Читать книгу Диктатор - Сергій Постоловський - Страница 4

2014 рік

Олег Шевцов дивився у приціл своєї гвинтівки і ніяк не міг зрозуміти, хто ж той снайпер, що засів на даху Головпоштамту.

Пізніше, коли все вже сталося і ні в кого з них не було вороття, Шевцов не раз картав себе, що не пустив кулю між очі тому незнайомцю.

«Біс із ним. Потім розберемося», – сказав собі Шевцов і продовжив свою справу.

В ту холодну українську зиму Олегу Шевцову йшов тридцять перший рік. Майже дев’ять з них він належав до організації, якої боялася уся Росія. Шевцов був класичним продуктом путінської епохи, що зневажав лібералів, забивав до смерті кийками представників сексуальних меншин, палив машини нахабних журналістів і з лю- тою ненавистю бив їх, прикутих кайданками до столів і стільців, під час допитів, а одного разу, перебуваючи у стані тяжкого алкогольного сп’яніння, вночі прийшов на Новодівиче кладовище та обісцяв могилу Бориса Єльцина.

Шевцов не вірив у демократію. Зо три року тому він почав читати книжки і зрозумів, що демократія – політика слабких, нездатна сформувати ані сильну націю, ані могутню державу.

Олег Шевцов був тим, хто поважав тільки силу, хто розумів, що Росія зобов’язана бути сильною, адже сила російська – основа з основ її національної безпеки та величі, майбутнє усіх її перемог. І байдуже було Шевцову, якими методами досягати тієї сили, бо керувався він тільки одним – переможців не судять. Що-що, а перемагати Олег Шевцов умів.

Чистокровний росіянин, неодружений, сирота, що провів усе своє дитинство в дитбудинку на околицях Москви, змалку він знав, що таке життя. Змалку його теорія будувалася на тому, що життя – це суцільний біль, суцільна мряка випадковостей та несправедливих вчинків, брехня й жорстокість. А ще Олег розумів, що в житті усе дається тільки тому, хто заявляє своє право на щось більше, аніж зарплатню та путівку на море, хто знає, чого хоче і підкріплює власні бажання конкретними діями. Так він і жив. Так і робив, аби врешті-решт стати частиною структури, яку увесь світ знав за абревіатурою ФСБ.

У двадцять дев’ять років він отримав звання майора і приналежність до секретного підрозділу, що викону- вав завдання, так би мовити, найбільш інтимного характеру, про які не можна розповідати навіть на смертному одрі.

Проте, дивна річ, маючи змогу отримати матеріальні блага, Олег Шевцов сповідував доволі аскетичний спосіб життя. Двокімнатна квартира, правда, у новому будинку, ні дружини, ні коханок, ні подруг. Друзів він теж не мав. Замість авто – метро та велосипед. Не вживав алкоголь (не рахуючи декількох випадків за багато років), не палив, займався бігом та східними єдиноборствами. І виконував завдання, які йому давали на Луб’янській площі.

У той день, перебуваючи на даху готелю «Україна», Олег Шевцов убив чотирьох співробітників підрозділу «Беркут» та шістьох учасників української Революції гідності. Останнього з них, молодого і талановитого хлопця з Львівщини, Шевцов застрелив, коли той вже йшов Майданом у напрямку Бессарабки. Потому він заховав свою гвинтівку у футляр, викликав помічника, і разом вони спустилися донизу, де на них вже чекало авто.

Шевцов їхав геть із Майдану. Там починалася справжня бійня і люди падали від куль. Олег виконав своє завдання, все інше не мало для нього жодного значення. Все інше зроблять інші – ті, кому й належить стріляти, аби захистити «закон та порядок».

Якось, коли Україна тільки стояла на порозі заворушень, полковник Погодін сказав йому, що відтепер життя стане багатим на події. І в ту хвилину, коли він їхав з Майдану, Шевцов зрозумів істинне значення цих слів.

– Росія починає творити нову історію. Щонайменше історію Європи, – закарбувалися у пам’яті Олега слова полковника.

Шевцов ще не знав, що Янукович тікатиме з країни, що все вже готово, аби забрати в України Крим, що роками йшла систематична робота, аби запалити вогнем ненависті та наповнити ріками крові український Схід і Південь. Він просто виконував завдання, гордився своєю батьківщиною, поважав свого президента, який повернув Росії статус супердержави. І байдуже йому було, що переважна більшість його співвітчизників жили у цілковитому лайні, що алкоголізм косив росіян, наче гостра коса вранішню траву, що путінська система влади, тá незвична для Заходу «суверенна демократія» імені Гліба Павловського[15] і Владислава Суркова забирала у людей свободу та права, що його країну називали не інакше як «бензоколонкою, яка вдає з себе державу», що офіційною ідеологією Росії стали ідеї шовініста-інтелектуала Дугіна[16], котрий у молодості захоплювався філософією Третього рейху, роботами Шмітта[17] та Гаусгофера[18], а пізніше став новітнім провісником ідеології російського неоімперіалізму.

З ранньої молодості Шевцов розумів Росію виключно у категоріях її величі. Для його покоління не існувало незалежної України, самостійної Білорусі, а країни Прибалтики розглядалися у парадигмі зрадників і фашистських посіпак. Він довго був бідним, ніколи не бачив добра та материнської ласки, не знав, що таке сімейний затишок, нікого не кохав, ні з ким не дружив, а тільки усіх ненавидів. І тут до влади прийшов Володимир Путін.

Олег Шевцов закохався у нього не одразу. Це трапилося приблизно на другий рік нового тисячоліття, коли він уже після армії навчався в академії ФСБ. І то була любов на все життя. Та й не могло трапитися інакше в країні, де рабська покірність завжди потребувала імператора.

Київ не подобався Шевцову. Як і уся Україна. Та й не називав він ту державу інакше як «Малоросією». Дивна річ, але у тому молодому росіянині намертво вжився стереотип, згідно з яким тільки сильний може правити. Хто слабший, той мусить коритися.

Українців він зневажав і ніколи не називав братами. Так само як і чеченців та грузинів. Ці три нації викликали у нього лише огиду. Тому і стріляв він у них з особливою насолодою. У Грозному, до якого його направляли на виконання специфічних завдань, у Цхінвалі 2008 року, коли Росія вирішила вкрасти у Грузії Абхазію та Осетію. І ось зараз, у самому серці України, на Майдані Незалежності, аби далі усе відбувалося так, як те спланував собі Кремль.

Машиною Шевцов дістався Харкова, де й заночував. У тому місті ФСБ мало своїх агентів, які вже за декілька місяців почнуть втілювати план Кремля щодо захоплення українських територій. На ранок, коли він прокинувся, Олег гарно поснідав, пересів на інше авто і поїхав у напрямку кордону.

Він не думав про вчорашнє, не переймався вбитими. Усі його думки концентрувалися на величі Олімпійських ігор, що в ті дні проходили у Сочі. Там був його президент. Там була його країна. Й усім своїм серцем він був разом з ним – тим сірим та жорстоким чоловіком, який навіки став єдиним кумиром Олега Шевцова.

2000 рік

У неповних вісімнадцять років йому кортить жінки. Він іде на Тверську. Грошей у нього нема. На вулиці травень, у повітрі – приємний та лагідний подих оманливої весни.

Олег Шевцов стоїть біля дороги і здалеку дивиться на повій. Вулиця горить нічними ліхтарями. Через дорогу він бачить жінок. Вони різні. Красиві і не дуже. Високі і низькі. Чорняві та біляві. Мулатки і азіатки. І усі вони прагнуть грошей. А їх, як нам уже відомо, у нього нема.

Він спостерігає, як до повій одна за одною під’їжджають автівки. Бігають «мамки», крутяться дівчата, а у повітрі – запах великих грошей та чоловічої хіті. «Мерседеси» і «ауді», БМВ та «вольво», «тойоти» і «лексуси» – хазяї цього життя не їздять у метро.

Його око помічає вродливу і струнку білявку. Олегові здається, що ось він і закохується з першого погляду. І байдуже йому на те, що та білявка – повія, що у свої двадцять років вона мала вже безліч чоловіків, що у неї може бути і сифіліс, і навіть СНІД. То все пусте, неважливе, наче з іншого життя, яке не стосується його і її. Він бачить тільки її і не знає, як підійти до неї, як сказати про те, що відчуває в ту мить, як полонити її душу, як зробити дівчину тією єдиною, з якою варто жити до самої смерті.

У якусь мить він наважується на вчинок і вже робить декілька кроків, коли біля білявки гальмує чорний «мерседес». До автівки хутко підбігає «мамка», нахиляється і веде переговори з потенційними клієнтами. Далі події розвиваються доволі швидко. З «мерседеса» виходять двоє. Вони чеченці. Один низький на зріст, інший – високий. Перед ними шикується ряд повій, і чоловіки обирають собі дівчат, наче худобу на базарі. Олег розуміє, що усі дівчата, які стоять перед чеченцями, – слов’янки. І тут у ньому народжується ненависть до чужинців, до тих, хто спустився з гір, аби правити його рідним містом. Шевцов стискає кулаки, в яких затиснуті два кастети, дивиться по сторонах і перебігає вулицю. Він рухається у напрямку «мерседеса». Він знає, що йому робити, і не думає про наслідки. Він росіянин, і це його земля.

Перший удар Шевцова потрапляє у голову чеченця, меншого на зріст. Той починає падати, і його товариш намагається дістати пістолет, але Олег вже б’є його прямо у ніс. Удар видається дещо змазаним, і кастет трощить чеченцю верхню щелепу. Декілька повій, а особливо їхня «мамка», кричать, але в очах інших дівчат Олег бачить задоволення і цікавість. До нього вже починають бігти охоронці, які приставлені до шльондр одним із сумнозвісних московських злочинних угруповань, але Шевцов не втрачає контролю над собою і робить усе так, як те і задумав.

Він підходить до повії, яку несамовито кохає вже близько семи хвилин, і бере її за руку.

– Сідай у машину, дурна! – наказує він їй.

– Відпусти мене, шалений бовдуре! Тобі не жити! Ти хоча б знаєш, на кого підняв руку?! – верещить дівчина, намагаючись вирвати свою руку.

І тут Шевцов починає усвідомлювати всю безглуздість власних дій.

– Блядь, – цідить він крізь зуби у самісіньке обличчя тій, заради якої і пірнув у халепу, а один із братків уже б’є його по голові. Олег падає на землю й останнє, що встигає зробити перед тим, як повністю втратити свідомість, закриває голову руками.

– Це все? – питає майор ФСБ Погодін свого підшефного, одного з кримінальних авторитетів Москви.

– Начебто все. Поїду я. Там у моїх лярв одна ситуація виникла. Одночасно і кумедна, і доволі неприємна, – каже той і вже збирається йти геть.

– Щось серйозне?

– Та ні. Один малолітній придурок незрозуміло з яких причин кастетами покалічив двох клієнтів. Чеченців. Зараз сидить у нас у підвалі. Чечени вимагають його крові. А мені чогось шкода хлопця. Сирота, дитбудинківський. Напевно, трахатися захотів, а грошей не було. А тут ці двоє на «мерседесі». Ще й «чорні».

Погодін сприймає сказане спокійно, думає з хвильку, а потім каже:

– Вези мене до нього! Хочу з ним поговорити. Якщо підійде мені, заберу його.

– Як це я повезу вас до нього, майоре? Братва не зрозуміє… та й чечени, – авторитет розгублено кліпає очима.

Погодін і сам розуміє, що не має права підставляти свого агента. Але інтерес до незнайомого хлопця посилюється в ньому щохвилини. Він не знає чому, але той ніколи не знаний ним відчайдух подобається йому.

– Гаразд, – каже майор ФСБ Погодін. – Привези його до мене. Ось адреса, – він бере ручку і пише адресу у своєму блокноті, вириває аркуш і дає його бандитові.

– Не знаю…

– Мене не цікавить, що ти знаєш! – різко перебиває його Погодін. – Просто взяв і зробив, що я тобі сказав.

– Але ж чечени…

– То не мій клопіт. Хлопець має бути за вказаною адресою максимум через три години. Усе! Вільний!

Олег сидить на зашарпаному дивані у незнайомій йому квартирі, а навпроти нього стоїть чоловік, якого він бачить уперше. Шевцов не розуміє, хто цей чоловік і до чого він тут. Незнайомець сідає у крісло навпроти Олега і говорить:

– А тепер розповідай. Тільки чесно. З самого початку і до того моменту, як ти дістався дверей цієї квартири.

– Хто ви? – вичавлює з себе Олег, але відповіді на поставлене питання так і не отримує.

Мовчання затягується. Погодін не квапить хлопця, розуміючи його страх та розгубленість. Він вивчає Шевцова, дає йому шанс розповісти усе самому, без зайвих потуг.

– Гаразд, – врешті-решт каже Погодін. – Почнемо з елементарного. Твоє ім’я.

Недовірливий проблиск вовчих оченят. Насторога у кожному подиху та русі. Шмигання носом і синці на усьому обличчі.

«А тебе вправно били, хлопче, – думає Погодін. – Але то нічого. Сильнішим будеш».

– Мене звати Олег. Олег Шевцов, – говорить хлопець.

– Приємно познайомитись. Називай мене Іван Вікторович.

– Це ваше справжнє ім’я?

– Це моє єдине ім’я, – чесно бреше Погодін.

– Я вам не вірю.

– Байдуже. Це не має жодного значення. Розповідай про себе. З якої ти сім’ї, де живеш, де навчаєшся, що любиш, чим захоплюєшся. Окрім дівчат, звісно. Це твоє захоплення мені вже відоме.

Шевцов починає розуміти, що той Іван Вікторович – не якийсь собі дядько з вулиці. У незнайомці відчувається сила. І можливості. А тому Олег думає декілька хвилин і приймає єдине правильне рішення, яке кардинально змінює усе його подальше життя.

Погодін слухає хлопця, бачить в ньому потенціал, вирішує узяти його до своєї команди і після сповіді Шевцова питає:

– Ти не любиш чеченців?

– Я не люблю усіх, хто має нахабство вважати себе кращим за росіян.

– Ти готовий вбивати за свою батьківщину?

Олег дивиться Погодіну в його темні очі і дає чесну відповідь:

– За Росію я готовий не тільки вбивати, але й помирати. Смерть не страшна, коли знаєш, що вона не даремна.

«Фанатик-націоналіст. Ще не зовсім сформований, але то нічого. Ми допоможемо йому стати гідним солдатом своєї країни», – резюмує ту дивну зустріч Погодін, і вже за тиждень Олег Шевцов починає життя, яке бачив тільки у бойовиках американського та вітчизняного виробництва.

2014 рік

– Це наша земля, і ми зобов’язані її повернути. Американці здійснили державний переворот в Україні. Київ захопили бандерівці та фашисти. На вулицях убивають тільки за одне російське слово, грабують пенсіонерів та ґвалтують жінок. Росія не має права покинути напризволяще своїх людей. Ми повинні захистити усіх російськомовних громадян! Де б вони не проживали. В якій би точці земної кулі не знаходилися. Якщо Захід фінансує відвертих фашистів, що ж, ми навчимо їх поважати нашу культуру. Через нашу зброю та силу. І повір мені, Олеже, у Росії вистачить і людей, і гармат, і танків, і грошей. Сьогодні ми повертаємо нашій батьківщині її скривджену велич. Часи недобитків Гайдара та Чубайса давно минули. Росія вступає в епоху свого відродження. Якщо Америка вирішила пограти з нами у війну і робить це на нашій землі, ми дамо їй гідну відповідь. І побачимо, де опиниться той чорношкірий юрист із Чикаґо. Чи вистачить у нього сміливості вийти на поле бою. І саме Крим стане справжнім тестом для усіх. І для нас, і для наших ворогів.

Шевцов сидів і мовчки слухав полковника Погодіна. Віктор Іванович, а саме так і не інакше звали Погодіна, ходив кабінетом і увесь час говорив. Олег бачив, що його шефові дійсно болить за Росію, і в такі моменти одкровень він іще більше любив Погодіна.

«Іванович справжній. Такий не зрадить. Не підставить. Не схибить у вирішальний момент. Не кине на полі бою», – думав собі Олег Шевцов.

Якби він тільки знав, скількох кине на полі бою, скількох відправить на вірну смерть, скільки брехатиме його Іванович у найближчі роки, Шевцов ніколи б не повірив у це, адже така правда перекреслювала усе життя Олега, усі його принципи, віру та сподівання.

– Ми починаємо операцію з визволення Криму. Не може бути так, аби нашу землю захопили ті негідники, що сьогодні творять свій шабаш в Україні. Ти ж подивися, хто там при владі! Одні жиди та нацики! Страшно жити в такій країні, синку, дуже страшно.

– Ми починаємо війну? – спитав Шевцов і зловив на собі незадоволений погляд Погодіна.

– Ти мене не почув. Повторюся ще раз. Ми починаємо операцію з повернення Криму. Якщо і будуть випадкові жертви, вони будуть мінімальні. Поки ти працював у Києві, ми працювали в інших куточках України. Все буде добре! Не хвилюйся! За нас Бог і наша держава.

– А чого мені хвилюватися? Тим більше, що правда, як і сила, за нами, товаришу полковнику.

– Ось і добре. А зараз слухай, що маєш робити, – сказав Погодін і почав ставити перед своїм підлеглим нові завдання.

Вони перебували у Сімферополі.

Ніч – темна й велична ніч, лягла на Крим. Трохи менше ніж дві години тому у свої законні права вступив новий день – 25 лютого 2014 року. Олег Шевцов сидів і слухав свого шефа. За добу він мусив очолити групу російського спецназу, перед якою стояло завдання зайняти будівлю Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Пізніше їх назвуть «ввічливими людьми» та «зеленими чоловічками». Вони будуть у військовій формі, без розпізнавальних знаків, зі зброєю у руках та цілковитим розумінням того, що коли доведеться стріляти, вони зроблять це без жодних роздумів і вагань.

Півострів спав. І не знав він ще, що вже дуже скоро надовго стане російським. Не знав той півострів, що не буде ані туризму, ані демократії, ані прав та свобод. Не розуміли люди, що вже ніколи не буде так, як було за часів України, а життя піде іншими стежками, що ведуть у ліс тоталітаризму, в якому усі зв’язані міцним сталевим ціпком наказів і рабської покори.

І буде в Криму лишень одна суцільна військова база, форпост Москви на Чорному морі, реалізація несамовитого бажання континентальної держави стати державою морською, новим козирем Кремля у цинічній геополітичній битві ХХІ століття.

Росія кидала зухвалий виклик Америці. Росія прагнула нових перемог. Росії кортіло нового світового порядку. І, звісно ж, Росії хотілося поділити світ. Так, як це сталося після Другої світової війни.

Але все це ще було попереду. А позаду були роки підготовки Росії до анексії Криму, яку офіційна пропаганда Кремля назве «поверненням додому».

Дід сидить навпроти мене. Я слухаю його розповіді.

«Звідки він усе це знає? Це ж неймовірно! Виходить, що і Росія, і Америка просто розіграли нашу державу. Кожен бився тут за своє. А українці, наче приречене стадо, йшли за різними пастухами», – думаю я про себе, а діда питаю:

– І що той Шевцов? А Погодін? Вони дійсно керували російськими «зеленими чоловічками»?

Дід усміхається, але у тій посмішці я бачу лукаву інтригу.

– Не тільки ними, Миколо! О, то був ще той воїн. Рідка гидота. Продукт путінської епохи. Суміш сиротинця, бідноти та відвертого російського шовінізму з присмаком незрозумілої величі засраної імперії.

– Хто саме? Погодін чи Шевцов?

– Звісно, що Шевцов. Погодін був професіоналом. Прагматиком. Він не вірив в усю ту маячню, якою годував своїх підлеглих. Погодін вірив тільки у гроші. І у гру, яку розпочала Росія на карті світу.

– Що з ним сталося, діду? Він ще живий? Ти його знав?

– Не так швидко, хлопчику мій! Усьому свій час. Слухай про Крим. А там і до всього іншого дійдемо.

І я слухаю діда, не вірю, що все це відбувається зі мною, думаю над книжкою, яку мушу написати. Я знаю, що це тільки початок. Трагедія мого народу ще не завершена. Вона почалася тими зухвалими й жахливими розстрілами на Майдані, за які ніхто так і не був покараний. Вона плелася тіткою з косою українським Донбасом, полонила усю мою батьківщину, заходила до кожної домівки, аби сповістити людям, що свобода ніколи не буває безкоштовною. За неї завше потрібно платити.

Шевцов дає останні вказівки солдатам. Вони мовчки слухають свого командира. Жодних реплік, жодних заперечень. Тільки Росія. Тільки Крим. І, звісно ж, бандерівська хунта, здатна полонити півострів.

Окупація починається ще 20 лютого. Масова зрада в Криму стає закономірним результатом стратегічної недбалості української політичної еліти, яка воліла відпочивати біля моря, мати там нерухомість та бізнес, забрати дитячі табори і санаторії, аби будувати вілли і замки, бігати чорноморськими пляжами за довгоногими дівчатами, упиватися кримськими винами, споглядати кримські зорі, сидячи на літніх терасах вишуканих ресторанів. Усього бажала українська політична еліта. Крім головного. Полюбляючи усі літні дива та блага Чорного моря, влада не думала, власне, про сам Крим. Про ризики. Про майбутнє. Державу та її громадян. І врешті- решт здала Крим без жодного пострілу.

І поки кволі політикани нерішуче блимають оченятами, цинічні виконавці волі Кремля діють.

Вони діють різними методами.

Починають це робити ще задовго до Майдану. Одразу коли Ющенко стає біля керма України.

Працюють з різним контингентом – від маргіналів, відвертих шизофреників та безграмотних байкерів до лідерів злочинних угруповань і керівників силових відомств, військових, місцевих політиків і галасливих громадських активістів проросійської спрямованості.

Механізм закручується. Шаленими потоками йдуть гроші, обіцянки, маніпуляції і залякування. Вербування – основа основ роботи спецслужб – поступово дає свої результати.

Росія працює. Тихо, але впевнено йде до своєї мети. На півострові збиваються зграї. Зустрічаються сумнівні особистості, які ведуть тихі розмови у блідій тіні нового заколоту, чергової імперської змови. І ось вже у горах південного берега Криму створюються бази, де тренуються ті сумнівні особистості, чия основна робота у цьому житті – вбивати інших. А вже за якихось декілька років майор ФСБ Шевцов веде за собою групу спецназу і без жодного пострілу захоплює будівлю Ради міністрів та парламенту АР Криму.

Він стоїть серед ночі і віддає чіткі накази. Він розуміє усю відповідальність, увесь той тягар і напругу, що лягає на його плечі. Але то сильні плечі, плечі воїна, який мститься за свою батьківщину, за зневагу, що йшла гіркою луною зради крізь дев’яності роки та правління «семибанкірщини»[19] і американських агентів, які намагалися задушити Росію в експерименті ненависної йому «шокової терапії».

Шевцов усе це пам’ятає і ніколи не пробачить Сполученим Штатам їхньої зверхності, зухвалості, їхньої перемоги. Він ніколи не пробачить Америці розпаду країни, в якій прожив лише неповних вісім років, але яку любив не менше, аніж сучасну Росію.

Радянський Союз став для нього його Атлантидою. Могутньою і таємничою, жаданою і нездійсненною мрією, яку вже ніколи не повернути.

– Але ми мусимо робити усе, аби сила та авторитет Росії були такими ж, як у СРСР. Ти не пам’ятаєш тих часів. Я усе тобі розповім. О, синку, то були великі часи! Нас боялися. Нас поважали. Нас ненавиділи і боготворили. А все тому, що ми могли знищити увесь світ, кожну мураху на цій планеті, – казав йому Погодін, коли вони тільки починали ту дивну дружбу.

На ранок нового дня Олег Шевцов стояв біля кулеметника і споглядав натовп, що збирався на підступах до кримського парламенту. Йому було байдуже на громадську думку, на Україну, на світове товариство пихатих, лінивих боягузів, які ніколи не наважаться на війну з Росією. І тут він побачив, як здалеку до будівлі наближаються люди. Шевцов не знав, скільки їх, але розумів, що чимало. Він узяв бінокль і подивився в нього.

«Татари», – збагнув Олег, подумав про себе, яке рішення прийняти, а потім дав команду кулеметнику:

– Якщо вони будуть рипатися, йти на штурм чи чинити якісь провокації, коси їх, хлопче, мов ранішню траву на світанку. Не жалкуй патронів! Наша справа вірна!

Кулеметник підняв голову, подивився на свого командира, посміхнувся у всі свої тридцять два зуби і крізь ту посмішку кровожерливої жорстокості відповів:

– Так точно, товаришу майор! Не сумнівайтесь. Ніхто з них не втече! Усі залишаться тут.

– І це правильно, сержанте! – сказав Шевцов і пішов до іншого кулеметника, аби віддати йому такий самий наказ.

Так наприкінці тієї трагічної зими Росія надовго заходила до Криму.

Так у перший місяць тієї несправедливої весни Росія ставала на шлях своїх чергових злочинів проти суверенної держави, яку вона не цуралася називати братньою.

2004 рік

Північна Осетія-Аланія.

Беслан.

Початок осені.

Свято першого дзвоника.

Загальноосвітня школа № 1.

У школі ще пахне фарбою після ремонту. Квіти, бантики, нарядні та веселі дітки. Світить сонечко. День знань. Для когось він перший у житті. Радість свята в очах учителів, батьків, учнів. Нові знайомства, перевірена роками дружба, спогади про промайнуле літо, сміх та гомін безтурботного життя. І тут лунають постріли.

З’являються чоловіки. В їхніх руках зброя. Крики, жах, апатія, розгубленість, що починають переростати у паніку.

– До спортзали! Усім до спортзали! – кричать озброєні нападники і людям стає зрозуміло, що це терористичний акт.

Коли людей зігнали до спортзали, тренажерного залу, їдальні та душових, терористи починають мінування. Далі усім наказають кинути у центр мобільні телефони, сумки, фотоапарати і відеокамери.

– Якщо почуємо, що в когось дзвонить телефон, одразу розстріляємо двадцять чоловік, – каже один з нападників і до заручників приходить розуміння, що терористи будуть стріляти у дорослих та дітей без жодного жалю.

Після, з числа заручників, яких нараховується більше 1100, відбирають 20 чоловіків, серед яких є і старшокласники, аби забарикадувати будівлю школи. Бідолашні «обранці» стягують стільці та парти до виходів та вікон. Враховуючи досвід «Норд-Оста», терористи б’ють усі вікна, аби спецназ не зміг задіяти газ. Бойовики віддають наказ розмовляти виключно російською мовою. За вживання інших мов – неминуча смерть.

Руслан Бетрозов був серед заручників. Йому було страшно, як і усім іншим. Але він, народжений чоловіком, був батьком двох дітей, а тому мав вести себе гідно. Аби заспокоїти людей, він почав з ними говорити. І з необачності або ж через хвилювання розмовляв осетинською. Тільки-но він почав, як декілька куль назавжди зупинили його слова. Як і життя, яке промайнуло, наче мить, аби обірватися у день свята. Дитячого свята, яке навіки перекреслив ісламськийтероризм.

Так починаються понад дві доби страху, спеки й нестерпної спраги. Деякі заручники хочуть смерті, адже смерть має певну логіку, вона є своєрідним виходом з глухого кута, в який їх загнало несправедливе, байдуже життя. Очікування ж – найстрашніша кара, бо воно не дає розуміння, що буде далі і взагалі, чи буде щось далі?!

Люди чекають. Невідомо чого. Вони не знають, що відбувається ззовні. Їм не збагнути, як діятиме влада, на які кроки підуть терористи, про що вони розмовляють з переговорниками.

Тим часом «ззовні» формується оперативний штаб. Його очолює Олександр Дзасохов – президент Північної Осетії. Проте фактично операцією по звільненню заручників керує Москва. Зі столиці приїжджає ФСБ. Погодін та його вихованець Шевцов у складі московської групи. Менше ніж за добу у віці двадцять одного року Олег Шевцов стане вбивцею дітей Беслану.

Беслан перетворюється на велику брехню Кремля. Від самого початку і по сьогоднішній день. Від інформації про незначну кількість заручників до повідомлень про те, що люди загинули виключно від куль терористів. Загалом у результаті операції спецслужб Росії по звільненню заручників у Беслані буде вбито 334 особи. 186 з них – діти. І молодий лейтенант ФСБ Олег Шевцов бере безпосередню участь в тому жахливому злочині влади проти громадян.

Він не відходить ані на крок від свого командира. Він чекає на наказ. І він знає, що виконає той наказ, яким би він не був. За чотири роки нового життя Олег Шевцов став іншою людиною. Людиною, для якої існує тільки держава, її правитель та його наказ.

Тим часом високе керівництво з Москви приймає рішення про початок операції. Це буде операція не зі звільнення заручників, а військова операція по знищенню терористів-бойовиків. Про це вже знає Погодін. Про це ніколи не дізнається Шевцов та йому подібні. Та й не думає Олег про такі тонкощі. Для нього існує тільки ворог, якого потрібно вбити.

Для нього все починається 3 вересня. В той день він стає вбивцею дітей.

Танки.

У хід ідуть танки. Безжалісні, бездушні машини, що належать російській 58-й армії.

І вогнемети.

У приміщенні школи лунають вибухи. Починається паніка. Хлопчик кліпає очима і кричить. Поруч з ним дівчинка – його однокласниця. Їм по вісім років. Позавчора вони пішли у другий клас. Вони тримаються за руки і біжать разом з усіма людьми. Куди саме, того вони не знають.

Олег Шевцов йде на штурм школи. Він є частиною спецназу ФСБ. У них тільки один наказ – стріляти та вбивати.

Люди біжать, падають, конають від болю та ран, вмирають. Навкруги дим і третій день вересня. Хлопчик губить свою однокласницю, і страх посилюється. Він один у тому пеклі, хоча навкруги нього сотні людей.

ФСБ не знає жалю. Вона не знає сліз та благань про помилування. ФСБ завжди виконує накази Москви. І якщо ті накази не відповідають закону юридичному та людському, що ж, ФСБ переступає ті закони і йде далі. Бо не закони тримають її на цьому світі. Не мораль дає змогу обіймати високі посади та користуватися службовим становищем. Не чесноти і справедливість дають нові перемоги у кривавих битвах за право диктувати свою волю.

ФСБ починає вбивати заручників. Олег Шевцов стріляє у людей і йому байдуже, терорист то, чи вчителька, маленький школяр, чи батько того школяра.

Хлопчик вже не розуміє, де знаходиться. Єдине його бажання – повернутися додому, притиснутися до мами і вже ніколи не відпускати її. Він біжить зі спортивної зали і бачить перед собою військового який повинен його врятувати. Але той військовий чомусь стріляє в його сторону, і біля нього починають падати люди. І ось щось невідоме, незрозуміле відштовхує хлопчика назад, і він, падаючи, сильно б’ється головою об підлогу. Хлопчик вже не відчуває того болю, бо душа його здіймається до небес, вона летить на зустріч до Господа нашого Бога, аби біля воріт самого раю запитати його, чому на цьому світі існує така несправедливість, щоби гинули малі безгрішні діти, які могли жити?

Шевцов переступає тіло хлопчика і йде далі, аби виконувати свою смертельну місію, зупинити яку може тільки смерть самого Олега. Але він не дасть їй такого шансу, бо має наміри на своє життя та на цей світ. Щонайменше він прагне стати генералом і увійти в історію своєї країни.

Вечір спускається на Беслан. Шевцов і Погодін стоять на подвір’ї школи, куди зносять тіла загиблих. Погодін дивиться на Олега, переводить погляд на руїни школи і зненацька каже наступне:

– У цьому світі є Лондон і Париж, є тиха і привітна Люцерна, де живуть щасливі громадяни ситої та одвічно безпечної Швейцарії, а там за океаном горять вогні Нью-Йорка та кличуть пляжі Каліфорнії. Але також на Землі існують Кабул, Багдад, Грозний, Беслан. В цьому світі є Сьєра-Леоне, Мозамбік, Конго та Сомалі. І немає в тому нашої провини, що нам на долю випав саме Беслан, забуте і раніше незнане нами місто. Не наша вина, що ми народилася у великій країні, яку підступно знищили американці. Відтак наше єдине завдання – відродити цю країну і повернути усе, що їй належить по праву.

– Мені здається, що сьогодні я вбив не тільки терористів. Я застрелив щонайменше трьох дітей. Як же ж мені тепер жити, Вікторе Івановичу? – каже йому на те Шевцов, і Погодін помічає, як тремтять у його підопічного руки.

– Живи зі спокоєм у твоєму серці. Іноді, аби врятувати ліс, потрібно рубати дерева. Саме цим сьогодні і займалися. Саме це і є нашою з тобою роботою, – говорить Погодін, кладе руку на плече Шевцова і притискає хлопця до себе.

Так вони і стоять – двоє одиноких вбивць, за яких влада написала їм їхню власну долю. Чи жалкували вони про те?

Ні.

Вони про те намагалися не думати.

2014 рік

В подальшому Шевцов часто згадував того дивного командира, разом з яким йому довелося захоплювати Слов’янськ.

Був прохолодний, сухий день. Крим уже не належав Україні, хоча де-юре і залишався українським. Увага світової спільноти була прикута до тієї держави, адже на черзі був Донбас. Регіон, в якому завжди домінували пролетарські амбіції проросійських князьків.

Вони йшли у напрямку кордону. Сонце ще не зійшло, а їм потрібно було подолати близько п’ятнадцяти кілометрів.

Їх було п’ятдесят чоловік. Йшли вони мовчки, час від часу кидали одне одному короткі репліки. Усі вони були людьми військовими. Усі вони знали, що таке війна й операції спеціального призначення. Вони вміли вбивати і робили це так само буденно, як пили воду та їли хліб.

До тієї групи Шевцов потрапив з волі Погодіна.

– Це буде корисно для твоєї подальшої кар’єри. Цікаві люди, нові враження, події, які стануть історією. І командир – людина правильних поглядів. Послухай його, поспостерігай за ним, повчись у нього, – сказав йому Віктор Іванович, благословляючи на нові злочини.

Так Олег Шевцов став частиною групи, на чолі якої стояв непримітний полковник з шовіністично-монархічною життєвою концепцією, в якій ніколи не було місця незалежній Україні.

Втім, у концепції полковника не було місця ні білорусам, ні молдованам, ні циганам, ні євреям. Зайвими там були і поляки з румунами, а також литовці, естонці й латвійці. У тих химерних думках усе було зайнято російською суттю імперської величі. Величі, на яку хворіли фанатики на кшталт полковника, що в той квітневий ранок нелегально перетинав російсько-український кордон разом зі своєю групою, аби принести на чужу землю війну. Війну, яка триватиме роками.

Ніхто ще не знав, що вони зупиняться саме на Слов’янську. Не знав цього і сам полковник. Усе вийшло доволі спонтанно. Втім, як багато речей, які далі трапляться на тій несправедливій війні.

У житті, яке залишалося у Москві, Олег Шевцов мав звання майора ФСБ. Його включили до групи за безпосереднього прохання Погодіна.

– Усі вони належать до спецназу ГРУ Генерального штабу Збройних сил. Такі собі конкуренти. Але то нічого! Я знаю їхнього командира по наших спільних справах з минулого. Він вправний воїн. Не образить тебе, – сказав Погодін, і Шевцов зрозумів, що тепер надовго застрягне в Україні.

Вони перейшли кордон і прямували до місця, де їх мали зустріти. Що то за місце, ніхто не знав, окрім командира. Холод пробирав до самих кісток, але усі вони були солдатами, які зневажали слабкість. Тому і терпіли той ранішній, квітневий холод.

Ні в кого з них навіть не було думки про те, що вони чинять неправильно. Ніхто з них не задумувався над тим, що вони порушують закони іншої країни. Як і її кордони та територіальну цілісність. Ще на базі перед самим виходом на маршрут усі вони чітко засвоїли слова командира про те, що немає ніякої України. Є Новоросія, яку вони йдуть звільняти від нацистів і бандерівців, від хунти, що прагне знищити росіян.

Шевцов уважно слухав ті слова і вірив у них, адже не знав іншої правди, аніж правди нової імперії, що виростала на його очах та за його безпосередньої участі. Маленьким хлопчиком він усвідомив просту істину: життя в Радянському Союзі було набагато кращим, аніж у демократичній Росії 90-х років.

– Тоді була держава, був народ, були цінності, – казав його вчитель, вічно п’яний, але не злий Митрофан Петрович Суріков, якого за рік до випуску Шевцова забили ногами до смерті на станції під Москвою.

Ті ж самі слова він чув і від Погодіна. Усі вони жили ностальгією. Ностальгією за сильною рукою, здатною навести лад у їхньому спільному домі, спроможною повернути людям віру в силу своєї країни, надихаючою на боротьбу проти ворога. Хто саме буде тим ворогом, не грало жодної ролі, адже сильна рука завжди знайде, кого звинуватити у власних бідах.

Командир мав інтелігентну зовнішність. Нічого в ньому не видавало воїна, окрім очей. То були розумні й безжалісні очі, які бачили жахіття цього світу. Ті очі знали, що мають робити руки, аби досягати поставлених цілей. Коли він дивився на людину, людина ніяковіла, бо була незбагненна сила в тих очах. Очах, народжених для вбивств.

– Віктор розповідав нам про тебе, – почув Шевцов голос командира. – Цікавий ти хлопець, Олеже.

– Я? Та ні. Звичайний я хлопець, товаришу полковнику. Такий, як усі.

– Як усі, кажеш? – усміхнувся він крізь свої акуратні вуса. – Подивимося на тебе у справі, тоді і скажемо свою думку.

Олег помітив, що у командира царська звичка казати про себе в множині. «Побачимо», «скажемо», «приймемо рішення» – він був з амбіціями, які вже давно шукали свого монарха. На тому етапі їхніх пошуків вони знайшли такого монарха у Володимирі Путіні. Правда, за деякий час командир розчарується у президентові РФ і стане називати його зрадником та слабаком.

Шевцов не міг знати, що його новий командир, як і він, був у Криму. Що полковник займався організацією загонів так званої «самооборони» для нового кримського керівництва, яке вирішило зрадити Україну, аби служити Росії. Що він давно знав усі плани Кремля і цілковито підтримував такі плани.

– Фанатики на війні – найбільш небезпечні люди. Але вони і найбільш ефективні. Це я до того, що твій новий командир – фанатик. Справжній та непідробний. У нього є в що вірити. І в цьому полягає його земне щастя. Взагалі, Олеже, кожна справжня людина має у щось вірити. Без віри не можна. Без віри – це ні про що. Нема життя без віри. І зараз я говорю тобі не про Господа нашого Бога, – казав Погодін в той останній вечір, коли вони піднімали з Олегом по чарці.

Шевцов слухав його і вже не думав про віру. Він думав про завтрашній день.

Слов’янськ зустрів їх тишею та насторогою ранку. Сіре місто апатичних настроїв. Мрії про Росію та світле майбутнє давно минулих радянських часів. Поодинокі перехожі, групи бійців, які прагнули перевороту. Хоча б в окремо взятому місті. Але перевороту, за яким для них відкриваються нові можливості.

– Міськрада, відділ міліції та СБУ. Такі наші цілі на сьогодні. Маємо впоратися, – сказав командир своєму загону, і вони рушили захоплювати те, що по праву належало іншим.

Шевцов очолив групу, і вони йшли чужим містом, аби зробити його своїм, зачистити від українців та встановити владу «народу Донбасу», якого ніколи не було і ніколи не буде.

«Що то за народ такий?» – питав себе Шевцов, але мовчав, розумів, що вголос такі речі говорити не можна.

Вони виривали решітки на вікнах міліцейського відділку Слов’янську, а потім роздавали зброю так званим «ополченцям», що сформувалися з волі та під керівництвом російських спецслужб.

Вони будували барикади і множили «російську весну» на українських землях. Вони принесли смерть, аби задовольнити свого правителя, котрий не розумів самостійної України, адже вона мала належати тільки йому.

Так починалася війна. Жорстко, абсурдно, фанатично. Вона йшла українським Донбасом і багато хто ще не вірив, що війна буде довгою. Багато хто сподівався, що все мине за лічені дні, можливо, тижні. Але були люди, які знали, що все триватиме роками. Аж поки хтось когось не переможе. І справа була у тому, що український народ ніяк не бажав перемоги над собою. Тому і йшов не з-під палки, а за покликом серця, розуміючи, що завтра може бути перемога, а може трапитись і смерть.

Росія наступала на всіх фронтах. Шевцов гордився, що був частиною того важливого наступу, який підпалював Донбас, народжував нову історію, творив нові республіки. Олег не задумався над тим, що правити тими так званими республіками будуть останні покидьки, що мародерство та вбивства будуть основою політики, а поля перетворяться на цвинтарі, усіяні свіжими могилами без прізвищ, імен, пам’ятників, удів і дітей. Неіснуючі солдати неіснуючої армії віддаватимуть свої життя, аби Москва тішилася перемогами. Перемогами, що прискорювали її шлях до краху.

Не про те думав майор ФСБ Шевцов. Він думав про інше. Про командира, про загін, про те, як їм діяти далі. Він знав, що українці будуть воювати, бо про те казав йому Погодін.

– Вони будуть воювати і що найголовніше – вони вміють воювати. Що б там не казали усілякі ідіоти з нашого бездушного ящика, який живиться тезами Кремля та Останкінською голкою, українці ніколи не пробачать нам цієї війни. Я знав їх у Афганістані, а наші з тобою діди знали їх у Сибіру, куди їх гнав товариш Сталін. Бандерівці, Олеже, вони навіть гірше чеченців. Вони мають добру пам’ять та вправні руки, аби зламати шию своєму ворогу, тобто нам з тобою. Тому, хлопче, начувайся і нікому там не довіряй. Не заводь зайвих друзів, не починай непотрібних розмов, не відкривай свою душу. Навіть полковнику. Але тримайся його. Будеш поруч з ним, збільшиш свій шанс залишитись живим. Вір мені, а більше нікому. Навіть собі не вір! То зайве, – казав йому Погодін, і Шевцов тільки ствердно кивав головою.

Він ще не знав, що найближчі роки проведе в Україні. Він ще не знав, у яку гру вступає і чим вона закінчиться. Він навіть уявити собі не міг, що буде вчити українську мову, вивчати вулиці Донецька, Луганська, Києва, Одеси і Харкова. Він сподівався, що то буде чергова коротка операція, яких в його житті вже трішки було. Але уся гірка правда банальної істини полягала лише у тому, що то була не операція. То була війна. Справжня війна, яка ведеться на повне знищення ворога.

Без жалю, сумнівів і благородства.

Без співчуття, добра та прощення.

«Я был и остался до сего дня убежденным монархистом. Думаю, что после русской революции и власти большевистского «правительства» даже в умах нашей беспочвенной интеллигенции, составлявшей оппозицию Царскому правительству, не осталось сомнения в том, что единственною, соответствующею характеру русского народа, формою правлению может быть только абсолютная монархия».

Командир кладе на стіл книгу, переводить свій погляд на Шевцова.

– Ти чуєш, Олеже, виключно абсолютна монархія! Це сказав генерал Курлов[20]. А він дещо розумів у цьому житті. Щасти тобі, хлопче! Мені було приємно, що у відповідальну мить нашої історії ти був разом зі мною. Дасть Бог побачимося ще. Адже наша війна тільки починається, – сказав Шевцову полковник, потиснув йому руку і пішов геть, аби віддавати накази своїм головорізам, які прийшли забирати чужу землю.

2006 рік

Москва.

Осінь.

Погодін сумує. Його душу бентежить невідома Шевцову субстанція.

Полковник мовчки п’є горілку і ніяк не може сп’яніти. Шевцов сидить навпроти нього в одному з барів на Арбаті, не розуміючи причини суму свого шефа. Проте зайвих питань не ставить. Навчений він і чекати, і мовчати. Олег п’є четверту філіжанку кави. Він сьогодні возить Погодіна містом.

– Знаєш, Олеже, що мені згадалося? – зненацька питає його полковник і, не чекаючи на відповідь, каже далі: – Дитинство. Найкраще, що в мене було у житті, – все залишалось там, у далекому моєму дитинстві.

Погодін наливає собі чергову чарку, і за мить горілка зникає в його нутрощах.

– Найкраще з дитинства – мама. Знаєш, як воно, коли, набігавшись весь день, повертаєшся додому, а там тебе чекає мама. Обіймає, і від дотику до її тіла ти відчуваєш її неповторний аромат. Потім у твоєму житті будуть жінки. Їх буде багато, й усі вони будуть різні, але жодна з них не матиме того дивного запаху, що мала твоя мама. Той аромат біжить за тобою крізь роки, не відпускає у ході твоїх непростих вчинків, нагадує тобі, що ти народжений людиною, а не диким звіром. Були в моєму житті моменти, коли згадка про маму рятувала життя моїм суперникам. Бува, тримаєш мерзотника на прицілі, він благає про пощаду, повзає біля твоїх ніг, і від цього тільки зростає огида, бажання швидше покінчити з усім цим, натиснути на курок та йти собі далі. Але тут зненацька, невідомо чому до тебе приходить мама. Її посмішка… її ласкавий голос… і ти знову згадуєш, що Бог учить нас прощати.

Шевцов слухає Погодіна, але зрозуміти його не може. Матір для нього – це дитбудинок, за яким слідує інтернат. Матір – це нічні фантазії в образі вродливих жінок, яких здебільшого він бачить з екрана телевізора. Олег не знає, що таке аромат мами, бо замість того аромату він мав тільки запах тухлої капусти, якою його годували у дитячому будинку. Він не знає, що таке мамина усмішка, адже замість неї він бачив тільки звірячий оскал золотих зубів своєї підстаркуватої і несповна розуму виховательки. Але Олег розуміє інше: коли вже Погодін починає розмову про сокровенне, значить душу його бентежить справжній біль.

– Випий зі мною, хлопче! – голос полковника перебиває думки Шевцова.

Відмовити Погодіну Олег не може, але й пити не хоче.

– Я ж за кермом, товаришу полковнику, – починає він невпевнену спробу дати задню.

– Наразі ти за столом, – відповідає на те Погодін, кличе офіціанта, просить у нього ще одну чарку, а коли той її приносить, наливає Шевцову.

– Вип’ємо за нас, Олеже! За росіян. За слов’ян. На нас і тримається Росія. Всі інші… – Погодін запинається, махає рукою і перехиляє чарку оковитої, аби заїсти її квашеною капустою, сік від якої стікає йому по сорочці.

Мовчання. Шевцов не наважується порушити тишу.

– Тобі двадцять три роки, Олеже, і ти маєш вже все розуміти. Речі, які нині відбуваються в нашій державі, – вони, брате, серйозні. Усі процеси – неоднозначні. Політика – мінлива тітка. Нема вічної дружби. Є тільки перманентні союзи і союзики. Країна – дуже велика, безмежна, ціла купа національностей та етносів, все зав’язується на Москву, бунтівників або карають, або лякають, або купують. І найбільш небезпечні ті бунтівники, яких купують. Вони ризикові васали, бо дуже амбітні. Але вміють знайти правильний підхід до керманичів, які приймають основні рішення…

Да, брате. Суче життя. Вип’ємо! – каже Погодін, п’є, закурює, а потім несподівано закінчує посиденьки такими словами: – Завтра вб’ють непогану людину. Я був проти. До того ж, хлопче, вона жінка. Порядна… чесна… смілива…жінка.

Шевцов ловить таксі, вони сідають в автівку, і новенька «Волга» несе їх проспектами та вулицями Москви.

Погодіну кепсько. На душі кепсько. І Олег це бачить. Стан шефа не додає йому віри в те, що найближчим часом життя їхнє буде спокійне. Але про це Шевцов тільки здогадується. Напевне ще не знає.

Закінчуючи чергове коло дорогами Москви, які таксисту почав замовляти Погодін, «Волга» зупиняється біля монументальної сталінки, де на четвертому поверсі у 138 квадратних метрах жив полковник Погодін – офіцер та холостяк, який був закоханий у свою гидку професію.

– Підіймаєшся зі мною! – не каже, а наказує Погодін Шевцову, розраховується з таксистом і, вже виходячи з авто, мовить Олегові:

– Вип’ємо ми з тобою, хлопче, ще трішки горілки. Сьогодні добре вона мені заходить. Блювати точно не будемо. Блювати ми, Олеже, будемо з інших причин. І їх з кожним роком усе більшатиме. І так – до самої нашої з тобою смерті.

– Сподіваюсь, вона прийде за нами не занадто скоро, – говорить Шевцов, і вони з Погодіним йдуть до дверей, заходять у під’їзд і сходами рушають на четвертий поверх.

Постріли лунають дуже тихо. Так собі – два хлопки, за якими лунають гучні постріли пістолета «Гюрза», на курок якого вправно тисне Шевцов і ховається у темряві між сходами та стінами під’їзду. Погодін лежить на сходах, а Олег, не припиняючи стріляти у нападників з «Гюрзи», вже дістає свого «Грача», яким намагається уцілити тих мерзотників, які стріляють у нього та його шефа.

Раптом Олег чує, як відчиняються вхідні двері під’їзду і з прохолодою перших днів жовтня вривається дитячий сміх і два веселих молодих жіночих голоси. І тут до під’їзду знову повертається світло, що аж ніяк не влаштовує нападників. Погодін дістає пістолет, несамовито тисне на курок, кричить відбірним російським матом, і Шевцов розуміє, що цей полковничий мат умить змішується з криками справжнісінького жаху дитячих і жіночих голосів, які щойно знали і радість, і безпеку.

Олег дивиться на нападників, які лежать на сходах між другим та третім поверхом у калюжах власної, ще живої крові. Очі їх розплющені. В них видніється одна лише порожнеча.

– От суки, – чує Шевцов голос Погодіна і розуміє, що його шеф отримав поранення.

– Куди? – кидається він до полковника.

– У бік. Не знаю. Болить. Викликай хлопців. І «швидку». Скоріше! – голос Погодіна не говорить алкоголем. Це чіткі короткі накази старшого в умовах кризової ситуації. Щоби вижити, потрібно думати. Емоції та біль – йдуть геть, адже їм не місце там, де йде боротьба між життям і смертю.

Погодін затискає правою рукою свій лівий бік, але свідомість його наповнюється легким туманом, він відчуває запаморочення, тіло стає неслухняним, туман робиться дедалі густішим, очі заплющуються, Шевцов не встигає втримати шефа, і той валиться на холодний мармур сходів, де і залишається до приїзду лікарів.

Полковника оперують тієї ж ночі. Увесь цей час Шевцов перебуває спочатку у лікарні, потім на Луб’янці, де дає свідчення у справі замаху на них. Його не відпускають до самого ранку. Він йде з тієї жорстокої будівлі приблизно о восьмій годині, коли люди поспішають у своїх робочих справах.

Під ранок встановлюють особи нападників. Вони – чеченці. Обидва – уродженці Гудермеса. Обидва воювали проти федеральних військ. На момент замаху – безробітні. Ідеальні виконавці волі інших.

– Він говорив про Чечню? – питає Шевцова генерал Михайлов, який стоїть і над самим Шевцовим, і над Погодіним.

– Ні, не говорив.

– Про що він говорив учора?

– Про матір, про дитинство.

– Про що? Він був п’яний? Що з ним?

– Напідпитку, але при пам’яті.

– І що він розповідав про дитинство?

Шевцов переказує оповідь Погодіна.

– До чого це все? – питає сам себе генерал Михайлов.

– Не знаю, – відповідає Шевцов. – Можливо, його щось бентежило.

Генерал дивиться на Олега, потім переводить погляд на ще одного присутнього в кабінеті – чоловіка, що мовчки сидить за столом і не зводить погляду зі старшого лейтенанта Шевцова.

– Ну, що скажеш? – звертається до того третього генерал ФСБ Михайлов.

Чоловік переводить погляд на Михайлова.

– Хай іде собі хлопець. Відпочиває.

Генерал відпускає Шевцова, і той іде сходами Луб’янки, втомлений та злий, з купою думок у його молодій голові, з безліччю запитань, на які немає відповіді.

– Можливо, його не варто було відпускати? А як з ним щось станеться? – питає генерал свого гостя, наливаючи тому коньяк.

– Не думаю. Не варто драматизувати події. Цілили у Погодіна. Шевцов просто опинився поруч. Не у свій час і не на тому місці. Таке буває.

Михайлов мовчить. Він ненавидить свого гостя, але мириться з його присутністю, бо знає, хто він і звідки. Таких людей не женуть. З такими намагаються жити у мирі.

– Чеченці, – задумливо каже гість. – Вони переходять межу. Ці люди неправильно трактують волю президента. Не розуміють своєї ролі при дворі. Сьогодні вони стріляють у полковника ФСБ, а завтра… хто їх знає, кого вони прикінчать завтра.

– Погодін ще живий, – нагадує генерал Михайлов своєму гостю.

– І слава Богу, що живий. Як прийде до тями, будемо з ним працювати. А поки що його потрібно охороняти. Пильно та кожної хвилини. Він має жити, аби говорити. Це зрозуміло, товаришу генерале?

– Звісно, що зрозуміло. Цим і займаємося.

– Гаразд. Я буду йти. Державні справи не закінчуються на черговому замаху. Навіть коли цілять у високопоставленого офіцера російських спецслужб.

Шевцов прокидається близько 14:00. В голові туман. Він спав трохи більше чотирьох годин. Олег дивиться на годинник, йде до ванної і плескає собі в обличчя холодну воду, що біжить московськими трубами по домівках городян. Йому двадцять три роки, і він прекрасно розуміє, що в його професії буває різне. І те, що Погодін залишається жити, – випадковість, помилка виконавця, якась мить, що завжди вирішує все.

– А може, і закономірність долі, – каже офіцер ФСБ Олег Шевцов, і ті слова фіксує записуючий пристрій, бо в квартирі Шевцова його ж колегами встановлені мініатюрні засоби прослуховування, які фіксують найнепримітніші звуки.

Ситуація кризова.

Стріляти в Погодіна у центрі Москви в ті дні середини нульових – небезпечно. Аби наважитися на такий крок, потрібно мати серйозні причини. Погодін – людина генерала. Цими словами визначається його місце у силовій ієрархії Москви, а за нею і усієї Росії.

О 15:00 Олег Шевцов виходить зі свого помешкання, чимчикуючи вулицями Москви, не розуміючи напрямку руху та кінцевої цілі. Він гуляє містом, аби з голови вивітрилися дурниці, а холодний розум став на заваді емоціям. З його голови ніяк не йдуть слова Погодіна про жінку, яка має померти чи то бути вбитою. Що це за жінка? Чому вона має померти? І кому така смерть принесе хоча б якусь користь?

Він не каже про жінку ані генералу, ані тому неприємному типові з Кремля, бо знає, що мусить мовчати. Так учить його Погодін. Так підказує саме життя. Те, що знають двоє, потрібно ховати, запихати у самі нутрощі своєї пам’яті, свого розуму. І запхнувши те знання, мусиш рухатися далі, аби боротися у цьому світі з покидьками, які хочуть твоєї смерті.

Тим часом жінка, про яку говорив Погодін, виходить із супермаркету. У її руках пакети з продуктами і жіноча сумка. Вона відчиняє свої «Жигулі» десятої моделі, кладе пакунки, заводить двигун і починає рухатися у напрямку вулиці Лісної, що в самому центрі Москви.

Шевцов нервує. Він не любить невизначеності і таємниць. Особливо чужих таємниць, які стрімголов уриваються в його життя. В таких таємницях завжди видніється небезпека, в них є застереження, що кожен новий крок може стати останнім. Олег знає це і розуміє, що всередині нього починає наростати параноя.

– Без істерик, Шевцов! – наказує він собі і рухається далі у напрямку лікарні, де в окремій палаті під посиленою охороною лежить його поранений шеф.

Жінка кермує авто дуже уважно. Швидкість не перевищує 60 км/год. Вона звикла до своїх «Жигулів». Вона давно вже могла купити собі іншу машину, кращу і комфортнішу. Але не робить цього. Її виховання заперечує міщанський кітч, пафос та вихваляння. Її виховували так, аби вона жила чесною і порядною, а єдиною своєю зброєю мала виключно власний розум.

Перед ним мчать вагони метро. Він стоїть на станції і не чує людський галас, не бачить натовп, що поспішає у своїх справах.

«Кого ж це мають убити? Що коїться з нами? Хто стріляв у шефа?» – питання без відповідей атакують його розум, наче рій бджіл. Він би і радий відбитися від тих питань, але наразі вони демонструють більшу силу, аніж це здатен зробити сам Олег Шевцов.

Жінці сорок вісім років. Вона заміжня, має двох дітей. За іронією долі, вона народилася у Нью-Йорку, у сім’ї радянських дипломатів. Її дівоче прізвище Мазепа. Вона більше українка, аніж росіянка. Можливо, українські гени і штовхають її у напрямку боротьби за правду і справедливість. Теми, які вона висвітлює у своїх матеріалах, – вкрай небезпечні та неприємні для можновладців Російської Федерації. Ці теми болять владі, бо показують істинну її сутність.

Він заходить у вагон метро. Стає біля дверей і опирається лобом об холодне скло. Шевцов намагається зрозуміти, чи слідкують за ним, чи ні. Тому і ходить вулицями Москви, пірнає у метро, робить пересадки, їде то у напрямку центру, то вертається до спальних районів. Він ніяк не може усвідомити, що вчорашній день – це не сон, не міраж, не п’яна байка про невідомих йому людей, а саме його буття, те, що трапилося з ним, у режимі реального часу, на очах у інших людей. І це бентежить Шевцова, який востаннє змінює свій маршрут і приймає рішення все ж таки дістатися лікарні ФСБ, аби провідати Погодіна.

«Жигулі» звертають на Лісну і їдуть до будинку № 8. Жінку «ведуть» вже близько трьох годин, але вона не помічає стеження. Авто зупиняється, вона дістає свої пакунки і йде до під’їзду. Там на неї вже чекає вбивця.

Шевцов відчиняє двері лікарні й опиняється в атмосфері медичних запахів та похоронної тиші. Він показує своє посвідчення співробітника ФСБ і без перешкод проходить на третій поверх, де знаходиться палата Погодіна. Біля палати стоїть охорона.

– До нього не можна, – каже охоронець і робить крок уперед.

Олег розуміє, що не варто сперечатися з охороною, а тому відходить убік і сідає на диван у коридорі. Він готовий чекати. Хоча б цілу вічність. Чому? Тому що, окрім Погодіна, у цьому світі у нього більше нікого нема.

Жінка заходить у під’їзд. Вона йде до ліфта. Чотири постріли не роблять галасу, адже пістолет Макарова, з якого стріляє вбивця, має глушник. Одна куля в серце і три у голову. Убивця дивиться на свою жертву, що лежить на холодній підлозі під’їзду, пересвідчується, що вона мертва, та йде собі геть. В той день уся Росія святкує день народження свого президента. А увесь світ дізнається про вбивство журналістки Анни Політковської[21].

Врешті-решт Шевцов потрапляє до Погодіна тільки на ранок. Він уже знає про смерть Політковської.

– Ну що, Олеже, будемо жити? – питає його По- годін.

– Звісно, шефе! – каже Шевцов і дивиться на бліде обличчя Погодіна. В його погляді той помічає тривогу.

– Її таки вбили, – констатує факт Погодін.

Шевцов сідає на стілець, опускає голову і тихим голосом каже:

– Вбили…

– А знаєш, що найбільш прикре у цьому вбивстві?

Олег підіймає голову і дивиться на свого керівника.

– Що?

– А те, хлопче, що наші колеги почали працювати з нашими вчорашніми ворогами. Велика помилка нашого керівництва у тому, що вони заграють з чеченцями. Не можна їх долучати до роботи спецслужб. Спецслужби цього не люблять. І не пробачають.

Він закриває очі, чим дає зрозуміти своєму вихованцю, що аудієнцію закінчено. Олег йде собі геть, так і не усвідомивши до кінця усього сенсу останніх слів Погодіна.

2014 рік

– Чому починаються війни? Кому вони потрібні? Чого чекати усім нам? Ось про що ми сьогодні з вами і поговоримо, – лектор у білій сорочці окинув своїм маленьким оком аудиторію, залишився задоволений реакцією і вдарив долонями об невелику трибунку, за якої він стояв на імпровізованій сцені.

Він пройшов по сцені, руки заведені за спину, плечі і голова опущені, у ході відчувається тривога і екзальтованість, але коли він повертається до аудиторії, його голос звучить харизматично. І це бере гору над усім іншим.

Шевцов уважно слідкував за лектором ось вже протягом трьох днів. Він був потрібний йому, бо саме для такого субчика у Олега Шевцова була робота.

Все мало статися на травневі свята. Чекати більше не мало жодного сенсу. Потрібна була ескалація, і Росія її придумала. Одеса повинна була відійти до Новоросії. І Олег Шевцов відповідав за те, аби силові методи принесли потрібний результат.

Квітневі дні, які він проводив в Одесі, були насиченими й небезпечними. Колоритне місто на березі Чорного моря просто мусило піддатися канонам «русской весны». Але все вийшло не так, як воно планувалося.

З кожним новим днем Олег усе глибше усвідомлював, що це тільки початок. Початок чергового хаосу й жахіття, смертей, перемог і поразок. На його очах поставав новий світ, незвичний, загадковий, манливий. Багато хто не дочекається його появи. Багато хто зненавидить і прокляне. Але будуть такі, які штовхатимуть той новий порядок уперед, нав’язуватимуть його іншим, жорстоко стверджуватимуть його право на життя. Що ж стосується самого Шевцова, він просто виконував чергове завдання. Тепер у Одесі.

Він стояв посеред Куликового поля, навколо нього були люди, в основному чоловіки віком від вісімнадцяти до п’ятдесяти років. З них Шевцов формував бойові загони Антимайдану. Саме з ними він мав створити «Одеську Народну Республіку».

Проект «Новоросія» подобався Шевцову «історичною справедливістю» й моментом реалізації. Владний хаос в Укра- їні, боротьба за крісло президента, апатія і жах в очах громадян – все це давало можливість різати карту, диктувати російську волю, будувати свою імперію.

– Після Великої Вітчизняної війни і по її закінченню американці допомагали бандерівцям, використовували їх у операціях з дестабілізації ситуації в Західній Україні, травили ними наших громадян. І ось тепер, вже на початку ХХІ століття американці знову захотіли грати у свої брудні ігри, – тим часом продовжував оратор.

«Складно говорить. Треба сказати йому, щоб був простішим. З такою публікою важлива саме простота. Вона завжди звучить переконливо, купує душі за три копійки», – подумав собі Шевцов, подивився на годинник і рушив у напрямку Оперного театру, де на нього чекало авто.

Квітень кидав людям свої останні дні, а місто з насторогою прокидалося кожного ранку, розуміючи, що ніхто не може сказати, що саме відбувається і якого кінця очікувати. Кожен, як це трапляється в Одесі, грав свою гру.

Вже пролунали квітневі гомони про створення так званих «ДНР» і «ЛНР», а Харків, Запоріжжя, Миколаїв та Херсон встояли. На всій території Півдня та Сходу України тяжко скрипів сепаратизм. На черзі була Одеса, здатна як надалі залишатися морськими воротами України, так і позбавити офіційний Київ доступу до моря. Стратегічне місто, остання фортеця, за якою закінчувалася Україна.

Шевцов усе це розумів. Останнім часом він почав усвідомлювати значно більше, однак не знав єдиного – куди наступного разу доля закине його. Завдання, завдання, завдання! Усе життя, як одне довге і безкінечне завдання! Кому воно потрібне? Хто полюбить таке життя? І кому, скажіть на милість, воно здатне принести щастя?

Він боявся таких своїх думок, а вони все одно лізли в його кляту, спантеличену пострілами та вбивствами голову, аби їсти його зсередини, вичавлювати з нього бездушну машину системи, вести розмову не так з розумом, як з емоціями. І перед своїми думками Олег Шевцов залишався безсилим.

Авто зупинилося біля новобудови Гагарінського плато, і його пасажир неспішною ходою рушив у напрямку одного з під’їздів. Він відчинив двері, пройшов у фоє під’їзду, викликав ліфт і піднявся на десятий поверх. Потрібні йому апартаменти знаходилися зліва від нього, за масивними броньованими дверима. Коли Шевцов пройшов у квартиру, його зустріли обережні й недовірливі погляди «компаньйонів» у справі сепаратизму і намагання змінити конституційний лад у конкретно взятому місті Одеса.

– Чого так довго? – спитав один із них – малий на зріст і хитрий на розум.

– Лектор гарну проповідь промовляв. Заслухався, – іронічно мовив до нього Шевцов.

– Я не зрозумів…

– Тобі і не потрібно нічого розуміти. Треба виконувати. Чим більший коефіцієнт виконання, тим кращим і ціннішим співробітником ти стаєш. А звідси вже і усі можливі бонуси для тебе. Ти ж любиш бонуси?

– До чого тут бонуси?

– До того, що завдання наші стають важливішими. І ми маємо бездоганно відіграти кожен свою роль. Сідайте, друзі! Будемо з вами розмовляти, – сказав Шевцов і першим всівся у м’яке крісло, встромляючи свій погляд у безкраю синь моря і чистого, ясного неба. Він любив те небо, як і саме життя, яке усміхалося йому кулеметними чергами визначеної іншими для нього професії, того, чому він присвячував себе без жалю та вагань совісті. Він був офіцером спецслужб Росії. Держави, яка завжди вела війни, але ніколи ще у новітній історії вона не вела себе так, як в Україні. Світ перевернувся для багатьох. І для Шевцова теж.

– Другого травня відбудеться футбольний матч «Чор-номорець» – «Металіст». З Харкова та інших міст їдуть ультрас, увесь правий спектр, майданівці, журналісти, волонтери і всякий інший непотріб. «Марш єдності України» – ось як називатиметься та подія, під час якої ми поч- немо операцію. Люди мають бути готові. Євромайданівці будуть розганяти нас із Куликового поля. Зброю отримаєте завтра вранці. Центр міста – наша стратегічна позиція. Маємо тримати її і не піддаватися на провокації. Посилити нашу присутність на вулицях, – Шевцов дістав карту з внутрішньої кишені куртки, узяв ручку і прокреслив маршрути центральної частини міста. Стара Одеса вкотре за свою історію мала омитися людською кров’ю.

– А менти? – запитав другий співрозмовник Шевцова. Десь під сорок, сірої, непримітної зовнішності, тільки очі грали вогниками.

– Питання правоохоронних органів я беру на себе. Все буде добре. Лояльність – наш девіз, – відповів на те Шевцов. І знав, що слово своє стримає.

– Як нам відходити? Куди? – у розмову включився той перший. Він відповідав за бойовиків.

– Будинок профсоюзів – потрібно туди загнати народ. Міліція відтіснить майданівців, і ми покинемо будівлю. Але все має виглядати спонтанно, як пропозиції від когось, голос із натовпу. Ви мене зрозуміли?

– Зрозуміли. Можна одне питаннячко, шеф?

– Можна, але я тобі не шеф. Ми однодумці з тобою, Валерій. Запам’ятай це собі назавжди, будь ласка.

– Довго нам терпіти ще того лектора? Він вже усім набрид. Його побити хотіли, я не дав.

Олег посміхається і встає з крісла. Його погляд примушував тих двох доволі мужніх чоловіків тупити їхні брехливі очі у підлогу. Незважаючи на свій молодий вік, Олег знав, як управляти ситуацією, в яку його заганяють обставини. А наразі від цих двох лідерів Антимайдану залежало доволі багато.

Лектора нав’язали з Москви. Він чийсь родич, якогось чиновника, сам політтехнолог чи то політолог, кандидат якихось там наук, п’яниця і маразматик. На першому етапі він навіть здавався розумним. Але потім все стало зрозуміло. Вигнати, тим більше образити його, Шевцов не мав права. Погодін просив за нього особисто. Тому лектор залишався і йому надавалася охорона та автомобіль.

– Можете записати це на мій особистий рахунок. Батьківщина і я будемо дуже вам за це вдячні. А подяку свою звикли відплачувати доброю справою. Так що лектор залишається, друзі мої. І ми йдемо з вами у бій. Тепер слухайте деталі. Уважно тільки слухайте!

І Шевцов почав розповідати їм деталі, але кому вони були потрібні, коли усе пішло не зовсім так, як планувалося.

Вже пізніше, коли Шевцов стояв навпроти Будинку профсоюзів, а з нього стрибали донизу палаючі люди, на хвильку йому стало прикро через те, що все не вдалося. Хоча картинку для каналів він зробив ефектну. І російські канали почали трубити про бандерівців, що спалили живих людей. А громадяни РФ вірили цьому, жахалися, рівень ненависті до «хохлів» зростав і так міцнішала державна машина, замішана на релігії і тоталітаризмі, імперськості та нахабстві, силі і підступному обмані, який не можна було пробачати.

Він стояв і розумів, що в той день, 2 травня, Росія програла в Одесі. Одесити захистили своє право залишатися одеситами в Україні. І це мало значення.

«Треба забиратися звідси. І чимскоріш», – сказав він собі, непримітно вийшов з натовпу й попрямував вулицями міста, аби заховатися у ньому, все зважити та зникнути у напрямку російсько-українського кордону, звідки, ймовірно, його за декілька днів уже направлять на Донбас.

Той травень кривавого 2014 року Олег Шевцов закінчував у зоні бойових дій на окупованих територіях Донецької та Луганської областей. Починалася війна. Стріляли усі. І він мав навчати тих «комбайнерів» та «шахтарів» з Бурятії, як правильно та ефективно вбивати людей. У тій війні, вже після провального завдання в Одесі, він мав право розраховувати на роль інструктора. Але не знав ще Олег Шевцов, що то тільки початок, бо інструктором він працюватиме недовго, коли життя його різко зміниться і доля дасть йому ляпаса, а можливо, й новий шанс. Проте все це ще буде, ще з’явиться, виплигне перед Шевцовим і вже не відпустить від себе. А поки що він бачив, як незнайомим йому чоловікам, що стали його армією, подобається стріляти, як вони дичавіють, забувають усе людське, а діями їхніми керує лютий звір. Ненажерливий та голодний. Невблаганний та брехливий, який помирає разом з тими першими людьми, що рвалися у бій за неіснуючу «Новоросію».

Укотре Олег Шевцов переконувався, що усім керує жадібність. Заради жадібності люди брешуть, зраджують, вбивають. Вони роблять усе, аби задовольнити жадібність, нагодувати своє брюхо, власну пиху, показати іншим, слабшим, що вони є справжніми хазяями їхньої сплюндрованої державою реальності.

– Саме реальності, жорстокої та неминучої, але аж ніяк не життя, бо на Донбасі починалося пекло, – сказав мені дід. Задумався і ще раз додав: – Справжнісіньке кляте пекло!

І він почав згадувати, що було далі і як жила Україна в ті перші роки війни та окупації, як ішли вони кожен своїм шляхом, як боролися і любили, вмирали та воскресали у пам’яті людській, як пробиралися вони до влади крізь хащі корупції, зрад і жорстоких, несправедливих втрат, аби назавжди змінити курс у тому напрямку, якого так не вистачало їхній державі.

Дід та його друзі – міністри, генерали, поети й романісти, актори і журналісти, фінансисти і бізнесмени, чиновники і науковці. Саме з них формувався той перший уряд за часів Диктатора, коли вони прийшли на довгих десять років і зрушили машину корупції з мертвої точки. З’явився страх. І люди стали менше красти. Так починала своє життя громадянська свідомість. Так на бюрократичні посади на німецький лад почали набирати за критерієм не політичної приналежності, а здобутків, технічних навичок та деперсоналізації процесу. Перед можливістю, як і перед законом, усі були рівні.

– Ти знаєш, чому я розпочав свою розповідь з цього американо-російського калейдоскопу подій та імен? Бо вони є уособленням справжніх солдатів тієї війни, її рядовими та генералами, священниками, що кожного дня давали прощення тим, кого відправляли на вірну смерть. Їх не викинеш із пісні. Вони обидва виконували накази керівництва. Але знаєш, Миколо, дивна річ полягає у тому, що ті накази вони виконували суто механічно, без жодних емоцій. І знаєш, чому вони себе так поводили?

– Чому?

– Тому що вони були професіоналами, синку! Впертими та природженими переможцями, – мовив дід, закурив, відвернувся до вікна і став дивитися на Київ. Його старий, давно зниклий Київ, в якому він оселився у неймовірно далекому 2000 році, в якому формувався його світогляд, місто, де він мужнів та йшов уперед, народжував нащадків і навчав прийдешні покоління. Дід був особистістю, і його історія має право бути серед тих, хто намагатиметься розповісти вам про Диктатора України, який узяв її, бідолашну, вже в той момент, за яким настає колапс.

– За нього було багато жорстокості, траплялися й невин- ні жертви. Але без цього просто не можна було! Нічого б не з’явилося, не зрушилося. Тільки страх, що дуже повільно, але все ж таки оселявся в людях, дав змогу провести реформи. І за це люди дякують йому і сьогодні, – сказав дід, зітхнув і дав мені зрозуміти, що про все інше я дізнаюсь трішки пізніше, можливо, навіть наступного дня, якщо він буде у настрої, аби працювати зі мною та ділитися спогадами про минуле.