Читать книгу Альбінос, або Ідеальний текст - Сергій Мисько - Страница 5

Тарілка вийшов покурити в перерві між частинами фільму у парк біля кінотеатру. Часу було вдосталь. Перерва змістовна. Мало не півгодини. Кіномеханіки оголосили про несправність одного з демонстраційних апаратів. Терміновий ремонт. Багато глядачів взагалі розійшлися хто куди. Залишися особливо спраглі до кінематографу та деякі пофігісти, яким наразі байдуже де проводити час.

Курити тютюн він кинув ще рік тому, але опісля щемкого душевного спілкування з панною Привезеною, підсиленої амбре недопалків у попільничці і тління папіроски, почав знову. Ні, не те, щоб палити в повному обсязі. Це відбувалося загалом під час медитативних роздумів про цю сакраментальну бесіду. Тютюновий дим сприяв відновленню атмосфери. Чомусь опісля першої частини фільму згадав свою нещирість у бесіді з щонайменше дивною поеткою Абпорт.

Сонце майже сховалося за горизонт. Вздовж алеї парку ввімкнулися ліхтарі… Від річки тягло свіжим і ще доволі прохолодним весняним вечором. Зайшов у тінь від кущів. Запалив цигарку і ледь не проковтнув її. Зненацька ззаду хтось торкнувся його плеча.

– Привіт. Попався, той, що кусався. – почувся приємний жіночий голос. – Можеш не вгадувати хто. Все одно не вгадаєш.

Він відчув запах парфумів. Доволі таки приємних та ще й в прийнятній для його нюху концентрації. Вирішив теж бути оригінальним і не обертаючись, вхопив цю руку. Прийомчиком із вільної боротьби, в пів сили, перекинув незнайомку через стегно. Не опускаючи додолу, обережно притримав і поставив перед собою.

– Ой, це не ти.

– Чому? Це я. – Демонстративно затягнувся димом Тарілка

– Я помилилася. Ти так на нього схожий. Зі спини. Ну, на мого, тепер вже мабуть бувшого. Я його шукала по кущах. Хотіла заскочити на гарячому з нею…

– Ясно. Чого ж не заскочила?

– Я Лілія. А ти? – Поправляючи пасма чорного, як смола волосся, навмисне зверхньо запитала дівчина.

– Слава. Тарілка, – урочисто відрекомендувався Тарілка.

– Хі-хі. Приколіст?

– Та ніби нічого такого не сказав. Скоріше ти прикліст.

– Мені вистачило твоїх обіймів… Вхопив, як свою. А ще інтонації з якою ти говориш. Здається я тебе чорнобривчику вже бачила. Десь.

Лілька ще та штучка-дрючка. Вона брехала і не червоніла. Нікого вона не шукала. Вирішила розважитися аби збити оскому від невдалого романтичного побачення за її ж ініціативи, а це траплялося вкрай не часто, тому почала розмову першою. На сеанс вона прийшла зі своїм черговим залицяльником, якому відмовляла тривалий час. Мучила парубка аж поки той, так би мовити, не змушений був освідчитися в коханні з подальшою перспективою тісних стосунків…

Але сталася неочікувана прикрість. В самий відповідальний момент, зазвичай такі трапляються на останньому ряду темному залі кінотеатру, той кудись зник. Отак кинув саму і гайда. Щойно цілував, пестив. Роздраконив до неможливості і. Побіг до іншої. Отак, запросто, бо побачив свою колишню, Десь між рядами глядачів. А Лілі довелося глибоко й часто дихати аби врівноважити свою розбурхану пристрасть. А опісля, самій витріщатися на екран і проклинати увесь чоловічий рід, бо це чи не вперше її так жорстоко обламали…

Хотіла було вже йти додому, але тут на її горизонті з’явився унікальний персонаж: Славко Тарілка. Цього унікального хлопця вона вже давно «сфотографувала». Та чого там гріха таїти. Таку непересічну особу, як Тарілка, знав чи не кожен в містечку. Він один такий унікальний. Та що там в містечку. По всьому світу таких не більше сотні нашкребеться.

Всерйоз зайнятися Тарілкою на привід спілкування з нотками романтично-еротичного характеру не мала змоги. Вірніше не змоги, а часу й міри своєї пихи і норовливої вдачі. А ще вона була старшою і самодостатньою, бо вже працювала… Тобто вважала себе такою. Бо різниця в три роки не особливої впливає на подібні справи. Направду Тарілку всі дівки трохи побоювалися. Тому й не було у Славка досі близької подружки з якою він міг показати себе, як вже цілком сформований чоловік з усіма належними функціями.