Читать книгу Мільйон на трьох - Сергій Радкевич - Страница 5

Петро Лесик не був на сто відсотків впевнений у тому, що Сєдаков, сильно злякавшись Степана, тепер припинить вибивати борги. Але сам факт того, як Гарник гарно пригрозив бандюковичу і повернув собі зброю, у душі хлопця вселяв оптимізм. Як не як, але армія для Степана принесла користь не тільки в плані відбілення зубів – після служби у війську Гарник помужнішав, став спритнішим і навіть значно розсудливішим, про що власне свідчили події вчорашнього вечора.

Тепер у Лесика не було жодних сумнівів в успішності майбутнього пограбування. З таким Степаном Гарником не страшно було йти хоч на край світу, не те що на грабіж якихось там беззбройних інкасаторів.

Наступного дня Петро так намагався не запізнитися на заплановану зустріч, що першим прийшов до «Овочевого» і ще майже чверть години чекав на своїх товаришів.

– Лесику, привіт! – незабаром на обрії намалювався Степан Гарник. – Як справи? Сєдаков тобі сьогодні не снився?

Настрій у Степана був хороший. Незважаючи на недоспану ніч, він виглядав бадьоро. Чорна шкіряна барсетка у лівій руці додавала Гарнику солідності, але з огляду на його молодість на бізнесмена він був мало схожим. Мабуть, більше нагадував все ж таки одного з валютчиків, які орудують біля ринку на «п’ятачку». До речі, Лесик вперше бачив Гарника з барсеткою.

У відповідь на скептичне запитання товариша, Петро хотів і собі якесь гостре слівце сказати, але нічого путнього придумати не встиг. Десь із-за рогу, наче ураган, вистрибнув Каратаєв, пригладжуючи руками своє скуйовджене волосся. З якихось причин він не встиг вдома розчесатися. Вітаючись з товаришами, Вадим першим ділом чомусь вчепився саме до Лесика.

– А на тобі заживає як на собаці. – мовив він. – Он за ніч як губа стягнулася. Шраму майже як не було.

– Це добре чи погано? – поцікавився Лесик.

– Звичайно що добре. Адже навіщо нам помічений компаньйон. – розводячи руками, Вадим звернувся до Гарника. – Чи може я не правий?

Степан пропустив повз вуха цю репліку.

– Ну що, не будемо гаяти часу. Ідемо у парк і знайдемо собі десь затишне місце, щоб можна було спокійно усе обсудити. – запропонував він.

Влітку у гарну сонячну погоду, а в цей день вона саме такою і була, затишне місце для конфіденційної розмови у парку не так просто знайти. За ніч вітер порозганяв хмари, золотисте сонечко, посилаючи на землю свої гарячі промені, відпрацьовувало тепер і за день вчорашній і за день нинішній. Люди, неначе бджоли з вулика, виринули зі своїх домівок, щоб нарешті насолодитися усі принадами літа. У парку було досить гамірно. Але хто стукає, тому відчиняють. Хто шукає, той все ж таки знаходить.

Зі Східного масиву до Співочого поля простягалися дві паралельні доріжки, якими і найчастіше користувалися тернополяни. А от ці дві доріжки з’єднувала ще одна невеличка алея, на якій була лише одна-єдина лавочка.

Закохані пари завжди обирали собі це малолюдне місце для поцілунків, однак цього разу Гарник з товаришами встигли першими тут отаборитися.

Степан, як і належить лідеру, розташувався по центру. Праворуч від нього, його «права рука» Вадим Каратаєв. Лесику ж залишилося місце з лівого боку від організатора майбутнього пограбування.

Вмостившись на лавочці, Гарник відчинив свою барсетку і витряс звідти кілька аркушів паперу, зіпсованих якимись поки що не зрозумілими для Лесика та Каратаєва кресленнями. Також дістав звідти і трішечки уже потерту карту доріг Західної України. Однак, пояснювати суть цих креслень організатор поки що не став.

– Значить так, – мовив Гарник і почергово, спочатку Лесика, а потім Каратаєва, зміряв уважним поглядом. Переконавшись, що друзі готові його слухати, продовжив. – Перше, що нам потрібно для виконання запланованого – це надійний транспортний засіб для швидкого пересування. У кого які пропозиції?

– Ну-у-у, – занукав Каратаєв. – по транспорту, то це ти в нас майстер.

– Краще від тебе тут ніхто нічого не придумає. – додав Лесик і залишився задоволеним від того, що вдало вставив своїх п’ять копійок.

– Гаразд, спасибі за довіру. – Гарнику сподобався початок розмови. – У нашому ділі простота – запорука успіху. Тому в даному випадку не буду вигадувати чогось екстраординарного. Моя пропозиція проста – за день, ну максимум за два дні до проведення операції з захоплення погано охоронюваної готівки, пропоную викрасти у Тернополі якийсь не надто старенький, але надійний автомобіль. Наприклад, «Жигулі». І в очі не кидається, і машина не така вже й кепська.

– Заперечень немає. Це ми зробимо. – приобіцяв Каратаєв.

– Заперечень немає, але є зауваження. – Лесику не надто сподобалася ідея з викраденням автівки. Якось Гарник за такі справи уже ледь не загримів за грати. Про це він вирішив йому і натякнути. – А чи не боїшся ти, що твій ідеальний план по викраденню півмільйона гривень може прогоріти тільки через угон якось старенького корита вартістю в десять тисяч гривень?

– Ну ти ж говорив, що краще від мене тут ніхто нічого не придумає. – дорікнув Гарник. – А тепер сумніваєшся. Якщо так, то давай викладуй свої варіанти.

– У мене поки що нема пропозицій.

– Тоді послухай що я пропоную. Якщо з часом у когось виникнуть якісь кращі ідеї, тоді їх і обсудимо.

– Ну, добре. – здався Лесик. – Вважай, що це питання ми погодили.

– От і чудово. Уточню лише, що нам не потрібно красти машину. Нам треба лише знайти залишене в доступному місці авто, покататися на ньому день, ну від сили два і залишити її десь напризволяще.

– Гаразд, проїхали. – Каратаєв зупинив Гарника. – Давай переходимо до наступного етапу. Крім автомобіля що нам іще треба?

– Для того щоб роззброїти офіцера і налякати решту солдатів, нам потрібна зброя. – заявив Степан.

– Пістолет у тебе є. – Лесик кивнув на барсетку, відчуваючи, що там окрім аркушів паперу з кресленнями, ще десь в якійсь комірці мала б бути і стрілялка.

– Так, одне дуло є. – Гарник поплескав рукою по барсетці. Очевидно, там і справді знаходився пістолет. – Але цього замало. Потрібно ще два. Причому для солідності і для створення ефекту грізності нам треба мати у своєму розпорядженні хоча б один автомат. Може згодитися і мисливський карабін. У кого які пропозиції?

– На рахунок автомату, то це складно. – Лесик поступово почав втрачати свою ранкову впевненість. Якось це вже надто серйозно – викрадення автомобіля, пошуки зброї. І не якої-небудь хлопавки, а справжнього автомата.

– Це складно. Але роздобути реально. – а ось Каратаєв оптимізму не втрачав. – Треба поміркувати. Думаю, за два-три дні ми це питання вирішимо.

– Гаразд. – Гарник відкрив записник і занотував. – Зброя – поки що ставимо знаки запитання. Тепер що далі?

– Тепер переходимо до основної суті роботи. Розкажи як ти плануєш здійснити пограбування. – попросив Каратаєв. – Виклади усе в найменших деталях. Можливо дещо потрібно буле підкорегувати, а може твій план взагалі не годиться?

– Ну це вже вам вирішувати. Слухайте уважно. – Гарник нарешті відкрив свої папери з кресленнями. – Щодо місця, в якому можна здійснювати наліт на інкасаторів, у мене є дві пропозиції – хороша і дуже хороша.

– Давай викладуй дуже хорошу. – попросив Каратаєв, плюючи на асфальт соняшникове лушпиння. У своїх кишенях він знайшов трішки насіння, тож зараз його лузав. Розмові таке по стороннє заняття не шкодить.

– Усе пізнається в порівнянні. Тому пропоную вислухати спочатку хорошу пропозицію. – схитрував Гарник. – А потім вже буде дуже хороша.

Вибір місця нальоту на інкасаторв це, мабуть, один з найскладніших елементів плану. Адже від цього відповідно залежатиме і весь перебіг подальших подій. Тому, щоб уникнути сумнівів з боку товаришів та зайвих заперечень, Гарник спеціально підготував два варіанти. Розрахунок у нього був такий – один варіант, який складніший для успішного виконання, товариші в ході бурхливої дискусії розбивають в пух і прах. Відповідно інший варіант, на фоні попереднього, їм здається уже майже ідеальним і хлопці не звертають уваги на деякі можливі проколи. Відтак, для Гарника було важливо розпочати пояснення саме з хорошого, як він виразився, плану. А дуже хороший варто було відкласти на потім.

– Значить так, – перевівши подих, Степан продовжив. – Перший варіант – це наліт на інкасаторів поблизу банку.

– І як ти собі це уявляєш? – з боку Лесика відразу ж посипалися запитання.

– Дуже просто. Офіцер у супроводі двох солдатів виходить з банку. Третій солдат увесь цей час сидить за кермом автомобіля. Ось план розташування банку.

Гарник показав малюнок, на якому була зображена якась будівля п-подібної форми, якісь перетини (це напевно дороги) та ще якісь маленькі коробочки на цих перетинах та на подвір’ї банку (це напевно автомобілі).

Лесик і Каратаєв відразу ж втупилися у малюнок, намагаючись спочатку зробити розумний вираз обличчя, так начебто вони щось розуміють у Степанових каракулях, а потім вже старалися і справді второпати суть того, що там зображено.

– Тут банк. – Гарник вказав на будівлю п-подібної форми. – А ось автомобіль інкасаторів. – він тицьнув олівцем на один з маленьких квадратиків. – Для нальоту достатньо двох людей. Наприклад, я і Лесик, цілком можемо справитися. Вадим залишається в автомобілі, який ми паркуємо з другої сторони від будівлі банку. – усі свої пояснення Гарник супроводжував наочними показами на карті. Лесик і Каратаєв уважно слухали, затамувавши подих, Степан продовжував. – І ось коли вони наближаються до автомобіля, ми з Лесиком вистрибуємо з-за рогу будівлі. Я важким предметом, наприклад бітою, наношу удар по голові офіцера і вирубую його. Лесик наводить на двох солдатів автомата… Тут для ефекту грізності нам справді потрібно мати автомат.

Гарник поглянув на Лесика, в якому він був не дуже впевнений. Обличчя Петра виглядало напруженим, але жодних заперечень чи зауважень з його уст поки що не поступило. Степан продовжив:

– Отож перелякані солдати кидають на землю свою незаряджену зброю. Лесик тримає їх під прицілом, а я підхоплюю пістолет офіцера і мішок з грішми. У цей час Вадим має підкотитися автомобілем, ми сідаємо у салон і змиваємось.

– Я так розумію, ми будемо працювати в масках? – вирішив уточнити Лесик.

– Ти правильно розумієш. – підтвердив Степан. – Особливо враховуючи твою побиту фізію, у нас нема іншого вибору.

– Усе ідеально. – Каратаєв виніс свій вердикт, задоволено потираючи руки. – І це, я так підозрюю, був хороший варіант?

– А який же тоді дуже хороший? – поцікавився Лесик.

Схоже Вадим і Петро обоє попалися на хитринку Гарника:

– А далі слухаємо дуже хороший варіант. – тепер настала його черга потирати руки від задоволення. Степан сховав попередній аркуш паперу і дістав інший, заповнений якимсь геть уже незрозумілими кресленнями.

– А це у нас що? – Каратаєв тицьнув пальцем на якісь незрозумілі штрихи, якими було заповнено майже третину аркуша.

– Це у нас ліс.

– Ого, як цікаво. – Каратаєв захитав головою. – Ну давай, гони свій план.

Гарник теж у своїй кишені знайшов соняшникову насінину. Розчистив лушпиння, кинув зернятко до рота і, пережовуючи його, продовжив:

– Моя друга пропозиція заключається у нападі на інкасаторів не біля банку, а по дорозі від банку до військової частини. Від банку до частини – десь близько двадцяти п’яти кілометрів. Єдине зручне місце для нападу на дорозі – це залізничний переїзд. Ось він на карті. – як і попереднього разу, Степан усі свої слова супроводжував демонстрацією об’єктів на кресленнях. – Знаходиться цей залізничний переїзд за містом, десь на відстані десяти кілометрів від банку, і на відстані чотирнадцяти-п’ятнадцяти кілометрів від військової частини. На переїзді є шлагбаум. Там цілодобово чергує якийсь дядько, який за необхідності при наближенні потяга опускає шлагбаум, а потім його підіймає. І ось що нам необхідно зробити. Ми повинні напасти на цього дядька та зв’язати його. Один з нас має залишитися у будці і коли автомобіль з інкасаторами буде наближатися до залізничного переїзду, повинен опустити шлагбаум. Потяги цієї колією свищуть не часто, але буває. У військових це не викличе подиву. Вони, нічого не підозрюючи, зупиняються. А далі справа техніки – ми робимо наскок і залишаємо їх без грошей. Відходимо у ліс, де на нас чекає залишений нами автомобіль. Сідаємо в авто, за хвилин п’ять вибираємося з лісу на трасу, дороги усі я там знаю, і далі спокійно собі мчимо додому.

– Теж непогано. – задоволено закивав головою Каратаєв.

– Але не хочеться руки марати об цього чергового на колії. – Лесику наліт біля залізничного переїзду чомусь здавався менш привабливим.

– У кожного з цих варіантів є свої переваги і недоліки. Давайте обсудимо і зупинимось на одному з них. – Гарник сховав обидва аркуші з кресленнями у свою барсетку, оскільки вони уже були непотрібні. Натомість він відкрив маленький записничок.

– Які там ще недоліки? – Вадим висловив свій подив. – Мені здається, що й справді усе добре продумано. Так і хочеться почистити інкасаторів два рази: спочатку біля банку, а потім, через місяць, на залізничному переїзді.

Відсутність зауважень і запитань з боку Каратаєва і Лесика свідчила про те, що мізки у них або взагалі не працюють, або якщо й трішки працюють, то дуже повільно. З таким рівнем інтелекту, більшої ролі аніж виконавців їм довірити не можна. Але чогось більшого від них власне і не вимагалося.

Сподівання Гарника перевершились. Публіка успішно проковтнула обидві пропозиції. Але, на думку Степана, брати інкасаторів зручніше на залізничному переїзді. Тож зараз потрібно було переконати товаришів у тому, що другий варіант усе ж таки кращий. Зробити це було нескладно, оскільки у Степана були серйозні аргументи.

– Перший варіант сам по собі хороший, – Гарник здалеку почав підходити до суті справи. – Але тут є один суттєвий недолік.

Не знайшовши більше у своїх кишенях жодної соняшникової насінини, Степан попросив у Каратаєву цигарку. Поки він запалював, Лесик поцікавився:

– Який же недолік?

– Недолік – це обмаль часу на втечу з банку. – Гарник випустив з рота два кільця сивого диму. – Навіть якщо працівники банку не помітять, що у них відбувається на подвір’ї, через дві-три хвилини після нашої втечі один з солдатів забіжить туди у приміщення і про все повідомить. Далі вони зателефонують у міліцію. Хвилин через п’ять менти прибудуть на місце події. Ще п’ять хвилин їм потрібно буде для того щоб увійти у курс справи – солдати їм звісно ж розкажуть якою машиною змилися грабіжники. За цей час ми вже встигнемо виїхати за місто. Але менти введуть план перехват і нам потрібно бути обачними і або з’їхати з траси та добиратися далі кам’яними сільськими дорогами, або ж залишити автівку і далі повертатися у Тернопіль або автостопом або громадським транспортом.

– Гм…, і справді не все так гладко. – до Каратаєва нарешті дійшло.

Гарник відчув, що трохи перестарався, і щоб публіка не вдалася до паніки, вирішив заспокоїти:

– В принципі нічого страшного тут не має. У нас буде можливість щоб виїхати з міста і потім благополучно повернутися до Тернополя. Але під час нападу на залізничному переїзді у нас буде значно більший запас часу. А значить відсоток ризику суттєво зменшиться.

– За рахунок чого у нас буде більше часу, адже як ти говорив, нам потрібно буде іще бігти в ліс до автомобіля. А це скільки метрів? – схоже у Лесика нарешті бодай трішки запрацювала голова. Він продовжував висловлювати свої сумніви – Та й зрештою у місті легше загубитися серед потоку автомобілів. А у лісі, я так розумію, ми будемо лише одні. Достатньо підняти в небо один гелікоптер, це ж авіачастина, і нам гаплик.

– По-перше, справних гелікоптерів у нашій частині не було. Лише реактивні літаки. Так що це нам не загрожує. А по-друге,… – Гарник на якусь мить запнувся. Випустивши з рота чергову порцію диму, він запустив цигаркою у напрямку смітника, що був біля лавки, однак в урну не поцілив. – Та зрештою, давай розберемося у всьому за порядком. Біля залізничного переїзду ми залишаємо трьох солдатів, офіцера і зв’язаного працівника залізниці. В офіцера забираємо пістолет і гроші. У бобику викручуємо свічки. Так що хлопці більше нікуди не поїдуть. Телефонний дріт на пункті чергування залізничника переріжемо. А тепер розглядаємо два варіанти. Перший ідеальний, тобто без жодних свідків. Зателефонувати і повідомити про інцидент солдати не мають можливості, їхати у частину – немає чим. Що залишається їм робити? – Гарник глянув на Лесика, очікуючи від нього відповіді на поставлене запитання.

– Бігти. – Каратаєв все ж таки встиг випередити Петра і відповісти першим.

– Правильно. Бігти, щоб повідомити про інцидент. – Гарник тепер повернувся обличчям до Вадима і наступне запитання адресував йому. – І куди б ти біг? У частину чи в місто?

– Я? – перепитав Каратаєв, уявляючи себе на місці солдата строкової служби, який тільки що став жертвою нападників.

– Назад у місто. – а цього разу першим на запитання відповів Лесик.

– Чому? – запитав Степан.

– Тому що ближче. – нарешті здогадався Каратаєв. – до міста десять кілометрів, а до частини – чотирнадцять, як мінімум.

– Молодці, що запам’ятали. – похвалив Гарник. – Але ваша відповідь неправильна.

– Чому це неправильна. – Вадим раптово насупився, наче індюк.

– Та тому що подумай сам. Навіщо солдату чи офіцеру бігти у місто? До кого? Офіцер місця події не залишить, а солдат поки знайде райвідділ міліції, то ми вже будемо в Тернополі.

– Ти хочеш сказати, що вони помчать у частину? – Каратаєв засумнівався у твердженнях Гарника.

– Я впевнений у цьому. Офіцер відправить одного, а то й двох солдатів у частину. Але зрештою це не так суттєво. Нехай відправить у місто до найближчого телефону. Ти за скільки часу пробіжиш десять кілометрів?

– Думаю, хвилин за двадцять не впораюсь. – Каратаєв хоч і вчився на фізкультурному факультеті, але у своїх можливостях засумнівався.

– Ну от і чудово. А тепер давай рахуємо. Ми покладемо усю військову рать на землю і дозволимо їм піднятися лише після того як скриємося у лісі. Прокручуємо усі дії інкасаторів.

– Вони піднімаються і кидаються на пункт до чергового на переїзді. Там повинен бути телефон. – Лесик схоже уже повністю включився у справу.

– Абсолютно вірно. – погодився Гарник. – Вони піднімають слухавку, але телефон не працює. Далі, як ми уже говорили, офіцер приймає рішення відправити кур’єра з поганими новинами. Нехай офіцер, для прикладу, як ви кажете, відправляє солдата назад у місто до найближчого телефону. Солдат повідомляє про НП в частину та міліцію. Поки що до чого, оця вся біганина, роз’яснення займуть хвилин двадцять. Згода?

– Думаю, десь так. – погодився Каратаєв.

– Ще хвилин п’ять потрібно для того, щоб міліція і представники з частини прибули на місце події. Отож у нас буде фори не менше як 25 хвилин. Для того, щоб виїхати з лісу на автотрасу і там загубитися у потоці транспорту нам потрібно 5 хвилин. За двадцять хвилин ми встигнемо подолати добрячий шмат шляху. Далі звертаємо на розбиті сільські дороги і ними спокійно перетинаємо кордон з Тернопільською областю. Тобто тут у нас буде трішки більше часу. Плюс ще одна перевага. Якщо ми братимемо інкасаторів на залізничному переїзді і триматимемо своє авто у лісі, тоді взагалі ніхто не знатиме яким транспортом ми користуємось. Очевидно будуть прочісувати ліс, хоча нас там уже давно не буде.

– Тоді я все ж таки за те, щоб брати інкасаторів на залізничному переїзді. – як і очікувалося, Каратаєв першим прийняв рішення.

– Стоп. – у Лесика все ще виникли підозри. – А якщо в момент нападу по дорозі випадково проїжджатиме якийсь автомобіль. Будуть небажані свідки. Що тоді?

– Нічого страшного. – заспокоїв Гарник. – Це якраз той неідеальний варіант розвитку подій, про який я ще не встиг розповісти. Інтенсивність руху на цій дорозі невелика. Автомобілі там з’являються не частіше, ніж раз у двадцять хвилин, а то й раз у півгодини. Ми ж повинні справитися за дві-три хвилини. Велика ймовірність того, що нам пощастить і ми обійдемось без свідків. А можливо, що все ж таки будуть очевидці. Але ніякої біди у цьому не має, ми ж будемо працювати у масках. Втім, на всяк випадок, ми повинні бути готовими й до такого розвитку подій. По суті, що можуть зробити очевидці? Можуть поїхати у місто і повідомити про інцидент, або ж поїхати у частину і зробити те ж саме. І тільки всього. Тобто у нас буде менше часу для втечі. Але в будь-якому випадку, час затрачений на поїздку – це більше, ніж час, затрачений на телефонний дзвінок з банку у міліцію. Тому все ж таки вважаю, цей варіант прийнятнішим.

– В принципі я теж більше схиляюся до того, що інкасаторів потрібно брати на залізничному переїзді. – тепер вже погодився і Лесик. – З нападом на переїзді усе справді гарно придумано. Але треба ще опрацювати ряд деталей. Зокрема, турбує мене питання крадіжки автомобіля, здобуття зброї та потрібно уточнити наш шлях додому. Не впевнений, що ми зможемо автомобілем спокійно дістатися до Тернополя навіть за умови, якщо обставини ідеально складатимуться нам на руку. Півмільйона, це не трактор в колгоспі вкрасти. Думаю, план «Перехват» буде по любому введений відразу в кількох областях.

– От і чудово. – зрадів Гарник. – Всі підняті тобою питання дуже слушні і над ними нам потрібно буде ще попрацювати. Але наразі дуже важливо те, що ти по-справжньому включився у справу і спільно, думаю, ми все відшліфуємо так що комар носа не підточить.

Гарник говорив щиро. Він справді був задоволений з того, що Лесик одобрив сценарій пограбування на залізничному переїзді. А те, що у нього були ще якісь зауваження, Степана уже мало турбувало. Вони мали суто конструктивний характер і це лише свідчило про налаштованість хлопців на досягнення поставленої мети.

– А у мене є пропозиція. – тут якраз озвався Каратаєв.

Гарник підвівся, щоб трохи розім’яти ноги і встав перед лавкою так щоб бачити обох товаришів:

– По автомобілю чи по автомату?

– Іще по нальоту. – Каратаєв хитро посміхнувся. – А що коли нам деякі елементи з запропонованого тобою плану нальоту біля банку використати на залізничному переїзді?

Гарник захитав головою:

– Нічого не розумію. Що ти маєш на увазі?

– Я маю на увазі «бітою по голові». – Вадим руками навіть в повітрі продемонстрував як це буде робитися. – Якщо б ми вирубали офіцера, тоді солдати навряд чи би зорієнтувалися що вони мають робити в такій екстремальній ситуації. А значить в такому випадку у нас буде в запасі ще більше часу на втечу.

– А якщо вирубати ще й усіх трьох солдатів, – всміхнувся Лесик. – тоді…

Пропозиції по вдосконаленню запропонованого Гарником плану пограбування посипалися як з рогу достатку.