Читать книгу Львів. Пристрасті. Таємниці - Сборник - Страница 5

Львів, 1905 рік

1

Того року всім розумним людям, а таких завжди більшість, було зрозуміло, що львівські фотоательє доживають свій вік. Та й як могло бути інакше, якщо їм доводилося конкурувати не лише з вуличними фотографами, але й із аматорами?

Останні з’являлися так рясно, мов гриби після дощу, а вже на відсутність дощу Леополісу ніколи скаржитися не доводилось. Декотрі містяни, з найбільш вільнолюбних, доходили до того, що вголос запевняли: дощів могло б бути й менше. І вже точно могло бути менше аматорів!

Та що там, невдовзі кожен біцикліст[18] вважатиме за потрібне не лише метушитися всім містом, заїжджаючи на ті вулиці, де йому зовсім не раді. Їм мало хвацько балансувати на двох колесах, ризикуючи собою та добропорядними перехожими, що вийшли на поважне сімейне шпацирування чи квапились у важливих справах. Дедалі більше з тих молодиків, що нібито закохані лише в спорт, тягають із собою камеру. Мовляв, щоб робити світлини друзів-побратимів чи знімкувати мальовничі місця, куди їх ті біцикли занесли.

А все комерсанти з Eastman Kodak[19]. Їм треба якнайбільше камер продати й грошима кишені напхати. Тож і випустили на ринок абищо. А до того, чи варто робити такий складний пристрій доступним кожному молодикові, що хоче похизуватися перед товаришами й молодими панночками, їм і справи немає. І що коли знімкувати зможе ледь не кожен, то нащо професіонали?!

Хоча, певно, кращі фотоательє ще трохи поживуть. Аби накопичити на Kodak Brownie, багато розуму не треба. Однак у Львові фотоапарат із корпусом з пресованого картону мав незавидну долю.

Та й, проше панство, невже якийсь поважний батько родини перед Різдвом чи на черговий ювілей поведе своє посімейство фотографувати не до престижного фотографа?! Чи, мо’, накажете замовляти родинні фото простісінько у спортивному товаристві «Сокіл»?![20] Звісно, ніхто з шанованих львівських громадян на таке не піде. Тож якщо справді всі фотоательє змушені будуть закритись, прогорівши, то доведеться знову на родинні портрети переходити, а це зараз уже й невигідно буде.

Подейкують, що один поважний пан із казначейства, який власні гроші вмів рахувати аж ніяк не гірше за казенні, усі ці розмисли ось так простісінько в очі виклав поважному фотографу-власникові відомого ательє. Звісно, дуже поштиво.

І так само поштиво фотограф усі ці розрахунки вислухав. Бо все ж людина освічена, навіть артистична, певним чином. І навіть жоден м’яз обличчя не ворухнувся, коли відвідувач після розлогої передмови перейшов до суті.

Мовляв, проше панство, не хотілося б наживатися на вашому та вашого шанованого посімейства не найкращому становищі. Та ж самі розумієте: єдине, що вам зараз залишається, – то швидше за конкурентів знизити ціни, тоді хтось буде до вас ходити, а не сам камеру купувати й у фотографи записуватись. А в подяку за гарну пораду почніть оті знижки практикувати саме зі світлин мого посімейства.

А що фотограф? Обурився й попросив піклувальника про його не надто швидке розорення забиратися куди подалі? Де там! Усміхнувся не менш люб’язно: розчулений, мовляв, турботою, однак пан не має рації. Якщо вже професійна художня фотографія доживає останні дні, то треба намагатися увірвати якомога більше, поки ще можливо.

Скажімо, от просто зараз підняти ціни вдвічі. З усією повагою до вашої, пане, шановної тещі, яка саме збиралася сьогодні прийти знімкуватись з улюбленими онуками й навіть цидулку люб’язно прислала, аби з іншими портретованими не перетинатися й не нервувати в очікуванні.

Ні, не довелося того економного пана в потилицю виставляти: сам забрався, так, що капелюх ледь не на вулиці начіпляв, зовсім негонорово затиснувши ціпок ліктем!

Варто віддати належне власникові ательє: він і словом не обмовився про не зовсім вдалий візит шанованій вдовій тещі невдахи, коли та з’явилася в ательє з дівчинкою-підлітком та малим причепуреним хлопчаком. Навіщо привносити в родину додаткові чвари?

Хтозна, чи існують такі аж надто економні посадовці, хоча якщо вірити деяким заліберальним памфлетистам… Але щодо власника фотоательє, то не важко збагнути кожній розумній людині: то все анекдот, та ще й навряд чи з тих, який варто розповідати в присутності молодих панянок із пристойних родин. Особливо, якщо поруч присутні їхні матінки чи суворі тітоньки, а оповідач не хоче здобути слави вельми іронічного пана.

А що це вигадка, зрозуміло хоча б тому, що дотепну, хоч і злу відповідь приписували різним фотографам: і пану Гольдбергу, і пану Водзінському, і самому панові Едеру, й навіть пану Тшемеському[21]