Читать книгу Львів. Пристрасті. Таємниці - Сборник - Страница 4

Кава у мініатюрній порцеляновій філіжанці, яка запросто вміщувалася у долоні Марти, приємно гірчила на смак. Молода жінка сиділа у невеличкій затишній кав’ярні, спостерігаючи за тим, як у стрілчастих вікнах храму Святих Ольги і Єлизавети відбиваються золотаві промені сонця, яке вже готувалося до спочинку.

Марта наблизила до себе ноутбук та знову потяглася до серветок, на яких робила коротенькі нотатки. Замальовувала о`брази, які повсякчас спалахували в її уяві. Записувала влучні фрази. Історія ще ніколи так сильно її не захоплювала.

Ще одинадцять днів тому Марта не могла навіть уявити, що чергова поїздка до Львова переверне все з ніг на голову. Подарує їй сюжет, який запалить у серці молодої жінки незнаний донині вогонь. Зведе її з людиною, яка непомітно змусить Марту забути колишні розчарування.

Того спекотного полудня Марта спілкувалася на площі Ринок із молодим екскурсоводом. Ознайомившись із працями видатного львівського письменника та публіциста Ілька Лемка, вона розпитувала в юнака, який час від часу відволікався від розмови, аби виголосити у гучномовець черговий рекламний слоган для приїжджих, про найвідоміші історії кохання у місті Лева. Навколо них снували туристи, які намагалися зафільмувати найвизначніші пам’ятки серця міста.

Коли група іноземців відтіснила Марту з екскурсоводом до фонтана під назвою «Нептун», він, помітно пожвавившись, сказав:

– А ви знаєте, що фонтани Ринку не є фонтанами в прямому значенні цього слова? Насправді це криниці. Вода із них не б’є, а витікає двома струменями. Чаші фонтанів наповнювалися водою, а перекупки, що в давнину торгували на ринку, мили тут зелень і відсвіжували фрукти. А козаки напували із фонтанів коней.

– Дуже цікаво!

– Усі мої екскурсії цікаві. Переконаний, ви не шкодуватимете, що згаяли час.

Марта поквапно кинула не надто переконливе виправдання, пояснивши, що сьогодні вона поспішає. Але наступного разу обов’язково скористається настільки заманливою пропозицією, бо давно мріє не просто побачити, а пізнати Львів. Збагнувши, що випадкова співрозмовниця не запишеться на жодну із запропонованих ним екскурсій, юнак відповідав на її запитання досить мляво, перераховуючи вже відомі Марті факти. Вона крутила в руці нотатник, так і не зробивши в ньому жодного запису.

Урешті, подякувавши екскурсоводу і піднявши буклет, який вилетів із її долоні на бруківку, Марта відступила на декілька кроків та ледь не зіштовхнулася із високим брюнетом, який ішов прямо на неї. Він чемно вибачився. Жінка кивнула. Щойно вона розвернулася обличчям до ратуші, незнайомець її покликав:

– Вибачте, панно. Можна вас на хвильку?

Марта знехотя обернулася. Зараз жінка не мала настрою заводити нові знайомства.

– Слухаю! – непевно мовила вона.

Чоловік уважно на неї дивився і посміхався виразними терновими очима.

– Перепрошую. Я випадково почув вашу розмову із екскурсоводом. Пані – науковець?

– Так ні, – і собі посміхнулася Марта. – Я журналістка. Збираю матеріали для статті.

– І про що ви пишете?

– Наразі досліджую природу людських пристрастей. Мене цікавить любов у житті відомих львів’ян.

Він кивнув.

– Якщо бажаєте, я можу розповісти вам одну із найдивовижніших та найтрагічніших історій кохання, яку лише знало це місто. І це не просто легенда. Це історія мого роду.

Чоловік, який назвався Олександром, говорив так переконливо та щиро, що Марта погодилася його вислухати. І тоді він повів її у Вірменський квартал, на шпацір, однією з найдовших вулиць гамірного середмістя. Бо, за його словами, жінка мала не просто почути, а ще й відчути атмосферу того часу.

Увечері, повернувшись до свого номера, Марта одразу почала писати. Рядки ще ніколи не лягали на папір так невимушено та легко. Ця історія хотіла, аби її розповіли. Вона сама обрала ту, хто мав це зробити…

«Шепіт зливи завжди заспокоював Софію. Але тільки не цього сірого безрадісного ранку. Тулячи долоні до свого зраненого серця, крізь заґратоване вікно вона спостерігала за тим, як надворі владувала негода. На бруківку падали важкі дощові краплі. Тиша не просто огорнула простір навколо Софії, вона душила її у своїх крижаних обіймах. Люди, які вчора зчинили галас під вікнами цих похмурих кам’яних «покоїв», пішли, злякавшись гніву бургомістра чи такого невчасного дощу. А разом із ними зникла її остання надія…

Софія вперлася рукою в холодну стіну і поволі опустилася на коліна. Прочитала молитву, якою її завжди виряджала в дорогу бабуся Магда. Сьогодні їй знову вирушати в путь. І вона піде, високо піднявши голову. Як личить жінці з роду Ґданських. Байдуже, якщо із того далекого шляху вже не буде вороття.

Софія витерла рукою, яка, попри її бажання, помітно тремтіла, піт із чола. Вона завжди боялася маленьких приміщень. Цей страх з’явився у неї ще в дитинстві. Відтоді, як вуйко Януш за непослух замикав дівчинку в темному льосі. Там пахло цвіллю і сушеним кропом. І навіть повітря було просякнуте вогкістю.

Попри всі незручності, Софійка мала в льосі улюблену поличку, застелену м’якими шкірами. Там можна було вигідно вмоститися, випроставши ноги, та бавитися шматяною лялькою Бузькою, з якою дівчинка ніколи не розлучалася.

Та й вуйко не залишав її надовго у темному полоні. Двері льоху зазвичай відчинялися ще до того, як Софійка починала рюмсати і проситися на волю. А цього разу двері приміщення, у якому вона скніє вже не одну добу, замкнені надійно. Вона не зможе їх відімкнути, навіть коли щосили гатитиме по них кулаками.

Софія притулилася щокою до холодних ґрат. В обличчя їй потрапляли бризки холодної води, яка затято хльоскала стіни. Зараз би опинитися у просторих покоях їхньої кам’яниці на Вірменській. Постояти навколішках у молитовні, яку збудував на її прохання Івашко. Поринути в обійми найріднішого у світі чоловіка…

«Доля жорстока у своїх іграх», – любила повторювати малій Софійці бабуся Магда. Та чи варто говорити таке дитині, яка, наче безпечний метелик, розправивши крила, летить на найяскравіший із вогників?

Коли вона вперше побачила Івашка? Ще у дитинстві, коли бабуся брала її із собою на Ринок. І Софійка, стискаючи у долоньках ручку маленького кошика, із захватом роздивлялася заставлені крамом вулиці. Їй був до душі цей метушливий вулик. Бабуся, роззираючись навсібіч, розповідала, що кожен чужинець може знайти тут випічку зі своєї країни; зустріти людей, які розмовляють його мовою.

Виходячи на закупи, бабуся Магда завжди зазирала у Вірменський квартал до крамниці Тихновичів. Галицька земля стала для вірменів, однієї з найдавніших східних націй, гостинним притулком після позбавлення державності та вигнання їх із рідної батьківщини монголо-татарськими військами у середині XIII століття. Заможна вірменська родина продавала найкращі у Львові східні прянощі. Бабуся Магда брала спеції до своїх улюблених страв лише у них, бо, за її словами, на ринку не знайти ніц порядного. Подружжя Тихновичів, яке вільно володіло українською мовою, завжди робило постійній клієнтці щедрі знижки на свої товари.

Дівчинка захоплено розглядала заповнені кольоровими сумішами мішечки, відчувала блаженну млість від вишуканих пахощів, які лоскотали їй ніздрі. Одного разу, нахилившись над кмином, вона голосно чхнула. І розчервонілася від сорому, бо свідком цієї оказії став господар, пан Івашко.

Софія бачила господаря нечасто. Зазвичай у крамниці порядкувала його дружина, пані Тихнович, – вродлива жінка середнього віку, яка пливла заставленими крамом рядами гордовито, наче пава. Вона носила на шиї грубе намисто кольору морельки, а коли посміхалася, її очі починали сяяти, наче зірочки на сутінковому небі. Господиня часто посміхалася до Софійки, називаючи її «квіточкою» та «серденьком». Дівчинка ніколи не виходила із «запашної» крамниці без частунку.

Бабуся Магда завжди протестувала проти безкоштовних солодощів для онуки, а коли пані Тихнович обривала її емоційний монолог наполегливим: «Мені не шкода. Хай дитина поласує», – покірно відповідала:

– Дякую! Пані до нас дуже добрі.

Їй не хотілося образити господиню. А ще вона боялася, що онука, у якої заберуть гостинець, почне капризувати. Тому, прямуючи до дверей, бабуся Магда тихцем смикала Софійку за руку, аби та не забула подякувати гостинній жінці. А оскільки на той час рот маленької ласунки вже був забитий пахлавою або суджуком, про які їй годі було мріяти вдома, вона лише низько кланялася і поспішала прослизнути у дверну шпарину, аби не здатися пані нечемною.

Софія знала, що вдома бабуся знову хвалитиме пані Тихнович за щедрість та співчутливе серце. Але робитиме це лише при онуці, аби цього не почув вуйко Януш, старший син Магди. Він давно заповзявся стати купцем, але його крам не надто добре продавався. Невдачі робили Януша дратівливим та прикрим. Перехиливши зайву чарчину, він розходився та починав нарікати на те, що вірмени, оселившись поблизу площі Ринок, захопили собі найвигідніші місця для торгівлі і вже перетворили Львів на «Східні ворота Польщі». Йому муляли око грубі гроші, які мали Тихновичі та інші заможні вірменські купці. Згадуючи їх, він кидав злостиве: «Кляті лихварі». Софія не раз чула з вуст вуйка приказку: «Де торгує один грек, плачуть п’ять євреїв. Але де торгує один вірменин, то плачуть і греки, і євреї».

Роки зігнули бабусі Магді спину, і вона почала дедалі частіше відсилати до міста за продуктами свою єдину помічницю. Софія охоче виконувала її доручення. Особливо якщо їй випадала нагода зазирнути до крамниці Тихновичів. Дівчину манили п’янкі аромати східних прянощів і привітна господиня, з якою вона іноді перекидалася кількома словами. Софія завжди полегшено зітхала, якщо заставала пані в крамниці саму. Бо у присутності господаря вона чомусь сильно губилася, ніяковіла.

Пан Івашко був високим, статним, показним чоловіком. Він мав м’який привітний голос, уважні темні очі. Коли господар торгував у крамниці разом із дружиною, то, проходячи повз неї, він час від часу ніжно торкався руками її плечей. А пані Тихнович відповідала на ті доторки щасливою посмішкою.

Молоду Софію заворожувала мова жестів вірменського подружжя. Вона ніколи не помічала настільки трепетних стосунків у відносинах своїх батьків. А можливо, просто про те забула. Коли їх не стало, вона була малесеньким дівчам, і її свідомість, на жаль, не зберегла багатьох безцінних спогадів.

У дні, коли Софія зазирала до крамниці східних прянощів і пан Івашко лагідно озивався до неї, махаючи рукою, серденько дівчини на мить завмирало, а потім починало швидко калатати, ніби силкуючись вирватися із грудей. І як стишити цей шквал емоцій, як вгамувати оте нерозважливе серце?

А після того випадку, коли пан Тихнович врятував Софію від вуличних псів, дівчина вже не могла про нього не думати. Хоч суворо забороняла собі це робити.

Минуло вже багато літ відтоді, як маленьку Софійку хапнув за литку пес крамаря із Галицької вулиці. Дві маленькі червоні цятки, що виступили на блідій шкірі, не так завдали дитині болю, як перепудили. Відтоді в її душі оселився страх перед пухнастими створіннями, які справно стерегли людські оселі. Завбачивши навіть маленького песика, який скавулів та терся біля її ніг, Софія хутко переходила на інший бік вулиці. Бабуся Магда водила онуку до жінки, яка зливала її ляк водою. Ось тільки від цього не було користі. А вуйко Януш при нагоді кепкував із того її страху. Та все ж не наважився піти наперекір матері і завести власного пса.

Того ранку небо над кам’яницями, на дахах яких вільготно розсілося птаство, швидко затягнули темно-фіолетові хмари. Коли закрапотіло, Софія завернула у вузький провулок поблизу аптеки. Поспішаючи сховатися від дощу, дівчина не помітила, як із-за рогу визирнула чорна кудлата голова. Перекриваючи Софії дорогу, пес загарчав. Зачувши його поклик, до ватажка зграї приєдналося двійко закошланих дворових собак.

Дівчина зупинилася. Виставивши наперед кошик із виноградом, вона злякано роззиралася у пошуках шляхів до відступу. Пси принюхувалися та, сторожко зиркаючи довкола, повільно наближалися.

Несподівано із-за спини Софії хтось сердито гукнув:

– Ану пішли геть!

Пан Івашко поспішав їй назустріч, грізно розмахуючи руками. Угледівши дужого супротивника, пси неохоче відступили.

– Злякалися, Софійко?

Вона опустила очі.

– Я… трішки. Я їх боюся.

– Вони теж нас бояться. Ось погляньте.

Він обернувся до псів, які, відбігши на середину вулиці, продовжували стежити за людьми. Дощ, який до того лише кволо накрапав, припустився щодуху барабанити по дахах кам’яниць.

– Хутчіш тікаймо!

Дівчина підхопила поділ сукні, але не могла змусити себе зрушити з місця. Помітивши нерішучий погляд Софії, Івашко міцно стис її руку:

– Ми швиденько проскочимо. Вони за нами не поженуться, – і, підморгнувши своїй супутниці, додав: – Не будете боятися ви, не буду боятися я.

Підкоряючись його волі, Софія кивнула.

Для дівчини то був особливий день, який неможливо стерти із пам’яті. Пан Івашко Тихнович, один із найзаможніших та найшановніших людей у Львові, біг разом із нею під дощем, намагаючись оминати водяні потоки і калабані, та безтурботно посміхався. Софії здавалося, що в ті миті він думав про свою прекрасну пані або пригадував щось вельми радісне.

Коли крізь водяну завісу почало пробиватися сонце, вони зупинилися поблизу Вірменського собору, аби перевести подих. Під перегук дзвонів пан Івашко вклонився Софії. Вона розгледіла в його очах лукаві бісики.

– Дякую за цю пробіжку, панно! Завдяки вам я згадав свою юність.

Людям не дано сповільнити стрімкий лет часу. Бабуся Магда слабувала і дедалі рідше залишала стіни власного будинку. Тепер Софія опікувалася не лише старенькою, а й перебрала на себе всі клопоти по господарству. Щоразу повертаючись із закупів, вона несла у своєму кошику шафран, аніс або мускатний горіх. Іноді, аби пришвидшити похід до тієї особливої крамниці та вкотре насолодитися запаморочливими ароматами східних спецій, дівчина, потай від бабці, відсипала у смітник їхні запаси перцю та барбарису. А потім, спам’ятавшись, сиділа на старій козетці та картала себе за нестриманість. Ну чому її так тягне у те місце?

Пані Тихнович зустрічала Софію наче рідну доню. Завжди, навіть попри нагальні справи, перемовлялася з нею, простою польською дівчиною, кількома словами. Іноді під ногами у пані крутився її син – жвавий чорнявий хлопчик. Декілька разів господиня частувала дорогу гостю чаєм із корицею, приготованим за стародавнім вірменським рецептом, та суджуком. Через ці запросини Софія ніяковіла та довго відмовлялася, пояснюючи, що не бажає заважати. Але пані Тихнович брала її за руку, промовляючи до неї лагідно, мов до дитини:

– Посидь зі мною, Софійко. Ти – чиста душа. А мені так бракує розмов із чистими душами.

Пані Тихнович замикала крамницю і розповідала дівчині про свою далеку батьківщину, якої вона ніколи не бачила. Про те, як вона познайомилася з Івашком і як пишається своїм чоловіком. Насправді пан Тихнович походив із дуже бідної родини. Його батька називали «пивничим», тому що він мешкав у пивниці одного з будинків середмістя. В тій же комірчині чоловік тримав свою майстерню.

Тривалий час Івашко допомагав батькові у його ремеслі. А одного разу, скориставшись запрошенням приятеля, вирішив спробувати себе у торгівлі. Східні прянощі, які молоді купці привозили з Османської імперії та Криму і продавали на ятках на Ринку, добре розходилися. Досить швидко розбагатівши, Івашко перевіз батьків до просторого будинку. А за декілька років, створивши власну родину, оселився в одній з найбільших кам’яниць Вірменського кварталу.

Інколи Софії щастило зустріти у крамниці пана Івашка. Коли він кликав її «Софійкою», у дівчини пітніли долоні. Ні, вона навіть не допускала нерозважливої думки, що це може бути саме те, наймогутніше з почуттів. Дівчина була певна, що все мало зовсім інше пояснення. Вона просто зростала без батьківської любові. Саме через це її полонила доброзичлива цікавість господаря. Вона горнулася до того, хто пригріє її теплим словом.

Непомітно пролітали дні. Софійка дорослішала та розквітала. Бабуся Магда дедалі частіше звертала увагу дівчини на те, що її проводжає поглядом той чи той юнак. Згадані нею залицяльники були і робітні, і не сиділи без шматка хліба, й походили із хороших родин. А що ще дівці треба?

Софія ніяк не реагувала на подібні розмови. Хіба вона насмілиться сказати бабусі: «Мені так того треба, як діри в мості». До їхньої оселі то в одній, то в іншій нагальній справі вчащали молоді чоловіки. Ось тільки в присутності всіх тих кавалерів її серце вперто мовчало.

…Того вечора дівчина заклопотано кружляла навколо печі, готуючи овочеву зупу. Зачувши галас, вона визирнула до вітальні, де побачила пані докторову, яка емоційно про щось розповідала бабусі Магді.

– Пані Тихнович зробилося дуже зле, – упівголоса повідомила вона Софії, яка влетіла до кімнати розхристаною та блідою. – І де взялася ота нагла хвороба? Мій старий каже, що пані дуже слаба.

– Пані завжди були до нас вельми уважні. І чому з ними трапилося таке лихо? – бідкалася бабуся Магда. – Я зварю для дружини пана Івашка медовий узвар. Він обов’язково поверне їй сили.

Пані Тихнович так і не встигла скуштувати помічний напій бабусі Магди, бо ще до того, як на небі засяяла перша зірка, її душа відлетіла у кращі світи. Софія бачила пишну поховальну процесію, під час якої, за вірменським звичаєм, ноші з тілом померлої тричі піднімали та опускали на землю, аби люди мали змогу попрощатися з жінкою, яку любили та поважали у місті.

Софія знайшла поглядом у натовпі згорьованого сина пані Тихнович, якого їй хотілося пригорнути та втішити. Поряд із ним стояв пан Івашко. Під очима у нього залягли глибокі темні тіні. Софія віддала б усе на світі за можливість їх розвіяти.

За декілька днів по тому, випадково почувши від людей на вечірній службі в костьолі, що пан Тихнович шукає собі надійну служницю, Софія ледве дочекалася ранку й хутенько зібралася. Не порадилася ні з вуйком, ні з бабусею, яка могла накласти на її рішення суворе вето. Вона сама розпоряджається власною долею. І лише їй вирішувати, кому класти її до ніг.

Софія тривалий час кружляла поблизу кам’яниці пана Івашка, все не наважуючись покликати господаря. Біля широкої в’їзної брами, яка сполучала дім із господарським подвір’ям, голосно форкали коні, але не було видно челяді, в якої можна було запитати, чи вдома пан Тихнович.

Коли ж Івашко сам вийшов на вулицю, дівчина ледь не зіштовхнулася з ним біля дверей. Проклинаючи себе за незграбність, вона швидко відійшла вбік, звільняючи йому дорогу.

– Доброго ранку, Софійко! – відповів він без звичної посмішки.

– Доброго ранку! Я хотіла… Хотіла запитати… – голос Софії ще ніколи так не тремтів. І руки у дівчини геть задерев’яніли. – Я чула, що ви шукаєте служницю. Я маю досвід подібної роботи. Якщо ви мене візьмете, я буду дуже старанною.

Дівчина поспіхом проказала наперед заготовані слова. І перестала дихати. Раптом він повідомить, що вже когось найняв. Або подумає, що вона ще молода і не дасть ладу господарству.

– Софійко, для мене це велика честь. Тільки зараз із мене кепський помічник. Вам вистачатиме роботи. Я хвилююся, чи зможете ви з усім впоратися самотужки.

– Пане Івашко, я ніколи не боялася тяжкої праці. Повірте, я все зможу. Мені дуже потрібна ця робота, – наче випадково обмовилася Софія. Нехай господар думає, що вона шукає місце служниці через нестачу грошей. Аби лише не здогадався, чому їй запраглося працювати саме у нього.

– Я вірю, – м’яко відказав він. – Вірю. Тому повторюю, що найняти вас – це для мене велика честь.

Софія ніколи не забуде той день, коли вона вперше переступила поріг дому пана Тихновича. В оздобленні цієї пишної кам’яниці, яка чимось нагадувала дівчині лабіринт, її вражало все: масивні дерев’яні сволоки вздовж стін, прикрашені різьбленими малюнками, дубові меблі, оббиті кардибаном[16] стільці, столи, застелені коштовними східними тканинами, олов’яний та срібний посуд, картини на стінах. У центровій частині великої кімнати, під стіною, стояла довга тахта, перед якою стелився «килим-карпет». А над каміном висів великий портрет, із якого на Софію задумливо дивилася пані Тихнович.

У перші дні служби Софія пересувалася будинком ледь не навшпиньки, боячись зробити щось не те, завдати шкоди необережним порухом, чимось порушити порядок, заведений тут покійною господинею. Вона не наважувалася заходити до кімнати пані, в якій не можна було прибирати протягом семи днів, доки там горітиме свічка.

Свого сина пан Тихнович на деякий час відвіз до родичів. Сам він майже не з’являвся у будинку, а повертаючись додому, одразу зачинявся у своїх покоях. Софія залишала тацю з вечерею у нього під дверима. В ці дні вона намагалася бути непомітною. Аби нічим не потурбувати господаря.

Слідуючи традиції, по смерті дружини пан Івашко впродовж сорока днів не голився. За цей час на могилі пані Тихнович, яку було поховано на вірменському цвинтарі, спорудили хачкар – надгробний хрест з унікальним багатим декором.

Софія поволі звикала до роботи в будинку пана Тихновича. Вона знайшла спільну мову з його хлопчиком, який, втративши матір, фактично залишився наодинці із собою. Пан Івашко волів переживати своє горе на самоті. Він відсторонився від рідних і поринув у роботу.

Заприятелювавши з жінками із вірменської громади, Софія перейняла у них кулінарні секрети національної кухні: навчилася випікати лаваш у тонірі – циліндричній земляній печі, готувати кутап (відварну рибу), солодкий плов із родзинками, гату (солодкий пиріг), долму. Нові приятельки розповіли дівчині про вірменські звичаї, особливо наголосивши на тому, що в недільний вечір на стіл за жодних обставин не можна ставити страви із борошна, бо від цього може пропасти хліб.

Навчившись змішувати та зважувати спеції, Софія почала допомагати пану Івашку торгувати у крамниці. Господар платив Софії щедру винагороду, та все одно бабуся Магда нарікала, що онука занадто багато часу приділяє своїй службі та зовсім занедбала хатні справи. Врешті літня жінка запросила до них у помешкання свою незаміжню родичку Анну, яка відтепер мала допомагати їй по господарству.

Софія полегшено зітхнула, бо, хоч як вона намагалася, їй важко було дати лад одразу двом оселям. Бабуся Магда після переїзду Анни помітно заспокоїлася. Попри це, час від часу якось незвично поглядаючи на онуку, вона говорила:

– Шануйся, Софіє. Не забувай, що ти походиш із роду Ґданських. Нехай ми не маємо великих статків. Але у нас є честь. А це, дитино, найважливіше.

– Не хвилюйтеся, бабусю. Я шануюся, – заспокоювала Софія стару, не розуміючи, що саме та має на увазі.

Минуло більше року, перш ніж пан Івашко знову почав приймати у своєму будинку друзів. А щонеділі, вбираючись у свій найкращий одяг кармазинового кольору та підперезавшись шовковим поясом, він виходив у місто разом зі своїм сином. Іноді їх супроводжувала Софія. І це були найщасливіші миті в її житті. Як і тоді, коли вечорами господар сідав поблизу каміна та читав сину книги вірменською мовою. Іноді Софія, прихопивши торбинку із шитвом, сідала в кутку кімнати, аби просто почути голос пана Івашка. В такі хвилини затишку вона відчувала себе частиною їхньої родини.

Дівчина усвідомлювала, що цій її підлітковій мрії не судилося справдитися. Навколо багатого вдівця кружляло безліч жінок. Вони манірно посміхалися, намагаючись йому догодити, привернути до себе увагу. Софія здогадувалась, що одного дня, коли пан Тихнович втомиться від самотності, він обере супутницю життя зі свого кола. Вона розуміла, що чоловік його статків ніколи не зверне уваги на просту служницю. Та їй вистачало того, що вона мала. Головною втіхою для дівчини була можливість йому служити. Робити все, що від неї залежало, аби пан Івашко частіше посміхався.

Бабуся Магда любила повторювати, що самотні душі відчувають одна одну. І цей незбагненний поклик допомагає їм поєднатися. Та дівчина не дозволяла собі навіть мріяти про те, що колись розділить свою самотність із тим, кого вже давно обрало її серце.

Відтоді, як не стало її любої Магди, вуйко Януш покликав до шлюбу Анну, і Софії стало тісно та незатишно в їхньому домі. Коли вона запитала в Івашка, чи не знає він, де можна недорого винайняти кімнату, пан Тихнович запропонував дівчині жити у них. Вона погодилася лише після того, коли господар пообіцяв утримувати за житло частину її платні. І поринула з головою в нове для себе життя.

Тепер Софія вдвічі сумлінніше виконувала свої обов’язки, при цьому зовсім не дбаючи про власний відпочинок. Найбільшу втіху вона отримувала тоді, коли пан Івашко радився з нею стосовно якогось питання, наче із рівною. А коли він зупиняв на ній свій сумний погляд, Софії млоїло під серцем. Бо, спостерігаючи за тим, як вона господарює в його будинку, пан Тихнович думав про щось своє. Найвірогідніше, згадував покійну пані. Якби ж він тільки знав, які бурі вирували в такі миті в дівочій душі. Та це не мало жодного значення. Дівчина ховала свої непролиті сльози на дні серця. Бо ладна була прожити весь вік у мовчанні. Аби лише поруч із ним.

У ніч Насаварда[17], коли Софія прибирала зі столу святкові наїдки, а господар, наблизивши до себе олійний світильник, читав написану вірменською мовою книгу, він раптом підняв на дівчину очі та попрохав:

– Посидь зі мною, Софіє. Будь ласка. Сьогодні такий особливий день. А мені немає з ким поговорити.

Вона покірно кивнула. Взяла карас, наповнила келих пана Тихновича вином. Відсунула стілець, застелила його коциком бабусі Магди.

Вони розмовляли майже до світанку. Пан Івашко розповів Софії про своє дитинство, родину, страхи безрадісної юності та перші перемоги – про все те, в чому господарі не звіряються своїм слугам. Коли ж за вікнами невгамовні музики сповістили бадьорою мелодією про настання нового дня, Івашко простягнув через стіл руку, торкаючись гарячої шкіри на долоні Софії. Тієї ж миті затремтів та згас кволий вогник у світильнику…

– Я просто прошу тебе поки що бути обережною.

Софія широко відчинила вікно. Збиралося на грозу. Їй бракувало свіжого повітря.

– Щось сталося? – обертаючись до Івашка, стривожено запитала вона.

– Нічого. Не хвилюйся, люба. Але ж ти пам’ятаєш ту нашу розмову? Станове суспільство має усталені звичаї. Мене непокоять настрої місцевої громади. Ми, вірмени, для них чужинці, лихварі. Нам не дозволено обирати представників до міської ради. Нашу релігію – монофізитство – вони вважають єрессю. Їм не подобається, що ми визнаємо лише божественну подобу Христа. Мене дуже пригнічують усі ті натяки, що ми не заслуговуємо того, що маємо. Що ми не повинні задивлятися на католичок…

Він наблизився до Софії, опустив руки їй на плечі. Від доторку Івашка її серце забилося швидко-швидко. В такт йому озвалося й інше, маленьке серденько.

– Саме через це я не зміню свого рішення. Найближчим часом, щойно я владнаю свої справи, ми поїдемо зі Львова.

Коли пан Тихнович вперше завів мову про переїзд, на душі зробилося зимно. Софії здавалося, що він щось недоговорює. Вона завжди відчувала настрій Івашка. Але молода жінка запитала зовсім інше:

– Ти не шкодуватимеш?

– Ні. Зовсім ні. Я вірю, що на новому місці, там, де нас ніхто не знає, де ніхто не заважатиме нашому щастю, нам буде краще. Заради тебе і наших дітей я ладен на все, – він розвернув Софію обличчям до себе і поцілував її у чоло. – Разом до останнього подиху. Ти ж пам’ятаєш мою обітницю?

Сонце того вечора заходило занадто яскраво. Спостерігаючи за цим видивом крізь вікно, син Івашка малював велику червону пляму, що нависла над кам’яницями. Софія, закутавшись у теплий коцик, пила фруктовий узвар та тихенько наспівувала колискову для свого ще не народженого первістка.

Коли у двері постукали, жінка здригнулася. Її завжди лякали пізні візити. Пан Тихнович ніколи не приймав відвідувачів після вечері. Тому несподівані гості в неї асоціювалися із поганими новинами.

З вулиці долинули грубі чоловічі голоси. Від злостивого «Пся крев!» у Софії спиною розходилися дрижаки. Обличчя незнайомців освітлювали факели. Декілька хвилин вони емоційно сперечалися про щось із господарем, а потім увірвалися до покоїв сполоханої жінки.

– Збирайтеся, пані Ґданська, – наказав один із них, змірявши зневажливим поглядом її помітно округлий стан.

Далі все відбувалося наче у страшному сні, від якого Софія ніяк не прокидалася. Чому земля уходить у неї з-під ніг саме тепер, коли вона нарешті торкнулася щастя і поринула у вир кохання? Молода жінка не могла повірити, що двох безневинних людей можуть ув’язнити лише за те, що вони полюбили одне одного. Невже, поєднавши свої самотності, вони з Івашком вчинили настільки тяжкий злочин? Хіба так важливо, хто із них яку віру сповідує, якщо їхні серця відгукнулися на найсокровенніше з почуттів? Це ж не могло статися без Божої на те волі.

Софія звикла до того, що Івашка Тихновича у Львові слухали та чули. Тому, коли у перші дні ув’язнення коханий говорив їй, що бургомістр та римо-католицька верхівка просто мстяться йому за успіх, лякають, прагнучи забрати частину його статків, вона рішуче кидала:

– Віддай їм усе, що вони хочуть! Нехай лише дадуть нам спокій.

– Якщо попросять, то віддам. Бо вже маю найбільший скарб. Ти і наша родина – єдине, що має для нас значення.

Вона вдячно кивала, намагаючись зосередитись на тому, що дарувало їй надію.

– Не хвилюйся, серденько. Ми ще поборемось. Мій адвокат говорить, що звинувачення прокурора Матеуса Селеса, який називає наше співжиття святотатством, необґрунтовані. Ця справа не входить до компетенції львівського кримінального суду. Он у Вроцлаві були подібні випадки. Так ті люди не зазнали серйозних збитків.

Софія через силу посміхнулася. Вона не хотіла зізнаватися коханому, що в її грудях уже декілька днів палає вогник страху.

– Вірменська громада за нас горою, – бадьоро говорив він. – Вони відішлють посланця до Кракова. Сигізмунд І не дозволить подібного свавілля. Не хвилюйся. Не будеш боятися ти – не буду боятися я.

Коли Софію з Івашком востаннє вели до зали суду, проти їхнього арешту активно протестувала вірменська громада. Вірмени мали власний суд, який розглядав усі некримінальні справи. Цей процес порушував їхні права та скидався на підступну помсту.

Люди у темних мантіях дивилися на закоханих з осудом, що межував зі зневагою. Під їхніми чіпкими поглядами Софії хотілося зіщулитися. Якби не охоронець, який грубо тримав її за лікоть, молода жінка могла будь-якої миті повалитися на долівку. Івашко стояв неподалік від неї, в оточенні трьох охоронців. Їх розділяло не більше метра, але тієї миті відстань між ними здавалася Софії нездоланною.

Коли сивочолий суддя виголосив вирок, Івашко безсило опустив голову. Софія зойкнула. Хіба таке можливо? Невже їх так жорстоко каратимуть за любов?

А тепер виснажена та згорьована жінка пристрасно молилася, аби сонце не квапилося сходити. Бо крізь її пальці, наче пісок, втікали хвилини. У них залишилося обмаль часу…

Та, попри бажання Софії, небесне світило вже яскраво сяяло над ратушею, сповіщаючи про настання середи після Дня святої Маргарити. Із темного коридору долинали важкі кроки тих, хто мав супроводжувати їх в останню мандрівку. Туди, де на Софію з Івашком, отримавши свої дев’ять грошів, вже чекав «майстер справедливості».

Охоронці навіть не озвалися до Софії. Лише широко відкрили заіржавілі ґрати, вклонилися та, відвівши погляди, жестом наказали їй слідувати за ними. І жінка, зібравши всі сили, які у неї залишилися, пішла. Затинаючись ледь не на кожному кроці, вона намагалася високо тримати голову. Бо належала до роду Ґданських. А бабуся Магда завжди повторювала їй, що Ґданські ніколи не пасують перед обставинами.

Біля дверей Софія перетнулася із Івашком, який з’явився у супроводі двох чоловіків у чорному. Помітивши кохану, пан Тихнович подався вперед. Але охоронець спинив його різким рухом плеча. Тоді приречені торкнулися одне одного поглядами. Івашко підморгнув Софії й посміхнувся, немов промовляючи: «Разом до останнього подиху. Пам’ятаєш?»

Надрукувавши завершальне слово, Марта ще декілька хвилин сиділа, незмигно дивлячись на монітор ноутбука. Вона ледве змусила себе поставити останню крапку. Бо історія кохання цих непересічних людей повинна була мати інший, щасливіший фінал.

У філіжанці давно вихолола кава. За вікном засвітилися перші вечірні ліхтарі. Тіні від готичних шпилів собору розповзлися бруківкою, малюючи на ній чудернацькі візерунки. Вони скидалися на лінії долі на долонях самотніх людей, яким за життя не судилося перетнутися.

Місто поволі огортали сутінки. Точнісінько як того дня, коли Олександр уперше провів Марту до готелю. На прощання він галантно поцілував її руку, а вона подякувала йому за чудову прогулянку та дивовижну історію.

– Я нащадок сина Івашка Тихновича. Історія «спаленого кохання» передається в нашій родині з покоління в покоління. Ми віримо, що Івашко із Софією стали янголами, які нами опікуються. Бо відтоді наш рід не знає нещасливих історій кохання, – сказав він їй на прощання.

Поглянувши на годинник, Марта поспіхом вимкнула ноутбук. Склала до сумки олівці та серветки, які використовувала замість нотатника. Піднявши голову, вона побачила велетенський букет польових ромашок, за яким ховалася тепла посмішка Олександра.

– Це тобі, – сказав він, віддаючи їй квіти.

– Дякую! За що мені така розкіш?

– Завершила? – чоловік відповів запитанням на запитання.

– Завершила, – невпевнено кивнула Марта.

– Вітаю! Я знаю, наскільки це для тебе важливо.

– Наскільки це важливо для нас, – виправила його жінка.

За тією їхньою першою зустріччю з Олександром слідували й інші. Марта тривалий час переконувала себе, що бачиться з ним виключно заради історії, яку пише. Аби дізнатися від нього більше фактів та подробиць. Але… Щоразу, як вона тонула у тернових очах цього чоловіка, на душі ставало затишно і тепло. Вона починала вірити, що в їхній родині не буває нещасливих історій кохання.