Читать книгу Святослав (укр.) - Семен Скляренко - Страница 1

Мандруючи понад старим Дніпром

світанками, удень і вечорами,

вночі, під чистим зоряним шатром,

перед вогнем, що руки грів теплом,

я думкою летів через тумани.

Туди, в минувшину далеких днів,

коли діди, забуті й незабутні,

уперше стали між високих гір,

оглянули широкий виднозір,

за покоління дбаючи майбутні.

Трудилися у поті своїх чіл,

орали землю, ставили оселі,

воздвигли городи і частокіл

і в клопоті буденних трудних діл

сади садили, будували села.

Сварилися, бо рід ішов на рід

і плем’я кров братерську проливало,

на князя князь ішов, і був розбрід,

і знов був мир, за рало брався рід,

Русі знамена сонце осявало.

Боролись предки. З моря і степів

ворожі хижі орди налітали,

палили городи і нищили засів,

та проти них вставала тьма списів,

мечі із піхов люди витягали.

Спасибі вам за цю тернисту путь,

в труді й на раті гідно ви стояли,

нікому з нас ніколи не забуть,

і кожному годиться пом’януть,

що ви створили, що ви збудували.

Почнемо ж нині повість цю смутну

про порохом повиту давнину,

про ті часи далекі й незабутні,

коли діди, прославлені в віках,

виходили на свій великий шлях,

за покоління дбаючи майбутні.

Прийміть же ви, далекі прадіди,

від вашого праправнука Семена

цей скромний труд, а ви, живі, – да не судіть,

якщо не все сказав – то доскажіть,

якщо не так сказав – то допишіть, —

зробив я те, на що хватило сили в мене…