Читать книгу Мільйон на трьох - Сергій Радкевич - Страница 1

Петро Лесик лежав на старому скрипучому дивані і боявся. Боявся усього живого і неживого. Усього що рухалося і усього що видавало які-небудь звуки. Як тільки на вулиці загуділа якась машина, він обережно підводився і тихенько босими ногами чалапав до вікна. Ховався за квітчастою, наче спідниця циганки, шторою і крадькома дивився що за авто підкотилося до будинку. Переконуючись у тому, що тривога хибна, хлопець знову повертався на диван і займав горизонтальне положення. А коли на загальному коридорі чувся тупіт ніг, Лесик відразу ж завмирав і навіть не дихав – аби очікувані «гості» часом не почули, що він знаходиться у квартирі.

Ще у глибокому дитинстві Петро дуже сильно боявся темряви. Він мріяв якнайшвидше стати дорослим, щоб бути сміливим. Таким як його мама, котра взимку, повертаючись із роботи, завжди була змушена іти додому темними вечірніми вулицями. Тоді хлопець аж ніяк не сподівався, що у дорослому житті виникатимуть моменти, коли тимчасові страхи його супроводжуватимуть не тільки вночі.

Це ж треба було дожитися до такого, щоб посеред білого дня боятися не те що на вулицю вийти, а й навіть поворухнутися у власному помешканні.

У будь-яку хвилину у двері могли постукати, а відчиняти хлопець не збирався.

Ані телевізора, ані радіо не вмикав. Звісна ж річ, усе це робилося з метою конспірації. Єдиною розрадою в такий страхітливий час став глянцевий журнал.

Інтелект Лесика був не настільки високим, щоб читати пресу, але, на щастя, у виданні було мінімум текстів – в основному лише фото дівчат.

Петро уже сотню разів переглядав цей журнал, він вже навіть напам’ять знав яка модель, на якій сторінці, в якому одязі чи навіть взагалі без одягу. Але щоб бодай чимось зайнятися дуже довго розглядав кожен знімок, а потім з надзвичайною обережністю перегортав сторінку – щоб на коридорі, якщо там раптово хтось з’явиться біля дверей, не почули про його присутність у квартирі.

Час від часу хлопець відкладав журнал у сторону і, відправляючи на загиджену мухами стелю тупий погляд своїх приречених голубих очей, спробував подумати як знайти вихід із чергової халепи, в яку він потрапив.

Вчора минув останній день, коли Петро мав повернути борг. Винен він серйозну суму серйозним людям. А це значить, що вже сьогодні можуть розпочатися репресії. Одного разу йому уже доводилось бувати у подібній ситуації. Спогади не надто приємні. Лесик пам’ятав чим це пахне, а тому від однієї тільки думки про можливу зустріч із грізним кредитором його аж пересмикувало.

Ближче до обіду, легенько розчісуючи пальцями своє русяве волосся, хлопець почав замислюватися над ще одним дуже важливим питанням – як він має поводитися ввечері? Якщо увімкне світло, то з вулиці відразу ж буде видно, що у квартирі хтось є. Добре, що хоч зараз надворі літо, а не зима. День довгий, але ж все одно: лягати спати о дев’ятій – це не діло. Згодом Лесик залишив у спокої шевелюру і накрив своє прищаве обличчя розгорнутим журналом. Міркував, як конспіруватися у темний час доби, але жодна розумна думка не трималася його голови.

Коли обидві стрілки годинника опинилися поблизу цифри «2», на всю квартиру, а може і на весь третій поверх, хоча хлопцеві здавалося, що все ж таки навіть на усю «Канаду», голосно задзвенів телефон. Петро здригнувся, випустив з рук журнал – пишногруда блондинка з першої сторінки упала обличчям до підлоги.

«Це ж треба який прокол». – подумав бідолаха. Він тільки тепер зметикнув що телефон може його здати.

Підняти слухавку заляканий хлопець не міг – а що коли це Олексій Сєдаков хоче з ним розмовляти? А може замість Олексія телефонують його настирливі люди?… Та й слухати як впродовж кількох хвилин розривається апарат теж було не надто приємно. Найгірше те, що вже нічого не вдієш. Відключити засіб зв’язку – недоречно. Той, хто намагається поспілкуватися з Лесиком, одразу ж здогадається у чому справа.

Згодом апарат замовк, але хвилин через десять-п’ятнадцять знову повторилася серія з кількох дзвінків. Потім знову пауза, і через чверть години ще один шквал дзвінків.

Впродовж усієї телефонної атаки Лесик нерухомо лежав на дивані. Лише час від часу змахував рукою, щоб витерти з чола краплини поту. Але, як виявилося, це була лише прелюдія. Десь за годину настав справжній іспит для нервів хлопця.

Спочатку ззовні біля вхідних дверей почувся тупіт, а потім у квартирі знову пролунав дзвінок – але звісно ж тепер не телефонний.

Лесик неначе прилип до свого дивану. Від переляку голосно загупало у нього в грудях. Хлопцеві навіть здавалося, що серце у нього стукає так само гучно, як і лунає вхідний дзвінок.

Втім, Петро нічого поробити з собою не міг.

Невідомі гості виявилися не надто наполегливими у тисненні на кнопку вхідного дзвінка. Після того як мелодія пролунала двічі, з коридору почувся голос:

– Лесику, відчиняй! Свої.

Баритон видався знайомим, але господар помешкання був настільки переляканий, що не одразу впізнав одного з найкращих друзів.

– Відчиняй! Свої. – це вже був інший баритон, але теж знайомий.

І тут по дуету голосів Лесик здогадався, хто його турбує. Та це ж Степан Гарник і Вадим Каратаєв.

Друзі хоч і невчасно намалювалися на порозі квартири, але це все ж таки це краще, аніж Сєдаков.

На серці у Лесика відлягло. Він підвівся зі свого ложа, уже не турбуючись про скрип диванних пружин, і підійшов до дверей. Поглянув у вічко, переконався, що слух його не підводить і лише після цього відчинив.

– Здоров, Лесику! – Гарник простягнув свою міцну змужнілу долоню.

Стверджують, що в армії погано годують, але судячи по зовнішності Степана, цього не скажеш. Ну, припустимо. в плечах поширшав і на руках м’язи наростив за рахунок заняття спортом. А ось щоки, що заокруглилися, наче в хом’ячка, – це точно не від фізкультури.

– Ви хвоста за собою не привели? – обережно поцікавився господар помешкання під час традиційного рукостискання.

– Кхе-кхе! – закхекав Каратаєв. – Він боїться хвоста. Я ж казав тобі, Степане, що Лесик не годиться для тої справи, яку ти задумав.

– Для якої справи? – здивовано поцікавився Лесик, запираючи двері на два замки.

Не чекаючи особливого запрошення, гості визулися у коридорі. Гарник свої старі потерті кросівки, в яких він ходить ще з одинадцятого класу, обережно поклав у куточок, щоб нікому не мозолили очей. Каратаєв свої новенькі шкіряні сандалі залишив на самому видному місці посеред коридору. Хлопці пройшли у кімнату. Лесик поспішно кинувся у напрямку дивану, підняв з підлоги еротичний журнал і сховав його у шухляду письмового стола. І Степан Гарник, і Вадим Каратаєв помітили яку серйозну пресу читає їхній приятель, але жодних зауважень з цього приводу від них не поступило.

Ще років сім-вісім тому вони неодмінно просили б товариша, щоб дав подивитися такий журнал. Три-чотири роки тому вони б насміхалися з нього – мовляв, що там таке є з того що ти іще не бачив? Зараз їм було байдуже які картинки розглядає Лесик на дозвіллі.

Поки хлопець ховав журнал, Гарник присів на диван, який відразу ж під ним заскрипів, а Каратаєв спочатку уважно оглянув три пожовклі фотографії, що висіли на оббитій такими ж пожовклими шпалерами стіні. На знімках були зображені Лесик зі своєю мамою, Лесик без мами та мама без Лесика. Каратаєв дивився так, ніби з останнього часу коли він бував у гостях у товариша тут щось змінилося, а потім вмостився у м’яке крісло.

– Ти чого такий заклопотаний? – запитав Степан. Гарник відразу ж зауважив, що з його приятелем не все гаразд. Веселі бісики, які зазвичай бігають в голубих очах Лесика сьогодні були відсутні. А на обличчі не було й жодного натяку на посмішку.

Петро міркував як ухилитися від запитання, а Каратаєв тим часом підхопив тему, насмішкувато поцікавившись:

– Наша держава у небезпеці чи якісь особисті проблеми?

– Я у небезпеці. – буркнув Лесик і присів на диван поруч із Степаном.

– А, це фігня. Не панікуй. – Гарник підбадьорив і по-дружньому легенько гепнув його долонею по спині. – Якщо не держава, а тільки ти у небезпеці, то цю проблему нам під силу вирішити. Так що там у тебе? Знову влетів на ігрових автоматах?

– Знову. – Лесик важко зітхнув, так ніби з дня на день йому мають оголосити смертний вирок. – Але цього разу влетів серйозно.

– Скільки програв?

– Дві штуки.

– Гривень?…

– Ні. Баксів.

– Нормальне кіно. – спалахнув Каратаєв. – Я ж тобі казав навіть близько не підходити до цих одноруких бандитів.

– У мене був дуже вдалий день. От я подумав, що раз мені щастить в усьому, тоді й на автоматах пощастить.

– Кхе-кхе!.. – Вадим знову закхекав. – Ваші галицькі забобони вас до добра не доведуть. Ну от, тепер ти бачиш як тобі «пощастило» влетіти на дві штуки баксів.

– Та чого? – понуро опустивши голову, невдаха почав виправдовуватися. – Спочатку мені і справді щастило. Я навіть вигравав кругленьку суму. Захопившись, не помітив, як бамкнуло на дванадцяту і почався новий день. А далі, неначе відьма в карти плюнула – почалося фатальне невезіння.

– О-хо-хо! Тут ти вже навіть і мене розсмішив. – Гарник блиснув своїми білосніжними зубами. – Один день щастило, а на інший перестало щастити. Маячня повна. Просто голову треба носити на плечах не епізодами, а щодня, без вихідних.

– Тихіше. Чого ж ви так розійшлися? – Лесик звернувся насамперед до Гарника, який після служби в армії, мабуть, трішки оглух біля літаків і тепер завжди говорив підвищеним тоном.

А зараз в пориві емоцій Степан говорив іще голосніше. Лесику здавалося, що товариша, мабуть, чути аж на Співочому полі.

– Тихіше. – іще раз попросив господар помешкання і пояснив. – Вчора був останній день коли я мав віддати борг. Якщо Сєдаков зараз зі своїми вишибалами сюди навідається, тоді мені не поздоровиться.

– Не панікуй. – Гарник прислухався до прохання товариша і стишив голос. – Бачу, що ми тобі підвернулися під руку якраз вчасно. Є одне діло.

Почуте у Лесика викликало зацікавленість. Він повернув своє прищаве обличчя до товариша. Але тут розмову продовжив інший приятель.

– У Степана є гарний план як поправити наше фінансове становище. – напівпошепки повідомив Каратаєв, задираючи догори свого короткого носа.

Заклопотаний господар помешкання навіть не зауважив, що обидва його товариші раптом почали говорити так тихенько. Головне, що він вловив – це про можливість поправити своє фінансове становище.

– План – це добре. Давай викладуй. – звернувся він до Гарника.

– Не тут. – коротко відмовив Степан. Зустрівши здивований погляд Лесика, він пояснив. – Стіни мають вуха. Давай краще вийдемо на вулицю і десь у спокійному місці усе обсудимо.

– Ти що у сосну вдарився? У мене в хаті нема жучків. – емоційно запевнив Лесик.

– Тихо-тихо. Не шуми. – почав заспокоювати Каратаєв. – Жучків справді й нема, ти державних таємниць не знаєш. Навіщо тобі їх ставити? Але ж є сусіди. А у панельному будинку нас знаєш куди чути. Не віриш, послухай. – Вадим підняв догори вказівний палець і задер очі на стелю.

У кімнаті запанувала тиша. Але десь з верхніх поверхів лунав кулінарний рецепт – якась жінка по телефону диктувала своїй знайомій як приготувати пляцок «Слонове око».

– Ну ось. – після паузи Каратаєв продовжив. – І нас можливо чути так само. А справа серйозна.

– Навіть дуже серйозна. – додав Гарник. – Так що вдягайся. Вийдемо на вулицю, усе обговоримо, заодно й трохи провітришся.

Хлопці звісно ж мали рацію. Цілодобово сидіти в квартирі негоже. Але виходити на вулицю Лесику не хотілося.

– А що коли Сєдаков мене побачить?

– Не бійся. Я його заспокою. – Степан дістав з під джинсової курточки пістолет і, тримаючи його на своїй широко розкритій долоні, продемонстрував зброю товаришеві.

– Ого! – від подиву Лесик закотив очі кудись в сторону. – Бачу у вас серйозні плани. Надіюсь не…

Тут Вадим смикнув Петра за руку і приклав палець до своїх уст, показуючи щоб той стулив собі пельку.

Петро Лесик заглянув у шафу і почав звідти вигрібати одяг. Хвилин за десять вони вже міряли кроками Співоче поле.

Ліниве сонечко, час від часу виглядаючи з поміж сивих хмар, свої теплі промені посилало на землю, але якось без особливого ентузіазму. І як для середини липня, то це добре. Надворі було досить тепло, але зовсім не спекотно. Цікаво, що навіть у таку оптимальну для прогулянок пору, у парку було не надто людно.

Хлопці без особливих труднощів знайшли собі лавочку, сидячи на якій, можна було б спокійно обсудити усі навіть найпотаємніші питання.

– У Гарника є хороший план. – нагадав Каратаєв і таким чином дав зрозуміти, що серйозна розмова почалася.

– Ага. Я вже бачив. – Лесик гірко всміхнувся, вказуючи на те місце де у Стьопи був захований пістолет. Видно, він відчував чим діло пахне і був не в захопленні від таких намірів.

– Це ти бачив лише заспокійливе для Сєдакова. А план у мене дещо інший. – зображаючи свою фірмову білосніжну посмішку, задоволено повідомив Гарник.

Мабуть, служба в армії все ж таки має свої позитивні моменти. До призову у військо у Степана були жовті зуби. За два роки він їх гарно відшліфував і тепер щоразу із задоволенням демонстрував, засвідчуючи про свій хороший настрій.

– Я так розумію, що Каратаєв уже в темі, і тобі залишилося вламати лише мене? – запідозрив Лесик.

– А ти молодець. Мислиш правильно. – Степан похвалив товариша, але замість того, щоб перейти до суті розмови, поцікавився. – Як ти дивишся на те, щоб заробити… – Гарник примружив праве око, прикидаючи скільки ж можна буде заробити, а потім додав. – десь так тридцять тисяч доларів. Можливо навіть трохи більше.

– Ти знову хочеш вкрасти машину? – в очах у Лесика поселилася іронічна посмішка.

До армії Гарник промишляв крадіжками автомобілів і власне пішов до війська лише тому, щоб не потрапити до тюрми. Але це вже стара історія.

На іронію Лесика зачинатель темної справи відповів цілком серйозно:

– Мислиш правильно. Але не довго. – зазначив Степан. – Подумай сам. Тридцять тисяч доларів для тебе. А нас троє. То скільки має коштувати ця машина? І чи реально десь пропхати таке дороге крадене авто?

– Так я ж не знаю, що в тебе на умі. Невже хочеш замахнутися на якийсь банк?

– А це вже ближче до суті. Тобі цікава ця тема? – запитав Гарник, оглядаючись довкола чи бува до них не підкрадаються якісь зайві вуха.

– Не дуже. – чесно зізнався Лесик. – Наразі мені треба лише п’ять тисяч доларів.

– П’ять? – тут нарешті заворушився Каратаєв. – Але ж ти казав, що програв лише дві.

– Це минулого тижня я програв дві. А ще раніше, десь у травні, я влетів на три штуки. Розрахувався тими грішми, які мамка з Італії передала. Через місяць вона приїжджає і запитає про тих три тисячі – мамка хоче на нову хату наскладати.

– О, друже! Так в тебе проблеми. – підсумував Каратаєв.

– То тобі цікава наша пропозиція? – вирішив уточнити Гарник.

Лесик вагався, опустив голову. Біля правої ноги лежала порожня пачка з-під цигарок. Хлопець пробив ногою по пачці, закинувши її подалі від лавочки, підвів голову і, дивлячись в очі Гарнику, заявив:

– Якщо діло зальотне, тоді я пас.

– Ніяких зальотів. – Каратаєв говорив з такою впевненістю, що йому важко було не повірити. – У Стьопи ідеальний план!..

Лесик почав вагатися, знову опустив голову, шукаючи на землі ще якийсь предмет, до якого можна було б розім’яти ноги.

– А у Сєдакова сильний удар. – нагадав Гарник.

– Ну гаразд, викладуй. – зламався Петро, згадавши, що у кредитора і справді важка рука. – Але май на увазі, я не надто вірю в ідеальні плани щодо грабунку банків.

– Це мова йде не про банк. – запевнив Каратаєв.

– Коли я служив в армії, – почав пояснювати Гарник. – у мене визріла хороша ідея, як без зайвого шуму і пилу можна почистити інкасаторів, котрі привозять до нас у військову частину зарплату для офіцерів.

Лесика наче оса вкусила. Від почутого він аж підстрибнув.

– Ти геть чисто здурів. – спалахнув Петро. – Напевно коли був салагою, тобі дембеля мізки вишибли. Напасти на інкасаторів? І з тим пістолетиком, який ти показував?… Та це ж…

– Ти спочатку вислухай. – спокійно порадив Гарник і коли товариш заспокоївся, почав пояснювати. – Річ у тому, що наші інкасатори… Втім, це занадто гучно сказано. Річ у тому, що у нашій військовій частині роль інкасаторів виконували солдати строкової служби.

– Ну і що? – Лесик знизав плечима. – Тільки не кажи, що крім тебе у вашій частині більше ніхто з солдатів не вміє стріляти.

– Та, ні. – всміхнувся Гарник. – Солдати стріляти вміють, але весь прикол в тому, що для поїздки у банк їм видають незаряджені автомати.

Петро закліпав очима, здивовано розглядаючи свого товариша.

– Так, так, зброя у них незаряджена. – запевнив Гарник. – Для того, хто не в темі, інкасатори виглядають дуже грізними – у бронежилетах та з «калашами» у руках. Однак, їх можна і лопатою налякати, адже патронів їм не видають.

– Це щось неймовірне. Не може такого бути. – хлопець сумнівався у достовірності слів товариша.

– У нашій країні, а тим паче в армії, все може бути. – всміхнувся Гарник. – Я б тобі ще з десяток таких неймовірних фактів міг би викласти, але наразі вони не стосуються нашої теми. Ти звісно можеш сумніватися, але дозволь розповісти те, про що я знаю не з розповідей, а з власного армійського досвіду.

– Ти послухай, – порадив Каратаєв. – Наш Степан, пурги не гонить.

Лесик весь у сумнівах поглядав то на одного товариша, то на другого. Не чекаючи, поки він спроможеться на якусь репліку, Гарник продовжив:

– Так, у військовій частині, де я служив, ми займалися охороною військових об’єктів – літаки, ангари, казарми… Окрім того раз на місяць доводилося їздити у місто в банк по зарплату. По гроші їздили у такому складі – один офіцер і троє солдатів строкової служби. Офіцер озброєний пістолетом, солдати – автоматами. Пістолет в офіцера заряджений, а от у солдафонів магазини порожні.

– Невже? – Лесик почухав потилицю. Він нарешті зацікавився почутим, але недовіра у нього все ще була присутня. – Невже таке може бути?

Гарнику сподобалося те, що Петро почав проявляти зацікавленість. Сподобалося також і те, що товариш спокійно сприйняв інформацію про наявність зарядженого пістолета у офіцера. А щодо сумнівів Лесика, то тут Степан продовжив пояснювати, щоб остаточно їх розвіяти:

– Коли ми заступали в караул, то нам для охорони військових об’єктів все ж таки видавали бойові патрони. А от у місто із зарядженою зброєю не наважувалися відпускати. У нас в армії зараз хто служить? Щоб закосити від війська усі нормальні пацани, такі як ти з Вадимом, валять в інститути. Ото й виходить, що в армії збирається увесь непотріб – недорозвинуті шизофреники, селянська біднота та міські зальотчики, такі як я. А пацани зі сходу, так ті взагалі обкурені наркотою. Одним словом, контингент такий, що їм зброю в руки краще не давати. Наприклад, виїхали ми якось на полігон на стрільби. А був у нас у роті один чувак, якого загребли до армії, коли він зліз з полонини щоб піти в магазин хліба купити. Тупий, не впевнений навіть чи він всі букви знав, але читати точно не вмів. Так ось, цей туман на полігоні наставив заряджений автомат на офіцерів і питає: Куди стріляти? Ці ледь не повсикалися поки дурневі на мішень показували. Потім, ясна річ, надавали йому по шапці, але до чого я це все веду?…

Теперішній солдат зі зброєю у руках не вельми безпечний для суспільства. Щоб десь на вишці охороняти літаки – кулі ще видавали. А от коли у місті між людьми треба було показатися, то ні про які патрони не могли бути й мови. Солдатам для того, щоб грізно виглядали, вручали автомати, але щоб вони чогось не вчудили, то зброю давали незаряджену. Навіть якщо відправляли у банк по гроші. Я особисто, наприклад, їздив з інкасатором три рази коли був салагою. Потім навчився від того діла ухилятися – мало чого може трапитися, а автомат – не заряджений. Краще вже на ніч в караул заступити. Коли вже був «дідом» у мене визрів план, як гарно почистити військову казну, тому я ще два рази з’їздив у банк по гроші. Так що можу запевнити – ніяких патронів у магазинах солдатських автоматів під час супроводу інкасатора немає.

Лесик слухав приятеля з роззявленим ротом. А коли Гарник зробив паузу, щоб перевести подих, Петро поцікавився:

– Справді цікаво. – закивав головою хлопець. – І скільки грошей ви так перевозили? Десь тисяч з сорок на наші гроші було?

– Слухай, ти що? – завівся Гарник. – Та за сорок тисяч, я б навіть не хотів братися за цю справу. Там десь, мабуть добрих півмільйона гривень.

– Півмільйона? – сумніваючись, Лесик скривився у посмішці. – Та звідки б там взялося стільки?

– Так авіачастина, то тобі не таксопарк, де один слюсар по п’ять автомобілів крутить. Кожен літак обслуговує десь чоловік з п’ять. У нашій частині якщо тисячі офіцерів не було, то вісімсот – гарантовано. А зарплата у них велика, в середньому десь близько пів штуки. На загал якщо півмільйона на місяць не назбирається, то десь близько коло того. Так що по тридцять тисяч доларів на брата можна взяти гарантовано. Якщо й не більше…

– І що по такі гроші відправляють солдатів з незарядженою зброєю?… – сумніви то покидали Лесика, то знову закрадалися в його душу.

– А хто знає, що у солдатів зброя незаряджена? Це ж державна таємниця. – хитро посміхнувся Гарник. – У керівництва частини розрахунок на те, що більшість грабіжників відлякує наявність зброї у руках солдатів. А якщо хтось по серйозному вирішить зірвати цей куш, то тут і зброя не допоможе. Тож у нас є шанс скористатися цим і легкою кров’ю здобути гроші. Як ти дивишся на це? – Гарник звернувся до Каратаєва.

– Не впевнений чи у нас ще колись буде така можливість? – зізнався Вадим, поглядаючи на Лесика.

– Не знаю. – засумнівався Петро. – Але ж у офіцера пістолет все ж таки заряджений.

– Це дрібниця. – Гарник махнув рукою. – Одного офіцера можна нейтралізувати. А солдати й самі повтікають.

– У тебе усе так просто. – здивувався Лесик, похитуючи головою. – І де це ти плануєш робити? Біля банку? Так там своя охорона – це раз. І по-друге, побачать щось не те, і відразу ж ментів викличуть.

– Ти за це не переживай. Я знаю тихе місце де можна їх брати з грішми. Але ці деталі будемо обговорювати лише в разі твоєї згоди.

– У тебе усе просто і легко. Але мені треба подумати. Це ж пограбування. – важко зітхнув Лесик. – Якщо якийсь прокол, то ніякими грішми тоді від тюрми не відкупишся.

– Якщо братися за цю справу, то потрібно братися вже. – заявив Гарник.

– А до чого така поспішність? – Петро звів плечима.

– Тому що останнім часом склалася в частині така традиція, що по гроші кожного місяця їздили 20 числа. Раніше були затримки з зарплатою, то не було конкретно визначеної дати, коли їздили у банк. За останніх 4 місяці склалося так, що 20 числа – це день видачі зарплати в частині. Тому нам якщо братися за це діло, то маємо на все про все – лише 5 днів. Якщо прошляпимо, тоді доведеться наступного місяця чекати. Але боюся, що хороша традиція з часом може змінитися. Де гарантія що гроші завжди видаватимуть у чітко визначений день?

– Не знаю. Спокуслива пропозиція, але мені все одно треба подумати. Я можу взяти два дні на роздуми?

Гарник і Каратаєв переглянулися.

– Можеш. – мовив Гарник. – Але не довше. Бо нам іще потрібно буде продумати деякі деталі плану захоплення інкасаторів. Ну і для здійснення пограбування теж треба ретельно підготуватися.