Читать книгу Диктатор - Сергій Постоловський - Страница 3

2013 рік

«Нікому не знати, в яких землях лежатимуть наші кістки, якими вітрами розвіє наш прах і над якими могилами плакатимуть наші жінки. Нікому не знати, коли і де застане усіх нас смерть, як увійде вона в наше життя, аби навічно перекреслити його. Ніхто з нас і не думає про це. Якщо увесь час думати про смерть, краще й не жити. А ми всі живемо. Тут і зараз. Усе інше – або вже було до нас, або буде без нас. І тільки мить сьогодення визначає наше буття. І в цій миті жевріє єдине полум’я. Яскраве полум’я сподівань і надій, що колись, коли нас уже не буде, разом і з нами мине підступне лихо, яке навіки вкарбувалося у наші долі.

Народжені у жорстокі часи глобального протистояння двох держав, ми продовжуємо жити на перетині боротьби різних сил, які намагаються взяти владу над світом. Війна йде повсюди, на усіх рівнях, і це війна не за золото та діаманти, не за нафту і рідкоземельні метали, не за воду і зерно. О ні! Це страшніша й цинічніша війна за усі попередні. Це війна, яка не знає доброти і прощення, не розуміє каяття і благородства, не бачить способу дійти згоди, бо ведеться вона за душі людські, за наш розум і нашу свідомість. Ніхто не бажає знищувати усіх фізично. Знищується одна лишень ідентичність, особистість, право на власну думку, на своє «Я». А ті, хто стають цьому на заваді, що ж, таких чекає смерть. Бо так вирішують ті, хто веде цю війну. На цьому і крапка! Все інше – мине…»

Так думав Томас Лейл, який за інших обставин мав усі шанси стати чесною людиною.

Іноді, коли його душу охоплював сум, Лейл уявляв собі суто американську ідилію. Він – професор-лінгвіст у одному з провінційних університетів Східного узбережжя, вже який рік живе з покірною, тихою і милою дружиною. Жінка вона домашня, не дуже розумна, але й не зовсім дурна, звичайна така жінка, які, як ніхто, мають право на кохання і щастя.

Будиночок у два поверхи, невеличка галявина, де бавиться малеча, а по неділях вони усі разом кличуть на барбекю сусідів та «нових знайомих», які дуже компетентні у тому чи іншому питанні, перспективні та зі зв’язками у важливих суспільних колах.

То були його діти, яких він ніколи не мав, а поруч із ним стояла дружина. Обійнявши Томаса, вона посміхалася сонцю і новому дню. Дружини в нього теж не було, а ті жінки, які іноді з’являлись в його житті, не були створенні для сімейного затишку, домогосподарства, турботі за малюками. Відчайдушні та вродливі, фатальні і небезпечні, трагічні і безталанні, вони жили за рахунок його енергії й чоловічої сили. Томас розумів це, але був не проти таких відносин, адже в обраній ним долі не залишалося місця ні для будиночка, ні для дітей, ні для вірної дружини, яка щовечора виходитиме на ґанок, аби зустрічати чоловіка з роботи. Та й обрана Лейлом професія не передбачала нормованого робочого дня, де є чітко визначені години праці, вихідні й термін відпустки. В його житті усе було набагато складніше.

У квітні йому виповнилося сорок три роки. Останні двадцять із них визначалися трьома буквами – ЦРУ.

Блискучий мовознавець із неймовірними аналітичними здібностями, він присвятив себе нелегальній оперативній роботі, простіше кажучи – шпигунству та спецопераціям в інтересах Сполучених Штатів Америки. У нього навіть не було друзів. Лише завдання. І, звісно ж, його шеф, який щоразу відсилав Лейла до однієї з тих країн, де планувалася чергова небезпечна гра.

Югославія у 1995 році, коли серби мали стати агресором, США, коли у терміновому порядку 11 вересня 2001 року потрібно було евакуювати саудівських шейхів, Ірак 2003 року, коли йому потрібно було надати докази наявності хімічної зброї у Саддама. Зброї, якої, по суті, і не було. Україна й отруєння кандидата в президенти, яке теж залишалося під великим питанням. Киргизія у 2005-му, коли потрібно було зробити перший постріл, аби пролити кров, здатну вигнати геть з країни президента-корупціонера. Грузія напередодні й під час трагічних і несправедливих шести днів, які відірвали від країни два шматки. Пакистан, коли він йшов на ліквідацію Усами бен Ладена. І ось цієї осені знову Україна. Держава, де ніхто і ні в чому не може бути певен. Навіть при найстабільнішому режимі. Навіть коли усе начебто й не так погано.

«Саме в часи спокою та розвитку, стабільності і певного добробуту відбуваються революції. Коли люди живуть у злиднях, у них немає часу думати про зміни. Вони зайняті одним лишень виживанням. Все інше – пусте й недоречне», – казав собі Томас Лейл, коли літак йшов на посадку у Борисполі.

– Жодних контактів з посольством! Жодних зносин з резидентом та нашою агентурою! Ніхто не має знати про тебе. Ніхто не повинен тебе бачити. Ти сам по собі. І твоя перемога, як і твій провал, теж тільки твої. Ти чекаєш. Як завжди. В тебе буде тільки один вихід на сцену. І навіть у ньому ти маєш залишатися за лаштунками, – казав йому шеф, а Лейл слухав і хитав у відповідь головою.

Таксі везло його вулицями Києва, яким усміхалося сонце. Ті вулиці ще не знали, що живуть в останні дні спокою, а тисячі українців не мали й гадки, що вже через декілька місяців вони почнуть гинути від ворожих куль.

Не знав цього і Лейл, але щось таке вже закрадалося у його розумну голову, яка ніколи не знала відпочинку, а увесь час працювала, перебуваючи у напрузі. Томас казав собі, що колись прийде такий день і він просто впаде, бо його голову наповнить кров, яка литиметься потужними струмками із судин. Він не боявся смерті, розуміючи, що вона неминуча і нікому ще не вдалося від неї втекти. Але він мав наміри затриматися на цьому світі, бо у нього були тут ще справи.

В Україну він їхав не вперше. Він був уже у Києві того року, коли помаранчеві прапори й стрічки летіли над усією країною. Тоді їм усе вдалося. Шкода тільки, що Вашингтон прорахувався з кандидатами. А так усе вийшло доволі гарно.

«Ми ж усе прорахували. І те, що президент не дасть наказу стріляти у натовп, не допустить силового розгону Майдану, і те, що прихильники помаранчевих будуть більш рішучі та ефективні, і те, що опонент врешті-решт відійде у сторону».

Та не могли прорахувати американці тільки одного – корупцію, яка й була мірилом усіх владарів України. Несамовита жадібність та чвари між вчорашніми друзями стали тим фундаментом, на якому опонент спочатку став прем’єр-міністром, а пізніше і президентом. І ось тепер, майже після дев’яти років розлуки з Україною, Томас Лейл ішов вулицями, на яких влада належала тільки йому – синові донецьких степів.

У Києві ще з часів Помаранчевої революції Лейл мав дві квартири. Цього разу шеф прийняв рішення придбати ще й будинок.

«Конспіративних квартир не буває забагато», – вчив його шеф, коли підібрав Томаса на вулицях Нью-Йорку, де Лейл заливав свій талант і чергову любовну трагедію міцним шотландським віскі.

Тоді він ще не знав, що ось цей непримітний чоловік скоро стане його поводирем у світі таємних ігор і цинічних зрад, введе його в коло, де правлять інші закони та діють за інакшими правилами. Бо в тому світі, куди з головою пірнув Томас Лейл, не існувало справедливості й чеснот. Усе визначалося лише боротьбою за владу.

У той перший вечір, коли він сидів у шкіряному кріслі, вкотре перечитуючи Вольтера, йому раптом спало на думку, що цього разу він може не повернутися до Америки. І справа не тільки у тому, що його могли вбити. Ні. Лейл просто усвідомлював, що цього разу битва буде більш жорсткою, кривавою і затяжною. Ніхто вже не гратиметься у ненасильницькі спротиви. Як казав Гай Фокс[2], якому судилося стати організатором лондонської «Порохової змови» 1605 року, «відчайдушні хвороби лікуються небезпечними засобами». І саме такою відчайдушною хворобою страждала в ті дні Україна. Шкода, правда, що вона про це ще не знала.

Лейл ніколи не розумів українців. Вони здавалися йому затурканими, такими, що легко піддаються маніпуляціям, продажними у своїй більшості. Ті ж одинаки, які час від часу народжувалися з бажанням жити згідно з законами та принципами честі, не затримувалися надовго на цьому світі. Їх життєвий шлях закінчувався або автомобільною катастрофою, або «самогубством», або ж відвертим вбивством. І вже інші йшли далі, аби вести Україну у темне майбутнє олігархічних кланів.

Проте бували моменти, коли Томасу ставало справді шкода той безталанний народ. Він бачив доброзичливість і працьовитість людей, бажання змін, яким не давала дорогу емоційність українців, адже емоції там завжди брали верх над розумом. І так було в усі часи та при усіх імперіях.

«Віками їм вбивали у голови, що вони є частиною різних держав. Століттями вони не могли зрозуміти, хто ж вони такі. Національна ідея – те єдине начало, яке і визначає шлях народу у майбутнє, так і не сформувалося на цих землях. Але як вірно зазначав їх другий президент, Україна – не Росія. В чому різниця? У прагненні до свободи. За нинішніх умов диктатура тут неможлива. Принаймні надовго», – казав собі Томас Лейл, відкладав Вольтера і намагався прорахувати, що саме трапиться цього разу.

«Про теперішнього їхнього президента говорять різне. Але в одному я впевнений точно. Йому відводиться ключова роль, здатна змінити існуючий стан речей у світі. Росія та ми будемо грати цього чоловіка на свій власний лад. І переможцем виявиться той, хто зіграє на випередження».

Томас вирішив, що на сьогодні вистачить роздумів. У нього був ще час і на роздуми, й на аналіз, і на прогнози. Але також він усвідомлював, що коли настане момент дії, він буде сам, як завжди одинак між декількох вогнів, здатний як переламати хід історії, так і стати її черговою безвісною жертвою.

Лейл вимкнув світло, поклав поруч із собою пістолет і заснув, не знаючи, яким буде наступний його день у країні, яка пливла за течією долі, вигаданої для неї іншими.

1993 рік

– Чому ти п’єш?

– А чому б і ні?

– Ти ж проп’єш свій розум.

– Навіщо мені розум? Він не робить мене щасливим. Іноді мені хочеться бути тупим. Такі люди живуть своїм простим щастям. Не задумуються ні про що. Від народження і до смерті. А так… що мені від мого розуму? Одні біди. Я ж рік тому ледь не збожеволів! Гаразд, тобі зізнаюся. Прочитав Ніцше, і вдень, і вночі думав лишень про одне: я теж смертний. І теж колись помру. А звідси й одвічне питання: чи треба щось робити, чогось досягати, комусь щось доводити, коли усе закінчується у сирій землі?

– Не мели дурниць! Правду казали, що розумна голова, але дісталася дурному. Це про тебе, Томасе. Схаменись, хлопче! Мені набридли твої вибрики. Пожалій матір хоча б…

– А хто пожаліє мене?

– Чоловік, який хоче, аби його жаліли, не чоловік! Я був кращої думки про тебе.

– Як же мені усе це набридло, – каже Томас і робить чергові два ковтки віскі.

Він п’яний, але ще контролює себе. Навпроти нього сидить сивий чоловік десь за п’ятдесят. Глибокі зморшки ріжуть його лоб. У нього доволі розумний і сконцентрований погляд. Одягнений він у темний костюм і світлу сорочку. Плечі тримає прямо – результат багаторічної служби в армії США.

– Слухай, Френку, коли вже у нас пішла така відверта розмова… – Томас затихає на хвильку, а потім питається: – Хто мій батько? Де ця паскуда?! І якого дідька я його ніколи не бачив?

Френк Лейл, який був рідним дядьком Томаса та єдиним чоловіком, котрого той поважав і слухав, посміхається племіннику недоброю посмішкою.

– Вона мені так і не сказала, від кого тоді завагітніла. Що я не робив, як не просив, як тільки не допитувався. Все марно, – каже Френк.

– Тобто?

– Не знаю я, хлопче, хто твій батько. Навіть гадки не маю. Одне лишень знаю – то був якийсь гастролер, заїжджий, не з нашого кварталу і навіть не з нашого міста. Чужинець. Така вже в тебе доля, Томасе. Не переймайся.

Томас слухає дядька, замовляє подвійну порцію віскі і випиває її.

– Кажеш не перейматися? – посміхається він. – А потім питаєш, чому я п’ю? Якісь дивні ви усі люди, родичі мої милі. Дивні чи дурні. Хто вас знає.

За вікнами бару панує весна. Холодна й дощова. Сірою зграєю танцюють над Нью-Йорком похмурі хмари. І то не танок щастя. То рухи про смерть, про надії, яким не судилося стати реальністю, про те, що небо плаче не просто так, а з певною метою, з особливим розрахунком, з нагадуванням людям, що в цьому світі від них не залежить абсолютно нічого. Томас дивиться у вікно, переводить свій погляд на дядька, б’є кулаком по столу і кричить не своїм голосом:

– Врятуй мене, Френку! Забери з цих клятих вулиць! Я пропаду тут. Це місто вб’є мене. Воно мене поглинає, засмоктує, і якщо так продовжиться й надалі, я просто захлинуся у його каламутних брудних водах.

З очей Томаса котяться сльози. Френк Лейл зустрічає їх мовчанням.

Він не п’є шість днів, а потім знову зривається і пірнає у чергову гулянку. Його оточують випадкові, незнайомі йому люди, які живуть за рахунок Томаса, наповнюють його чарку, за яку платить теж він, їздять його автомобілем, у баку якого бензин, оплачений кредитною карткою Лейла. Йому ж байдуже на те все. Він хоче забути чергову жінку – красуню Елізу, яка вкотре розбила його серце і пішла геть з одним багатієм, старшим за неї на тридцять чотири роки.

– Сука-а-а-а!!! – кричить Томас, і його обличчя перекошує недобра посмішка. Така посмішка з’являється у вбивць, психопатів та інтелектуалів у стані лютого відчаю.

Френк Лейл сидить на лавці у Центральному парку. Він намагається упіймати перші промені квітневого сонця, що вже другий день поспіль заливають своїм теплом вулиці Нью-Йорку. В його руках «New York Times». Час від часу він гортає газету, читаючи заголовки й кінцівки статей. Він нікуди не поспішає, насолоджується спокоєм і самотою. Дихання рівне, проте думки – бентежні. За декілька хвилин біля нього сідає чоловік у сірому пальті. Прямий ніс, тяжкий погляд, сиве волосся, жорстока доля.

– Привіт, Френку! – вітається він з Лейлом, але руки не подає.

У відповідь Френк Лейл тільки кашляє і дивиться в небо.

Чоловіки мовчать. Кожен думає про своє.

– Скільки ми не бачились? – врешті-решт питає Френка його співрозмовник.

– П’ять років, сім місяців і тринадцять днів. З вересня 1988 року, – відповідає Лейл.

– Ти завжди відповідально ставився до дат і цифр.

– Такий вже я є, – каже Френк, і співрозмовник чує якийсь хрип у грудях Лейла.

– Як здоров’я? – питається він.

– Ще дихаю, – у відповідь тихо мовить Френк.

І знову мовчання. Занадто сильні і вперті ті двоє, що сидять на одній лавці і споглядають квітневе небо їхнього Нью-Йорку.

– Майкле! – каже Френк, і слова застрягають у нього в горлі.

– Так, Френку, – Майкл обертається до нього.

– Ти знаєш мене усе життя. Ми… те, що було… але… не знаю… в тому є і моя провина…

– І моя теж, – Майкл кладе руку йому на плече і легенько стискає.

Вони мовчать, усі слова зайві.

– Ми неодмінно потрапимо до пекла, Майкле, – каже Френк.

– Не ми перші, не ми останні. Та й ти ж знаєш, що я не вірю ані в пекло, ні в рай. Ні в Бога, ні в чорта.

– Знаю, друже. Твоя віра – ЦРУ. У цих трьох страшних та холодних буквах викарбовано усю твою долю, весь твій шлях.

– А твій?

– Я відійшов від справ. І це трапилось п’ять років сім місяців і тринадцять днів тому. У день нашої останньої з тобою зустрічі.

У пам’яті Френка і Майкла виникає одна й та сама картина.

Вони сидять у засідці. Їх десятеро. Двоє американців та вісім моджахедів. Молоді хлопці, яким щойно усміхнулося життя. Радянська колона має йти за півгодини. Інформація точна і перевірена. Френк намагається не дивитись на Майкла. Він ще не знає, що повернутися мають тільки двоє – він та Майкл. Це його не бентежить. Як і сама війна. Як і таліби, яких вони з Майклом створювали, навчали, приборкували та вели у бій.

То не перша спільна війна для них. Були й інші. Але цього разу Френк Лейл прийняв рішення, що для нього вона стане останньою. Він навіки покінчить зі своїми війнами. Так само він зробить і з ЦРУ. Раз і назавжди. Урешті-решт він має право жити життям чесної людини. Так хотів його батько. Так колись хотів і він сам.

– Ти знаєш, Френку, іноді я заздрю тобі. Але… чи став ти щасливим за той час, який минув із дня нашої останньої зустрічі?

Френк Лейл ігнорує питання Майкла.

– Не мовчи! Не в тому ми з тобою вже віці, аби уникати незручних для нас питань. Сміливість – вона не у нашій спроможності вбивати інших. Вона у нашій силі визнавати правду і свої помилки.

Френк кладе газету на лавку, і вітер одразу підхоплює її. Френк проводжає сторінки своїм поглядом, а потім каже:

– Напевно, я народжений не для щастя. Моїм народженням було визначено і мій обов’язок. Права та бажання не мали жодного значення. Армія, потім Управління, відставка, тиха сімейна гавань, діти, їхні успіхи, бейсбольні матчі, пиво з сусідом у неділю, відпустка один чи два рази на рік… Якщо це і є щастя, значить, я щасливий.

– Я тобі не вірю, Френку. Спокій не може бути твоїм щастям.

– Може, Майкле.

– Не обманюй хоча б себе, – каже Майкл і закурює.

– Ти так і не кинув палити? – питає його Френк Лейл.

– А навіщо? Це не врятує мене від зустрічі з нашим Творцем.

– Але може подовжити твій шлях до цієї зустрічі.

– Я не боюся смерті. Ти знаєш про це, – говорить Майкл і випускає дим.

Він відчуває, що Френк призначив зустріч не через сентиментальність чи то ностальгію. Не таким був Френк Лейл. Якщо він вже зателефонував Майклу С’юті, значить на те була причина, про яку Френк ще не сказав.

«Він щось хоче попросити. Але не може переступити власну гордість», – думає собі Майкл С’юті.

Тим часом Френк не збирається просити. Він зараз далеко – у жорстоких джунглях В’єтнаму, йому тільки-но виповнилося двадцять п’ять, він у розвідувальній роті, яку ось вже третій місяць поспіль кидають уперед. Генерали та полковники армії США покладають на неї великі надії, поки рота йде у невідомість, яка з кожним новим кроком все дужче тхне смертю.

– Я часто згадую наше знайомство, Майкле. Ми були молоді. Хлопчаки зовсім. І знаєш, тоді я дійсно вірив у нашу країну. Чи то може вона була іншою.

– Знаєш, Френку, в чому різниця? – каже Майкл С’юті.

– В тому, що ти і зараз віриш в Америку. Або ж хочеш, аби усі думали, що ти в неї віриш, – спокійно говорить Френк Лейл.

С’юті підморгує другу і каже:

– Чи не випити нам чогось старенького та приємного, поки будемо обідати? Ходімо, друже! Квітень у цьому році не залишає нам вибору.

– Вибір є завжди, – каже Френк, і вони йдуть у той ресторан, де колись один з них стріляв у радянського шпигуна, а інший покохав вродливу жінку, якій приніс один лишень суцільний страх, множений на безсонні ночі.

2013 рік

Він ходив містом і слухав людей. Він не розмовляв з ними, не сперечався, не філософствував на теми національної ідентичності та повалення олігархічного режиму, не намагався переконати українців у тому, що вони помиляються. Ні. Томас Лейл просто слухав, що кажуть на вулицях Києва.

У вересні 2013 року люди казали різне.

– Пам’ятаєш Павла? Ну того, що з Одеси. Супермаркети і туризм. Так ось. На нього наїхали і почали віджимати бізнес. Він домовився про зустріч із Самим, дав 300 штук за організацію зустрічі, зустрівся, вийшов, а поки їхав назад, все вже віджали і забрали. Ось так! «Донбас порожняк нє гоніт», – казав пузатий дядько в модному пивному ресторані, звертаючись до доволі вродливої і юної панянки, якій так кортіло шампанського та устриць, але дядько любив пиво і тому його коханка теж була змушена пити пиво.

– Це не люди, а бандити. Я – киянин у п’ятому поколінні, не впізнаю свого міста. На що вони його перетворили?! Жах. Суцільний жах. Приїхали зі своїх донецьків та луганськів. Сиділи б там, і ми б тут горя не знали. Інтелект і культура нині не в моді. На зміну їм крокує міщанська вульгарщина кримінально-пролетарського Донбасу. Згадаєте мої слова! Впаде країна з такими керманичами. Вони її просто проп’ють або в карти програють. Це так по-донецьки, – звертався сивий чоловік до літньої жінки на лавці у парку Шевченка.

– Нормальна влада. Звичайно, не все так просто. Але президент не злий. Буде справа, – і таке теж чув Лейл.

– То ми йдемо в Європу чи все ж таки у Митний союз? Задовбали вже з цими інтеграціями! – казали люди, і в цьому була уся суть майбутніх подій.

Але чув Томас і інше. І люту ненависть, і людську заздрість, і застереження, і про Росію, і про Америку, і про Китай, і про Європу, і про корупцію, і про бентежний дух України, який може чахнути віками, терпіти та споглядати, але настає момент і він рветься з грудей на волю.

Що би не говорили люди, правда завжди блукала десь поміж їхніх слів, наче цуралися вони її, не хотіли жити з нею поруч, гнали зі свого двору, мов приблудного собаку, що вештається від хати до хати, бо своєї у нього нема.

Правда була чужим та неприємним собакою, як у великого Булгакова, але не було в тій країні свого професора Преображенського, щоби забрати ту правду зі злих вулиць величного міста.

– А може, це і добре, що його нема, – казав собі Томас Лейл.

Він не мав ще чіткого завдання, не знав, якою буде його місія, але був переконаний в одному: якщо шеф направив його до України, значить вже дуже скоро щось має трапитися. А що може трапитися у державі, яку Росія вважає своєю невід’ємною частиною, а сама та держава оголосила курс на інтеграцію до Європи?

– Чи так вже уся держава? – питав себе Томас Лейл, і недобра посмішка з’являлася на його обличчі.

Хто-хто, а він точно знав, що у цьому житті рішення приймає меншість. Народ не вирішує абсолютно нічого, а все прописується не на площах та в будівлях парламентів, не на барикадах і ешафотах, а значно далі, в будинках із товстими стінами й високими парканами, на яхтах у відкритому морі й під охороною бойових гелікоптерів, в офісах Мангеттену і Лондонського Сіті, в окремих залах королівських палаців старої Європи, куди заборонений вхід для преси, де не існує публічності і немає правди, моралі й цінностей. Там все визначає один лише інтерес.

Україна не викликала у нього подиву.

– Чергова територія, за яку сильні держави ведуть гру. У 2004-му перемогу здобули ми. Проте, чим усе це закінчилося, краще і не згадувати. І де тільки Державний департамент знаходить усю ту наволоч, яку садить на трон то в Україні, то у Єгипті, то в Чилі чи ще де?

Ось так ходив Києвом Томас Лейл, слухав, що кажуть інші, щодня уважно читав газети й інтернет-видання, переглядав політичні ток-шоу, а ввечері сідав у крісло і насолоджувався то Вольтером, а то Монтенем[3], а іноді й Булгаковим, не забуваючи і про свого улюбленого Гемінґвея, котрий завжди був для нього взірцем. Чому? Напевно, тому, що Томас ніколи не мав того життя, яким жив великий письменник такої ж великої країни.

1993 рік

Френк Лейл п’є віскі. Майкл С’юті – горілку.

– Усе ще п’єш цю гидоту? – питає Френк, коли офіціант ставить перед ними алкоголь.

Майкл щиро сміється.

– Ти так ненавидиш горілку, бо вона тхне тобі Росією? Не будь злим, Френку! В Росії нині період суцільної демократії. Час кмітливих циніків. Нова епоха, в якій тільки Сполучені Штати і переможці.

– Чи надовго?

– Назавжди.

– Не думаю.

– Повір мені.

– Я нікому не вірю, Майкле. Особливо тобі.

Посмішка зникає з обличчя С’юті.

– Ти не можеш мені пробачити Афганістану?

Френк робить маленький ковток віскі, ставить склянку на стіл, кладе руки перед собою, спирається на них і підводиться.

– Як можна пробачити брехню та зраду тих, кого ми самі готували до війни, а потім штовхнули під кулі росіян?

В очах Френка мерехтить злість. Майкл помічає її. На слова Лейла він реагує суцільним спокоєм.

– Війна – це завжди несправедливість. Нам потрібна була перемога.

– Ти знав, що вони загинуть – ті вісім нещасних моджахедів, і не сказав мені ані слова.

– Тому що я розумів, що в юності ти перечитав Кіплінґа з Ремарком. Ти ідеаліст та романтик, Френку. А обов’язок американського солдата заперечує ідеалізм і романтику. Якщо ми хочемо бути першими, маємо стати жорсткими. Навіть не жорсткими, а жорстокими. Не варто плакати над кожною смертю. Науковці провели дослідження і виявили, що кожні 102 секунди одна людина гине внаслідок війни. А кожні 26 секунд хтось гине в автокатастрофі. Більше того, кожні три секунди людина вмирає від голоду. І чим ми можемо їм допомогти? Як урятувати цей божевільний світ від смерті? Можливо, в тебе є рецепт?

– Не треба про усіх! Я про отих вісьмох, яких ти використав як гарматне м’ясо.

– Переді мною стояло завдання, і я його виконав. Нагадаю тобі, що ми були на завданні. Працювали на рідну країну. Захищали її національні інтереси.

– Де? В Афганістані?! Те саме ми з тобою робили і у В’єтнамі, Панамі та на Філіппінах. А скільки порядних і сміливих людей через нас з тобою були розстріляні й отримали терміни ув’язнення в Росії, Польщі, Угорщині, Чехословаччині? Чи ти все це забув? Бо я пам’ятаю. І знаєш, що?

– Що, Френку?

– Вони сняться мені. Приходять майже щоночі і стоять наді мною. Дивляться в очі, знаєш, з таким несамовитим осудом, що я починаю кричати, аж поки дружина не розбудить мене.

– Сходи до лікаря.

– Уже був, – каже Френк і одним ковтком допиває півсклянки віскі.

– Я не впізнаю тебе, Френку. Ти ж був іншим. Зовсім іншим. Ти ніколи не задумувався над долею агентів. Така вже в них роль. І більшість з них знають про це, коли погоджуються працювати з нами.

– Я задумувався. Завжди думав про них. Я просто не говорив про це з тобою. І знаєш, чому я пішов з Управління?

С’юті дивиться на Френка.

– Здогадуюся.

– Чому ж?

– Ти був хибної думки про нашу роботу. Тобі варто було йти у пастори. Чи обрати професію вчителя. Розвідка і диверсія не знають жалю, Френку. Ми народилися і живемо у великій державі. І наш обов’язок робити усе, аби Америка такою залишалася й надалі.

– Чи такого хотіли наші батьки-засновники?

– Не ідеалізуй їх. Згадай, що вони робили з англійцями та лоялістами під час війни за незалежність. Аби жити в демократії, часом доводиться втілювати принципи тиранії.

– Демократія не може жити поруч з тиранією, Майкле. Вона її повністю заперечує.

С’юті замовляє чергові порції алкоголю.

– Ти часом не агітував за Клінтона?

– Знаєш, я радий, що наш шеф програв. Буш і йому подібні мають стати сторінкою в історії. Не найкращою, до речі.

– Джордж Буш – велика людина. Патріот Америки. А Клінтон – демагог. Ти ж республіканець, Френку! Як ти можеш таке говорити? Згадай, скільки він зробив для нас із тобою, коли ми були нікому не потрібні! Містер Буш дав нам професію, спрямував у правильне русло, змусив повірити в самих себе. Ми почали заробляти гроші, харчуватися нормальними продуктами, залицятися до гарних дівчат…

– І вбивати людей, – робить ремарку Френк Лейл.

– Ти хотів сказати – ворогів.

– Ні. Я хотів сказати саме те, що сказав.

Вони замовкають і п’ють. Грає джаз, і офіціант приносить їм страви. Френк і Майкл починають їсти. Мовчки, кожен концентрується на власному шматку м’яса і порції картоплі.

Френк вагається. Не так він планував собі цю зустріч. Вона не мала перетворюватися на розмову про них. Він хотів тільки попросити за племінника, і все. Тепер же його прохання видавалося Френку не зовсім коректним та доречним.

– Навіщо ти мене покликав? – раптом питає Майкл. – Заради наших споминів?

Не відводячи погляду, Френк Лейл думає, як діяти далі. І коли він згадує крик відчаю Томаса, коли знову бачить страх у погляді племінника, він опускає свої очі і каже:

– Я буду просити тебе про послугу.

Майкл не відповідає на це. Френк підводить очі і дивиться на С’юті.

– Його звати Томас. Томас Лейл. Мій племінник. Талановитий хлопець. Син моєї молодшої сестри. Зростав без батька. Ти знаєш цю історію…

– Що я можу зробити для нього? – питається С’юті.

– Візьми його до себе, Майкле. Навчи його усьому, що знаєш і вмієш. Зроби з нього чоловіка. Змусь бути аналітиком, актором, маніпулятором, шпигуном, нелегалом, диверсантом, оперативником, врешті-решт воїном і навіть вбивцею.

С’юті не дивується, не відчуває шоку або ж жалю.

– Ти просиш у мене долі вбивці для свого рідного племінника? – питається він Френка.

– Я прошу тебе врятувати його від неминучої загибелі.

– У нього проблеми?

– Так.

– Поліція, мафія, наркотики, алкоголь, жінки? Може, він гей?

– Жінки і алкоголь. А ще розумна голова, яка дісталася дурню.

– Хто він за освітою?

– Усе його життя – література та мови. Наразі він знає три мови.

– Які саме?

– Французька, російська, іспанська.

– Він учив російську? – Майклу стає цікавою така розмова. – Чи не твоя це заслуга, Френку?

– Ні. Не моя. Це заслуга Толстого, Достоєвського та Пастернака.

– Ось воно що. А з цими трьома його, певно, Святий Дух познайомив? То він у тебе трішки навіжений?

– Який вже є.

– Я пам’ятаю твою сестру. Як вона, до речі?

– Ніяк, – відповідає Френк.

У тому єдиному, короткому слові звучить біль.

Вони знову замовляють випивку. С’юті вже прийняв рішення, про яке ще не знає Френк. Майкл не поспішає з відповіддю. Френк не підганяє його.

– Я зрозумів, Френку. Ти не можеш мені пробачити не тільки Афганістану. І справа навіть не в ньому і не в тих дурних моджахедах. Все те пусте і зайве. Ти прекрасно це знаєш. Ми з тобою не раз посилали людей на вірну смерть. І вони йшли, робили це завзято, з ентузіазмом, бо вірили нам і вірили в нас, думаючи, що після виконання завдання їх чекає винагорода.

С’юті робить паузу, спирається на стіл, нахиляється до Френка і каже:

– Ти не можеш мені пробачити Вікторії. Ти ніколи не примиришся з тим, що вона вибрала мене, а не тебе.

Френк нічого не каже, а різко хапає Майкла за краватку і смикає до себе. Дихання обох чоловіків стає важким, з грудей на волю рветься прихована роками ненависть.

– Не торкайся своїм брудним язиком її пам’яті! Ми обидва знаємо, що вона могла зараз сидіти поруч з нами, якби не твої витівки та садизм по відношенню до неї. Жінка, яку потрібно було носити на руках, стала черговою жертвою твоєї несамовитої відданості ЦРУ.

Він відпускає краватку Майкла і каже:

– Після того, як вона наклала на себе руки, я зрозумів, Майкле, що заради Управління ти ладен вбити навіть рідну матір.

– Нічого ти не знаєш, брате. Абсолютно нічого. Не будемо про це!

– Я знаю одне. Ти ідеальний солдат своєї країни. І тому прошу взяти до себе мого племінника.

– Чому ти мене це просиш? Ти ненавидиш цього хлопця? Якщо я візьмуся за нього, назад вже не буде вороття. Я зроблю з нього першокласного розвідника, позбавленого права на сім’ю, вихідні, свята, відпустки та прості радощі життя. Він не зможе бути вільним, незалежним, бо повністю належатиме мені й Управлінню. Врешті-решт він буде позбавлений елементарного вибору. Ти цього хочеш?

Френк Лейл тримає у руці склянку з віскі і дивиться повз Майкла С’юті. Він наче не чує старого товариша. Френк згадує їхнє знайомство, день першої зустрічі, перший рейд у джунглях В’єтнаму, мить, коли він ще вірить в Америку, демократію, права людини, свободу слова та приватну власність. А ще він вірить в індивідуальність кожного американця, у здатність окремих осіб змінювати хід історії, народжувати нові ідеї, нести людям прогрес. Тепер же він вірить зовсім в інше. І та віра Френка фокусувалася на невід’ємному праві людини мати зброю і застосовувати її по відношенню до тих, хто намагається зламати твоє життя.

– Вибір є завжди, – каже він Майклу, допиває віскі, дістає гаманець, кидає на стіл декілька купюр, підводиться і йде геть.

Він робить чотири кроки, зупиняється, обертається до Майкла і говорить до нього:

– Візьми мого хлопчика до себе. Інакше він просто пропаде, Майкле, так і не зрозумівши, що таке життя і яким воно може бути насправді.

2013 рік

Увесь жовтень Томас Лейл їздив Україною.

«Зрозумій настрої. До Вільнюсу[4] ще є час. А далі вже почнеться», – сказав йому шеф, коли відправляв свого агента у вельми повчальні мандри.

Він укотре переконувався, що то досить дивна держава, країна суцільних протиріч і непорозумінь, масштабної корупції й одночасного бажання звільнитися від її бридких кайданів.

Усі там ненавиділи владу, й водночас усім кортіло тієї клятої влади. У тому була вся сутність українців. Гнітюча і непереможна, бо стосувалась практично кожного.

– Ось начебто живе з тобою поруч людина. Людина та й людина. І чесна, і привітлива, і думає як усі, і говорить правильні слова, і поважає права інших, і проти тоталітаризму, і за демократію, і усміхається тобі, і ніколи не скаже зайвого слова. Нормальна, правильна така людина. Але волею долі чи то якогось кума, котрий зміг упіймати кар’єрну жар-птицю, людина отримує певну посаду, і з нею одразу відбуваються дивні метаморфози. Вона покрикує на підлеглих, зверхньо ставиться до родичів, а вчорашні друзі йдуть у забуття, адже їхнє місце займають інші, такі ж самі, наділені владою і доступом до державної годівниці. Та найголовніше – людина начебто і проти корупції, бо ж не можна увесь час красти, але дивним чином у його дружини, котра до цього ніде не працювала, з’являється бізнес, нова машина, вони починають будувати хороми у стилі нормандського замку. Проте, як я вже казав, людина, наділена владою, залишається принциповим антикорупціонером, – казав йому один львівський поет, з яким Лейл пив каву, розмовляючи про життя.

Поет говорив з посмішкою, сповненою суму та усвідомлення трагічної і брехливої ментальності свого народу.

– Яка Європа? Про що ви говорите! Бути бідним родичем при багатих дядьках? Та й хто нас туди візьме? Наша доля бути разом з Росією. Ми ж братні народи. Віками так було і так буде надалі, – говорив йому шахтар з Донецьку, коли вони разом пили неякісну теплу горілку в одному з ганделиків при дорозі. Заїдали вони соняшниковим насінням.

Лейл розумів, що ніколи герою з заходу України не стати героєм її східної частини. Не змусити донецьких пролетарів любити Степану Бандеру та Романа Шухевича так само, як галичанам неможливо нав’язати повагу до піонерії та комунізму.

«Потренуй свою голову. Вона тобі буде потрібна в найближчі місяці. Чекатиму від тебе, Томасе, аналітику. Об’єктивну й неупереджену. Таку, на основі якої ми зможемо приймати рішення», – писав Майкл С’юті у секретному чаті, паралельно готуючи сніданок своїм онукам.

«Яку в біса аналітику без доступу до розвідувальних даних ти від мене хочеш?!» – лаявся про себе Лейл, читаючи повідомлення шефа.

З Донецьку він їхав до Маріуполя, після на його шляху було Запоріжжя, за тим – Херсон та Миколаїв, декілька днів він блукав пустими пляжами Одеси, а далі прямував до Криму, який увійшов в його життя зі сторінок безсмертних книг.

Уперше про Крим Лейл дізнався у 16 років, коли до його рук потрапили «Севастопольські оповідання» Льва Толстого. Дивна загалом вийшла історія. Суто американський хлопець, що зростав на вулицях Бронксу, і раптом граф Толстой. Звідки він там? Як потрапив у той світ? Якими вітрами занесло російського класика на вулиці Нью-Йорка?

А все було доволі просто. Френк Лейл заміняв Томасу батька. Шпигун, який усе своє свідоме життя боровся проти комунізму, вирішив, що його племінник має ознайомитися з творчістю графа. І Томас ознайомився. Пізніше – закохався в неї.

Дивний півострів, стратегічний плацдарм, важлива військова база й геополітична рана декількох імперій і країн. Крим бентежив розум, не давав спати відчайдушним завойовникам і стратегам, був ареною жорстоких морських баталій та бандитських переділів. Але під ким би не був Крим, він завжди залишався самотнім – у своєму розвитку, в своїйтузі і прекрасній вроді, якою нагородив його Господь Бог.

Уже пізніше Томас Лейл відкрив для себе усі кримські війни, депортацію татар, яку вчинив Сталін, хід Хрущова, повернення татар і перші проросійські заворушення на початку 90-х років. Двічі за усе життя його нога вже ступала на землю півострова. Двічі він милувався неповторними краєвидами, плавав у теплих водах Чорного моря, фліртував із засмаглими стрункими жінками українського півдня, слухав розповіді старих татар про життя у депортації. Двічі він видавав себе за англійця, який торгує зброєю, проникав на територію військово-морської бази РФ у Севастополі і добував інформацію, на пошуки якої посилав його Майкл С’юті.

Загалом Крим подобався Томасу. Звісно, він не був схожим на Маямі, Кі-Вест чи сонячну Каліфорнію. Але там, де було море, там була і душа Томаса Лейла. Таким уже народився той чоловік, котрий, як нам відомо, за інших обставин мав усі шанси стати чесною людиною.

Перебування на півострові дало йому чітке розуміння, що Крим так і не став частиною України. Томас Лейл не відчував української ідентичності, не чув української мови, не розумів, чому Крим і досі український.

«Найслабкіше місце. Я б звідси і починав», – казав собі Томас Лейл, і до нього приходило чітке усвідомлення, що саме так і станеться у разі чергової перемоги Америки над Росією. Звісно ж, бій буде йти, як завжди, на чужій території.

Того вечора, коли Томас Лейл поставив останню крапку у своєму аналітичному документі, йому стало легше. Тепер він зрозумів, чому шеф відправив його до України. Тепер він знав, що попереду велика бійня і така ж велика брехня. Росія зробить усе, аби покарати Америку в Україні. За роки, що минули з першого Майдану, Кремль став сильнішим, впевнено просуваючи власні інтереси на пострадянському просторі. Москва купувала, залякувала, вбивала та чавила своїм брудним чоботом усі паростки свідомості, незалежності, бажання самостійницької політики, потреби власного самовираження. Москва не пробачала зрад. І саме на таку «зраду» зголосився український президент, котрого хитрі «радники» підбурювали до європейського майбутнього. Ті радники хотіли, аби колишній злочинець увійшов в історію. Москва ж бажала, аби він у неї вляпався, залишаючись проклятим і жадібним правителем олігархічної плутократії, яка розквітала на теренах вільної України.

Аналітична довідка агента ЦРУ Томаса Лейла,

надіслана ним заступнику директора ЦРУ Майклу С’юті

13 жовтня на телеканалі «Росія 1» у телепрограмі «Вести недели» вийшов сюжет журналіста Дмитра Кисельова щодо стану речей в Україні (другий за рахунком сюжет Кисельова антиукраїнської спрямованості з початку торгово-інформаційного тиску РФ на Україну[5]). Сюжет виконано на високому професійному рівні та має потужний емоційний підтекст.

За переглядом даного сюжету глядач повинен зробити наступні висновки:

– Президент Янукович розриває єдиний народ «україно-росіян»;

– Президент Янукович робить це, щоб і далі грабувати країну;

– Президенту Януковичу віддають накази в Європі;

– Президента Януковича не поважають в Європі. «В Європі Віктора Федоровича не ідеалізують: він потрібний тільки до моменту, поки не поставить підпис під Угодою про асоціацію»;

– Президент Янукович дуже боїться Юлію Тимошенко;

– Президент Янукович не тільки рве «єдиний народ», а сприяє ворогам цього народу – ісламським терористам;

– Президент Путін, незважаючи ні на що, дбає про Україну та українців, і тому сприяв наданню кредиту та здешевленню газу для України.

Аналіз змісту даного та попередніх сюжетів, а також заяв російських політиків дозволяє зробити наступний висновок:

Інформаційна політика РФ по відношенню до України трансформувалася від популяризації матеріальних, економічних переваг Єдиного економічного простору до акцентування культурної, історичної, релігійної єдності. Тобто можна говорити про зсув з економічного прагматизму у символічно-смислову сферу.

Ризик, який випливає зі зміни інформаційної політики РФ по відношенню до України:

– Існує висока ймовірність того, що в короткостроковій та довгостроковій перспективі можуть з’явитись чисельні заклики до Президента РФ В. Путіна зброєю захистити «єдиний народ» на територіях східних областей України та Криму. В цьому контексті зовсім по-іншому сприймається інформація про переоснащення Чорноморського флоту РФ та ймовірність повторення абхазько-осетинського сценарію.

Політичні ризики:

призначення Владислава Суркова (ідеолога партії «Єдина Росія») радником президента Російської Федерації з питань взаємовідносин з країнами СНД дозволяє зробити висновок, що його діяльність буде спрямована на дестабілізацію ситуації в Україні (зокрема, в АР Крим, східних і південних регіонах України, на Закарпатті та Буковині), на розхитування територіальної цілісності України:

а) шляхом розгортання потужної інформаційної війни проти України (у російських ЗМІ, при підтримці західних проросійських експертів /«міжнародних спекулянтів»/, за допомогою підконтрольних українських інформаційних корпорацій шляхом дезінформації, залякування, фальсифікації фактів і даних, нав’язування обговорення провокативних тем і апокаліптичних прогнозів – неминучого краху України, дефолту, перетворення у «периферію Європи» тощо; приїзду в Україну різного роду «експертів», журналістів, «радників» та ін.; індивідуальної «роботи» з українськими чиновниками, що передбачає шантаж, залякування, хабарі, погрози, але й пропозиції – спочатку Україні варто приєднатися до Митного союзу, а потім, координуючи зусилля, разом з Росією на «кращих умовах» рушити до Європейського союзу);

б) можливою підготовкою на території України провокацій (від мітингів сепаратистів, демонстрацій-протестів за участю політичних партій і «російських», «слов’янських» громадських організацій, «листів трудящих» на адресу керівництва держави, протестних акцій «православних» до терористичних актів, провокативних дій російського Чорноморського флоту та ін.), що вимагатиме від найвищих представників української влади у наступні два місяці постійної присутності на екранах телебачення, у ЗМІ з викладенням чіткої позиції України з того чи іншого питання і для спростування російських заяв, для своєчасного відгуку на виклики Кремля.

У разі непідписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС:

а) ситуація в Україні буде дестабілізована, і її утримання під контролем, можливо, вимагатиме від влади силових дій. У свою чергу застосування сили проти громадян може впливати на зростання ймовірності виникнення революційних заворушень;

б) у країні відбуватимуться деструктивні зміни, що віддалятимуть її від здобутків європейської цивілізації;

в) зросте антирейтинг президента, а його шанси на «мирне» переобрання у 2015 р. будуть мінімізовані (за результатами соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова 30 вересня – 8 жовтня 2013 р., 65,4 % українців ставляться до В. Януковича «в основному негативно» чи «повністю негативно»);

г) дестабілізацію соціально-політичної ситуації в Україні буде використано на власну користь як Росією, так і США.

Майкл С’юті прочитав цей документ, зробив одну лишень правку, роздрукував його і пішов до директора ЦРУ, аби отримати від керівництва те, чого він так бажав.

Коли документ ліг на стіл директора ЦРУ, останній пункт аналітики Лейла під редакцією С’юті звучав так:

г) «дестабілізацію соціально-політичної ситуації в Україні неодмінно буде використано на власну користь Росією».

1995 рік

У двадцять п’ять років Томас Лейл стає вбивцею.

Це відбувається в Сараєві – місті, де завжди починалися війни.

У той день Лейл стоїть на горі Требевич. Він дивиться у бінокль і бачить людей, будинки, вулиці, машини. Він бачить усе те, що згодом буде знищене потужною авіацією його країни.

Поряд з Лейлом стоять троє. Один з них Майкл С’юті, який відповідає за підготовку операції «Обдумана сила»[6]. С’юті давно вже займається Югославією. Ще з часів Рейґана. Він знає, яке значення мають Балкани для його батьківщини. Він розуміє, що саме тут і розгортається нова геополітична війна. І ця війна має бути переможною. Після краху СРСР світ зобов’язаний жити згідно з канонами Pax Americana[7]. Все інше не має жодного значення ані для С’юті, ні для організації, яку він представляє.

Томас відводить бінокля і пригадує ту дивну зустріч два роки тому, яка назавжди змінила його життя.

Нью-Йорк.

Мангеттен.

Бродвей.

Бар при готелі.

Травень.

Ніч.

Його чавить духота й алкоголь. Він давиться сльозами і заливає в себе чергову порцію віскі. Йому зле, і він занадто слабкий, аби зачавити в собі почуття, зламати власну немічність, узяти себе в залізний кулак й розпочати шлях чоловіка. Томас все це прекрасно усвідомлює і лютує. Але не на себе. Лють його поширюється на увесь світ. Він опускає голову на стіл і заплющує очі. Він не помічає, як навпроти нього сідає чоловік і робить знак офіціанту, аби той підійшов.

За декілька хвилин перед чоловіком стоїть кава і лежить рахунок Лейла. Чоловік сплачує рахунок і дає зрозуміти офіціанту, що решту із сотні доларів той може залишити собі. Тим часом Томас Лейл перебуває у стані дивної абстракції. Здається, що він назавжди відірвався від реальності. Його свідомість знаходиться далеко від Нью-Йорку, там, де нема цинічних людей, а є тільки він – ніким не зрозумілий молодий геній.

– Годі! Вставай, хлопче! Будемо їхати звідси, – несподівано гарчить на нього незнайомець і дає йому добрячого стусана.

Сараєво ще не знає, що за добу відбудеться жахливий теракт, а ще через дві доби сили НАТО почнуть авіаційні удари й артилерійські обстріли. Про це знають Майкл С’юті і Томас Лейл. Вони знають, хто стрілятиме з міномета, куди стрілятиме і коли це станеться. Вони стоять на горі і дивляться на місто. Вони розуміють, що у війні не існує моралі. Там є лишень одна перемога.

Томас приходить до тями і не розуміє, що трапилось.

– Руки геть від мене! – кричить він і отримує ще одного стусана. Потому Майкл С’юті бере його під руки і тягне на вихід. Так відбувається їхнє знайомство. Їхня перша зустріч.

Лейл думає про сербів. В чому їх провина? Лише в тому, що вони були найбільшою етнічною групою, на якій і трималася Югославія.

– Нічого особистого, Томасе. Це просто наша робота. Звикай до цього, – звертається до нього Майкл С’юті і наказує повертатися назад до міста.

С’юті йде першим. Томас за ним.

На виході з бару їх чекає авто. Бродвей сипле у темну ніч яскравими кольорами реклам. Томас намагається чинити опір, але успіх зраджує його. С’юті вправно робить свою справу і впевнено тримає п’яне тіло свого нового учня. Правда, той учень ще не знає, до якої школи його узяли.

– Журналісти готові? – питає Майкл С’юті, коли вони йдуть назад, у напрямку Сараєва.

– Усі як один. І журналісти, і політики, і громадські балакуни, – відповідає Томас Лейл.

– До речі, завтра своєрідна річниця. Вісімдесят один рік і два місяці, як Гаврила Принцип убив ерцгерцога Франца-Фердинанда. Так що, синку, вважай, ми його послідовники, – каже С’юті і починає сміятися.

Томасу байдуже на той сміх. Він цілком нормально ставиться до того, що його шеф трішки не сповна розуму. Та й хто б залишався адекватним, якби пройшов стільки війн та державних переворотів, організатором і учасником яких був Майкл С’юті.

В авто Томас намагається розгледіти обличчя незнайомця. Воно розмите, і Лейл напружується, аби зрозуміти, що відбувається. Голова трішки ясніє і перше, що він бачить перед собою, це прямий ніс та прищурені темні очі. Лоб незнайомця ріжуть глибокі зморшки. У нього коротке сиве волосся і широкі плечі. На вигляд незнайомцю десь під п’ятдесят років.

– Це викрадення? – питає його Томас Лейл і розуміє, що йому дуже кортить пити.

Вони в’їжджають у Сараєво, яке тримають в облозі серби на чолі з Радованом Караджичем та Ратко Младичем[8]. Пройдуть роки, і ці двоє постануть перед Гаазьким трибуналом. Їх звинувачуватимуть у геноциді та злочинах проти людяності. Але того дня про це ще ніхто не знає.

Уже позаду злочини в Сребреніце, захоплення заручників, які працювали в ООН, блокада Сараєва, коли загинуло близько десяти тисяч людей, перший вибух на ринку Маркале, що забрав життя шістдесяти восьми осіб. Понад двісті людей тоді отримали поранення.

– На жаль, Томасе, ціна перемоги у кожній війні – це якомога більше смертей. Тільки так ми перемагаємо або ж перемагають нас. Я завжди обираю перше і не думаю про наслідки. Перед Богом будемо стояти усі як один, і щось мені підказує, що він нас навіть не прийме, а одразу відправить до Люцифера, – говорить С’юті, коли їхнє авто зупиняється біля старого будинку в самому центрі Сараєва.

– Ти не вартуєш навіть цента, аби тебе викрадати, хлопче. Поки що не вартуєш. Але я виправлю це. І якщо ти відповідально поставишся до свого нового життя, вже дуже скоро за твою голову будуть давати великі гроші. Дуже великі гроші, – каже С’юті Лейлу.

– Хто ви, містере? – питає Томас, і його розум стає ще яснішим.

– Вважай, що в тебе з’явився батько, якого ти ніколи не знав, – відповідає Майкл С’юті, і Томас Лейл хапає його за горло.

– Чому знову Маркале? – питає Лейл.

– Чому б і ні? Місце людяне. Ідеальне місце. Одного боюся, Томасе, – каже Майкл С’юті, і Лейл чує невластиві його шефу нотки людяності.

– Що саме?

С’юті сідає за стіл, перед ним карта Сараєва і кілька газет, він щось довго вишукує на карті або ж просто імітує пошуки, мовчання затягується на декілька хвилин, а потім він каже:

– Щоб ці придурки не зіпсували операцію. Хто ж їх знає, мусульман.

Коротким, потужним ударом двох долонь Майкл С’юті б’є Лейла по вухах, і мільйони зірок затьмарюють його п’яну свідомість.

– Ніколи більше не роби так, Томасе. Не грай з вогнем, який може тебе зігріти, а може і спалити, – каже Майкл С’юті.

– Хто ви в біса такий? – питає Томас Лейл, і страх жене геть алкоголь з його молодого, заспиртованого організму.

Сараєво живе в блокаді сербської армії. Щодня працює артилерія та снайпери. Щодня гинуть старі, жінки, діти. С’юті та Лейл користуються прикриттям місії ООН. Під носом сербів вони плетуть свою брудну павутину. Балкани вкотре горять вогнем чужих амбіцій.

– Мусульмани чи християни, не має значення, – відповідає Томас. – Усі вони покидьки. Нам своє робити.

«А ти вчишся, хлопчику», – задоволено думає С’юті, і десь поруч з їхнім будинком лунає вибух чергового снаряда.

Вони їдуть вулицями нічного Нью-Йорку. Томас ніяк не може зрозуміти, в яку халепу він вляпався цього разу. У незнайомці живе впевненість. У кожному його слові, кожному русі та клята впевненість! Він розглядає Лейла і не квапиться продовжувати діалог. Майкл С’юті вичікує. Чергове питання має задати Томас. І, врешті-решт, він це робить.

– Що вам потрібно від мене? – приречено питає Лейл, і на вустах С’юті народжується задоволена по-смішка.

– Твій розум і твоє бажання служити своїй країні, – відповідає агент ЦРУ новому підопічному.

– На них точно не вийдуть? – питає С’юті, коли за вікном лунає чергова серія пострілів.

– На мертвих можна вийти, але ось запитати їх нема про що. Мертві завжди вперто демонструють схильність мовчати.

– Коли це ти став таким циніком, Томасе?

– Того ранку, як протверезів остаточно і зрозумів, що ви не випадково трапилися у моєму молодому житті.

Вони знаходяться у незнайомій Томасу квартирі десь на Мангеттені. Похмурий ранок не додає настрою. Лейлу кортить випити, але присутність С’юті перекреслює будь-яку надію на холодне пиво та міцний віскі.

– Гаразд, Томасе! Розкажи мені про себе. Я хочу знати усе, – каже Майкл С’юті і сідає у крісло навпроти Лейла, аби слухати чергову сповідь рекрутованого ним агента.

Увечері Томас Лейл йде до центру Сараєва, туди, де ринок Маркале. Ще з часів Середньовіччя сюди з’їжджаються торговці з усіх Балкан. Сьогодні тут тихо. Наступного дня буде гаряче. Про це ще не знають мешканці міста. Про це відомо Томасу Лейлу і Майклу С’юті. А також трьом мусульманам, які мають виконати заплановане.

Томас підіймає голову і вдивляється у фасад ринку. «Gradska Trznica» – напис великими літерами, а над ним – герб. Чотири колони при вході. Монументальність та подих історії. Пам’ять про давно зниклу імперію, яка залишила по собі поодинокі нагадування.

– Так має бути, – говорить Томас Лейл вголос і починає неквапний рух назад.

Він довго розповідає С’юті про себе. З кожним новим словом Томас відчуває полегшення, щось незвідане і цікаве народжується у ньому. Лейл ніяк не може збагнути, чому так щиро сповідується перед людиною, яку знає лише декілька годин.

– А що твій батько? – між тим питає Майкл С’юті.

– Хто такий батько, містере С’юті? Я не знаю, як це, – відповідає Томас Лейл і розуміє, що відтепер у нього дійсно з’явився батько.

Томас рівно дихає уві сні. Йому нічого не сниться, не докучають жахи, не приходять видіння мертвих і живих. Більше року він вчився дивитися на смерть та життя виключно з точки зору прагматики і національних інтересів США. Він забув усе те, що читав у книгах романтиків і ідеалістів. Відтепер його руки та очі все частіше торкалися творів Макіавеллі, Черчилля та Аллена Даллеса[9]. Поволі С’юті відкриває йому новий світ, де все вирішує інтерес. Тому Томас і спить спокійно, бо у тому стражденному місті його батьківщина має свій інтерес і його задача зробити так, аби Вашинґтон мав офіційний привід для вторгнення.

«Те що не можна перемогти, потрібно очолити», – вчить його С’юті, який спить поруч, у сусідній кімнаті, а десь за вікнами їхньої квартири чутно поодинокі постріли, що переплітаються зі скавчанням собак.

– Дещицею ціаністого калію, кинутого у колодязь, можна отруїти усе населення села, а добре зробленою брехнею – мільйони. Так казав Рейнгард Гелен[10]. Запам’ятай це, синку, адже віднині для тебе будуть стерті кордони моралі та аморальності. Ми керуємося виключно потребою і інтересами нашої держави, – каже йому Майкл С’юті за два тижні після їхнього знайомства, коли вони приступають до інтенсивного та виснажливого курсу навчання.

Старий агент ЦРУ тримає слово перед другом і робить з його племінника ідеального оперативника-нелегала.

Коли лунає перший вибух, Майкл С’юті знаходиться неподалік Маркале, але стоїть так, аби страхуватися від осколків міни. Томас стоїть на горі і спостерігає за мусульманами, які стріляють з міномета. В його руках снайперська гвинтівка М25. Він дивиться у приціл. В нього ще є час. Раптом мусульмани роблять нові вистріли з мінометів. Лейл нараховує чотири. Про це вони не домовлялись. І тоді він стріляє. Мусульмани падають один за одним на землю, Томас Лейл підходить до їхніх трупів, обнишпорює кишені, виймає з них усе, підбирає міномет і йде собі геть, повертається до міста, де щойно загинули невинні люди, а інші були важко поранені.

– В мене нема совісті! Моя совість зветься Адольф Гітлер! – кричить у своїй кімнаті Томас Лейл слова Германа Герінґа[11] і вперше з дня їхнього знайомства Майкл С’юті дозволяє йому напитися.

За два дні після вибухів у Сараєві починається перша широкомасштабна військова операція в історії НАТО. Бомбардувальники F16 з’являються над Боснією. США досягають своєї мети і за два тижні після початку операції боснійські серби погоджується на умови НАТО. Історія котиться далі, а з нею світом котяться ті двоє – Майкл С’юті і Томас Лейл – вправні лицарі своєї брудної справи.

2013 рік

Коли йому сильно кортіло жінки, він брав планшет, включав порносайт і задовольняв свої чоловічі потреби власноруч. Томас Лейл не мав права навіть на повію, на випадкове знайомство, тим паче на шалений роман з вродливою українкою. Сказати чесно, він міг собі дозволити жінку. Але після ночі кохання йому б довелося її вбити. А він не хотів зайвих жертв, адже мертві були попереду. Вони виднілися йому крізь час, майоріли своєю трагедію в його снах, входили холодом у його розум. Він знав, що нова українська революція не буде схожою на попередню. Професійний досвід не говорив, а кричав Лейлу, що то буде кривава і несправедлива бійня, в якій він, агент ЦРУ, теж відіграє свою роль. Проте яку саме, він ще не знав.

До Києва йшов холод. За місяць мала бути зима. Томас Лейл не любив зиму, тим більше чужу зиму. Навіть не європейську, а пострадянську, з густим снігом і холодними стінами його квартири, з суцільними згустками багнюки під ногами й непривітними, сірими від втоми і червоними від горілки та морозу обличчями навкруги.

На початку листопада він змінив квартиру і виходив з неї раз на тиждень, аби поповнити провіант. Очікування – невід’ємна складова нав’язаної Майклом С’юті професії, подобалася Томасу найбільше. Адже в хвилини спокою він мав змогу залишатись наодинці зі своїми думками, поринати у ті світи, в яких йому ніколи не жити, обирати собі шлях, яким він ніколи вже не піде, кохати саме тих жінок та уявляти їх із собою поруч, з якими він ніколи не буде разом. То був прихований театр одного актора, в якому кожна романтична історія, кожне комедійне дійство, кожна побутова сцена лилися в його серце суцільною трагедією. Він не мав сили над своїм життям, не був господарем власної долі, не належав самому собі, адже ось вже як двадцять років за нього усе вирішували інші.

Спочатку, коли він тільки-но вбив перших у своєму житті мусульман під Сараєвом, його бентежила думка про майбутнє. З роками жертви множились, повалених урядів ставало більше, розбитих доль та понівечених життів – тим паче. І думка про майбутнє бігла собі геть незнаними та байдужими для нього стежками, лізла в чужі голови, аби бентежити інших, незнайомих йому людей, завдати клопоту будь-кому, але не йому.

Томас Лейл навчився абстрагуватися від людського горя. Він зневажав чужі сльози. Так було легше рухатися уперед. Так було легше виконувати нові завдання. Так було легше не збожеволіти, не зламатися, як це свого часу зробив його рідний дядько.

– Бідолашний Френк. Я був упевнений у ньому навіть більше, ніж в собі. Життя доволі цікава річ. Ніколи не знаєш, що буде за черговим перехрестям, – сказав йому якось Майкл С’юті, а більше за двадцять років їхнього знайомства з вуст старого агента ЦРУ не пролунало жодного слова про Френка Лейла.

Тим часом Україна готувалася до Європи.

Дивна річ вийшла з Віктором Януковичем. Типове породження дикого капіталізму, без належної освіти, без інтелекту, без жадоби до знань, навіть не російської, а суто радянської ментальності, вело Україну до Європи. Так думав натовп, але одиниці знали, як усе було насправді. Без ідеї про необхідність підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС неможливо було запалити іскру народного гніву.

Проте, як відомо, у будь-якій революції народний гнів – лише зброя в руках тих, хто дивиться наперед і має свої власні плани на правління країною. Це розумів Томас Лейл. Це розумів Майкл С’юті. І це прекрасно розуміли, загалом, у Вашинґтоні. Але на біду українського народу таку істину також усвідомлювали і в Кремлі. Москва вже не могла повторити помилки 2004 року. І той східний брат, який був гіршим за лютого ворога, активно готувався до війни.

– Ми відслідковували їхні дії, починаючи з 2005 року. Путін не та людина, яка пробачає обрáзи. Але він не йде у чесний двобій. Не виходить на ринг, аби боксувати. Путін діє іншими методами. Більш небезпечними. Хитрими та жорсткими. Він не б’є сильного або ж рівного собі. Він завжди вдарить слабкого. Забере у дитини, стане за спинами жінок і старих, а вже потім почне стріляти. Проте у нього завжди першим буде летіти слово, а вже потім куля. Побачиш, Томасе. Ще матимемо ми клопоту з Росією, – казав своєму учневі Майкл С’юті.

І Томас вірив вчителю. Не міг він йому не вірити, бо добре знав історію тієї дикої країни, якій випало бути одвічним суперником його батьківщини на світовій арені.

– Що ж, – сказав собі Томас Лейл, – клопіт – значить клопіт. Звичний стан нашого буття. Спокій робить нас дурними й ледачими. Спокій вбиває, не дає зосередитись і аналізувати, думати й діяти. Спокійні люди схильні до деградації. Мені ж судилося народитися іншим. Не таким, як усі. Не таким, аби бути пасивним спостерігачем. Мама завжди хотіла, аби я був нормальним. А якщо й народився ненормальним? То що, мені й не жити на цьому світі?

Він часто думав, звідки в нього ця схильність до пияцтва, емоцій, авантюризму та помилок. Він ніяк не міг збагнути, чому саме він, а не діти дядька Френка, які стали доволі успішними, проте залишалися сірими й аморфними. В ньому ж було і чорне, і біле. Але ніколи у Томасі Лейлі не було цього ненависного сірого. І коли б він про це не думав, в його свідомості виникало тільки одне слово. Батько. Той самий батько, якого він ніколи не знав.

З роками він почав розуміти матір. Він усвідомив її небажання відповідати на питання про батька. Скоріш за все у той період, коли вона завагітніла, в неї було декілька чоловіків. Саме тому вона не могла дати чесної відповіді. Перш за все самій собі.

– Але ж вона не могла не зрозуміти, на кого я подібний! – картав він матір за її мовчання.

І знову, перебуваючи в Україні, напередодні тих подій, що навічно увійшли в історію як Революція гідності, Томас Лейл думав про свого батька.

Яким він був? Чим займався? З якої родини походив? Які мав хобі та інтереси? Чи пив він або ж полюбляв спорт? Як врешті-решт склалася його доля після того, коли він покинув вагітну матір Томаса? Та й чи взагалі втікав він?..

Іноді батько приходив до Лейла у снах. То стрункий та атлетичний, то товстий і п’яний, а бувало худий, наче тріска, але завжди з розмитим обличчям.

Ось і у Києві він почав йому снитися. І чим ближче було до підписання Угоди про асоціацію, тим частіше незнаний ніколи Лейлом батько приходив до нього у снах. Йому ставало лячно і холодно. Він прокидався і довго лежав, дивлячись у темну стелю київської квартири, яка знала багато хазяїв, але ніколи не знала щастя. Томас Лейл теж не знав того щастя. І саме в цьому він був подібний до свого вимушеного помешкання у далекій від його батьківщини Україні.

Він не вийшов з тієї квартири на ранок, коли стало відомо про побиття студентів на Майдані. Залишався він у своєму помешканні і першого грудня, коли відбулася сутичка та бійки на Банковій. Лише коли вже пролунали крики та кров на вулиці Грушевського, коли було вбито перших героїв Небесної сотні, йому подзвонив Майкл С’юті.

– Тепер твій час, синку. Йди на Майдан. Я скажу, коли тобі стріляти, – спокійним голосом мовив його шеф, і Томас Лейл зрозумів, яку роль має відіграти у тій українській революції.

2011 рік

Уперше ім’я Усами бен Ладена Томас Лейл чує 1996 року, коли той видає фетву про оголошення війни США. Вдруге це ім’я з’являється знову за два роки після терактів біля посольств Сполучених Штатів у Танзанії та Кенії, жертвами яких стають сотні людей. Після подій 11 вересня 2001 року Томаса викликає Майкл С’юті і повідомляє про нове завдання.

– Ми зобов’язані знайти його. Знайти і вбити. Те, що він зробив у Нью-Йорку та Вашинґтоні, не можна пробачати. Тим паче, ми не можемо цього забути. Ти в грі, Томасе. Ресурси – необмежені. Але не думай, що це справа декількох місяців чи тижнів. Наші пошуки можуть затягнутися на роки.

Після вторгнення в Афганістан та Ірак Томас розуміє, що його шеф мав рацію, коли казав про роки. США ведуть пошуки бен Ладена майже десять років. Континенти, країни, люди, етнічні меншини, різні соціальні та релігійні групи, зв’язки, мережі, підкуп, шантаж, ідейні мусульмани, прагматики і фанатики, перебіжчики і віддані воїни Аль-Каїди, нові теракти у Європі, багаторічний жах війни Афганістану та Іраку – і завжди поруч Томас Лейл. Він іде слідом за тим дивним та жорстоким терористом, сином мільярдера та ворогом США № 1.

ЦРУ починає пошуки бен Ладена з кур’єрів Аль-Каїди. Саме через кур’єрів терорист номер один комунікує зі світом.

Томас Лейл знаходиться у кімнаті без вікон. Навпроти нього сидить закутий у кайданки Хасан Гул[12]. Вони знаходяться в одній із секретних в’язниць ЦРУ, що непримітними крапками прикрасили карти Європи та Азії. Як стає відомо трішки пізніше, вони перебувають в Іраку, на території сумнозвісної в’язниці Абу-Грейб[13].

Лейл мовчить і спостерігає за Гулом. Томас розуміє, що тому лячно. Щойно Хасан Гул пройшов випробування «тортури музикою» і наразі Лейлу потрібно тільки закріпити успіх. Цей вишуканий вид тортур доволі ефектний. Агресивна, гучна неприйнятна для істинного мусульманина музика днями наповнює камеру Хасана Гула. Він сидить у клітці, в яку його запхнули американці. Приблизно о четвертій годині ранку вмикається світло, яке б’є прямісінько в очі, і починає лунати гучна нестерпна музика. На п’яту добу тортур він починає кричати. Його мозок не витримує, йому здається, що ось-ось він збожеволіє. Гул б’є руками і ногами по металевих прутах клітки, але жодної реакції ззовні. Американці приходять тільки тоді, коли у відчаї він починає лупити головою об клітку. Його забирають, по його обличчю тече кров, волосся злипається від суміші поту і крові.

Гула проводять до медчастини, де вправний лікар робить швидкий огляд і накладає декілька швів на бідолашну голову Хасана. Той тремтить і не розуміє, що відбувається і де він знаходиться. У вухах все та ж нестерпна музика якогось американського і німецького порнографічного важкого року.

– Будемо розмовляти? – питає Томас Лейл.

Гул приречено дивиться на нього.

– Чого ви хочете від мене?

Губи Хасана тремтять, як і усе його нутро.

– Правди, – каже Томас Лейл і кулаком своєї правиці б’є Гула в самісіньке обличчя.

Кров ллється з носа Хасана, і він розуміє, що американець щось там зламав.

– Я можу тебе вбити, але я цього не робитиму. Я буду знущатися над тобою доти, доки ти не скажеш мені усе, що знаєш. Мені потрібна інформація, і я її витягну з тебе, чого б мені це не вартувало. Час у мене є. А у тебе, Хасане, його вже нема. Нема і ніколи не буде.

Гул намагається рукою зупинити кров, але то справа марна. Нестерпно болить ніс. Він думає. Він вагається. Він розуміє, що цей американець не відчепиться від нього. Він вже знає, що стане зрадником. Не заради порятунку власного життя, а виключно з метою припинити цей біль, зупинити ці тортури.

– Абу Ахмед аль-Кувейті[14], – говорить Томас Лейл і хапає Хасана Гула за зламаний ніс. – Говори, сволото! Кажи усе, що знаєш про нього!

Гул верещить, наче скажена істота. Біль пронизує усі частини тіла, у вухах б’є невидимий барабан, а на голову опускається кувалда. Він радий відповісти, але не може цього зробити, бо американець ніяк не хоче відпускати його бідолашного носа. Тим часом Томас Лейл вираховує про себе секунди, аби кульмінація його екзекуції справила справжній, шоковий ефект.

Врешті-решт, він відпускає ніс Хасана Гула і долонями б’є йому по вухах. Гул ледве не втрачає свідомість, але Томас Лейл не дає йому цього зробити.

– Говори! – кричить він Хасану і виливає йому на голову пляшку води.

Терорист та член Аль-Каїди, а саме таким і є Хасан Гул, приходить до тями. Він готовий говорити, а там будь що буде. Він розуміє, що смерті йому не оминути. Як не від рук цього клятого американця, так від рук його братів мусульман.

«З тобою покінчено, Хасане. Ти – живий мрець. Але ти скажеш усе, що хоче знати цей виродок. Ти скажеш йому, бо іншого виходу в тебе наразі не існує. Ти просто не витримаєш тортур», – подумки звертається до самого себе Хасан Гул і починає говорити.

– Він з Кувейту, – каже Хасан, – Абу Ахмед є довіреною особою Халіда Шейха Мохаммеда і Абу Фараха. Деякий час ми не бачили його. Не знали, де він. А потім він знову з’явився, наче нікуди і не зникав. Ніхто не задавав йому зайвих питань. У нас так не роблять. Але усі ми зрозуміли, що він зникав не просто так.

«Абу Ахмед був з цим покидьком. Він знає, де бен Ладен. Відслідковуючи кур’єра, ми вийдемо і на ворога», – каже собі Томас Лейл і йде геть, залишаючи Хасана Гула наодинці з його фізичним та духовним болем.

Потім починається скандал з секретними в’язницями ЦРУ і Лейл ледве не втрапляє в халепу, коли у Вашингтоні лунають заклики покарати агентів розвідки, які були причетні до тортур. Той скандал вдається зам’яти і Лейл повністю концентрується на особі Абу Ахмеда аль-Кувейті.

Згодом американець дізнається справжнє ім’я терориста. Під цим псевдо ховається Ібрагім Саїд Ахмед. Уродженець села Мартунг, що в долині Сват у Пакистані. Після народження двох синів батьки Ахмеда їдуть до Кувейту, де оселяються та починають працювати. Але сини не бажають слідувати прикладу своїх батьків, цікавляться ісламським фундаменталізмом, стають частиною Талібану, повертаються до долини Сват і починають працювати на бен Ладена. Ібрагім Саїд Ахмед користується довірою керівників Аль-Каїди і йому доручають доволі відповідальні та таємні завдання. Вперше його помічають у 2001 році в Тора-Бора.

Томас Лейл йде слідом за ним довгих шість років. Обмаль інформації, полювання в умовах суцільної невизначеності, нерви та емоції керівництва, відсутність дороговказів – так він і живе, вишукуючи по світу ворога номер один своєї батьківщини.

І ось у 2010 році йому усміхається фортуна. ЦРУ перехоплює розмову іншого члена Аль-Каїди і виходить на Абу Ахмеда аль-Кувейті. Томас Лейл очолює групу, яка розпочинає пошуки терориста і у серпні того ж року виходить на нього. Тепер американці слідкують за аль-Кувейті і вдень, і вночі.

За декілька місяців ЦРУ розуміє, що бен Ладен переховується у Пакистані, в місті під назвою Абботтабад, що знаходиться на відстані шістдесяти кілометрів від Ісламабаду.

Абу Ахмед виводить американців на будинок, де переховується бен Ладен. Величезний паркан з колючим дротом, усі під’їзди до будинки під наглядом охорони, тераса на верхньому поверсі ховається за двометровою огорожею, а сам будинок – триповерхова вілла, за своїми масштабами дуже вирізнявся на фоні сусідніх будинків.

ЦРУ починає спостереження за будинком і доходить висновку, що окрім самого аль-Кувейті та його брата там живе ще третя сім’я. Вартість будинку складає приблизно один мільйон доларів, проте аналіз фінансової історії братів, які мешкають там, не дає жодної підстави говорити про наявність відповідних коштів для будівництва такої вілли.

Окрім цього, декілька факторів насторожують американців. У будинку немає ані телефонного зв’язку, ані інтернету, а сміття спалюється на подвір’ї.

– Він там, – говорить Томас Лейл Майклу С’юті після чергового відрядження до Пакистану. – Цей покидьок живе у будинку аль-Кувейті. Жодних сумнівів. Ми мусимо взяти його саме там або ніде.

– Кому він потрібний живим? – риторичним питанням відповідає С’юті. – Ми ліквідуємо його. Ти будеш серед тих, синку, хто вб’є ворога номер один нашої держави.

1 травня 2011 року за півгодини до півночі з авіабази, що в афганському Джелалабаді, у напрямку кордону з Пакистаном у небо піднімаються два гвинтокрила MH-60 Black Hawk. Це летять 23 бійці спецназу групи «Team 6», серед яких і агент ЦРУ Томас Лейл. Ще чотири резервних гвинтокрила MH-47 Chinook вилітають слідом за «чорними яструбами». Два з них залишаються на кордоні, на території Афганістану, інші два приземляються у безлюдній долині у Пакистані, очікуючи на команду. Спеціальний літак Prowler з авіаносця Carl Vinson проектує хибні мішені і глушить пакистанські радари.

За операцією спостерігає уся верхівка влади США. Барак Обама, Гілларі Клінтон, Роберт Гейтс, Джо Байден – вони сидять і не можуть повірити, що ось прямо на їхніх очах має закінчитися багаторічна історія пошуку Усами бен Ладена.

Операція триває недовго. Все йде не так, як про те повідомляє офіційна влада. Один з гвинтокрилів падає, і бійцям спецназу доводиться імітувати та діяти максимально швидко.

Бен Ладена вбивають двома пострілами. Одна куля пробиває груди, інша потрапляє у голову. Смерть терориста номер один наступає через півтори хвилини, що промайнуть від висадки американців на території будинку, коли він робить спробу узяти до рук АК-47, прикриваючись своєю третьою дружиною. Від американських куль гине також син бен Ладена Халід, аль-Кувейті, його брат і дружина, яку терористи використовують як живий щит.

Далі ліквідатори бен Ладена підірвуть гвинтокрил, що вийшов з ладу, позбирають усі папери та носії даних, які знайдуть у будинку, заберуть з собою тіло ворога США номер один і на одному гвинтокрилі відлетять у напрямку Джелалабаду.

Операція з ліквідації Усами бен Ладена триватиме близько 40 хвилин.

Ніхто не дізнається прізвищ учасників операції, яких Барак Обама назве «героями без імен».

Тіло бен Ладена поховають у Аравійському морі, аби уникнути масового паломництва ісламських фундаменталістів і фанатиків до могили керівника Аль-Каїди.

– Сьогодні я можу повідомити народу Америки і всьому світу: США провели операцію, в ході якої був убитий Усама бен Ладен, лідер Аль-Каїди, терорист, відповідальний за загибель тисяч невинних чоловіків, жінок і дітей… правосуддя здійснилося, – скаже 44-й президент США, звертаючись до американської нації.

– Правосуддя здійснилося, – скаже і собі Томас Лейл, повертаючись до Вашинґтона, де на нього вже чекатиме Майкл С’юті, висока державна нагорода, фінансовий гонорар, декілька днів перепочинку та нові завдання у тих куточках світу, від яких завжди тхне смородом безчинства і ні з чим незрівнянним запахом смерті.

2014 рік

О восьмій годині ранку у четвер, 20 лютого, Томас Лейл лежав на даху будівлі Головпоштамту. Все, що йому було потрібно знати, він вже знав. На той день влада в Україні об’явила перемир’я. Але Майдан втомився від тієї влади. Майдан вирішив йти у наступ. Майдан не бажав чекати, бо розумів, що права на програш він вже просто не має.

Минуть роки, і так ніхто й не скаже напевне, хто ж тоді прийняв таке рішення. Проте були люди, які знали правду. Але кому потрібна правда, коли душами невинних жертв, цих щирих ідеалістів та романтиків, цих бідолашних правдолюбців, стелилася дорога до влади зовсім інших персонажів трагічної історії нової України?

Був похмурий холодний ранок. Чорний дим підіймався над українським Майданом Незалежності. У будівлі Консерваторії засіли стрільці. Були вони і на барикадах. Але у наступ ішли ті, на чиїх головах були каски будівельників, а в руках – дерев’яні щити.

«Стріляй по “Беркуту”. Потрібна провокація. Потім можеш вистрілити у декількох майданівців. Але так, щоби куля летіли їм не ззаду, а спереду. Повернувся хтось до тебе з Інститутської, стріляй», – казав йому телефоном Майкл С’юті, і Томас Лейл розумів, що його шеф уже все прорахував та спланував. Рішення ухвалено на найвищому рівні, і не йому, сірому виконавцю, думати про моральну сторону того питання.

Він лежав на холодному даху, а в його руках була снайперська гвинтівка Т-5000 Orsis, модель 338 Lapua Маgnum, куля якої долала відстань у 1500 метрів і досягала своєї цілі. Це була російська гвинтівка нового покоління, яку почали виробляти у Москві на базі державної компанії «Промтехнології».

У приціл американець роздивлявся площу перед собою. Дивився на Майдан, зупинявся на обличчях простих українців, розуміючи, що комусь із них вже ніколи не побачити завтрашнього дня.

Ось він узяв на приціл русяву дівчину. На вигляд їй не більше двадцяти років. Дещо розгублений вираз обличчя, прямий, акуратний ніс, червоні від диму та, ймовірно, безсонної ночі очі, вона ще не знає, що очікує її попереду, яким буде кінець усієї її революції, її першої революції, адже під час подій 2004 року вона ходила у четвертий клас провінційної, занедбаної школи в одному із забутих Господом нашим Богом та корумпованою владою куточків Заходу України.

Затим Томас Лейл вихопив з натовпу чоловіка, що стояв на перетині Хрещатику та Інститутської і дивився вгору, саме туди, де біля Жовтневого палацу зачаївся його ворог.

Чоловік той мав гарні чорні вуса, його лоб прорізали зморшки, а у погляді виднілася насторога. У ту мить його останнього ранку чоловік ще не знав, як воно буде далі. Він дуже втомився за ті три місяці, що жив на Майдані. Вдома він покинув усе – сім’ю, роботу, звичний спокій монотонного, безпросвітного життя. На Майдані ж він наче народився вдруге. Чоловік зрозумів, що він здатний на вчинки, що сенс людського життя значно глибший, аніж той, який йому колись пророкувала одна циганка та вже який рік поспіль нав’язувала ненажерлива влада донецьких пройдисвітів. Чоловік готовий битися, битися за своє майбутнє, за життя і справедливість для своїх дітей, за гідну роботу і чесні суди. Так само він був готовий і померти. І він помре близько одинадцятої години ранку навпроти Жовтневого палацу, куди бігтиме разом зі своїми побратимами.

Томас Лейл розглядав Майдан, випадкових людей, чиї долі навіки вкарбуються в нову українську трагедію, стануть фундаментом нової історичної пам’яті, на основі якої народжуватиметься нова українська нація.

Він лежав і не думав про це. Він концентрувався лише на своїй цілі, на виконанні поставленого перед ним завдання, на реалізації плану, що йшов до нього крізь закритий канал зв’язку з його батьківщиною.

І Томас зробив перший постріл. Потім ще один, і ще, і ще. На землю впало два правоохоронці. Після він стрельнув в українця, що ховався за деревом на Інститутській, далі – поцілив ще одного беркутівця і тут зрозумів, що стріляє не він один. Томас Лейл відчув чийсь незнайомий, небезпечний погляд. А коли направив свій оптичний приціл на дах готелю «Україна», побачив снайпера, який розглядав його у приціл. І тут Томас зрозумів, що їхні очі зустрілися. І ні він, ні той інший снайпер не вистрілили одне в одного. Вони дивилися у свої приціли, незнайомець посміхнувся, розвернувся і продовжив стріляти. Як по правоохоронцях, так і по протестувальниках. Те ж саме зробив Томас Лейл, а вже за півгодини їхав до аеропорту, аби по обіді приземлитися у Лондоні, звідки інший літак доставить його до серця всесвіту – Нью-Йорка.

Завдання було виконане.

Україна вступала у хаос боротьби політиків Майдану один з одним.

Україна ще не знала, чого вартуватиме їй втеча Януковича та підтримка Заходу. Але про це знали у Москві та Вашинґтоні.

Що ж, врешті-решт, ті два міста завжди вирішували свої питання на чужих територіях, бо шакали керували ними. Злі, цинічні й амбітні шакали, у яких не вистачало сміливості битися з ворогом на своїй власній землі, які не знали жалю до слабших, не вірили у справедливість, зневажали національні держави, що були меншими за них, гнали на забій сотні і тисячі людей, аби досягти своєї мети.

Шакали завжди визнавали лишень одну силу – грізну, переконливу, вбивчу й жорстоку. Все інше не мало для них жодного значення, адже вони були представниками двох імперій, двох протилежних ідеологій, двох несумісних укладів життя, двох антагоністичних філософій, які усвідомлювали, що для них обох цей світ занадто тісний. І кожна з тих двох держав хотіла, аби залишилася виключно вона. Тому й билися вони не на життя, а на смерть, несучи іншим західну демократію і східну автократію, православну релігію і протестантську свідомість вільного світу. І якщо у Росії була виключна сила ядерної зброї й бездушної армії, то Америка могла запропонувати дещо інше. Америка могла виграти ту битву кока-колою і айфоном, своєю одвічною американською мрією, згідно з якою будь-хто має право на щастя, багатство та свободу.

Свободу, яку в усі часи перекреслювала міщанська Москва.