловіком. Князь Санґушко – перший лицар Русі! Він із незрівнянним шиком носив лискучі поліровані лати. Його шпори переможно дзвеніли при кожному кроці, його шабля була завжди напоготові. Орел, лев! Про те, як він героїчно захищав від татар Житомир, розповідали легенди.

Проте мати поскаржилася королю, суд оголосив князя Дмитра викрадачем, злочинцем і банітою[6] – тепер його безкарно міг убити кожен. І вони удвох з чоловіком вирішили тікати до Чехії, де у Санґушка були родичі. І дістались Богемії. Зупинилися в заїзді. Здавалося: все погане позаду. Здавалося: вони вже в безпеці. Знову будуть любощі та звабні забави. Гальшка нарешті змінила чоловічий одяг, який носила під час подорожі заради безпеки, на звичну оксамитову сукню. Можна й бенкетувати. Дмитро пішов розпорядитись, щоб їм засмажили каплуна. А Гальшка тримала на колінах книгу «Про сфери небесні», але без Дмитра не читала, дивилася з вікна заїзду. Небо тужило за сонцем. Падав дрібний сніжок, на його тоненькому шарі виразно чорніли сліди. Багато слідів! Звідки так багато людей? Хто вони?

Внизу раптом – крик, бійка. Постріли з мушкетів.

Побігла на сходи – і випустила на підлогу книгу, змахнула руками, мов крилами: князя Санґушка схопили й зривали з нього жупан з дорогого сукна, самоцвітні ґудзики котилися по підлозі. По його скроні текла темна кров. Дмитро відчайдушно відбивався, але ворогів було багато, занадто багато. Крутили руки, в’язали. Серед нападників Гальшка впізнала Януша та Анджея Костелецьких, колишнього залицяльника Мартина Зборовського та братів Гурків. Спробувала владно їх вгамувати, закричала, стоячи на верхній сходинці:

– Вийдіть звідси геть, розбійники! Ви не маєте права!

До неї наблизився похмурий Лукаш Гурка. Чемно вклонився:

– Хай би пані не заважала й не хвилювалася за долю свого викрадача, засудженого баніти. Все законно діється. З нами тутешній війт.

Дмитра витягли надвір. Він тільки блиснув сповненими люті й шаленства очима.

Гальшка опустила голову. Дивилась на книгу, яку перед тим тримала, – затоптану, зневажену, порвану безжальними чобітьми. Між її сторінками блищав золотий ґудзик з темно-зеленим смарагдом. Озирнулась, побачила біле, як крейда, обличчя служниці. Показала рукою:

– Стефо, подай мені це…

Та хутко підняла й простягнула книгу «Про сфери небесні». Гальшка відмахнулась:

– Сховай. Збережи.

VI

І як вона могла стати дружиною вбивці? Але король наполягав. Присилав у Познань послів. Одним з них був єпископ Анджей Чарнковський. Народжений герба Наленч, розумний і шляхетний, він здавався скоріше дипломатом, ніж священиком. І розмовляв тихо та вкрадливо, хоч і гонористо. Гальшка, немов не бажаючи заважати їхній з матір’ю розмові, скромно й чинно сиділа біля вікна з п’яльцями.

Княгиня Беата тримала в руках вервечку, але слова її були далекими від смирення:

– Так, слухати короля – наш обов’язок. Але добрий король відрізняється від тирана, як Бог від диявола.

– Чи не святий Августин навчав нас розрізняти regimen і dominatio[7], управляння і панування? Лише сам король може знати, що потрібно державі й посполитим. І не нам обговорювати його розпорядження. Наша справа – їх виконувати.

– А якщо він помиляється? Чи не обов’язок підданих – застерегти його й підказати? Цього й стародавні звичаї вимагають – щоб князі надавали королю допомогу й пораду. Королями стають, а князями народжуються.

– Ви самі розумієте, ясновельможна пані, – виводив свою нитку біскуп Чарнковський, – краще за мене розумієте, що час схилитися перед королівським наказом. Саме зараз. Ваша дочка вже скоро п’ять років як удова, а їй же й двадцяти не виповнилося.

– Як король може вимагати такого? – Беата говорила схвильовано, занадто голосно. – Добрій католичці йти за лютого ворога святого римського костьолу? Лютеранина?

Єпископ злегка усміхнувся й відповів спокійно:

– Хіба може людина збагнути Божі дороги? А якщо провидіння посилає князівні Острозькій саме такий засіб для напоумлення грішника? Пан Гурка згоден вінчатися за нашим обрядом. Сподіваюся, це лише перший крок на його дорозі до істинної праведності.

– Так зачекаймо і на другий крок, – мовила Беата ущипливо. – Куди нам спішити? Люди мудро кажуть: заміж вийти – не дощову годину пересидіти.

Боголюбивий владика мовчки, але досить гоноровито кивнув.

Гальшка старанно удавала, що не дуже й прислухається до розмови про її подальшу долю. Подумки дякувала Богові, що має не одного, а кількох опікунів. Мати, дядько Василь Острозький, сам король Сигізмунд ІІ Август. Вона не повинна брати шлюб без їхнього дозволу. Про те і в законі прописано. І доки вони сперечатимуться, вона вільна від нелюба. Проте її пересмикнуло, коли єпископ Анджей неголосно, але напрочуд вагомо додав:

– Ніхто б і не квапився, але й вороги не дрімають. Буде велика війна. В непевні часи розперізуються всілякі шахраї й авантюрники. Панна вже мала «хватаний» шлюб. Тільки малженство[8] з паном каштеляном вбереже її від нової наруги.

– Та хіба ж не наруга – видавати жінку за нелюба?

Єпископ підвівся:

– Я передам каштеляну Гурці, щоб він старанніше залицявся до нареченої.

Гальшка мало не задихнулася від цих слів. Наречена! Вони вже все вирішили!

Лукаш Гурка прийшов з візитом того ж вечора. Похмурий та заклопотаний, у темному вбранні. Широке обличчя, широкий ніс, коротка, акуратно підстрижена шкіперська борідка і підступно зіщулені очі. Ліву руку тримав на поясі, де на шкіряному ремінці було прикріплено ніж. Дивився суворо. Вбивця. Бридкий єретик. Нечестивець. Гальшка не знала, про що з ним говорити. Розмову, як завжди, підтримувала княгиня Беата. Спитала й про майбутню війну.

– Не переймайтеся цим, вельможна пані. Дасть Бог лихо, то дасть і розум. У нас війська достатньо.

Беата відповіла гостро:

– Не повинна людина на свій розум та сили сподіватися, єдино – на пана Бога уповати.

У Лукаша глузливо смикнувся куточок губ, але він змовчав.

– То пан воєвода і завтра нас навідає?

– Ні, не зможу. Маю виїхати у справах. Ненадовго.

– Таки на татар вирушаєте?

– У нас чи є, чи немає перемир’я з татарами, а ми однак з коня не зсідаємо.

Гальшка нарешті зупинила на ньому погляд. Він, мабуть, зрозумів це по-своєму, підвівся й поцілував ручки – спочатку матері, потім дочці. Затримав пальці Гальшки у своїй долоні, злегка усміхнувся:

– Я знайду спосіб нагадати про себе незрівнянній панні Єлизаветі.

І справді, майже не щодня його пахолок приносив Гальшці подарунки від Гурки, здебільшого прикраси. Але без жодного листа чи хоча б коротенької записки.

Невдовзі ж прийшов лист, якого Гальшка очікувала й боялася. Від короля. З наказом прибути до Кракова разом з познанським єпископом. Коли вже сиділи з матір’ю в кареті, біскуп Анджей Чарнковський підійшов до них, поштиво усміхнувся Гальшці:

– Панна не забула взяти з собою шовкову хустку, щоб молодого пов’язувати?

Замість неї ущипливо відповіла мати:

– Аякже! Власноруч сріблом та золотом гаптувала! – й сама захряснула дверцята.

Таким само уїдливим тоном вона через кілька днів у Вавельському замку і королю відказала:

– Я не даю благословення на шлюб моєї дочки Єлизавети Іллівни княжни Острозької з паном Гуркою.

У великій залі запанувала тривожна тиша. Сонячні промені лилися крізь високі подвійні вікна. Придворні завмерли, а Сигізмунд ІІ не поспішав з відповіддю. Пауза затягнулася, вельможі напружено чекали. Тоді Сигізмунд мовив:

– Нехай сама княжна скаже про своє бажання.

Гальшка низько вклонилася, розвівши руки над широчезною спідницею:

– Я зроблю так, як накаже матінка.

– Якщо король дозволить, – брат Лукаша Гурки Анджей ступив наперед і також поштиво вклонився, – то я нагадаю, що одного разу замість панни під час вінчання відповідав її родич. І вона пізніше на те аж ніяк не скаржилася.

– Ах! – княгиня Беата схопилася за серце. – Мені недобре. Ваша величносте, дозвольте мені вийти!

Сигізмунд Август злегка кивнув, і вона швидко пішла із зали. Гальшка була рушила за нею, але Лукаш притримав її за руку. Прошепотів на вушко:

– Король відпустив лише вашу матір, не вас.

Сигізмунд Август тим часом поманив Гурку до себе, і той залишив Гальшку. Чоловіки розійшлися невеликими групками й у кожній про щось розмовляли.

Гальшку оточила юрба придворних дам. Навперебій хвалили красу панни Острозької, вмовляли виходити заміж за Гурку, говорили про мудрість короля. Гальшка воліла не слухати їх, а розглядати величезні гобелени з витканими біблійними сюжетами.

З балкона лунали музика й ніжний дитячий спів.

Швидким кроком до зали увійшов Анджей Гурка, одразу попрямував до Гальшки.

– Княгині Острозькій вже краще! – проголосив гучно, так, що почули всі. – Вона змінила своє рішення, благословляє дочку на шлюб. Просила передати ось це, – він високо підніс великий перстень, засяяло коштовне каміння.

Натовп придворних враз розступився, утворивши коридор, що простягся між Гальшкою й королем, біля якого стояв Лукаш Гурка.

– Ви впізнаєте перстень, панно? – спитав Сигізмунд Август.

Гальшка схилила голову:

– Так. Це перстень моєї матері.

– То якою буде ваша відповідь?

Княжна довго мовчала, наче слухаючи музику, нарешті тихо відповіла:

– Якщо мати каже «так», то і я скажу «так».

– Чудово! Ходімо до костьолу!

Наче за помахом чарівної палички, поруч з королем з’явився біскуп Чарнковський, вбраний у білу альбу[9] та золотисту столу[10], висока католицька митра – інфула – додавала йому зросту й поважності.

І всі вони пішли до величного собору, затиснутого між іншими будівлями. Гальшка дивилася на дзвіницю, згадувала, як торкалася рукою величезного дзвона Зигмунда, адже кажуть: дівчина, яка візьметься за його залізний язик, вдало вийде заміж. Вдало… Потім вона дивилася на мережані візерунки металевих дверей. Відтак – на розпис стелі в костьолі, на олтар. Тільки не на Гурку.

Не дивилася на нього, і коли відповіла біскупові «так». Не дивилась і потому…

VІІ

Монах Єремія, невисокий, але повненький та міцний, недарма був призначений брамником. Він наче відчував, кого й коли треба впустити до монастиря, а кому лише милостиню винести, кусень хліба та глечик молока. Якраз вийшов до кількох обідранців з двома великими буханцями запашного монастирського хліба, коли Гурчині пахолки надумали настрашити братію й вистрелили в стіну з гармати. Ядро полетіло високо, вибило в мурі заглиблення, з якого порснули уламки, і один камінець, відскочивши, упав на ногу брата Єремії. Він незграбно сів на вкриту брудним втоптаним снігом бруківку. Жебраки, одному з яких маленька скалка встромилася в щоку, закричали. Підняли пораненого ченця й занесли до монастиря. Повели з собою й іншого пораненого. Нападники вистрелили ще з кількох гармат і більше їх не заряджали. Порохові дими віялися вузькими вулицями. Містяни переглядалися, хитали головами:

– Отакий грім узимку!

Замість брата Єремії при брамі залишився послушник Януш. Через його недосвідченість і потрапив до монастиря дивний жебрак. З’явився надвечір, коли було вже темно. Зігнутий, з голови до п’ят укутаний у подерту мішковину, із залатаною тайстрою[11], спирався на костур. Його пропустили і шляхтичі, які грізно оточили кляштор[12].

Зайшовши на подвір’я, жебрак одразу спитав не хліба, а про княгиню Беату Острозьку.

– Та навіщо вона тобі, небораче?

– Її вельможність чекає на мене. Це вона запросила мене сюди, до монастиря.

Відкинув каптур – гарний молодик, русявий, ясноокий. Скинув дрантя – під ним темно-червоний жупан, оздоблений хутром та срібними позументами.

Послушник Януш тільки мовчки очі витріщав. Незнайомець у кармазині владно наказав:

– Веди до княгині.

– А… як… я…

– Ти ж наче щойно непогано міг розмовляти, преподобний брате, – усміхнувся пан в кармазинному жупані.

– Та я не… Я ще не…

Збоку пролунав дзвінкий голос:

– Князь Слуцький! Семен Юрійович! Ваша милість! – підбігла метка служниця молодої княгині Стефка. – Вас так давно чекають, так чекають! Прошу пана, прошу пана, проходьте сюди.

VІІІ

Наче нечутний вітерець перегорнув сторінку її пам’яті. Останнього разу Гальшка бачила Семена Слуцького майже рік тому. Вони зустрілися у прегарній Познані, забудованій білими будинками під червоною черепицею. Дедалі більше вікон у них мали вже не паперові чи пергаментні, а скляні шибки. Численні вежі височіли над потужними мурами. Спокійна рівнинна річка омивала місто. Після страшних пригод Гальшка сподівалася на спокійне життя під опікою матері.

І ось така несподівано приємна зустріч.

Стефа, обережно постукавши, розчинила важкі двері, завагалася.

– Чого тобі? – спитала Гальшка. Стояла посеред просторої кімнати, брала з великої тарелі заморські помаранчі, сама їх чистила, поволі їла.

– Ваша вельможна мати просять сказати, що приїхав князь Симеон Слуцький.

– Олелькович? – радісно спалахнула князівна.

Стефа кивнула й додала:

– Вони внизу чекають.

Семен Слуцький був частим візитером, коли вони жили з матір’ю ще в Острозі. Частим і бажаним. Решта гостей відверто залицялися до Гальшки, а молодий князь Слуцький був родичем та другом з дитинства. Вона називала його Олельковичем, його родовим прізвищем, бо це слово мало в собі присмак м’якості й весняної свіжості, а Семен завжди сприймався як квітуче дерево серед фортечних каменів і залізних обладунків.

Радісно кинулася до дверей, але стишила крок – негоже з’являтися так швидко й простоволосою. Тож наказала покоївці Янці:

– Подай діадему з перлами. Принеси хутро.

Уже вбрана, прискіпливо подивилася на себе у венеційське люстро, взяла зі столика невелику книжку в сап’яновій палітурці й повагом зійшла до зали, де першою до неї озвалася мати:

– Князь Симеон повертався з довгих мандрів додому й заїхав нас відвідати.

Олелькович глянув на неї приголомшено, покрутив головою, наче не знаходячи слів. Потому наблизився й сказав:

– Пані княгиня стала стократ красивіша. З гарної квітки на богиню перетворилася! – і схилився поцілувати руку.

А Гальшка, несподівано розвеселившись, злегка стукнула його книгою в бік. Він здивовано підняв голову, їхні очі зустрілися й засміялися. Нічого не змінилося з часів безтурботного дитинства. Вони розуміли одне одного з напівпогляду.

Княгиня Беата вела світську розмову про новини. Князь Семен розповідав, що писав брат зі Слуцька, про небезпеку для країни, зазіхання кровожерливого ворога людства султана Сулеймана і про те, кого куди король поставив каштеляном. Між іншим похвалив смак княгині Беати та її нові прикраси з перської бірюзи. Кімната потопала в іскристих променях. Гальшка розглядала візерунки на килимі, що вкривав підлогу, й згадувала, як дядько Василь вчив її полювати із соколами, а Олелькович подарував круглоокого сапсана з гострим небезпечним дзьобом. Мабуть, той сапсан ще живий, за ним добре доглядають в Острозі.

Нарешті мати пішла розпорядитися щодо обіду і вони залишилися тільки вдвох. Ледь віддалилися лункі кроки Беати, князь Семен одразу схопився й обійняв Гальшку. Полоскотав її щоку пшеничними вусами й замуркотів у вушко:

– Гальшко, ти стала королевою! Венера поблякне перед твоєю красою! Я закохався, ледь ти цей поріг переступила.

Вона вивернулася й лукаво прошепотіла:

– Жартуєш?

– Які жарти?! У грудях – пожежа! Або ти – навік моя, або я – трупом ляжу!

Гальшка упустила на підлогу книгу.

– Чи не занадто пан квапиться? Такими клятвами розкидатися не варт.

– Ти не віриш, що це доля? Я чомусь уже кілька днів лише тебе згадую, лише про тебе думаю. Навіть якби мені сам Феб грав на золотих струнах, твій голос – миліший. Гадаєш, мені через Познань ближче було? Ні! Тільки тебе хотів побачити!

Вона мовчала, лише глибоко дихала.

– А пам’ятаєш, як на полюванні біля Дубна тебе кінь поніс?

– А ти наздогнав мене поперед усіх пахолків…

– …ти пригорнулася до мене…

– …і ти сказав…

– …то доля… Ти не забула, правда?!

– Я тебе ніколи не забувала.

Тепер їхні обійми стали взаємними. Гальшка поклала голову на його плече.

– Лише з тобою мені завжди спокійно… Тільки навряд чи це кохання…

Підбори княгині Беати стукали досить гучно, і вони встигли хоч на крок відскочити одне від одного, коли двері розчинилися. Семен Слуцький нарешті підняв книгу:

– Що читає прекрасна пані? О, Псалтир!

Гальшка усміхнулась, у її покої лежала «Історія о Аттілі, королі угорськом», яку вона саме читала зранку. Беата схвально кивнула. Князь звернувся до неї:

– У поважної матері й дочка розумна.

– Ваші лестощі небезпечні. Розум – то прерогатива чоловіків.

– Хотів би я затриматися тут на довше, щоб мати можливість щодня вам лестити. І не тільки розуму вашому, але й незрівнянній красі.

Княгиня Беата усміхнулася:

– О, пане Семене, люблю вашу вдачу. Як то кажуть, не встиг на поріг – і вже свій.

– Мене до вас наче доля несе. Куди вітер хилить, туди й гілля гнеться.

Беата сказала замислено:

– Якби ж знаття, куди нас той вітер занесе…

– Я додому хочу, – вставила Гальшка. – До Острога.

Князь Слуцький промовчав, і Беата лише зітхнула. Проте Гальшка, коли пізніше залишилася з матір’ю наодинці, повернулася до тієї думки:

– Чому ми не поїдемо в Острог? Тут тісно й нудно.

– Після того, що втнули твій дядько з Санґушком?

– Знову він на таке не наважиться.

– Переконана? Як на гріх, то і граблі стріляють.

– Стрийко Василь інтригує проти короля, ви не миритеся з дядьком. А я – наче між двох вогнів. Чого хочу я, нікого не цікавить.

– Ти сама не знаєш, чого хочеш.

– Знаю!

– Ти ще занадто молода, щоб це знати. У мене більше розуму в п’яті, ніж у тебе в голові.

– Ви й тоді так казали, коли князь Дмитро до мене сватався. А мені з ним добре було! Якби ви не поскаржилися королю, я б і зараз з ним добре жила.

– Як ти смієш мені цим дорікати?

Княгиня Беата встала й пішла з кімнати. У дверях повернула голову до Гальшки:

– Затям: буде так, як вирішу я, твоя мати. Я за тебе перед Богом відповідаю.

IХ

До готичного костьолу Божого Тіла йшли через невеликий внутрішній дворик. Сніжні іскри пурхали в повітрі. На тоненькому шарі снігу залишалися чорні сліди. Шлюбна церемонія була скромна й швидка. У храмі – лише слуги Острозьких та кілька монахів-домініканців у білих хабітах. І крижані протяги. І раптом – глухий удар, дзвін розбитого скла – гармата. І страх в очах Олельковича. І зле задоволення матері.

Одразу по тому сповістили, що для перемовин прийшов львівський староста Пйотр Бажий, який має письмовий наказ короля. Спочатку він говорив з княгинею Беатою, яка мстиво відповіла колишньому королівському секретареві:

– Все, шлюб звершено. І шлюбну угоду нотар завірив. А маєтки дочки я вже переписала на її чоловіка, князя Слуцького.

Староста починав лисіти, чоло здавалося високим, як у давньоримських філософів, це стало особливо помітно, коли він схилив голову:

– Вельможна пані може робити, що завгодно. Король вимагає лише повернення дочки законному чоловікові…

– …яким є князь Слуцький!

– Не боїтеся Божого гніву?

– Це ви з вогнем граєте!

– Перепрошую пані, але ви невиправні. Доведеться цю справу вирішувати не з вами.

– Спробуйте!

І він пішов до настоятеля. А той потім запросив до себе Гальшку. Тільки її саму, без матері.

– Одну її я відпущу лише на сповідь! – заявила княгиня Беата.

– Це і буде сповідь, – відповів пріор Станіслав. І Гальшка мовчки пішла з ним. І сиділа в його кабінеті мовчки, чекаючи на запитання.

День відступав, тіні по кутках синішали. По-собачому завивав вітер у комині, а колючі сніжинки делікатно стукали в шибку.

Над головою пріора, на високій спинці дерев’яного крісла, виднівся символ домініканів – з хрестом, зіркою та написом «Laudare. Benedicere. Praеdicare»[13].

– Чи пані розуміє, що сталося?

– Про що ви, преподобний отче?

– Ще у Кракові ви взяли шлюб з паном Гуркою?

– Так.

– А тут вінчалися вдруге – з іншим? Чи пані знає, що таке бігамія?

– То гріх, я знаю. Але ж… Мати сказала, що той шлюб не є дійсним. Бо вона не давала на нього згоди.

– А панна давала? Сказала «так»?

– Так, я сказала. Але мене ошукали. Мені сказали, що мати згодна, але то було неправдою. Мені показали перстень, який з неї зняли силою.

– Тепер вас ошукали вдруге, сказавши, що той шлюб є недійсним. І мене ошукали. Бо насправді недійсним є вінчання зі Слуцьким.

– Але ж… Коли… Суд визнав недійсним мій шлюб із Санґушком, бо не було згоди матері…

– Суд! А зараз суду не було. Тому недійсним є друге вінчання. Ви і ваша мати обманули мене. Вельможна пані, що ж виходить? Не лотри[14] вас взяли від чоловіка, а ваша мати. Не ґвалтом, а умовлянням. Отже, пані Лукашева, ваш чоловік, законний чоловік, одразу по вінчанні вирушив Ойчизну захищати, а ви – сюди… – голос настоятеля зірвався від обурення. – А тепер він, замість того щоб із московським царем воювати, мирній обителі гарматами загрожує.

Гальшка низько опустила прекрасну голівку, покриту золотою сіточкою, а зверху – оксамитовою шапочкою із самоцвітами. Здалеку долинали звуки органа й суголосного григоріанського хоралу. Що вона могла сказати пріору Домініканського монастиря у Львові? Не слухати матері – гріх. Вінчатися вдруге, маючи живого чоловіка, – гріх.

– Пан Бажій, наш достойний староста, перекрив водогін. Без води монастир довго не протримається. Запасів їжі в наших підземеллях багато, а от води немає. Ви ж перша завтра схочете пити.

– Яка ницість – позбавити нас води!

– Їх можна зрозуміти, місто потерпає, торгівля зупинилась, через мури нікого не пропускають. Містяни незадоволені. Раджу вам вийти до вашого чоловіка і їхати з ним. Не чекати, поки ми відчинимо браму і він забере вас силою.

– Завтра, – сказала вона.

– Що завтра?

– Завтра я вийду до нього сама.

– Я можу про це повідомити панові Гурці і старості?

– Так. Я… Я зберуся. І хочу ще раз поклонитися чудотворній іконі Богородиці Одигітрії.

– Добре.

Потім вона слухала сичання матері:

– Підлий боягуз! Нікчема! Але я їм цього так не подарую! У нас ще є закони! Княжого права ніхто не відміняв!

Дивилась, як князь Семен кивав: суди, так, маєтки, так. З дитячою напівусмішкою погоджувався з княгинею Беатою. Повторював:

– Гальшко, я щось придумаю… За нас стануть усі Слуцькі та Радзивіли, – а очі в нього були перелякані й жалюгідні.

Наступного дня зранку з неба падали білі лапаті зірки. Гальшка, вбрана в чорне, як удова, йшла до темної глибини воріт, і бруківка монастирського двору хиталася під ногами, ішла, наче п’яна. У руках тримала вервечку з великих полірованих бурштинових намистин. Юрба служниць ступала позаду, наче підтримуючи. За ними дебелі хлопи несли куті залізом скрині. Кругловидий чернець Єремія, який знову сидів при брамі, незграбно витягнувши вперед закутану мішковиною ногу, сказав, наче звертаючись чи до увінчаної хрестом дзвіниці, чи до верхівки кам’яної Римарської вежі:

– Слава чорної княгині – в навчанні та добрих справах.

Гальшка спіткнулася, поглянула на нього здивовано. Але пішла рівніше і з брами монастиря вийшла вже зовсім упевнено.

Натовп на площі, побачивши її, зашелестів:

– І справді – гарна!

– Через таких кришаться мури й руйнуються за`мки.

– Прекрасна Єлена…

– …повертається до Менелая.

Лукаш Гурка чемно подав їй руку, і Гальшка двома вузькими сходинками піднялася в карету. Він сів поруч, Гальшка відсунулась у протилежний куток. На колінах тримала подану служницею скриньку. Замкнену на замочок чорну скринечку. Тільки вона одна у світі знала, що там.

Гурка мовив неприязно:

– Не думаю, що пані так сахалася баніти Санґушка.

– Ні, – відповіла злісно. – Бо він зі мною канти співав.

Його обличчям промайнула тінь саркастичного здивування. Подумав і сказав:

– Я найму вам музик, щоб було з ким співати канти.

– Сподіваєтесь, я буду вашою дружиною?

– Пані вже нею є.

– Та я скоріше собі смерть заподію, ніж ляжу з вами!

– Подивимось.

Гурка був такий, як у Познані, як у Кракові, – спокійний і діловитий. Гальшку дратував його impertubabilem requiem[15]. Вона відвернулася до вікна, завісу на якому шарпав вітер. Завірюха завіювала дорогу, коні йшли не швидко.

– Княгиня Беата запропонувала мені сто тисяч злотих, щоб я вас відпустив.

– Погоджуйтеся. Моїх маєтків ви все одно не одержите, я їх уже відписала князю Слуцькому.

– Подивимось, малженко моя мила.

– Куди ми їдемо?

– В Шамотули.

– Я туди не хочу! У мене свої маєтки є!

Лукаш саркастично хмикнув:

– Ви ж їх Слуцькому відписали.

– Це не значить, що я там не житиму.

– Подивимось. На норовливих дружин є способи.

Гальшка сильно стиснула чорну скриньку, наче з неї вичавлювала для себе сили.

– Овва! Ґвалтуватимете мене?

– Ні.

– Доможетеся від короля, щоб і князя Семена банітою оголосили?

– Подивимось.

За львівські мури вони виїхали в цілковитому мовчанні.

Х

Замість епілогу. Історичні відомості. Все подальше життя «Лукашовая з Кгурки, воеводина познанская, Галжбета Илиная, княжна Острозская» носила чорне вбрання. Звідси – прізвисько «чорна княгиня».

Майже чотирнадцять років прожила вона у вежі в Шамотулах, родовому маєтку Лукаша Гурки. На верхньому поверсі, куди безперешкодно потрапляло медове світло місяця. У неї була непогана бібліотека. Але найбільше вона дбала про одну книгу, заховану під замочком у чорній скринечці, вистеленій усередині білим оксамитом, ароматизованій заморськими парфумами. Це була книга «Про сфери небесні» – остання, яку вони читали разом з милим Дмитром Санґушком. Із золотим, прикрашеним смарагдом ґудзиком замість закладки.

За цей час багато чого сталося. За рік загадково помер ще молодий князь Симеон Слуцький, і Гурка привіз в Шамотули його руку з обручкою на пальці – як доказ смерті. Княгиня Беата несподівано вийшла заміж за воєводу Ольбрехта Ланського, молодшого від неї на двадцять років, – розбійника, чорнокнижника, астролога, чародія й алхіміка, який відібрав у Беати всі маєтності, заточив у замку в Угорщині та й швидко довів до смерті. Домініканський чернець Єремія час від часу робив влучні передбачення, але слави пророка не зажив, мабуть, через занадто веселу вдачу.

Гальшка ж поступово брала владу над своїм чоловіком. Принаймні цей єретик-лютеранин почав з’являтися поруч із нею в католицьких храмах. Подейкували, що перед смертю покаявся і кликав ксьондза.

Овдовівши, Гальшка повернулась до Острога, до дядька Василя-Костянтина. Заповіла йому шість тисяч кіп литовських грошей на облаштування православного монастиря, шпиталю та академії.

Вона прожила сорок три роки. Вчені не визнають достовірним жоден з її портретів.

Розсуваючи завісу сторіч, визирає з вікна високої вежі й, може, бачить, як у наш час найкрасивіші й найрозумніші студентки Острозької академії змагаються за звання «Гальшки року», вшановуючи таким чином пам’ять засновниці навчального закладу.

На місці колишнього Домініканського монастиря у Львові зараз знаходиться греко-католицька церква Святої Євхаристії, яку іноді називають Домініканським собором, і кожен може переконатися, наскільки це близько від ратуші та Римарської вежі, з боку якої люди Лукаша Гурки штурмували обитель.