Читать книгу Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Сборник - Страница 17

Один чоловік мав аж дванадцятеро дітей. Так він бідно із ними жив, що не мали що за зуб кинути. Ходив до багачів заробляти і якось пхав біду наперед. Найстарший син Панас вже мав дванадцять років. Був він великий дивак. Якось підходить до батька і каже:

– Тату, пускай мене межи люди, може, щось зароблю, та й легше нам буде.

Думає собі батько: «Богу дякувати, що хоч один з моїх плечей злізе».

Зібрався син та й пішов. Йшов собі, йшов та й повертає в якесь село. Коло крайньої хати стоїть молодиця й плаче.

– Чого ви, ґаздине, плачете?

Подивилася, що то малий, обідраний, голодний і каже:

– А йди ж ти, бахуре, своєю дорогою. Що ти можеш мені порадити?

– Пораджу, ґаздине.

– То ходи до хати.

Увійшли до хати. Посеред хати, бачить він, – квочка з курчатами.

А ґаздиня каже:

– Дивися: квочка вивела вісімнадцять курчат, але ні одне не знає, де в неї дійки. Поздихають з голоду.

– Що ви мені дасте, як курчатка зараз знайдуть дійки?

– Що хочеш. Мій чоловік продав два воли і вторгував багато грошей. Віддам тобі всі ті гроші, як покажеш. Бо чоловік казав, ніби я така дурна, що не знаю, де в квочки дійки. Хочу йому доказати, що я не дурна.

– Дайте мені жменю кукурудзи.

Дала кукурудзи. Він розжорнував на крупу, насипав під квочку, дав води – курчатка дзьобають, ціпкають.

– Оце, – каже, – такі їх дійки.

Жінка дуже втішилася, дає хлопцеві гроші й дякує не надякується. Той забрав гроші та й пішов. У місті купив собі файне вбрання, пообідав, йде далі та й думає: «Чи то всі багачі такі дурні, чи лише ця жінка?» Іде, оглядається, а на коні летить якийсь вершник. «Чи то не чоловік тієї жінки?» – подумав.

Знімає з голови шапку, кидає до землі й тримає.

– Слухай, – каже вершник, – чи ти не бачив тут обдертого малого приблуди?

– Бачив. Йшов прямо, тоді завернув наліво, тоді направо, але ви його не наздоженете, бо там далі ліс. Я би його скоро наздогнав.

– Йой, що хочеш дам, лише наздожени й приведи сюди!

– Е, ні, – каже Панас. – Я під шапкою тримаю золотого пташка і маю тримати аж до вечора, поки князь не приїде. Якби він утік, то князь би мені голову відрубав.

– Я потримаю, – каже багач. – А ти сідай на мого коня й лови того злодюгу, бо втече.

Панас сів на коня, стежками заїхав у ліс, а тепер шукай не шукай, багачику.

А багач тримав шапку аж до вечора – нема ні хлопця, ні князя.

– Гей, він мене, відай, обманув.

Пхає руку під шапку, а там нема нічого. Повертається багач пішки додому.

– А де ж кінь? – питає жінка.

– Йой, жінко, прости мені! Той подертюх і тебе обманув, і мене. Я ще йому коня додав до волів. Винні ми обоє. Я тобі дарую твою помилку, а ти мені даруй мою.

А цей хлопець ріс не по днях, а по годинах. Вже ніби має двадцять років. Приїжджає до міста, продав коня, а сам заходить до ресторану, де пияки п'ють. Сказав подати паленки і закусити.

Дивляться пияки на нього: якийсь файний хлопак – має гроші. Починають бесіду:

– Слухай, звідки ти?

– Здалеку.

– Куди йдеш?

– Шукаю служби.

А один з цих пияків каже:

– Я маю порядну службу. Господар лише на рік наймає. Але я не знаю, чи ти рік там вибудеш, бо ще жоден наймит року там не вибув.

– Е, такі то наймити були. Вони, певне, не хотіли працювати або ґаздів не слухали. Я вибуду.

– Як так, то я тебе поведу.

Приводить його той пияк до багатезного ґазди.

– Вам наймита треба?

– Та треба, але я тепер беру лише на два роки.

– Я міг би служити й чотири роки.

– Най буде на чотири. Але умова така: як вибудеш, то дістанеш півмаєтку, а не вибудеш, то по двадцять п'ять буків за кожен рік, і я тебе проганяю. Ні ти на мене, ні я на тебе не маємо ображатися, щоби не сталося.

– Добре.

Каже ґазда до жінки:

– Він і року в нас не вибуде. Вже такі мудрагелі були.

При свідках склали вони угоду, скріпили й полягали спати.

Ще сонце не сходило, а господар будить наймита, аби збирався косити. Дали хлопцеві легенько поснідати, а господар добре напхався і вийшли в поле.

Ґазда пускає хлопця наперед, а сам за ним покіс кладе. Він має в торбі ковбасу, хліб, а жінці сказав, аби не виносила полуднувати.

Так що ґазда раз косою махне і з'їсть кавалок ковбаси, другий раз махне – хлібом закусить.

Але вже обід. Люди посідали полуднувати, а вони ще косять.

– Доброго дурня багач зловив. Обід, а він ще косить.

Вчув це ґазда і каже:

– Знаєш що? Люди вже сіли полуднувати, полуднуймо і ми.

– Що будемо полуднувати, як нема що?

– Ми будемо вигляд робити, що полуднуємо. Махаймо руками, ніби до ротів ложки підносимо.

– Добре, я можу й двома руками махати.

Помахали руками, та й «обід» закінчився.

– Ходімо, – каже ґазда, – коси клепати.

Пішли вони коси клепати. Багач сів за один кущ і їсть, а Панас за другий. Ґазда косу клепає, а наймит клевцем по бабці побиває, а коса в траві.

Поклепав ґазда косу, і йдуть з наймитом косити. Каже Панас:

– Ґаздо, до полудня ви бачили який з мене косар, а тепер я хочу бачити, який з вас: йдіть тепер наперед, а я буду ззаду.

Ґазда підкріпився, бере косою добрий покіс, а наймит порожньою косою гонить та й все:

– Борше, ґаздо, борше, бо шарпну по нозі.

Перейшли вони кілька покосів, так ґазда втомився, що ледве на ногах стоїть. Оглянувся, наймит гонить порожньою косою.

– Ти що робиш?

– Та, ґаздо, ми робили вигляд, що полуднуємо, а тепер я роблю вигляд, що кошу.

Змовчав багач, бо вони домовлялися, що ні наймит, ні ґазда не мають права злоститися.

Увечері приходять додому, повечеряли й полягали спати.

Вранці будить ґазда:

– Вставай, Панасе, впрягай воли, поїдемо в ліс по дрова.

Запряг Панас волів і чує таке:

– Ти їдь наперед, а я трохи пізніше приїду, лише віз у лісі поверни.

Дала йому ґаздиня сухар і каже:

– Розмочи десь у воді та й з'їж.

Їде він попри корчму. Зліз із воза, взяв собі паленки, ковбаси, поволі їде та й снідає. У лісі перевернув догори колесами віз, рубає дрова та все між колеса складає. Нарешті зрубав великого граба й пустив у калабаню, аби ніхто його звідти не витяг.

На це надходить ґазда:

– Ти що робиш?

– Те, що ви казали.

– Бовване, та я ж казав повернути волами, а не перевертати воза!

Дивиться, а то ще не все.

– Та нащо ти такого великого граба в калабаню спустив? Звідти його в п'ять пар коней не витягнуть.

– Та я спустив його у воду, аби трохи розмок, бо такий твердий, як той сухар, що його мені на сніданок ваша жінка дала. Може, від води легший буде.

– Ти вже ліпше до мене не обзивайся, бо зі злості ще в тебе сокиру встромлю.

– Більше не буду нічого говорити, лише не забувайте про нашу умову.

Відвернули воза, наложили дров повну фіру – їдуть. А наймит так підрихтував, аби колесо злетіло. Ґазда того не бачить, що одного колеса вже нема, бо воли сильні, тягнуть.

Зупиняє ґазда фіру на березі й каже:

– Пора пригальмувати.

– Вже, ґаздо, само гальмує.

Подивився ґазда.

– Бовване! Та ми без колеса ідемо?!

Панас мовчить.

– Та, бовване, чому не обзиваєшся?!

Подав голос:

– Ви ж грозили; що зарубаєте, як заговорю, то я мовчу.

– Ну, говори.

– Та колесо ще в лісі злетіло.

Ґазда аж кипить зі злості.

– Біжи додому, принеси колесо, але аби ніхто не бачив, що ти колесо несеш, бо скажуть люди: аж два до лісу поїхали, а колесо загубили.

Прибіг додому.

– Ґаздине, казав ґазда, аби ви дали колесо.

– Десь у стодолі є – візьми.

Він колесо в руки, спиці порубав, обруч поламав-погаратав, скидав усе в мішок – на плечі й приносить на гору.

– Ти що в мішку несеш?

– Колесо. Ви ж казали, аби ніхто не бачив, що я несу. Заднє колесо велике, у мішок ніяк не лізло, то я мусив порубати.

Ґазда почав скрипіти зубами.

– Слухай, йди додому й принеси колесо.

– Як, – питає, – нести?

– Най вже тебе бачить ціле село: і піп, і дяк, і вся громада – лише неси, бо ми до півночі тут просто'імо!

– Добре.

Прибігає додому, колесо хапнув і до хати.

– Колесо несу! – так крикнув, що ґаздиня аж з ліжка зірвалася.

Прибігає до сусіда і теж так крикнув. Так бігає від хати до хати по селу й кричить, що колесо несе… Ґазда чекав-чекав – уже вечір, а наймита нема. Випрягає воли, приходить додому.

– Жінко, ти наймита не виділа?

– Аби тебе Бог скарав з твоїм наймитом! Він тут як ревкнув, що колесо несе, то я аж перелякалася.

Він – до сусіда, а сусід каже:

– То не наймит, а якийсь вар'ят! Був, крикнув, що колесо несе, й побіг далі.

Шукав хлопця до півночі, але не знайшов. Переночував, а вранці шукає далі. Жаліються люди, що серед ночі будив і кричав, що колесо несе.

Зустрів Панаса коло попа:

– Ти куди йдеш?

– Вже піп і громада бачили, що я колесо несу, – ще покажу дякові і йдемо.

– Ти вже чисто звар'ював! Не неси далі.

– Це ви, ґаздо, казали.

Приходить господар додому й говорить жінці:

– Ти знаєш, мусимо розлучитися з тим наймитом. Через нього весь наш маєток піде намарне.

Кличе Панаса й каже:

– Я тобі плачу за рік, лише йди собі геть від мене.

– Е, ні, ґаздо, ми годилися на чотири роки. Я вас до суду подам.

– Не будемо по судах ходити. Бери за два роки плату і тікай від мене.

Взяв наймит гроші, дав п'ятдесят буків багачеві за ті два роки, що ще мав служити і за них плату взяти.

І все.