Читать книгу Диктатор - Сергій Постоловський - Страница 5

2014 рік в інтерпретаціях з 2068 року

Найстрашніші революції – це незакінчені революції. Ті, які потім тліють на зраненому тілі суверенної держави, що намагалася боротися одночасно як з внутрішніми, так і з зовнішніми ворогами.

Такі революції вбивають усе. Найголовніше – вони вбивають надію. Можна чекати довго, недовго, але чекати усе життя і помирати, усвідомлюючи, що так нічого і не трапилося, нічого путнього не сталося, а вся твоя доля промайнула якоюсь химерою, запрограмованою на сірість, нестабільність і суцільний обман – на таке зголоситься не так багато людей. І інші люди, ті, які відмовляться й надалі вірити політикам, тицятимуть у них пальцями і проголосять навіженими. І вони – циніки та прагматики, матимуть рацію. Вони знатимуть, що їх використали, ошукали, зомбували і вкотре вже одурили, і що це процес нескінченний, бо такий ми вже народ, радий вірити, закохуватися до нестями, творити собі нових кумирів або ж підіймати з політичного попелища старих, бігти за кимось і десь у глибині своєї душі розуміти, що все це обман і закінчиться він черговою бідою, катастрофою, здатною поглинути країну і знищити її на віки вічні.

Незакінчені революції тягнуться за країною у її теперішньому, яке миттєво переливається в минуле, аби і в майбутньому диктувати свою злу волю незакінченої справи. І така вже була доля у нашого нестримного волелюбного народу, аби в ту холодну зиму на межі 2013–2014 років пережити незакінчену революцію, яка кричала своїм творцям про наслідки, але вони її не чули, адже кожен з них був зайнятий своїми справами. Що ж стосується самої революції, про неї згадували і використовували усі ті, хто вирішив боротися за владу. Саме тоді українські політики навчилися вправно вести бесіди і монологи про героїзм мертвих. Шкода тільки, що вони так і не змогли говорити про щастя живих. Бо ж боротьба за владу перекреслювала як щастя живих, так і скорботу за мертвими, які йшли на Донбас, аби захистити свою країну, поки інші грабуватимуть її на очах у всього українського народу, що бажатиме перемоги над корупцією, але не матиме достатньої волі, аби раз і назавжди покінчити з системою, яка перекреслювала майбутнє, бо діяла в інтересах меншості, поки більшість воювала, бідніла, а десь уже й жебракувала, все ще сподівалася, вірила, молила, але у відповідь отримувала страшну тишу, холодну байдужість тих, хто своєю жадібністю перекреслював майбутнє сорока п’яти мільйонів живих людей. Такого не можна було пробачати, і незакінчена революція намагалася сказати про це, але голос її тонув у гучному реготі розгнузданого грабежу.

Тієї весни, коли усе розгорнулося і трапилося те, що трапилося, він щойно припинив працювати тепер уже на злочинну владу, але на весну обіцявся контракт на одного з кандидатів у президенти. Кандидат був не з лідерів, проте інших варіантів у нього просто не було.

Професія політтехнолога вимагала від нього декількох обов’язкових речей.

По-перше, він мусив і надалі писати, говорити, давати коментарі, робити прогнози, які за місяць-другий буде сам же спростовувати й пояснювати, чому трапилось так, а не так, як він те прогнозував. Публічність, постійна інформаційна присутність сприяли зростанню його капіталізації на ринку. Ціна питання для його клієнтів залежала від самого клієнта і те, як йому вдасться продати свій імідж. Але не тільки.

Іншим важливим фактором були знайомства і зв’язки у світі української політики. Як центральної, так і регіональної. І вже на основі таких знайомств починалися розмови, перші фрази без особливого значення, обмін візитівками, обговорення спільних знайомих і загальної ситуації в країні, місті, селі чи селищі. Після того, коли все вже зводилося до корупції й небезпеки дострокових виборів, він замовкав, робив серйозний вигляд, дивився повз клієнта і чекав, коли той сповістить про своє рішення балотуватися. І саме тут, окрім медійності, в нього був ще один козир, яким він бив карту клієнта. Він мав знання.

Чоловік виріс в оточенні книг і на момент нашої розповіді одночасно читав дві-три книжки, аби йти далі у своєму інтелектуальному розвитку, незважаючи на часи, владу, ідеологію та курс, яким рухатиметься Україна. Розумні люди тепер були потрібні, як ніколи.

Він міг змішувати смачні словесні коктейлі з Ремарка, Гемінґвея, Фіцджеральда (особливо подобався жінкам), Памука (знати цього турецького лауреата Нобелівської премії з літератури вважалось правильною справою) чи Льйоси (відкривши колись давно його книжку «Тітонька Хулія та писака», він вже не зупинився, аж поки не проковтнув інші твори письменника, стежачи за усім, що може бути сказаним та написаним великим перуанцем Маріо Варґасом Льйосою) та Фукуями, Кіссинджера, Хантінґтона і Джозефа Ная[22], говорити про шпигунський роман ле Карре, порівнюючи його з роботами ґрема ґріна та Еріка Емблера[23], а після звертатися до думок Хайєка, Мілтона Фрідмана, Фернандо де Сото[24], яких усіх після заперечував теоріями та постулатами з Айн Ренд і переходити на Аристотеля, Платона, Макіавеллі чи Гоббса.

Він читав «Майн кампф» Гітлера, свого часу перехворів на твори Муссоліні, книжки про Франсіско Франко, Пол Пота, Піночета, Кемаля Ататюрка, Лі Куан Ю та інших діячів різних країн і епох, чий життєвий і політичний досвід міг стати у нагоді. Врешті-решт він любив книжки, і книжки любили його – їхнього відданого та чесного читача. Читача, котрий завжди купуватиме книжки.

– Подивіться, хто йде до Ради! Почитайте ці прізвища! Хто ці люди?! Яким чином вони писатимуть закони? Що це за вертеп, а не парламент? Куди усі ми котимося??? – кричатиме він в одному з пивбарів старого Подолу наприкінці вересня 2014 року, рівно за місяць до парламентських виборів в Україні.

Але поки що був березень, учора Росія остаточно вкрала Крим, усі в Києві готувалися до дострокових президентських виборів, а на Донбасі починалась «русская весна» – пора смертей, часи обману. А він сидів у Києві, писав аналітику для двох замовників, третьому робив блоги та спічрайтинг, і мав купу вільного часу, аби вже всістися і писати свій новий, зовсім інакший, ніж усі попередні, роман. Він вірив, що саме цей ще ненаписаний роман стане найголовнішою книгою його життя. Він знав, що мине час і він помре, а роман його житиме, і його ім’ям називатимуть вулиці та парки. Саме така перспектива гріла його егоїстичне его, що було рушійною силою усіх його амбіцій.

Чоловіка звали Микола Сергійович Кутній, йшов йому тридцять перший рік, і у колі своїх колег та знайомих він вважався хлопцем, який мав голову на плечах та знався на тому, як будувати стратегії. Але у постреволюційному Києві, де в очах містян була недовіра і страх, Кутньому потрібно було позмагатися за клієнта, адже час був такий, коли старих не стало, а нові тільки-но рвалися до влади. Біда була в тому, що він не знав тих нових, адже усе своє життя був прикутий до однієї групи, що вважалася опонентом усього нового та демократичного. І це було проблемою, про яку він знав і думав, як упоратися з нею.

«Треба розширювати ринок!» – вперто сказав він собі і йшов Києвом, упевнений, що доля буде до нього ласкавою.

І вона стала для нього ласкавою, коли один іміджмейкер сказав, що наразі знайомому генералу потрібна якісна аналітика, і він дав контакт генерала Кутньому, а потім вони зустрілися і генерал, тримаючи у своїх руках аркуші паперу, зачитав Миколі Сергійовичу біографію його, Кутнього, життя. Навіть із тими фактами, які Кутній, як йому здавалося, вдало приховав від усіх. Після цього Микола Сергійович забув і про кандидата в президенти, і про старих замовників, і про усіх вірогідних нових. Він дивився тільки на свогознайомця.

– Ви так перевіряєте усіх потенційних партнерів? – спитав генерала Кутній.

Той зміряв його поглядом і сказав:

– Не партнерів, а найманих робітників. Ви станете моїм найманим робітником. Можливо, з гарною заробітною платою. Але відтепер увесь ваш час, ваші сили та ваш інтелект повинні концентруватися виключно на тих завданнях, які я ставитиму перед вами. Ніяких інших клієнтів! Жодних фрилансів! Працюєте виключно на мене. Усі сили – на мої завдання! Ані кроку в сторону!

– Я маю час, аби подумати? Можливість відмовитися?

Генерал зітхнув, узяв аркуш чистого паперу, написав щось ручкою і простягнув його Кутньому.

– Це ваша заробітна плата на місяць. У євро. Часто будете працювати без вихідних. Будуть і відрядження. Два-три рази на рік зможете брати відпустку. Коротку. Не більше п’яти-семи днів. Якщо спрацюємось, років за два отримаєте ще квартиру.

– А кар’єрні бонуси?

– Ви будете звітувати виключно мені. Вважайте це вашим кар’єрним бонусом. Багато хто з ваших колег про таке навіть і не мріє.

– Але чому саме я?

– Ви здалися нам перспективним. Побачимо, чи не обманюємо ми себе.

– Ми – це хто?

– Рано вам ставити такі питання. Поки що рано.

– І що я маю робити?

– На жаль, про це я можу вести з вами розмову виключно після вашої згоди.

– Але ж…

– То що скажете?

– Навіть…

– Виходити на роботу з вівторка. У понеділок навіть кораблі з гавані не виходять. Додаткову інформацію отримаєте у мого помічника.

– І все ж таки…

– Вам не подобаються наші умови?

– Не в цьому річ…

– Тоді не перебивайте мене, будь ласка! Я так розумію, що ви з нами?

Генеральська тональність, його стрімкий та тяжкий погляд, дихання, все це тиснуло на Миколу Сергійовича, і він зрозумів, що пірнає у невідомість тільки тоді, коли сказав:

– Гаразд, я з вами. Подивимося, що з того вийде.

– Або пан, або пропав! Поважаю! Люблю таких, як ви, – засміявся генерал.

– Яких?

– Ризикових та амбітних. Ви ж, напевно, себе Гемінґвеєм уявляєте? Жалкуєте, що не в той час і не в тій країні з’явилися на світ?

Кутній спокійно дивився на генерала. В нього не було бажання щось йому пояснювати, сперечатися, доводити. Він просто сидів і думав, яким чином має повідомити усіх своїх теперішніх клієнтів. Адже цифра, написана генеральською рукою на простому аркуші білого паперу, визнача-ла все.

– Я можу йти? – запитав він у генерала.

– Ну, йдіть. Але вже у вівторок ми будемо чекати на вас. І моя вам порада. Не накойте дурниць у найближчі дні! Ви нам потрібні.

Кутній кивнув головою, потиснув міцну руку генерала і пішов геть.

Він не знав, хто був його співрозмовником, яку групу впливу чи організацію він представляв, його можливостей та здатності впливати на рішення в країні. Микола Сергійович Кутній уклав договір про роботу з людиною, яку абсолютно не знав. І чим далі він ішов від офісу, де відбувалася зустріч, тим чіткіше усвідомлював, що щойно продався одному з дияволів, які мають свої плани на Україну.

– Що ж, – сказав собі Кутній. – Не ми обираємо наших дияволів. Вони самі обирають нас.

День за днем травень утікав від людей. Мчав вулицями міст і автошляхами країни, летів понад морем, гомонів зеленим листям садів і парків і дарував тепло, аби закінчитися, промайнути, коли вже грудень забиратиме сонце своїми хуртовинами, а після, вже знову по весні, – березень промайне проливними дощами, за якими десь вже аж наприкінці квітня, знову вигляне воно – вічне й неповторне сонце.

З висоти вікон, що заміняли стіну, Кутній дивився на центр Києва. Місто було заклопотаним. Затори, люди, різні звуки, лайка, злість і ненависть одне до одного, готовність захищати тільки своє, до самісінького кінця, незважаючи ні на що. Ані Майдан, ні смерті Небесної сотні, ні загроза російської агресії – ніщо не міняло українців. І надалі кожен з них вперто залишався самим собою – хто ідеалістом, хто циніком, хто бовдуром, а хто хитрим хапугою.

Другий місяць поспіль Кутній працював на генерала. І те, що він побачив, уразило Миколу Сергійовича. Ситуативний аналітичний Центр, який працює на невідомого ще Кутньому замовника, був дійсно потужною структурою.

Взагалі, юридично Центру як аналітично-дослідної структури не існувало. Його співробітники числилися хто де. Але жодного нарікання, тому що розцінки на розум у тому Центрі були досить поважні. І саме цей фактор визначав навесні 2014 року абсолютно все.

Та й колектив підібрався – ще той. Кожен зі своєю старою історією, своєю таємницею, амбіціями та планами. Вони були різні, хтось десь раніше перетинався, когось Кутній бачив уперше. Але усі мали ясний розум і певні неординарні здібності. Математики, аналітики, політологи, економісти, фінансисти, соціологи, психологи, офіцери спецслужб, два колишніх військових журналіста, айтішники і група силового блоку. Різні люди, різні долі, але усі вони мали працювати над рекомендаціями й прогнозами, на основі яких хтось невідомий для них усіх приймав рішення.

Центр був «фабрикою думки», чиї прогнози цінувалися у певних політичних та фінансово-промислових колах Києва, Вашинґтона і Брюсселя. На роль керівника Центру без жодних вагань та довгих диспутів було обрано Максима Віталійовича Доброзная – генерала спецслужб, колишнього розвідника-нелегала, професійного аналітика й оперативника. У коридорах Центру ходили про нього легенди, які обростали новими подробицями, що додумували підлеглі Доброзная. Максиму Віталійовичу дуже личило його прізвище, адже при першому погляді на нього людина починала нервувати. Здавалося, що він знає про вас усе.

– Ти знаєш, Миколо, він був дивовижною особистістю. Статний такий чоловік. Сивуватий вже, хоча і сорока не виповнилося. Жінкам подобався. Чоловіки його боялися. Він умів переконувати. І вмів примушувати. Але також він умів вірити. Вірити в те, чим займався, чому присвятив своє життя. І цим вирізнявся серед собі подібних, – сказав мені дід, розповідаючи саме про той момент свого життя, коли він – молодий, вже одружений, перспективний та цікавий, потрапив на роботу до загадкового генерала.

– З цього все і почалося, – мовив з нотками ностальгії дід. – Наш шлях до влади.

З його голосу я зрозумів, що він сумує. Сумує за своєю молодістю, за тим часом, який розвіявся у пам’яті ще живих людей і рік за роком танув, залишаючись в архівах, на старих фото, відео та інших носіях. Час помирає разом з людьми, бо його вже ніхто не згадає, не поділиться досвідом, не розповість про тих людей, які жили тоді – в часи російської агресії, в найтяжчі українські роки.

– Ми обирали нового президента, бо той, що був у нас, утік до Ростова, а потім до Москви. Про втечу Януковича писано-переписано, сказано-переказано, навіть фільм зняли наприкінці 20-х років. «Втеча зрадника». Не дивився? – дід повернувся у кріслі обличчям до книжкової шафи. Я зрозумів, що він намагається знайти своїми старими очима якусь книжку.

– Що ти шукаєш? – запитав я його.

– Помовч! – без злості гримнув він на мене, а потім додав: – Друга полиця знизу. Один-два-три-чотири… сьома книга зліва. Принеси її мені.

Я підвівся, узяв книжку і прочитав її назву. «Політичний режим Віктора Януковича». Автор – дід. Рік видання – 2020. Сорок вісім років тому. Я знав цю книжку, як і усі інші, писані моїм дідом.

– Розгорни її. Сторінка 148. І зачитай третій абзац зверху.

Я відкрив книжку, знайшов потрібне місце і зачитав уголос:

«Віктор Янукович був найгіршою кандидатурою з усіх можливих від Донбасу, але так було потрібно долі, аби саме він став кандидатом у президенти, а пізніше і президентом».

– Якби не Янукович, а хтось інший став би в 2010 році біля керма держави, не було б Майдану. У Януковича елементарно не вистачило розуму й бажання усвідомити, що значить бути президентом. Така моя думка. Така моя переконаність, синку. Нам просто не поталанило на порядну людину в той час.

– А пізніше? – запитав його я.

– Що пізніше?

– Теж не поталанило на президента?

– Після Майдану усім потрібен був час, аби усвідомити, що ідеали та реальність в умовах України – несумісні речі. Але без тих років, що минули від революції до приходу Диктатора, ми не можемо говорити і про самого Диктатора, бо він був породженням не революції, а саме постреволюційного часу. Коли невизначеність правила усім. На той момент, синку, наша держава перебувала у стані важкого, хронічного хворого, якого могли врятувати одним тільки хірургічним втручанням. Порядок потрібно було наводити сильною рукою.

Дід замовчав, схилив свою сиву голову, а потім одразу переключився на попередню розповідь про роботу на генерала. Адже, як він сказав нам усім, саме з тієї роботи все у нього і почалося.

– Генерал Добрознай умів цінувати та заохочувати розум. Він був справжнім «мисливцем за головами».

– Чим же конкретно ви займалися? – запитав урешті- решт я.

– Усім, синку, – посміхнувся дід. – Ми займалися практично усім, що мало відношення до політики, війни, міжнародних відносин та стратегій виборчих перемог. Ми були аналітичним центром, який продукував державну політику та поради для іноземців, котрі грали свою гру на території нашої з тобою батьківщини. Не забувай, що того першого постреволюційного року ми ледве не втратили суверенітет і незалежність. Ми ледве не втратили державу. Наша суб’єктність на світовій арені була кволим цуценям, якого викинуло на вулиці злого і жорстокого міста. Європа і адміністрація Обами боялися Росію. Цей страх відчувався в повітрі. Він жив десь на підсвідомому рівні, а намагання України апелювати до Будапештського меморандуму розбивалися об холодний цинізм жорстокої дійсності, в якій ніхто не мав жодних намірів виконувати колись узяті на себе зобов’язання. Що б там потім усі вони не говорили, але анексія Криму дала мені розуміння, що ніхто з західних держав не починатиме велику війну з Москвою через Україну. У нас забрали ядерну зброю, а взамін подарували рожеву казку про європейське майбутнє, якого ніхто в Україні не знав і не бачив. Історія приходить двічі. Вперше як трагедія. Вдруге – наче фарс. Ось після подій напередодні Другої світової війни, які скінчилися справжньою глобальною трагедією, історія заграла злим фарсом в Україні. Захід застосовував тактику економічних санкцій. Росія робила ставку на приховану військову силу та ефективну пропаганду. І в той 2014 рік Москва вигравала у Заходу, бо її голоси було чутно повсюди. А її зброї і орди жорстоких солдатів боялися повсюди в Європі.

– Ти працював на розвідку? – чомусь запитав я діда.

– Не зрозумів. До чого тут це?

– Ну, мені здалося, що твій генерал був причетний до розвідки.

– Мій генерал був причетний не тільки до розвідки. І не тільки України. Пізніше я дізнався, що наші аналітичні розробки й сценарії були основою для ряду спецоперацій. Доволі вдалих спецоперацій.

– Діду, скажи, а чому все-таки утік Янукович? Можна ж було все вирішити мирно. Стільки б людей залишилося б жити і не було війни.

– Можна було, – відповів на те дід. – Але для того потрібно було мати розум, сміливість і відповідальність. На жаль, Україні дістався президент, якому були властиві зовсім інші якості.

Після цих слів ми мовчали. Кожен думав про своє. Дід – про роки далекої молодості. Я – про цю кляту книжку, яка захопила мене і яку я писав, недосипав уночі, зранку йшов у клініку, проводив нараду, давав указівки, але оперувати я перестав. Я навіть подумував, аби взяти відпустку на рік за свій рахунок. Але поки що продовжував жити у шаленому ритмі, коли завжди на щось не вистачає часу. На сім’ю, буденні радощі, насолоду життям. І коли починаєш усвідомлювати, що нічого вже не повернути, десь там у грудях починає боліти від туги. За чим, запитаєте ви мене. А хто його знає? У кожного своя туга, свій єдиний таємний біль, змінити який вдається не усім. І тільки той, хто здатен вирвати нестерпний біль зі своїх грудей, може пишатися власним умінням забути минуле. Проте забути минуле означає і забути себе. А тим, хто забуває навіть себе, не варто і починати жити, бо такі люди не здатні принести щось путнє у цей такий добрий і такий жорстокий світ. Я переконаний у цьому, як і мій дід, тому і живемо кожен зі своєю тугою, рухаючись далі у вирі подій, дивлячись у майбутнє, що майорить на горизонті та згадуючи минуле, яке були кривавим, жорстоким, цинічним, але водночас мужнім, сміливим і відчайдушним. Україна народжувалася не у законах, що лягали словами на папір. Вона народжувалася разом з кулями стрілецької зброї, з вибухами гранат і ракетними пострілами, що летіли Україною в ті далекі роки, бо йшла боротьба, в якій усі ми – українці другої половини ХХІ століття, могли б і програти. І тоді б моя історія мала зовсім інше продовження, бо скоріш за все мого відомого та славетного діда розстріляли б або посадили б років на двадцять. Ті, хто підтримав Диктатора, хто стояв з ним поруч у найважчі хвилини, були кастою недоторканних. І відрізнялися від усіх каст, що були до них, тільки своїм переконливим поглядом на боротьбу з корупцією. І вони її побороли! За це їм і дякуємо. А хтось, напевно, проклинає. Бо крові при Диктаторі, як і змін, було вдосталь.

– Багато було крові. Але тільки так! – сказав того вечора мені дід і стиснув свій кулак, в якому ще жевріла чоловіча сила і мужність.

Дід був чесним зі мною, і, розпочавши з Томаса Лейла, він знову повертався до нього, чи то сама історія повертала усіх нас до американця, який стріляв на Майдані і бачив такого ж снайпера, який теж стріляв на Майдані. Лейл входить знову у нашу розповідь, повертається до неї, аби грати свою важливу роль у подіях, що передували тим всенародним виборам, які й наділили Диктатора владою.

– В роки моєї молодості Україна була країною корупціонерів, аферистів, нахаб, солдатів, іноземних шпигунів та радників, а також мародерів, сепаратистів і відвертих зрадників, – дід прищурив свої розумні очі, почесав за вухом і додав:

– Часи були такі, синку, коли, одягнувши вишиванки, «шароварники» розкрадали і шматували Україну. Скажу тобі більше – не тільки чужі, але й свої. Саме це і було тією трагедією, раною, хворобою, яку своїми різкими та досить суперечливими з точки зору ліберальної демократії методами вправно вилікував Диктатор. Там, де не діє слово, бажаний результат дає тільки сила. Запам’ятай це, синку! Без цього тобі ніколи не зрозуміти Диктатора. Його цікавила країна, а не гроші. Йому завжди вистачало того, що він мав. Він жив, як живе середній клас. І ця його риса забезпечувала народну згоду на розстріли та розправи. Його любили бідні. А бідних у ті часи була переважна більшість. Ось так, синку. Знай свою історію! Роки були цікаві. Трагічні та величні часи! – і лише після цього я зрозумів, з якою несамовитою силою мій дід любив ті далекі роки. А ще я зрозумів, як палко він любив Україну і як істинно вірив у справедливість тієї політики, яку сповідував Диктатор, ламаючи старе, аби на руїнах занепаду будувати зовсім іншу державу, яка вже ніколи не буде схожою на ту Україну, яку знали в світі на початку ХХІ століття. То буде інша якість влади, інакший світогляд, життя заради громадян, в яке вже ніхто не вірив. То буде дійсно перемога перемог, але перш ніж вести розмову про перемогу, ми неодмінно маємо сказати і про зраду, яка стала модним псевдоінтелектуальним трендом тих років, що йшли одразу за незакінченою революцію.

2014–2019 роки

Про зраду

Усе стало іншим в Україні. Драматичнішим та песимістичнішим. Повсюди жила суцільна «зрада», яка народилася на Майдані і множилася країною, об’єднуючи різних людей у їхній спільній зневірі.

Перший рік після революції промайнув у тяжких втратах в боях за Донбас та президентських і парламентських виборах, коли до влади остаточно прийшли ті, хто мав продемонструвати «життя по-новому з сильним прем’єром для складних часів».

Не вийшло!

Не вдалося!

А може, взагалі не планувалося?

Така вже була сумна традиція, що українські політики, які ставали на п’єдестал найвищої влади, не спромоглися продемонструвати «українське диво». Ні економічне, ні соціальне, ні політичне. Мабуть, кожен з керманичів розумів свою високу державну місію виключно у його особистих категоріях, що минали горизонти державного, обмежуючись вузькими і підступними егоїстичними інтересами легкої наживи та зловживання службовим становищем. Здавалося, що революція, війна, втрата Криму, стільки жертв – все це вплине на світогляд людей. Не судилося. Не сталося, бо як тільки ті люди потрапляли до владних кабінетів, усі їхні гасла залишалися за парканами та стінами установ, в яких жила держава, а з нею і корупція.

У 2015 році «суцільна зрада» тільки посилювалася. На те були об’єктивні причини. Вітчизняна економіка не демонструвала успіхів, ціни й тарифи на комунальні послуги росли (так Україна наближалась до європейських стандартів), доходи населення були мізерними, на фронті гинули українські воїни, люди все частіше задумувались над питанням, чим, власне, усе це скінчиться. І чи заради такого вертепу й хаосу була революція?

Критиків влади в той постреволюційний період було в Україні достатньо. І, чесно кажучи, вони мали на те право. Шкода, правда, що більшість із них критикували владу з простої причини власного бажання самим стати тією владою. Навіщо? У кожного своє его.

Конспірологи публічно заявляли про наміри масонів штучно зменшити населення України, а саму нашу державу перетворити на сировинний придаток. Для цього буцімто і кандидатури владарів підбиралися. Хтось казав про класичну «бананову республіку», лунали думки і про буферну зону між Росією та Європою, про клептократію і новий олігархічний режим, який відрізняється від попереднього розумом, знанням іноземних мов та більшою жадібністю і цинізмом. І чим далі рухалися дорогами життя, тим всеохопнішою ставала зрада.

Зрада жила повсюди, де була Україна. Вона оселилася у холодних домівках людей, правила свій бал в окопах та на лінії зіткнення з сепаратистами, лунала дитячим криком новонароджених у пологових будинках, тихо зітхала старенькими легенями бабусі, яка йшла геть з аптеки, так і не купивши собі ліків, проглядала крізь дірки неіснуючої стіни на кордоні з Росією, веселилась у нічних клубах та притонах Києва, Харкова, Одеси, Дніпра і Львова, наче в країні і не було ніякої війни. Зрада ходила вулицями міст, була непроханим гостем сіл та селищ, заходилася гучним і страшним сміхом на високих Печерських пагорбах, забирала у людей останнє – надію, породжуючи лише розчарування й ненависть. А тим часом люди почали задумуватися. Десь лунали думки, що при попередниках життя було кращим, а на руках у людей не було такої кількості зброї, долар коштував вісім гривень, і за комуналку не доводилося віддавати останнє. І коли прихильники влади звертали увагу суспільства на відверту маніпулятивну основу теорії «про долар по вісім», любителі зради тільки посміхалися на те у відповідь, а думати продовжували своє – незадоволене й бунтарське.

Миттєвих змін, про які так мріяв український народ, не сталося. Люди почали втрачати роботу, малий і середній бізнес зупинявся, загнаний у глухий кут новими реаліями, пенсіонери й інші незахищені верстви населення у розпачі не бачили майбутнього, а за злочини на Майдані, за вбивства людей так ніхто і не відповів. Це розуміли як у країні, так і за її межами. І чим далі минав час від революції, тим більше було питань, але ось відповідей на них не вистачало. До того ж війна не закінчувалася, Росія продовжувала наполягати на своєму, множачи число жертв, Мінські угоди дали час для української армії, проте порушувалися і врешті-решт були знехтувані, пошук нових форматів і тези щодо введення миротворчого контингенту ООН на окуповані території Донбасу не давав результатів, адже Кремль не йшов на поступки, а й надалі продовжував демонстрацію і реалізацію «імперської величі» Російської Федерації.

В найважчі моменти перших двох років війни зрада досягала стадії справжньої шизофренії, яку вміло підігрівали як у самій Україні, так і з Москви. Ментальність українського народу мала ще й свою специфіку. Та ментальність дивилася навіть на перемогу з погляду зради, шукала кволі місця, діставала з шафи приховані скелети, говорила на біле чорне, а на чорне біле і переконливо казала українцям, що та перемога – то теж суцільна й цинічна зрада.

У таких умовах були потрібні справді радикальні зміни. Але їх не було, хоча про них говорили, на них чекали, сподівалися, дехто ще не переставав вірити у прорив, проте минав час, щодня у новинних стрічках українці читали про нових загиблих у жорстокій війні, за якими йшли повідомлення про черговий хабар, яке вже за рахунком викриття, про будинки-палаци та автомобілі преміум-класу, про коханок і «діамантових прокурорів» й офшорні запаси тих, хто з обов’язку державницької посади мав з ними боротися, про відпочинки можновладців на екзотичних островах та Лазурному березі. Кланово-олігархічна фантасмагорія гуляла країною, веселилася в її великих містах, грабувала її села, залишаючи селян без їхнього єдиного багатства – землі, вела цілі війни за популярне у Китаї, Польщі та інших країнах каміння під дивною назвою «бурштин», рубала своєю мускулистою вправною рукою український ліс, який, перетнувши кордон, ставав уже словацьким, турецьким і румунським, купувала вугілля у проросійських бойовиків, а потім продавала його на внутрішньому ринку України, наче воно і не у сепаратистів куплене, взагалі вела торгівлю через лінію фронту, й усі прихильники зради досконало знали, що той, хто контролює блокпости на лінії розмежування, «заробляє» шалені гроші, а тим часом з країни виїжджала молодь, люди тікали геть, наче ті далекі емігранти початку ХХ століття, що рушали до Америки з Російської та Австро-Угорської імперій, Італії чи Греції, а в Україні залишалися ситі корупціонери, голодні пенсіонери та діти без майбутнього, люди спивалися, а ті, хто повертався з фронту, розуміли, що держава забула про них, наче їх ніколи і не було. Наче вони і не воювали за свою батьківщину.

Помилкою, злою та безглуздою помилкою влади, було те, що вона – влада, сама підігрівала зраду, годувала її щодня новими темами та випадками, які пізніше, крізь десятиліття та роки, стануть українською історією, нагадуватимуть нащадкам того постреволюційного та воєнного покоління про те, що у світі є не тільки добро. У світі існує ще й зло, яке одягає різні маски, але завжди за тими масками ховається одна й та ж сама суть. Огидна, цинічна, неприємна суть жадібних і бездушних людей, які не бачать свого життя без легкої наживи.

Політика влади не приносила позитивних результатів. Україна жила від кредиту до кредиту, а внутрішні чвари були небезпечнішим ворогом, аніж зовнішня агресія. Активістів та патріотів прямо з фронту відправляли до поліцейських відділків, а усі, хто мав нахабство критикувати владу, неодмінно отримували клеймо «агента Кремля». Ось так жила Україна після Майдану, стікала кров’ю своїх синів і доньок, плакала за втраченими можливостями і майбутнім, яке більшості людей бачилося незрозумілим, сумним і безперспективним.

– Здобули! – сміялася зрада з обдуреного українського люду, що віддавав найдорожче – своє життя, поки окремі його представники грабували та шматували ту нещасну, прокляту і таку жертовну країну, яка не знала іншої долі, як боротися за своє існування і стверджуватися всупереч бажанням її ворогів.

Про перемогу

Аби заперечити зраду, перемога активно й нахабно рушила у свій нелегкий шлях Україною.

Ціла армія йшла за нею. І звалися ті воїни «порохоботами». Серед них були й такі, які дійсно вірили у зміни, намагалися пояснювати іншим, що треба підтримати як президента, так і прем’єра, адже важкі часи, Росія нахабно вторглася на територію України, проте усе вийде, потрібно тільки трішки потерпіти, почекати, протриматися.

У перші два роки після Майдану люди намагалися ще вірити. Але ті, хто трохи розумівся на політиці й знав, хто прийшов до влади, тільки посміхалися. Бо не може бути віри тим, хто не тримає свого слова. Хто цинічно бреше заради одного – абсолютної влади, яка відкриває шлях до шалених статків. Тому і армія перемоги ставала все меншою і непереконливою. Вона танула, наче зимовий сніг під яскравим та теплим сонцем. Вона гинула разом зі своїми керманичами, що безсовісно вели ту армію на вірну смерть.

Що би не говорила зрада, але перемога мала у своєму запасі вагомий козир. Він стосувався Росії. Остання українська революція ХХІ століття зірвала «братню маску» з обличчя Кремля. Українці зрозуміли, що не існує ніякої дружби й братерства. Врешті-решт відкрилася істинна сутність росіян – хижа, зла і жорстока. Зомбований люд ішов до України, аби вбивати і нищити. Приховане бажання, яке жило у нутрощах росіян, вміло відкрив їхній президент. І тому українська перемога спиралися на тезу про те, що Україна назавжди відірвалася від злої імперії і повернулася до європейської домівки. Але Європа не квапилася приймати Україну. Та й деякі українці були прихильниками Росії, сумуючи за спільним радянським минулим, за цінами й зарплатами, які були за минулої влади, за миром і Кримом, який, як вважали такі громадяни, не Росія забрала, а саме українська хунта віддала. Дивні люди, вони хотіли жити у дружбі з Москвою, яка нищила їхній народ, але ось саме цей народ мав платити таким громадянам пенсії.

Як би там не було, а перемога взялася демонструвати реформи. Іноземці в уряді, поліція замість міліції, парламентарі без освіти, а виключно з незначним революційним досвідом та вмінням добряче врізати по опозиційно-корумповано-сепаратистській пиці ногою чи рукою, прозорі системи державних закупівель, нові антикорупційні органи і, звісно ж, найкращі канони західної демократії та боротьба з корупцією, яка врешті-решт розбивалася об бездушну систему суддів та судів, законодавства, відсутність політичної волі і небажання щось радикально змінювати.

І ось, коли на вулиці міст та сіл України прийшов 2017 рік, була здобута вагома перемога, яку влада однозначно записала до свого активу і нагадувала про це своїм громадянам.

Безвіз.

Коротке і дивне слово, яке того літа уособлювало перемогу України, адже то був перший реальний квиток нашої неньки до Європи. Захід зробив свій крок у відповідь на тисячі загиблих, на сотні тисяч біженців, переселенців, котрих гнав геть з їхнього дому жорстокий вітер несправедливої війни. Нам кинули м’яч, спостерігаючи, як ми використаємо той довгоочікуваний пас європейців, яким у більшості своїй було байдуже до України, бо кожен з них зменшував свій світ до розмірів власної країни, міста, села, вулиці, сім’ї. Але, незважаючи на це, що би не казали росіяни про Європу та Україну, які б нові доводи не вигадувала їхня пропаганда, що би не поширювали сотні й тисячі проплачених «тролів», які з початком україно-російської війни стали невід’ємною і досить важливою частиною інформаційної машини Кремля, але безвізовий режим був безперечною перевагою закордонного паспорту громадянина України над своїм колегою з Росії. Європа ставала ближчою, і українці не забарилися цим скористатися.

Грав свою роль безвіз і для мешканців Криму та окупованих територій Донбасу. Отримати біометричний закордонний паспорт України кортіло багатьом тим, хто свідомо або примусово змінив громадянство на російське, або ж обзавівся папірцями псевдореспублік. Безвіз боляче вдарив по самолюбству та «імперській величі» луганських і донецьких ватажків, адже вони, окрім поїздок до Ростовської області і таких же окупованих Абхазії та Осетії, нічого іншого запропонувати людям не могли. І це пробирало до живого.

Впевнені крики зради і скрутна економічна ситуація в країні, спираючись на безвіз, гнали сотні тисяч українців у пошуках кращої долі, нового життя, впевненості та стабільності, захисту і спокою, коли кожен день починається інакше, аніж то було в Україні. Тільки у 2017 році з України виїхало один мільйон чоловік. Гнітюча, вражаюча цифра, яка криком кричить, верещить про проблеми, вказує на небезпеку, але її, як і багатьох в тій країні, не чують і намагаються не бачити.

Перемога заперечувала зраду, але з кожним новим роком робила це більш невпевнено, якось зовсім по-дилетантськи, намагалася просувати власний порядок денний, якому вже не вірили, тому що ситим ніколи не зрозуміти голодного, так само як корупціонеру не збагнути бажань чесної людини. Влада наймала собі нових воїнів, які б прославляли перемогу, кидала на це матеріальні ресурси, аби усі повірили у те, чим не жили. Проте, що би не казала зрада, але перемога була. Вона не мала нічого спільного з українськими керманичами та їхньою шкідливою політикою. Вона жила в серцях простих українців, які щодня прокидалися та йшли у свій черговий бій з вірою, що усе недарма, що вони захищають свою батьківщину, аби їхні діти жили у добробуті та безпеці.

І ті прості громадяни, яких влада забивала ногами, обкладала податками та тарифами, дурила і обманювала, аби потім кидати напризволяще, саме вони і були перемогою України над усім злом, яке йшло як ззовні, так і зсередини, намагаючись забрати останнє, що ще залишалося у людей. Саме вони посміхалися на вулицях перехожим, допомагали незнайомим їм людям на фронті, чим і відрізнялися від росіян, які в останні роки не посміхалися ані життю, ані перехожим, ні навіть своїм дітям, бо жили вони у занадто жорстокій країні, яка не залишала часу на посмішки, адже вічно вимагала від своїх громадян тільки жертовності, одного лишень терпіння та смиренності у всьому, що стосувалося основних канонів буття, встановлених бездушною системою державного управління за часів президента Путіна.

Зима 2018 року

Майкл С’юті постарів. Роки брали своє, але той, хто думав, що старість перетворила містера С’юті на хворого та немічного дідугана, дуже помилявся. Люди, які знала старого Майкла, казали про нього лишень одне:

– Подивіться у ці очі! Вони ніколи не старіють. Його очі виражають саму його сутність. Здається, що він і помре з цим свідомим, зосередженим поглядом очей, які бачили зло у всіх його проявах, а з добром були знайомі хіба що тільки теоретично.

І то була правда.

Він їхав з Ленґлі, штат Вірджинія, до Вашинґтона, округ Колумбія, де у нього була зустріч. По праву сторону за спиною залишався Меморіал Лінкольна, а його шофер далі тиснув на газ, прямуючи Констит’юшн Авеню, в самому серці американської столиці, де попереду виднівся Капітолій, а по ліву сторону за Еліпсом та Президентським парком був Білий дім – таємнича та всесильна будівля, з якої ось вже десятиліття поспіль намагалися правити світом.

Звернувши наліво, на Шосту стріт, що на Північний Захід, авто Майкла С’юті проїхало приблизно вісімсот метрів і зупинилося. Був січень, п’ятниця, сонячний день, який виплив з-за хмар та мілкого снігу, наче дарунок небес жителям та гостям столиці США. Температура трималися у межах 28–32 градусів за Фаренгейтом, або 0–2 за шкалою Цельсія, і люди радісно гуляли містом. Але були в тому місті і такі, як Майкл С’юті, що рідко заїжджали до столиці у пошуках розваг, адже там, як правило, завжди на них чекали лише справи.

Нога Майкла С’юті ступила на землю після того, як охоронець, що сидів спереду біля шофера, відкрив задні дверцята машини. Старий С’юті оглянувся навколо, провів очима по фасаду триповерхового будинку, будованого тут за часів президента Америки Стівена ґровера Клівленда[25], і неспішним кроком рушив до дверей, біля яких виднівся старомодний дзвінок, що висів тут з 1953 року.

Двері відчинилися, а на порозі стояв дворецький, якому було приблизно під шістдесят років, але уся його статура, вираз обличчя говорили про те, що він почувається не гірше, аніж якихось тридцять років тому.

– Як справи, Гілберте? – запитав Майкл С’юті, коли подавав дворецькому своє пальто і шляпу, в якій він незмінно ходив ось уже майже сорок років.

– Дякую, сер. Аби не гірше, містере С’юті.

– Усі вже зібралися?

– Чекаємо ще на містера Крокса та мосьє Фонтеблю. Їх літаки затрималися.

– Що ж. Дорога – вона така, – сказав на те С’юті і пішов коридором до прокуреної зали, стіни якої оточували книги, а у м’яких шкіряних кріслах та на диванах, за різними столиками з червоного дерева барною стійкою, час від часу збиралися ті, хто приймав рішення, як жити іншим. Майкл С’юті був одним із них.

Коли він зайшов до зали, більшість, але не всі, повернулися в його сторону.

– Проходьте, С’юті! Радий вітати вас серед нас, – звернулась до нього людина з Білого дому на ім’я Роні Шин. Роні був з Бостону і до команди нового президента долучився ще в університеті, а потім з бізнесу досить стрімко та активно перейшов у сферу політики і почав досягати успіхів.

Містер Шин привітався з Майклом за руку і пройшов далі, аби дати можливість і іншим насолодитися його приємною компанією.

С’юті крокував залою, вітаючись із присутніми, аж поки Боб Інґ не зробив йому знак рукою та не запропонував Майклу приєднатися до нього, аби в очікуванні решти гостей випити порцію чистого віскі та перекинутися дрібком слів.

Боб Інґ був з тих уродженців Східного узбережжя, які «народилися з грошима» і впевнено продовжили батьківську справу. Бобу було шістдесят сім років – на сім років молодший за Майкла С’юті, він усе своє життя займався політикою, отримуючи від цього заняття як моральну насолоду, так і матеріальне задоволення, адже його заводи з виготовлення зброї завжди мали гарні стосунки з Пентагоном. Боб Інґ був там своїм. І мало хто знав, що останні п’ять років два місяці і ось вже шістнадцять днів містера Інґа запрошують взяти участь у нарадах, які змінюють життя цілих країн. Боб Інґ був тим, хто мав право на власну думку та рішення.

– Як справи, Майкле? – голос у містера Інґа був низький, але виразний.

– Вашими молитвами! Працюємо, – була на те коротка відповідь Майкла С’юті.

– Знаєте, хто ініціатор сьогоднішньої зустрічі? – запитав його Інґ.

С’юті прищурив свої розумні очі. Інґ зрозумів, що той не знає, і назвав ім’я та прізвище людини, котра вирішила зібрати сьогодні усіх членів їхнього невеличкого клубу. І Майкл С’юті побачив у цьому перспективу, адже тепер, коли влада у його країні повністю належала його ж рідній Республіканській партії, він хотів зробити останній кар’єрний ривок перед тим, як…

Він не хотів думати про смерть, котра з кожним новим днем ставала такою близькою, якою ніколи ще не була до цього. Він відчував її страшний погляд, її тяжкий подих, але вірив, що новий день – не останній. Будуть ще й інші. Величні, теплі, чарівні дні його фантастичного життя. Життя, яким могли б гордитися його нащадки.

– Серйозна людина, – сказав С’юті про того, хто їх збирав. Сказав, аби щось сказати, а сам думав про своє.

«Будемо грати в геополітику», – говорив він собі, бо розумів, ким є той член клубу, який їх усіх збирав.

А було їх усіх вісім чоловік, які відповідали за забезпечення національних інтересів США за їхніми межами.

Коли сіли за стіл і кожному подали напої, а офіціанти пішли геть, той, хто зібрав поважних громадян Америки, підвівся і мовив, звертаючись до членів клубу:

– Перш за все дозвольте подякувати вам усім, що прийшли. Я високо ціную ваше бажання бути тут та служити своїй країні. Аби не забирати ваш дорогоцінний час та не вдаватися у ліричні відступи, я говоритиму по суті. А вона у нас така…

І тут С’юті почув те, що хотів почути. В його очах загорілися вогники, вони грали своїм небезпечним полум’ям, а Майкл вже розумів, що словами поважної людини з самого Білого дому говорить до нього – до старого пса ЦРУ Майкла С’юті сама провидиця доля. І він дякував їй за те, що чув, адже саме такої справи йому не вистачало. Справжньої справи, яка здатна поставити крапку у їхній цілковитій перемозі над злим та цинічним диктатором Росії, який так любив розмови про слов’янську дружбу та демократію.

Скільки пам’ятав себе Майкл С’юті, стільки він воював з Росією. І не мало значення, чи то був СРСР, чи єльцинська Росія, чи вже путінський авторитарний режим. С’юті був справжнім професіоналом у всьому, що стосувалося Росії. І саме йому вдалося збагнути основну загадку такої незрозумілої «російської душі». Майкл був глибоко переконаний, що уся та загадка у рабській покорі народу та превалювання хижого, азійського менталітету, який може спати роками, десятиліттями, але приходить час і окремі керманичі тієї дикої і необ’ємної держави починають використовувати його, аби встановити свій диктат на світовій арені. Росія не була для нього загадкою, бо він розумів, чим керуються політики та прості люди у тій величезній і небезпечній країні.

І ось знову він почув це слово – Росія. А далі слідувало інше, не менш манливе та приємне для вуха Майкла С’юті. Україна.

– Якщо у нас не вийде з Україною, вона відійде до Москви. І ми вже нічого не зможемо зробити. Це означатиме, що Росія отримає вагому перемогу. Продемонструє світові усю слабкість Заходу. Але що головне – кепкуватиме з нас, Сполучених Штатів Америки. Кепкувати з нас ми нікому не дозволимо. І ніколи не підемо на ті умови, які пропонує Москва. Тому нам залишається тільки одне – воювати. Воювати, аби перемогти. Іншого шляху в нас просто не існує.

За цим настала тиша. Вона висіла над залою, де знаходились могутні представники американської еліти, що концентрували у своїх руках владу та повноваження, представляли корпорації і міністерства, належали до того класу, який ось вже скільки років править світом.

– Ви пропонуєте нам воювати з Росією? Як ви це собі уявляєте? – урешті-решт пролунав перший голос. То був Боб Інґ.

– Війна – це не завжди битва на території однієї зі сторін. Ми хочемо запропонувати вам дещо інший шлях подолання Росії. Більш витончений, аніж санкції та Джавеліни. Більш дієвий, аніж тиск і стрілянина. Ми вдаримо по ньому Україною.

– Так ударили ж вже. Скільки років б’ємо, а щось достукатися ніяк не можемо.

– У 1999-му не варто було дозволяти Єльцину призначати Путіна наступником, – то звучав голос Пітера Роуна, відомого гравця світових фінансових ринків і філантропа. Правда, здебільшого уся його філантропія була спрямована на підтримку заколотів, переворотів та інших протестних акцій, в яких особисто був зацікавлений Пітер Роун. Він належав до яструбів Республіканської партії і ніяк не міг пробачити адміністрації Клінтона того факту, що на початку 2000 року вона втратила контроль за ситуацією у Кремлі.

– Містере Роуне, давайте не будемо обговорювати те, що могло статися, коли усі ми були молодшими на цілих вісімнадцять років. Ми виходимо з нашої об’єктивної дійсності і такої ж об’єктивної потреби захищати національні інтереси США. Росія стає дедалі агресивнішою, переговори різних рівнів не дають жодного результату. Кремль обрав тактику сили, військової сили. Є інформація, що десь за місяць Путін має наміри публічно, на весь світ, пригрозити нам новими ядерними ракетами.

– Ми повинні його боятися? – ці слова злетіли згустком злості з вуст Пітера Роуна.

– Ми нікого не повинні боятися. Але зважати на це варто. Саме тому ми сьогодні й зібралися. Аби обговорити новий план дій.

Як ви усі знаєте, за умови збереження тієї влади, яка є наразі в Україні, за декілька років ми втратимо цю державу. Корупція породжує жебрацтво. А з жебраками не варто мати справу в цьому світі. Жебрацтво – досить заразне явище. Саме тому ми маємо визначитися з кандидатом, який би влаштовував як нас, так і громадян України. Нам варто дійсно змінити погляд на Україну як виключно сировинний придаток. Збереження даної тактики не дозволяє говорити про нові успіхи у протистоянні Росії. Росію може похитнути тільки економічний успіх України. Потужна українська економіка – найкраща та найбільш ефективна зброя проти російських крилатих ракет і танків. Час показав, що все інше не діє. Не дає бажаного ефекту. Не змусить Росію піти на поступки.

– А ви не думали, що у разі економічного розвитку України Росія може розпочати велику війну? – запитав Боб Інґ.

– Москва може розпочати цю війну і без економічного успіху України. Не треба боятися того, що може статися кожної хвилини.

Майкл С’юті слухав і до цього моменту не встрявав у розмову. Він розумів, що те, що каже людина президента, може стати початком його великого останнього кар’єрного стрибка. Він знав, що гідний посади директора ЦРУ, і був готовий долучитися до того, що пропонувалося, але тільки в обмін на посаду.

– У вас є такий кандидат? – запитав С’юті, і тиша повисла у залі.

– У нас буде такий кандидат, – після тривалої паузи мовив чоловік з Білого дому.

– Можливо, Майкле, ви б зайнялися цією справою. У вас досвід… і люди… – це казав Боб Інґ.

– Підтримую таку думку! Майкл С’юті знає про Україну більше, аніж усі ми, разом узяті, – сказав Пітер Роун, і людина президента зрозуміла, що тепер їй доведеться мати справу з Майклом С’юті.

– Дякую, друзі, за довіру. Але основне питання не в тому, хто займається Україною. Головна наша проблема, чи в Україні взагалі є така людина.

– У країні з населенням понад сорок мільйонів чоловік ми не знайдемо одного, який був би проти корупції?

– Знайдемо. Проте варто пам’ятати одну досить важливу рису українців. Усі вони критикують корупцію, усі незадоволені владою, усі клянуть президента і олігархів. Але як тільки вони самі долучаються до влади, стають частиною системи, одразу забувають свої вчорашні гасла. Маємо таке собі замкнуте коло, – сказав Майкл С’юті.

– Значить, нам потрібен такий кандидат, який буде здатний розірвати це коло, – сказав містер Крокс, котрий на тому зібранні представляв Пентагон.

– Я можу висловити думку Європи? – пролунав голос мосьє Фонтеблю.

Фонтеблю був ошатним, ще не старим чоловіком. Усе своє життя він був схильним до епатажу, ризику й авантюризму. Як би це парадоксально не звучало, але саме такі його якості і відкрили перед ним двері таємничої й загадкової політики Європи. Фонтеблю знали на Балканах, тиснули його міцну й холодну руку в Страсбурзі й Брюсселі, усміхалися у Парижі й неохоче, але все ж таки приймали у Берліні. Фонтеблю був воїном, шпигуном, інвестором і махінатором, котрий врешті-решт зрозумів, що цей світ належить тільки тим, хто бере життя за горло.

– Європа втомилася від України. Ви навіть не можете собі уявити, як ми втомилися, – усміхнувся він. – Зміна влади в тій державі є життєвою необхідністю. Проте, якщо вже змінювати, то на нових людей. Ми будемо раді вашому експерименту, адже усі ті політики, які наразі є в Україні, нам не цікаві. Вони приречені крадії та циніки. На них вже давно клеймо непомірної, патологічної жадібності. Такі можуть бути вигідні тільки Росії. Тому ми підтримуємо озвучену пропозицію. Можете розраховувати на Європу.

– Що ж, – сказав чоловік, який представляв Білий дім. – У такому разі вважаю, що усі ми порозумілися і дійшли згоди з даного питання. А деталі будемо обговорювати з тими, хто відповідатиме за реалізацію цієї операції, – він подивився на Майкла С’юті, і старий цереушник зрозумів, що то був старт його зіркового часу.

«І у старості буває життя», – подумав собі містер Крокс, вивчаючи поглядом Майкла С’юті, котрий подумки примірював під себе крісло директора ЦРУ і вірив, що ніщо не завадить йому врешті-решт втілити свою мрію, що завжди впевнено крокувала попереду нього, аби привести Майкла до того кабінету, за який він був ладен вбивати та калічити.

Весна 2018 року

Коли у Києві прямо з будівлі Верховної Ради до СІЗО повезли льотчицю і народного депутата, жінку, чиє ім’я ще якихось два роки тому лунало з вуст практично кожного українця, а наразі стало відомо, що вона мала наміри підірвати парламент разом з депутатами та провести повну зачистку центральної влади, Європа тяжко та безнадійно зітхнула. Україна вкотре і безжалісно підтверджувала своє реноме, що тяглося за нею з перших років незалежного існування, коли здавалося, що вдалося вискочити з Радянського Союзу без зайвих проблем та крові, яка лилась у ті роки у Нагорному Карабаху, а пізніше в Грузії.

Картинку отримали кепську. Ще тиждень тому генсек Ради Європи зустрічався з Надією Савченко як з Героєм України, а вже сьогодні її звинувачували у спробі державного перевороту та пророкували довічне ув’язнення. Та й українці були неоднозначні у своїх судженнях щодо Савченко. Де-не-де лунали думки на її підтримку. Найголовніше, що винесли громадяни з усієї цієї історії – це страх в очах народних депутатів, які в одну мить проголосували відповідні рішення, аби покінчити зі своєю колегою, але ось вже роками не могли ухвалити потрібні для країни закони. Держава політичного абсурду й цілковитої безвідповідальності вступала у цікавий період старту президентської виборчої кампанії. І поки влада активно шукала нові можливості для перемоги діючого гаранта, головна опозиціонерка країни тихо споглядала за тим вертепом, що грав свій хижий бал на Печерських пагорбах. Вона вичікувала. Терпляче та впевнено. Але розуміла, що та битва буде найтяжчою в її житті.

Здавалося, що ще ніколи люди так ненавиділи владу. Безмежно, люто, свідомо. Та й так гірко і безнадійно люди не почувалися ще теж. Верхи не могли, а низи вже не хотіли, проте і нові Майдани не були виходом. Усім кортіло чогось нового, успішного, чесного, ефективного, доброго та результативного. Усім хотілося справедливості й стабільності, яких так бракувало Україні.

У той день, коли Томас Лейл знову ступив на українську землю, йшов холодний, гидкий дощ, який змінював мокрий сніг. Сірість панувала у всьому. Того року зима ніяк не хотіла йти геть, заповнюючи навкруги усе собою, відганяючи весну, крадучи у неї безцінні й неповторні її дні. Люди втомилися від нескінченності зими, від снігу й холоду. Людям хотілося тепла і бадьорості, що приходить з першими травами, першими бруньками, шаленими запахами, які спочатку йдуть несміливо, ледь-ледь наповнюючи собою повітря, та з кожним новим днем вони набираються нахабності, ведуть себе впевнено, по-хазяйськи розповсюджують свою владу, беруть у полон людей, тварин і навіть сірі панельки та хрущовки, що залишились у спадок українцям з часів Радянського Союзу.

Томас Лейл був у гарному настрої. З першого дня він прийняв рішення діяти впевнено, проте непомітно. Зайвий галас був недоречним. У тій справі, яку доручив йому Майкл С’юті, були лише одні запитання без жодної відповіді чи хоча б підказки. Томас мав діяти старою тактикою спроб та помилок, йти крізь українські джунглі пов’язаних і конфліктуючих між собою інтересів, широкими кроками грати на випередження в умовах ресурсної обмеженості, оглядатися і нервувати, адже у країні тотальної недовіри, цілковитої підозрілості та агентів, що представляли інтереси різних держав і груп впливу, бути непоміченим залишалось справою філігранною, витонченим мистецтвом нелегальної роботи, якому його вчив старий Майкл С’юті.

Минуло три роки і сім місяців після смерті дядька Френка, а його мама померла ще раніше – у перший рік правління президента Обами. Томас Лейл залишався один серед мільярдів людей, з якими його зв’язував Майкл С’юті. Для Томаса він був наче батько, вчитель, друг і керівник в усьому, що стосувалося життя Лейла. С’юті зліпив з молодого Томаса ефективну машину, готову до виконання наказів, в яких мораль і етика не грали жодної ролі. З часом Томас задумувався над своїм життям, над тим, яким воно могло бути, якби не дядько Френк та його старий товариш на прізвище С’юті. Але то все були думки, мінливі марева, що ніколи не стануть дійсністю, адже вони приречені жити тільки в голові Томаса Лейла, в його потаємних бажаннях, глибинах підсвідомості, що часом прагнули іншого, але розуміли безуспішність власних перспектив.

Американець оселився в апартаментах на Лівому березі Дніпра. З вікон він бачив річку і пагорби, Батьківщину-Мати та куполи Києво-Печерської лаври. Він стояв і дивився на той дивний краєвид, що жив за Дніпром, на іншому його березі, належав не йому і не його народові, тому що за роки, що минули з тих жорстоких пострілів на Майдані, Америка так і не змогла отримати повноцінний вплив над Україною. Вашинґтон наполегливо нагадував українській владі про себе, але вона – та влада тільки дратувала своєю недисциплінованістю та схильністю до брехні, аби виправдати тим самим кредити і фінансові допомоги, що мали йти на реалізацію яких вже за рахунком реформ. Росія активно працювала на території України. Вона вдалася до підкупу, шантажу, маніпуляцій, брехні, вбивств і терористичних актів, аби утримати Україну в своїй орбіті, а в ідеалі розділити її, аби таким чином установити новий статус-кво у Європі. Росія була амбітна, агресивна, дика і ображена своїми ж керманичами величезна країна, що останніх два десятиліття поспіль експериментувала над народом, який вірив у власну велич та силу, спиваючись під парканом, проте свято слідуючи імперським постулатам свого жорстокого правителя.