Читать книгу Кредо (збірник) - Шарлотта Робесп’єр - Страница 3

Дитинство Максиміліана Робесп’єра. – Смерть його матері і батька. – Початок навчання у колежі в Аррасі. – Його розваги. – Історія з голубом. – Він вирушає до паризького колежу Людовіка Великого. – Його блискуче навчання. – Він – улюбленець викладачів і однокашників. – Він – захисник пригноблених. – Він вивчає право. – Він стає адвокатом Паризького парламенту. – Мотиви, що спонукали його до вибору цієї професії.

Максиміліан був найстаршим з чотирьох дітей. Він мав брата і двох сестер. Наш батько був адвокатом у провінційній раді Артуа. Він мешкав в Аррасі, де заслужив велику шану за свою чесність і порядність. В місті його усі поважали і любили. Ми мали горе втратити матір у віці, коли особливо потребували її уважної турботи і ніжного піклування. Максиміліанові було лише сім років. Я була молодша за нього на рік і вісім місяців. Нашому молодшому братові пішов другий рік, наскільки я пам’ятаю, він був ще немовлям. Що ж до нашої молодшої сестри, їй було, здається, три або чотири роки.

Хоч якою я була малою, та я досі пам’ятаю маму, і ці спогади, через більше ніж шістдесят років, розчулюють мене і зволожують мої очі. О, як може не зберегтися в пам’яті така чудова мати! Вона так нас любила! Максиміліан теж не міг згадувати про неї без емоцій: щоразу, як ми говорили про неї під час своїх задушевних розмов, його голос починав мінятися, а очі наповнювалися сльозами. Вона була чудовою матір’ю і не менш чудовою дружиною. Її смерть, наче блискавка, вразила серце нашого бідолашного батька. Він був безутішний. Ніщо не могло відволікти його від цього горя. Він більше не ходив до суду, не займався справами, він був увесь переповнений і змучений горем. Йому порадили на якийсь час кудись поїхати, щоб розвіятися. Він послухав і вирушив у подорож. Але, на жаль, більше ми його не бачили. Безжалісна смерть забрала в нас і його, як вона вже вкрала нашу матір. Я не знаю, де йому судилося померти. Мабуть, він не зміг витримати горя, що на нього навалилося.

Таким чином, ми залишилися сиротами без батька й матері. Важко навіть уявити, як вразила Максиміліана смерть батьків. Він став зовсім іншим. Досі, як і усі діти його віку, він був непосидючим, безтурботним, пустотливим хлопцем; та коли, як найстарший, побачив себе, так би мовити, головою сім’ї, він став статечним, розсудливим, працьовитим, серйозним і вимагав такої ж серйозності від нас. Тепер, якщо він і приєднувався до наших ігор, то лише аби керувати. Він нас дуже любив і прямо-таки засипав уважною і ніжною турботою.

Ми залишились без підтримки, одні в цілому світі, ми потребували, щоб хтось прийшов на допомогу. Дві сестри мого батька забрали мене і сестричку до себе; материні батьки взяли на себе клопіт доглядати Максиміліана і нашого молодшого брата Оґюстена. Першого віддали до колежу в Аррасі, де він за короткий час досягнув великих успіхів, чим здивував своїх викладачів. Його схильність до навчання дуже прикладалася до його обов’язків. З малого віку він демонстрував м’яку та справедливу вдачу, за що його усі любили. Він рідко брав участь у розвагах та іграх зі своїми приятелями. Він більше любив побути наодинці і міг годинами перебувати у роздумах. Йому подарували голубів і горобців, якими він дуже опікувався, і зазвичай проводив з ними вільний від науки час.

У наклепницьких біографіях, де мого брата Максиміліана зображали найчорнішими барвами, я вичитала, що його найулюбленішою дитячою забавою були тортури над тваринами, що він обожнював відрубувати пташкам голови, аби наловчитися потім відрубувати їх людям. Це ж як треба зневажати людей і вважати їх зовсім безглуздими, аби підкидати їм такі нісенітниці. Як? Мій брат, навчаючись у школі, тобто за п’ятнадцять чи двадцять років до того, як Ґільйотен винайшов знаряддя тортур, що носить його ім’я, збудував, на думку цих біографів, невеличку гільйотинку, за допомогою якої розважався обезголовленням пташок! По правді кажучи, читачів цих «Спогадів» мало б образити спростування подібних дурниць. Нехай ці огидні звинувачення зблякнуть від їхнього обурення.

Щонеділі нам з сестрою влаштовували зустріч з нашими двома братами. Це були дні, сповнені щастя й радості. Мій брат Максиміліан збирав колекцію картинок і гравюр, виставляв напоказ свої скарби і радів задоволенню, яке ми відчували, розглядаючи їх. Також він почесно приймав нас у своєму авіарію, де почергово давав потримати в руках своїх горобців і голубів. Ми страшенно хотіли, щоб він подарував нам одну з своїх улюблених пташок; ми настійно благали і вмовляли його; та він довго відмовлявся, побоюючись, що ми не зможемо забезпечити їй належного догляду. Все ж, одного дня, він піддався на наші благання і подарував нам прекрасного голуба. Ми з сестрою були у захваті. Він змусив нас пообіцяти, що пташці ніколи нічого не бракуватиме; ми тисячу разів заприсяглися і кілька днів дотримувалися обіцянки, чи, радше, ми б її дотримувалися вічно, якби бідолашний голуб, забутий нами у садку, не загинув однієї ночі під час грози. Від новини про смерть пташки в Максиміліана потекли сльози, він щедро обсипав нас цілком заслуженими докорами і заприсягнувся більше ніколи не довірити нам жодного з своїх дорогих голубів.

Минуло вже шістдесят років, як я, через дитячу необачність, стала виною зажуреності і сліз мого старшого брата: що ж, моє серце все ще стікає кров’ю! Здається, я зовсім не постаріла від того дня, як трагічна смерть бідолашного голуба так зачепила Максиміліана. Я і досі засмучена через це.

Тож минуло три роки. Я могла б розповісти цілу купу історій про дитинство Максиміліана Робесп’єра; втім, події, що дуже цікаві для мене, про які я не можу згадувати, щоб не розчулитись, можуть буди не такими цікавими читачам, які колись читатимуть ці «Спогади». Якщо я і не захотіла промовчати про цю пригоду, то лише тому, що вона демонструє тим, хто, можливо, ставить під сумнів добру вдачу мого старшого брата, що не було більш чуйного серця, як у нього.

Максиміліанові успіхи, його схильність до навчання, його весела вдача привернули увагу настоятеля аббатства Сен-Вааст, що був знайомий з моїми тітками і мав можливість особисто скласти належну ціну моєму братові. Цей священик надавав кілька стипендій на навчання у колежі Людовіка Великого у Парижі; одна з них дісталася Максиміліанові.

Нас розлучили. Багато сліз пролилося з обох боків. Максиміліан, незважаючи на свою чутливість, вже дістав певну душевну стійкість і з усіх сил намагався нас утішити, ридаючи разом з нами. Думка про те, що ми побачимось під час найближчих канікул, злегка підсолоджувала гіркоту нашої розлуки. Максиміліан перед від’їздом зробив мені і сестрі подарунок – віддав усі свої забавки і розваги; але він нізащо не захотів віддавати своїх дорогеньких голубів, побоюючись, що їх спіткатиме така ж участь, як і того, що залишився на погибель у садку. Він довірив голубів одній особі, від якої не боявся чекати необачності, і настійно попросив їх доглянути.

Максиміліан мав одинадцять років, коли вирушив до Парижа. Наші тітки скерували його до каноніка собору Богоматері, пана де Ляроша, який був нашим родичем. Максиміліан знайшов у ньому наставника і покровителя. Пан де Лярош помітив виняткові риси хлопця і прив’язався до цієї дитини. На жаль, через два роки мій брат втратив пана де Ляроша. Я знала, що ця втрата була для нього дуже болісною, хоча він пережив її з витримкою мужньої людини. Він з подвійним запалом та старанністю взявся за навчання, щоб відволіктися від свого горя. Я чула, що його любили викладачі і приятелі і що він майже завжди був в усьому першим. Він провчився у колежі Людовіка Великого сім чи вісім років. Упродовж цих років у нього не було жодної сварки з однокашниками – такою була його м’яка і спокійна вдача. Він зробився захисником менших від старших, відстоював їхні інтереси і навіть бився за них, коли красномовства було недостатньо.

Щороку він проводив канікули з нами. Ми завжди були дуже раді його знову побачити. Як швидко пролітали ці дні, що ми проводили разом після довгої річної розлуки! Коли приходив час повертатися до колежу, нам здавалося, що ми пробули разом всього якісь кілька хвилин. В той час, як Максиміліан навчався в Парижі, нас спіткало нове горе – не стало нашої молодшої сестри. Видно, так вже судилося, що наше дитинство було полите сльозами, і кожен з наших ранніх років відзначався смертю дорогої людини. Ця злощасна доля вплинула на характер Максиміліана більше, ніж зазвичай думають. Вона зробила його понурим і безутішним.

По завершенню класичної освіти він почав вивчати право. Перед тим як покинути колеж Людовіка Великого, Максиміліан звернувся до настоятеля-розпорядника аббатства Сен-Вааста і попросив передати його стипендію молодшому братові. Настоятель-розпорядник прийняв його дуже тепло, найулесливішими словами відзначив його блискучі успіхи в навчанні і запевнив, що охоче скористається нагодою засвідчити йому свою повагу, задовільнивши його прохання, додаючи при цьому, що його рішення зміцнює надія, що його молодший брат буде гідним старшого.

Мені не відомо за яких обставин мій старший брат познайомився з Жан-Жаком Руссо. Але відомо, що він мав з ним зустріч. Я б зовсім не знала про цей випадок з життя Максиміліана, якби не «Присвята манам Жан-Жака Руссо», яку він написав по смерті філософа з Женеви.

Максиміліан закінчив вивчати право і став адвокатом Паризького парламенту. Він мав особливу прихильність до професії юриста; я часто від нього чула, що немає на світі більш величного ремесла, коли ставитись до нього по-людськи і не шукати собі вигоди. «Захищати пригноблених від їх гнобителів, – казав він, – бути на боці слабких проти сильних, що тиснуть на них і експлуатують їх, це обов’язок кожного серця, не зіпсутого егоїзмом і корупцією». «Присвячувати себе ближнім настільки приємно, – додавав він, – що я не розумію, чому існує стільки нещасних, що залишились без підтримки, без захисту. Як про мене, справа мого життя – допомагати стражденним, переслідувати своїм каральним словом тих, хто без почуття жалю до людей насолоджується і радіє від страждання інших. Я буду дуже щасливим, якщо успіх увінчає мої слабкі зусилля і якщо у винагороду за мою відданість і самопожертву пам’ять про мене не буде заплямованою наклепами гнобителів, з якими я боровся».

Нещасний Максиміліане! Ти казав чисту правду; вороги народу обмовили тебе з усіх боків, а їхня брехня настільки успішна, що народ, якому ти себе присвятив, не визнає тебе, мабуть, і досі.