Читать книгу Кредо (збірник) - Шарлотта Робесп’єр - Страница 5

Загальний задум цих «Спогадів». – Робесп’єр у Парижі. – Він живе на вулиці Сентонж разом із другом. – Він потоваришував з Петіоном. – Зустріч Робесп’єра та Петіона. – Їхня бесіда з приводу подій 2–3 вересня. – Стосунки Робесп’єра з паном та пані Ролан. – Він знайомиться з родиною Дюплє і поселяється в них на повний пансіон. – Претензії Шарлотти Робесп’єр до пані Дюплє. – Повернення Максиміліана до Арраса. – Чудове прийняття. – Він повертається до Парижа. – Його обирають членом повстанської комуни 10 серпня, і згодом членом Національного конвенту, як і його молодшого брата. – Спростування звинувачень пані де Жанліс.

Ті, хто уважно й неупереджено читатиме цю історію побачать, що мій брат Максиміліан ніколи, навіть на мить, не відходив від своїх принципів. Таким він постав від початку своєї політичної кар’єри, таким він був і до останнього подиху. Коли усі навколо змінювалися, він один залишався непохитним у своїх переконаннях. У цьому можна пересвідчитися у «Монітері», там є усі його промови.

Я зовсім не бачилася з ним під час проведення Установчих зборів. Я залишалася в Аррасі, де наш молодший брат, як і його старший брат, займався адвокатською діяльністю. Ми часто писали одне одному, і у своїх листах він засвідчував мені свої найтепліші дружні почуття. «Після вітчизни я люблю вас більше за все на світі», – писав він мені.

Попри те, що віддаленість перешкоджала мені бути поінформованою щодо подробиць його приватного життя, про усі важливі події мені було відомо. Чи, радше сказати, його приватне життя було таким розміреним, простим, його звички були такими одноманітними, що від тієї миті, як він кинувся в політику, всі його вчинки, що не мали історичного значення, були неважливими. Тож тут немає чого багато розповідати.

Максиміліан Робесп’єр виходив за рамки лінії поведінки відомих людей. Якби ми хотіли написати спогади про Мірабо, про Барраса і т. д., можна було б написати про безліч інтриг, безкінечних історій, можна було б напхати том за томом непрохідною плутаниною, супроводжуючи кожну подію безліччю подробиць. Втім, у житті такої людини, як Робесп’єр, усе зрозуміло, усе розгортається просто і ясно без жодних зусиль. Його приватне життя – лише відображення життя публічного. Жодної інтриги; ніяких заплутаних подробиць. Вдома він такий же, як на Установчих зборах чи у Конвенті; це – сцена без завіси, без куліс, де актори вбираються і роздягаються в присутності глядачів.

Тож ті, хто чекає з мого боку на розкриття якихось вчинків мого брата Максиміліана, будуть розчаровані. Що я можу їм розповісти? З трибуни обох Зборів, членом яких він почергово ставав, він говорив те, що думає; і те, що він не говорив з трибуни Установчих зборів чи Конвенту, він казав з трибуни клубу якобінців; те, що не висловив усно, він написав і оприлюднив. Отак він видавав у 1792 році часопис під назвою «Захисник Конституції», де викладав результати своїх тривалих роздумів.

Коли Установчі збори після подій 5–6 жовтня було перенесено з Версаля до Парижа, Максиміліан зі своїм другом, якого дуже любив, винаймав наполовину доволі скромну квартиру на вулиці Сентонж, в кварталі Маре. Цей молодий чоловік через свою діяльність мусив дуже рано йти з дому і повертався дуже пізно. Тож він і мій брат часом не бачили один одного кілька днів. Їхній побут – це побут двох хлопців, що харчуються у ресторані і яких майже ніколи немає вдома. Максиміліан регулярно відвідував засідання Установчих зборів і клубу якобінців, який називали «Товариством друзів Конституції». Часом він дозволяв собі насолодитися спектаклем у театрі, втім не часто.

Мій старший брат потоваришував з багатьма колегами з Установчих зборів. Найбільше він зблизився з Петіоном, який тоді мав таку ж популярність, як і мій брат. Вони разом були лідерами республіканської опозиції, що сформувалася в Установчих зборах, і боролися за права народу, як два благородних суперники, що намагаються перевершити шляхетні наміри один одного. Суспільна думка, що наділила обох однаково високою повагою, призначила їх на головні державні посади Парижа; Петіона обрали мером міста, а Максиміліана – громадським обвинувачем. Пізніше дружба Петіона з моїм братом дивним чином охолола. Ця висока посада, мер Парижа, ці знаки поваги з усіх боків, які, мабуть, розвинули у ньому зародок честолюбства, про який він спочатку і сам не знав, закрутили йому голову і змусили змінити лінію поведінки, якої він дотримувався від початку революції. Обов’язкові для посади мера стосунки з двором короля зіпсували його настільки, що він перестав впізнавати своїх старих друзів.

По кількох днях після подій 2–3 вересня Петіон прийшов побачитися з моїм братом. Максиміліан засудив різанину у в’язницях і висловив бажання, щоб кожний ув’язнений постав перед суддями, яких обрав народ. Петіон і Робесп’єр обговорили останні події. Я була присутня при їхній бесіді і чула, як мій брат дорікав Петіонові за те, що той не використав свою владу, щоб зупинити безчинства 2 і 3-го вересня. Здавалося, що Петіона зачепили ці докори, і він доволі різко відповів: «Все, що я можу вам сказати, це те, що ніякі людські можливості не змогли б їх зупинити». За кілька хвилин він підвівся, вийшов і ніколи більше не повернувся. Відтоді будь-які стосунки між ним і моїм братом припинилися. Вони бачились лише у Конвенті, де Петіон засідав з жирондистами, а мій брат на «Горі».

Максиміліан зараховував до числа приятелів, з якими познайомився під час Установчих зборів, пана та пані Ролан. Остання, перед тим як її чоловік увійшов до міністерства, вдавала з себе патріотку, а також палку республіканку. Вона приймала в себе найвидатніших людей свого часу і дискутувала з ними на усі найактуальніші теми. Мій брат часом приходив на ці зібрання. Вона приймала його з особливою люб’язністю завдяки його популярності і вдавала дружбу з ним. Згодом, за рік чи два, він викрив її обман. У 1791 році вона поїхала з чоловіком в глиб департаменту Рони і Луари, де у неї був маєток. Звідти вона написала моєму братові листа, який у мене теж є, в якому складає йому хвалу за керівну роботу в системі законодавчого корпусу і хизується найчистішими патріотичними почуттями. Якби авторка подібного листа була щирою, її слід було б оголосити найдоброчеснішою з громадян [Цей неопублікований лист пані Ролан мені передали разом з документами Шарлотти Робесп’єр. – Л.].

Я дослівно приводжу цей лист, щоб читач сам міг оцінити принципи, яких пані Ролан дотримувалася у 1791 році. Та, що згодом діяла спільно з аристократами і була серед ворогів мого брата. Ось він:

Маєток Лаплатріер, парафія Тезе, округ Вільфранш, департамент Рони і Луари, 27 вересня 1791 р.

«В середині столиці, у центрі стількох пристрастей, де вашому патріотизмові доводиться демонструвати болісну, але, водночас, почесну кар’єру, ви, милостивий пане, не без цікавості отримаєте листа з самого краю пустелі, написаного вільною рукою, яким я висловлюю вам почуття поваги і втіхи, що відчувають ґречні люди у взаємостосунках.

Якби я спостерігала за перебігом революції і роботою законодавчого корпусу лише з офіційних документів, я б вирізнила незначну кількість сміливих людей, які завжди віддані принципам, а серед них того, чия енергія не перестає чинити величезний опір претензіям, хитрощам і підступності деспотизму. Я б присвятила цим обраним відданість і вдячність, які присвячують своїм шляхетним захисникам друзі людства. Втім, ці почуття набувають нової сили, коли бачиш ближче глибину хитрощів і жах корупції, які деспотизм використовує, аби поневолити і принизити людей, аби зберегти чи поглибити безграмотність, збити з пантелику суспільну думку, ввести в оману слабких, залякати простий народ і погубити добропорядних громадян. Історія лише у загальних рисах змальовує вчинки і наслідки тиранії, і цієї жахливої картини більш як достатньо, аби викликати люту ненависть до усього, пов’язаного зі свавіллям влади. Однак я не уявляю нічого огиднішого, нічого обурливішого за його спроби, його підступність і жорстокість, проявлені сотнями різних способів, аби вціліти під час нашої революції. Кожен, хто народився з душею і зберіг її незіпсутою, не міг дивитися на Париж останнім часом без жалю до засліпленого корупцією народу і не побачити тієї безодні зла, з якої так важко вирватися.

Я вела спостереження у цьому місті, сумний результат яких аналогічний тому, що майже завжди отримують при вивченні людей. По-перше, дуже значна їх кількість є безмежно нещасними, і вони такими стають завдяки нашим соціальним інститутам. По-друге, слід працювати на благо людства методом Провидіння, заради приємності діяти, заради задоволення бути собою, виконувати своє призначення і насолоджуватися своїм власним шляхом, не чекаючи з боку окремих осіб ні визнання, ні справедливості. І нарешті, зовсім невеличкій кількості світлих душ, здатних на величні речі, але розкиданих по поверхні землі і керованих обставинами, майже неможливо об’єднатися і діяти разом.

Дорогою, як і в Парижі, я бачила народ, обдурений своїм неуцтвом або зусиллями своїх ворогів. Люди не дуже розбираються у стані речей або роблять неправильні висновки. Громада всюди добра, її прагнення справедливі, бо для неї важливо те, що важливо усім; але народ обдурений або сліпий. Ніде я не зустрічала людей, з якими б могла говорити про нашу політичну ситуацію у відвертій і зручній формі; я обмежилася тим, що залишала всюди, де побувала, копії вашого звернення. Їх знайдуть після мого від’їзду, і вони послужать комусь чудовим матеріалом для роздумів.

Містечко, де розташований мій маєток і в якому я зупинилася на кілька днів, Вільфранш, багате на патріотів не за кількістю, а за якістю. Вони люблять революцію, бо вона зруйнувала те, що було над ними, але вони нічого не знають про теорію вільного уряду і не здогадуються про це піднесене й дивовижне відчуття, що змушує нас бачити братів у собі подібних. Вони плутають загальну доброзичливість з палкою любов’ю до свободи, яка єдина здатна забезпечити щастя людському родові. Тож ці люди наїжачуються на саме слово „республіка“, а король здається їм чимсь дуже важливим для їхнього існування.

Я несамовито обійняла своїх дітей і заприсяглася, проливаючи солодкі сльози, забути про політику, аби вивчати і відчувати лише природу, і поквапилася вирушити до села.

Надзвичайна посуха, яку тільки можна собі уявити, збільшила безплідність невдячного й кам’янистого ґрунту, додала доволі сумного виду покинутій на півроку сільській місцевості, яку може оживити лише око господаря. Час збору врожаю вимагав моєї присутності й збільшував мої клопоти; але проста сільська праця несе з собою спокій і радість, і я б чудово насолодилася ними, якби не виявила, що наклепи, вигадані у Ліоні, щоб усунути мого чоловіка від законодавчого корпусу, дісталися мого усамітненого місця, і що люди, які завжди відчували нашу відданість і самопожертву загальній справі і їхній зокрема, приписували нашу відсутність імовірному арешту п. Ролана як контрреволюціонера; врешті, я почула, як позаду мене почали співати: „Аристократів на ліхтар!“

Я не боюся наслідків цих безглуздих пересудів, так як вони не змогли переконати більшість. Втім, сама наша присутність і повернення до цього простого і благотворного життя, до якого ми звикли, незабаром змиє навіть найменші сліди цих наклепів. Але ж як легко ввести людей в оману і налаштувати їх проти своїх власних захисників!

Щодо Ліона, то це місто віддане аристократії. Вибори там відбулися з жахливими результатами. Депутати – вороги свободи, гендлярі, люди з поганою репутацією; нема жодного, бодай навіть посереднього таланту; склад його департаменту приблизно такий, як і його представництво у законодавчому корпусі; кілька патріотів пройшли до округу, де вони не можуть ні принести багато користі, ні стати на перешкоді злу.

Якщо оцінювати представницьке врядування, беручи до уваги той невеличкий досвід, який ми вже маємо, то не слід вважати, що нам дуже пощастило. Загальна маса людей не дасть себе довго дурити, але підкуповують виборців, потім уповноважених і, врешті, представників, які продають народ. Якби ми могли, оцінюючи вади нашої конституції, що потрапили туди через забобони і честолюбців, більше усвідомлювати, що все, що відхиляється від найбільш повної рівності, цілковитої свободи, обов’язково призводить до деградації людства, псує його і віддаляє від щастя!

Ви багато зробили, милостивий пане, для роз’яснення і поширення цих принципів. Чудово бути в змозі свідчити про це у віці, коли стільки інших ще зовсім не знають, яка життєва нива на них чекає. Вам залишилось ще стільки пройти, аби усі частини відповідали початку, і ви перебуваєте на арені подій, де вашій мужності не бракуватиме застосування.

З глибини мого усамітнення я з радістю дізнаватимусь про перебіг ваших успіхів. Я потребую, таким чином, ваших зусиль заради тріумфу справедливості, адже оприлюднення істини, яка є важливою для загального блага, – завжди успіх для доброї справи.

Якби я думала лише про те, що можу вам повідомити, я б утрималась від написання цього листа. Але, хоч я і не маю чому вас навчити, я вірю, що вам буде цікаво дізнатись новини про двох людей, чиї душі створено заради того, щоб вам було легше, і які з любов’ю висловлюють вам своє глибоке шанування і присвячують свою відданість, як лише до тих небагатьох, хто ставить понад усе славу бути справедливим і щастя бути не байдужим до інших. Пан Ролан приєднується до мене, втомлений, засмучений непослідовністю й легковажністю парижан. Ми разом контролюватимемо наші сільськогосподарські роботи вперемішку з деякими діловими клопотами і шукатимемо розради від суспільних страждань у вправлянні особистих чеснот, раз нам випало бути свідками того, на що здатен підступний королівський двір і честолюбні негідники.

Прийміть наші найвідданіші почуття і побажання».

Ролан, уроджена Фліпон

Мабуть, вам буде цікаво дізнатися, як мій брат Максиміліан познайомився з родиною Дюплє. Того дня, коли розгорнули червоний прапор і Лафаєт разом з Байї на Марсовому полі оголосив військовий стан, мій брат, що був присутнім при розстрілах за наказом «героя двох світів», з розбитим від цих жахливих сцен серцем повертався вулицею Сент-Оноре. Навколо нього юрбився чималий натовп, його впізнали і люди почали кричати: «Слава Робесп’єру!» П. Дюплє, тесляр, вийшов зі свого дому, підійшов до мого брата і запросив його зайти до себе перепочити. Максиміліан прийняв його запрошення. Через годину чи дві він хотів повернутися до себе додому, але його затримали на обід і не дозволили піти навіть ввечері, тож він залишився спати і пробув у них кілька днів. Пані Дюплє разом зі своїми доньками виявляли до його особи щиру зацікавленість, оточивши лагідною турботою. Він був надзвичайно чутливий до таких речей. Мої тітки і я розпестили його безліччю всяких проявів уваги, на які здатні лише жінки.

Раптом перемістившись з родинного лона, де він був об’єктом найніжнішого піклування, у своє житло на вулиці Сентонж, де він був сам-один, лише уявіть, яку переміну йому довелося перенести!

Люб’язність родини Дюплє нагадала йому про нашу турботу про нього і змусила його сильніше відчути порожнечу і самотність квартири в кварталі Маре, де він оселився. П. Дюплє гостинно запропонував йому переїхати до них на повне утримання. Максиміліанові було приємно отримати таку пропозицію, і до того ж ніколи не чули, щоб він комусь відмовляв, побоюючись бути невдячним, тож він прийняв пропозицію і перебрався до родини Дюплє.

Мушу розповісти всю правду. Я тішуся панянками Дюплє, але не можу сказати те саме про їхню матір, яка завдала мені чимало неприємностей. Вона постійно шукала можливостей посварити мене зі старшим братом і поставити його в залежність від себе. Завдяки своїй вдачі Максиміліан легко піддавався впливові пані Дюплє. Вона крутила ним, як хотіла, і цей чоловік, такий енергійний на чолі уряду, вдома замість своєї волі, якщо можна так висловитися, піддавався навіюванням інших.

Коли я приїхала з Арраса, у 1792 році, я зупинилася в Дюплє і відразу зрозуміла, який вплив вони мають на нього. Цей вплив точно базувався не на розумі, адже Максиміліан, звичайно ж, мав його більше за пані Дюплє, і не на якихось особливих послугах, адже родина, в якій віднедавна мешкав мій брат, не могла б навіть їх надати. Але, повторюю, цей вплив на щось спирався, з одного боку – на невимогливість мого брата, якщо можна так висловитися, з іншого – на безперервну й часто-густо надокучливу турботу пані Дюплє.

Я вирішила витягти свого брата з її рук і для цього намагалася дати йому чітко зрозуміти, що в його становищі, маючи такий високий чин в політиці, йому слід було б мати своє окреме помешкання. Максиміліан визнав обґрунтованість моїх аргументів, але довго не погоджувався на мою пропозицію покинути родину Дюплє, щоб їх не засмутити. Врешті, хоч і не без зусиль, мені вдалося переконати його винайняти квартиру на вулиці Сен-Флорантен.

Пані Дюплє сильно гнівалася на мене, мабуть, вона все життя тримала на мене злість. Тож деякий час ми жили самі, мій брат і я. Раптом Максиміліан захворів. Нездужання не було небезпечним, та він потребував постійного догляду, і, звичайно, йому його не бракувало. Я ні на хвилю не лишала його наодинці і постійно чергувала коло нього. Коли йому покращало, пані Дюплє прийшла його провідати. Вона не була поінформована про його хворобу і наробила багато шуму через те, що її не попередили. Вона почала говорити мені дуже неприємні речі, сказала, що моєму братові бракує необхідного догляду, що її родина, де йому нічого не бракувало, доглядала б його в себе ретельніше. Тут вона почала тиснути на Максиміліана, щоб той повернувся до них. Мій брат відмовився, спочатку нерішуче, тоді вона подвоїла свої наполегливі прохання чи, краще сказати, свій одержимий тиск на нього. Робесп’єр, попри мої зауваження, врешті вирішує піти слідом за нею. «Вони мене так люблять, – каже він мені, – у них стільки люб’язності, стільки доброти для мене, що буде невдячно з мого боку відштовхувати їх».

Тільки з цього випадку можна скласти уявлення про мого брата Максиміліана. Він поступається пані Дюплє, він наважується покинути своє помешкання, повернутися на пансіонне утримання в чужому домі, тоді як він має свій дім, своє житло, оскільки не хоче засмутити людину, яку вважає своїм другом. Я зовсім не нарікаю на нього. Я далека від думки, щоб випоминати йому. Але ж, зрештою, невже він не міг подумати, що, віддавши перевагу пані Дюплє, вразив мене щонайменше так само, як його відмова вразила б цю даму? Невже йому треба було балансувати між мною і пані Дюплє? Невже йому треба було жертвувати мною на користь неї? Після усіх цих образливих слів, після того, як вона викричалася на мене за те, що я начебто не забезпечила братові достатнього догляду, чи не слід йому було б, добре знаючи якраз зовсім протилежне, подумати про те, що, покинувши мене і довірившись опікуванню пані Дюплє, він підтвердив її слова? Між тим мій брат мене ніжно любив. Його дружні почуття до мене були в тисячу разів сильніші за ті, що він міг відчувати до чужої людини. Як тоді пояснити цю суперечність? Ось так: Максиміліан – втілення самопожертви, він не належав собі, його життя – безперервне жертвування, через своє добре серце він обмежував себе, аби зробити приємність іншим. Тож він навіть не вагався, вважаючи мене частиною себе, коли пожертвував мною, як жертвував собою, щоб не засмутити родину, що своєю безкрайньою люб’язністю і добротою позбавила його будь-якої можливості спротиву.

Вище я говорила, що маю багато підстав дорікати пані Дюплє, і, безумовно, якби я описала все, що вона мені зробила, вийшов би чималий том. Коли мій брат, побоюючись її засмутити, повернувся до неї на пансіонне утримання, я відвідувала його з особливою регулярністю. Важко уявити, як непривітно, тут можна було б вжити і гостріший термін, вона мене приймала. Я б пробачила її неґречність і нахабність, але ніколи не пробачу їй одного жахливого висловлювання на мою адресу. Я часто надсилала моєму братові варення, цукати або якісь інші ласощі, які він дуже любив. Пані Дюплє кожного разу, як бачила мою служницю, завжди демонструвала свою роздратованість. Одного дня, коли я доручила передати моєму братові кілька баночок варення, пані Дюплє сердито сказала їй: «Віднесіть це назад, я не хочу, щоб вона труїла Робесп’єра». Служниця повернулася вся в сльозах і переказала мені страшну образу пані Дюплє. Я була приголомшена, мені відібрало мову. Можете повірити у це? Замість того, щоб вимагати у неї пояснень, замість того, щоб піти поскаржитися братові на її жахливі образливі слова, я, боячись завдати йому болю і спровокувати сцену, що лише поставила б його у незручне становище, стрималася і мовчки проковтнула свій біль і обурення.

Пані Дюплє мала трьох доньок: одна була в заміжжі з членом Конвенту Лєба; друга, здається, була одружена з колишнім членом Установчих зборів; третя, Елеонора, що називала себе Корнелією і була найстаршою, мала б от-от, про що багато говорилося, вийти заміж за мого брата Максиміліана, коли настало 9-те термідора. Про Елеонору Дюплє є дві думки: одна – що вона була коханкою старшого Робесп’єра; інша – що вона була його нареченою. Як на мене, обидві думки однаково помилкові. Але у чому я цілковито впевнена, так у тому, що пані Дюплє страшенно хотіла мати мого брата Максиміліана за зятя і щедро обсипала його люб’язностями і спокусами, аби змусити одружитися з її дочкою. Елеонорі також не забракло претензійності називати себе громадянкою Робесп’єр, і вона вдавалася до усіх можливих способів, щоб розчулити Максиміліанове серце.

Утім, маючи стільки справ і роботи, повністю зайнятий виконанням своїх обов’язків члена Комітету громадського порятунку, чи міг мій старший брат перейматися ще й коханням і одруженням? Чи було в його серці місце для таких дрібниць, коли воно було переповнене любов’ю до батьківщини, коли усі його почуття, усі думки зводилися до одного лише почуття, до однієї лише думки – про щастя народу; оскільки, у безупинній боротьбі проти ворогів революції він постійно відбивав напади особистих ворогів, і його життя перетворилося на суцільну битву? Ні, мій старший брат не мусив і не міг гаяти час з Елеонорою Дюплє, вдаючи з себе Селадона, і, мушу додати, така роль зовсім не притаманна його вдачі.

Мало того, я можу впевнено стверджувати, бо про це він говорив мені разів двадцять, що він не мав ніяких почуттів до Елеонори. Одержимість, нав’язливість її родини радше б мали викликати у нього відразу, ніж закоханність у неї. Дюплє могли казати все, що завгодно, але це так. Чи він був готовий поєднатися зі старшою донькою пані Дюплє, можна судити лише по тому, що я чула, як він казав Оґюстенові: «Ти повинен одружитися з Елеонорою». «Ні, звичайно ж, ні!» – відповів мій молодший брат.

Другу дочку пані Дюплє, що вийшла заміж за Лєба, я можу лише похвалити. Вона не була, як її мати і старша сестра, розлючена на мене. Вона не раз приходила витирати мої сльози, коли я плакала від образи, завданої пані Дюплє. Її молодша сестра була такою ж доброю, як і вона. Вони обидві змусили б мене забути погані вчинки їхньої матері та Елеонори, якби не речі, що вкарбовуються в душу і залишають там невитравний слід.

Після закриття Установчих зборів і перед моїм від’їздом з Арраса Максиміліан написав мені, що незабаром збирається приїхати до свого рідного міста. Він повідомив мені дату приїзду і попросив тримати її в секреті. Ми з молодшим братом вирішили його зустріти. Одна з моїх подруг, пані Бюіссар, склала нам компанію. Ми взяли екіпаж і вирушили в дорогу. Ми поїхали у паризькому напрямку до невеличкого містечка Бапом, приблизно за п’ять льє від Арраса. Там ми прочекали весь день, але мій брат не з’явився. Ввечері, засмучені, ми поверталися тим же шляхом додому, вирішивши повторити спробу наступного дня. Ми дуже здивувалися, коли побачили при в’їзді до Арраса величезний натовп. Звістка про прибуття Робесп’єра вже поширилися містом, або це проговорилася пані Бюіссар, чи наша служниця здогадалася про причину нашої поїздки до Бапома і розбовкала про неї. Тільки-но народ помітив наш екіпаж, в якому, на їхню думку, їхав Максиміліан, почулися гучні вітальні вигуки. Люди навіть хотіли відпрягти коней і тягти екіпаж вручну.

Наступного дня ми вирушили дуже рано, щоб ніхто не бачив. Ми зупинилися в Бапомі в одному заїзді, повз який проїзджали усі екіпажі з Парижа, і чатували на той, що везтиме об’єкт наших бажань. Нарешті ми стискали Максиміліана в обіймах і невимовно раділи бачити його знову, після дворічної відсутності.

Ми думали, що нашу присутність у Бопамі ніхто не зауважив, і були дуже здивовані, коли побачили, що усі патріоти цього містечка прийшли привітати нашого брата Максиміліана за боротьбу, яку він проводив в рамках Конституційних зборів проти ворогів народу, за його демократичні переконання і за мужність, проявлену у їх поширенні. Вони влаштували Робесп’єрові урочистий банкет, після якого ми сіли до екіпажу і вирушили в дорогу до Арраса. Нас чекав ще більший натовп, як напередодні. Максиміліан зійшов з екіпажу, щоб не почуватися незручно через те, що люди його тягнули вручну. Він наголосив нам, що обурений, що вільні люди, як воли, впряглися в екіпаж, щоб тягти людину. Такі вчинки демонструють, що народ не досяг особливого прогресу і далі перебуває у пелюшках неуцтва та забобонів.

Патріоти Бопама супроводжували Робесп’єра до Арраса. Вони змішалися з натовпом і спільним кортежем дійшли до його помешкання. Тисячі «браво», тисячі оплесків гриміли у його вухах. Скрізь його вітали захопленими вигуками: «Слава Робесп’єру! Слава захисникові народу!» Вулиці, якими треба було іти, спонтанно освітлювалися. Цих таких лестивих демонстрацій, яких багато хто б жадібно добивався й організовував, мій брат хотів би позбутися. Саме з цією метою, повідомляючи про свій приїзд, він просив нікому про це не говорити. Однак вороги звинувачували саме його за це прийняття. Вони закидали йому, що він залишився святкувати: та чи міг він вчинити інакше? Хіба їхні докори не просякнуті сліпою ненавистю і заздрістю, що з’їдають їх зсередини?

Максиміліан дуже мало пробув в Аррасі. Він поїхав до сільської місцевості поблизу, щоб насолодитися відпочинком, якщо можна назвати відпочинком розумову працю, якою постійно займався мій брат. Зовні спокійний, його розум працював без упину. Він, імовірно, обмірковував повернення до виконання завдання, яке собі лише запланував і яке згодом майже завершив. Він набирався нового натхнення у чистоті своєї совісті і душі.

Повернувшись з села, він поїхав відвідати свого старого друга, який мешкав за сім льє від Арраса. Максиміліан його дуже шанував і в свій час услужив йому добру службу. Він думав, що той ставиться до нього з такою ж повагою, і не міг припустити, що цей невдячний чоловік зовсім змінився. Ми разом з молодшим братом розкусили лицемірство цього нещирого друга, але не хотіли про це говорити Максиміліанові, щоб не засмутити його. Коли той влаштував холодну зустріч, брат довго не міг оговтатись і покинув його зажурений.

Робесп’єр повернувся до Парижа, де його присутність була потрібна більше, ніж будь-коли. Аристократи подвоїли свої зусилля, щоб зірвати революцію, і повернути Францію до старого режиму. Патріотам треба було подесятирити свої сили, аби перешкодити здійсненню злочинних намірів аристократії. [У нотатках, залишених мені Шарлоттою Робесп’єр тут є прогалина. – Л.]

* * *

Обох моїх братів мешканцями Парижа було обрано членами Конвенту. Раніше, у своїй секції, Максиміліана було обрано членом нової повстанської комуни, яка 10 серпня замінила колишню паризьку комуну. Він ніколи не очолював цієї повстанської комуни. Тож пані де Жанліс дивним чином помилилася, коли приписала моєму братові образливий вислів на адресу однієї придворної дами, яку він нібито допитував як голова комуни. Я не пам’ятаю цього вислову. Але дуже добре пам’ятаю, що читала про це звинувачення мого брата з боку пані де Жанліс в одному з пояснень наприкінці одного з її романів. Якщо ця дама не була засліплена ненавистю до Робесп’єра (а ненависть позбавляє об’єктивності), вона б не поспішала приписувати йому висловлювання, про яке йде мова. Вона б могла отримати додаткову інформацію про це від людини, яка його промовила, оскільки це було насправді, і тоді вона б дізналася, що цією людиною був Бійо-Варенн, і саме він очолював повстанську комуну.

Невже мій брат знущався над переможеними 10 серпня, вживав до них страшні образливі висловлювання? Він, який склав з себе повноваження суспільного обвинувача, оскільки в душі відчував до них відразу, оскільки замість обвинувачення підсудного завжди брався за його захист?

Або пані де Жанліс приписала моєму братові висловлювання Бійо-Варенна через незнання, або зробила це цілком свідомо: в останньому випадку її вчинок є ганебним. Одного цього вчинку достатньо, щоб заплямувати її репутацію. У першому випадку, її вина є меншою; але принаймні він демонструє, з якою упередженістю судять мого нещасного брата Максиміліана. Почули про образливе висловлювання і, не поцікавившись з чиїх вуст воно пролунало, приписують моєму братові. О, Наполеон мав рацію, коли сказав, що Робесп’єр став цапом-відбувайлом революції, і провину за усі беззаконня інших звалили на нього. Чи не є це одним із тисячі інших доказів? І якби хотіли уважно дослідити політичне життя мого брата, як описують його вороги, хіба не побачили б там, як у цьому випадку, що на нього покладено відповідальність за купу ганебних вчинків, які були йому зовсім чужі? Як можна далі говорити про людську справедливість, коли я бачу, що ціле покоління без примусу приймає на віру усі ці наклепи, які так охоче поширюють проти мого брата його вороги. О прийдешнє покоління! Єдина надія на тебе, ти виправдаєш мого брата, ти визначиш йому його справжнє місце в історії, бо лише ти судитимеш безпристрасно!