Читать книгу Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой - Стефан Цвейг - Страница 10

Справедливості заради ми не повинні дорікати жінкам у тому, що вони так беззаперечно віддавалися цьому великому спокусникові; адже при зустрічі з ним ми самі щоразу ризикуємо піддатися його привабливому й полум’яному мистецтву життя. І справді, треба зізнатися: нелегко чоловікові читати мемуари Казанови, не відчуваючи шаленої заздрості. Як часто обтяжують нас годинники, коли наш мужньо-авантюристичний початок прагне піти від буденності повсякденних справ, від строго розподіленого й спеціалізованого століття; і в такі нетерпляче незадоволені хвилини бурхливе існування цього авантюриста, який повними жменями збирає насолоди, який присмоктався до життя епікурейством, уявляється нам мудрішим і природнішим, ніж наші ефемерні духовні радості, його філософія життєвіша, ніж всі буркотливі вчення Шопенгауера й холоднокам’яна догматика батька-Канта. Яким бідним у такі секунди здається нам наше щільно заповнене існування, міцне одним тільки зреченням у порівнянні з його життям! І з гіркотою пізнаємо ми ціну нашої духовної витримки та моральних старань: вона зводиться до перепон на шляху до безпосередності. Переливаючи наше єдине земне життя в пластичні форми, ми тим самим будуємо греблі, що утримують світовий прибій, заслони, що захищають нас від бурхливого натиску дикого й не загнузданого випадку. Такий фатум вічно переслідує нас: коли ми прагнемо увічнити себе й діємо за межами справжнього, ми тим самим забираємо в справжнього частину його життєвості; віддаючи внутрішню енергію справі надчасового, ми грабуємо безтурботну насолоду життям. У нас є забобони й рефлексія, ми тягнемо ланцюги совісті, що гримлять при кожному нашому кроці, перебуваємо в полоні в самих себе й тому важко ступаємо по землі, тоді як цей легковажний вітрогон володіє всіма жінками, облітає всі країни й, на бурхливих гойдалках випадку, то здіймається в небо, то падає в пекло. Не можна заперечувати, що жоден справжній чоловік не може часом читати мемуари Казанови без заздрості, не відчуваючи себе ні на що не здатним у порівнянні з цим знаменитим майстром мистецтва життя, а іноді, немає де правди діти, сотні разів хотілося б краще стати ним, ніж Гете, Мікеланджело або Бальзаком. Якщо спочатку ви холодно посміювалися над розумуваннями шахрая, над невдатним філософом, то, читаючи шостий, десятий або дванадцятий том, вже схильні вважати його мудрим чоловіком, а його філософію легковажності чарівним вченням.

Але, на щастя, Казанова сам охороняє нас від передчасного захоплення. Бо в його реєстрі мистецтва життя є небезпечний пробіл: він забув про старість. Епікурейська техніка насолоди, спрямована тільки на чуттєве, на відчутне, призначена виключно для юних почуттів, для свіжих і сильних тіл. І як тільки згасає в крові веселе полум’я, негайно ж холоне й уся філософія насолоди, перетворюючись у теплувату прісну кашу: тільки зі свіжими м’язами, з міцними блискучими зубами можна завоювати життя, але горе, якщо почнуть випадати зуби й замовкнуть почуття; тоді замовкне відразу й послужливо самовдоволена філософія. Для людини, котра сповна віддавалася грубим насолодам, крива існування неминуче опускається вниз, бо марнотрат живе без запасів, він витрачає й віддає свій жар миттєво, тоді як людина інтелекту, яка, здавалося б, живе в зреченні, точно в акумуляторі, збирає надлишки спеки. Хто віддався духовному, той і на схилі років, часто до глибокої старості (Гете!) відчуває перетворення й втілення, просвітлення й перетворення; з охолодженою кров’ю він ще підносить існування інтелектуальними проясненнями й несподіванками, і знижену еластичність тіла компенсує сміливою грою уяви. Людина ж чуттєва й тільки чуттєва, яку приваблює лише дійсність, в якій лише потік подій збуджує внутрішній рух, зупиняється, як млинове колесо в засохлому струмку. Старість – це для таких падіння в ніщо, а не перехід в нове; життя, невблаганний кредитор, вимагає повернення з лихвою від тих, кого передчасно й занадто поспішно забрало нестримними почуттями. Так і мудрість Казанови закінчується з відходом щастя, а щастя з відходом молодості; він здається мудрим, поки він прекрасний, сповнений сил і є переможцем. Якщо йому потайки заздрили до сорокарічного віку, то з цього часу він викликає співчуття.

Бо карнавал Казанови, найстрокатіший з усіх венеціанських карнавалів, закінчується передчасно й сумно меланхолійним постом. Поступово з’являються тіні на веселому оповіданні життя, як зморшки на постарілому обличчі; все менше тріумфів, все більше прикрощів: все частіше вплутує його доля – в афери з підробленими векселями, фальшивими банкнотами, закладеними коштовностями; все рідше приймають його при княжих дворах. З Лондона він змушений втікати вночі за кілька годин до арешту, який закінчився б для нього шибеницею; з Варшави його виганяють як злочинця; з Відня і Мадрида його виселяють; у Барселоні він сорок днів проводить у в’язниці, з Флоренції його викидають, у Парижі «lettre de cachet»[51] примушує його негайно залишити улюблене місто; нікому не потрібен більше Казанова, кожен позбувається його і струшує, як вошу з шуби.

Здивовано запитуєш себе: що накоїв цей добрий малий і чому світ такий немилостивий і суворий до колишнього свого улюбленця? Він набув лиху славу або ж став брехливим, невже змінився його люб’язно-обережний характер, що всі від нього відвертаються? Ні, він залишився тим же, він назавжди залишиться незмінним спокусником і шарлатаном, веселуном і дотепним до останнього подиху, але не вистачає йому лише одного, того, що підтягувало й тримало в напрузі його енергію: не вистачає впевненості в собі, переможної свідомості молодості. Де він найбільше грішив, там і покараний: першими свого улюбленця залишають жінки; маленька, жалюгідна Даліла завдала першого удару цьому Самсону Ероса, хитра шахрайка Шарпільон у Лондоні. Цей епізод, найпрекрасніший в його мемуарах, тому що найправдивіший, найлюдяніший, зображений художньо, з враженою душею і тому з приголомшливою зворушливістю, є поворотною точкою. Вперше цей досвідчений спокусник обдурений жінкою, до того ж – не ґречною, недоступною дружиною, яка відкидає його, а молоденькою пройдисвіткою-повією, яка зуміла довести його до сказу, виманити в нього всі гроші й все ж ні на крок не підпустити його до свого тіла. Казанова, презирливо відкинутий, незважаючи на плату, і плату щедру, Казанова, зневажений і вимушений дивитися, як ця повія тут же задарма ощасливлює дурного, нахабного хлопця, перукарського учня, дарує йому те, до чого він, Казанова, прагнув жадібними почуттями, витратами, хитрістю й насильством, це вбивчий удар по самовпевненості Казанови, і з цієї години його тріумфальна поведінка стає невпевненою і він вже вагається. Передчасно, на сороковому році він з жахом зауважує, що мотор, завдяки якому вдався його переможний набіг на світ, діє не бездоганно; вперше ним заволодіває страх перед можливою затримкою: «Найбільше засмучувало мене те, що я повинен був визнати ознаки втоми, зазвичай пов’язані із наближенням старості. У мене не було тієї безтурботної впевненості, яку дають молодість і усвідомлення своєї сили». Але Казанова без самовпевненості, Казанова без своєї нескінченної, п’янкої для жінок мужньої сили, без краси, без потенції, без грошей, без зухвалого, рішучого, переможного хизування в ролі улюбленця Фалоса і Фортуни[52], – що являє він собою, втративши цього головного козиря в світовій грі? що являє він собою, втративши цього головного козиря у світовій грі? «Пан відомого віку, – відповідає він сам меланхолійно, – про якого щастя і тим більше жінки нічого не хочуть знати», птах без крил, чоловік без чоловічої сили, коханець без удачі, гравець без капіталу, сумне, нудне тіло без енергії й краси. Знищені всі фанфари урочистості й мудрості насолоди: слівце «зречення» вперше вкрадається в його філософію. «Час, коли я закохував в себе жінок, минув, я повинен або відмовитися від них, або купувати їхні послуги». Відмова – найбільш незбагненна думка для Казанови – стає жорстокою дійсністю, бо, щоб купувати жінок, йому потрібні були гроші, а гроші завжди діставалися йому через жінок; чудовий круговорот зупинився, гра добігає кінця, пора нудної серйозності настає і для майстра всіх авантюр. Отже – старий Казанова, бідний Казанова-жуїр стає непотрібним, допитливий – шпигуном, гравець – шахраєм і убогим, веселий співрозмовник – одиноким письменником і пасквілянтом.

Приголомшливе видовище: Казанова роззброєний, старий герой численних любовних битв, божественний нахаба й відважний гравець стає обережним і скромним; тихо, пригнічено й мовчазно йде великий commediante in fortuna зі сцени своїх успіхів. Він знімає багате вбрання, що «не відповідає суспільному становищу», відкладає його убік разом з перснями, діамантовими пряжками й табакерками величну гордовитість, скидає під стіл, як биту карту, свою філософію, намагаючись схилити голову перед залізним, непохитним законом життя, завдяки якому зів’ялі повії перетворюються у звідниць, гравці в шулерів, авантюристи в приживальників. Відтоді, як кров не так гаряче вирує в його тілі, старий citoyen du monde[53] раптом починає мерзнути в колись настільки улюбленій безмежності світу й навіть сентиментально тужити за батьківщиною. І колишній гордій – бідний Казанова, який не зумів благородно довести життя до кінця! покаявшись, винувато схиляє чоло й жалісливо просить уряд Венеції про прощення, він пише улесливі донесення інквізиторам, складає патріотичний памфлет – «спростування» нападок на венеціанський уряд, памфлет, в якому не посоромився написати, що в’язниці, де він колись нудився, є «приміщеннями з гарним повітрям» і є навіть раєм гуманності. Про ці, найсумніші епізоди його життя нічого не сказано в мемуарах, які обриваються раніше й не розповідають про роки сорому. Він ховається в темряві, мабуть, щоб приховати сором, і майже не радієш цьому, бо як сумно, як шкода цю обдерту й шкутильгаючу тінь сміливого воїна гри й любові, цей самець, що став опудалом, цей безголовий співак, – переможений веселун, якому ми так наполегливо заздрили!

А потім, протягом низки років, бродить нечутно по Мерчерії товстий повнокровний пан, не дуже добре одягнений, який уважно прислухається, про що говорять венеціанці, заходить у генделики, щоб спостерігати за підозрілими особами, і дряпає вечорами довгі шпигунські доноси інквізиторам: ім’ям Анджело Пратоліні підписані ці неохайні інформації, псевдонім помилуваного провокатора й послужливого шпигуна, за кілька золотих він запроторює людей в ті ж в’язниці, де сам сидів в молодості й опис яких зробив його відомим. Так, розмальований, як чепрак, шевальє де Сенгаль, улюбленець жінок, перетворився в Анджело Пратоліні, відвертого, жалюгідного донощика й негідника; колись обсипані діамантами пальці довбуться в брудних справах і розбризкують чорнильну отруту і жовч направо й наліво, поки Венеція не вирішує нарешті звільнитися від цього набридливого сутяги стусаном ноги. Про наступні роки відомостей немає, і ніхто не знає, якими сумними шляхами рухалося напіврозбите судно, поки не зазнало нарешті повного краху в Богемії; ще раз кочує цей старий авантюрист по всій Європі, розливається солов’єм перед багатими, пробує свої старі фокуси: шулерство, кабалістику й звідництво. Але боги-покровителі його молодості – нахабство та впевненість у собі – залишили його, жінки сміються йому в зморшкувате обличчя, він більше не підіймається, він тяжко коротає дні в ролі секретаря (і, ймовірно, знову шпигуна) при посланнику у Відні, жалюгідний писака, непотрібний, небажаний і вічно гнаний поліцією гість всіх європейських міст. У Відні він нарешті зібрався одружуватися з німфою з Грабена, щоб завдяки її прибуткової професії бути трохи більш забезпеченим; але й це йому не вдається. Нарешті, багатющий граф Вальдштейн, адепт таємних наук, дізнається в Парижі про

сердобольно його відшукує, знаходить задоволення в розмові з постарілим, але все ще цікавим циніком і милостиво бере з собою в Дукс на посаду бібліотекаря, а заодно й придворного блазня; за тисячу гульденів щорічної платні – правда, завжди викупленого наперед у лихварів – купують цей курйоз, не переплачуючи за нього. І там, у Дукса, він живе – вірніше, вмирає – через тринадцять років.

У Дукса раптом з’являється, після довгих років перебування в тіні, цей образ, Казанова або, скоріше, хтось, хто невиразно нагадує Казанову, його мумія, висохла, худа, колюча, замаринована у власній жовчі, дивна музейна реліквія, яку граф охоче демонструє своїм гостям. Ви скажете, що це випалений кратер, потішний і безпечний, сміховинно холеричний уродженець півдня, він повільно гине від нудьги в богемскій клітці. Але цей ошуканець ще раз дурить світ. Коли всі думають, що з ним уже покінчено, що його чекає лише кладовище й труна, він у спогадах знову відтворює своє життя й хитрою авантюрою пролазить у безсмертя.