Читать книгу Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой - Стефан Цвейг - Страница 11

Роки 1797—1798. Кривава мітла революції покінчила з галантним століттям, голови християн короля і королеви[56] скотилися в кошик гільйотини, і маленький корсиканський генерал[57] послав під три чорти десять дюжин князів і князьків, а з ними й панів венеціанських інквізиторів. Тепер читають не енциклопедію, не Вольтера і Руссо, а тріскучі бюлетені з театру військових дій. Великий піст покрив попелом Європу, скінчилися карнавали, і проминуло рококо з його кринолінами та напудреними перуками, зі срібними пряжками на туфлях і брюссельськими мереживами. Вже не носять оксамитових камзолів, – їх змінили мундир і буржуазний костюм.

Але дивно: живе людина, що забула про час, – старий чоловічок, який забився десь там, у самому темному кутку Богемії, як кавалер Глюк в легенді Гофмана, – серед білого дня спускається важкою ходою по нерівній бруківці схожий на строкату птицю чоловічок в оксамитовому жилеті з позолоченими ґудзиками, у поношеному пальті, у мереживному комірі, у шовкових панчохах, прикрашених квіточками підв’язках і парадному капелюсі з білим пір’ям.

Цей живий курйоз ще за старовинним звичаєм носить косу, хоча й погано напудрену (у нього тепер немає слуг!), і тремтлива рука велично спирається на старомодну тростину з золотою головкою – таку, як носили в Пале-Роялі в 1730 році. Справді – це Казанова або, вірніше, його мумія; він все ще живий попри бідність, злобу й сифіліс. Шкіра стала пергаментною, ніс – гачкуватий дзьоб – видається над тремтячим слинявим ротом, густі посивілі брови розпатлані; все це говорить про старість і тління, про змертвіння в жовчній злобі та книжковому пилі. Тільки чорні як смола очі, повні колишнього занепокоєння, зло й гостро бігають під напівзакритими століттями. Але він недовго кидає погляди направо й наліво, він похмуро бурчить і бурчить про себе, бо він не в дусі: Казанова завжди не в дусі відтоді, як доля кинула його в цю Богемську купу гною. Навіщо підіймати очі, якщо кожен погляд буде занадто великою честю для цих дурних роззяв, цих широкомордих німецько-богемських пожирачів картоплі, котрі не висовують носа за межі свого брудного села й навіть не вітають, як належить, його, шевальє де Сенгаля, який свого час всадив кулю у живіт польському гофмаршалу й отримав з рук його тата золоті шпори. І жінки – це ще неприємніше – не виявляють до нього поваги; вони прикривають рот рукою, щоб стримати грубий, мужицький сміх; вони знають, над чим сміються: служниці розповіли пастору, що старий подагрик нерідко залазить рукою під спідниці й своєю незрозумілою мовою шепоче їм на вухо всякі дурниці. Але ця чернь все ж краща, ніж проклята челядь, на волю якої він відданий у будинку, «віслюки, стусани яких він повинен терпіти», – перш за все Фельткірхнер, домоправитель, і Відерхольт, його помічник. Прокляття! Вони навмисне вчора знову пересолили його суп і спалили макарони, вирвали портрет з його «Ікозамерона» й повісили його в туалеті; ці негідники наважилися побити його маленьку, у чорних плямах, собачку Мелампігу (Чорнозадку), подаровану йому графинею Роггендорф, тільки за те, що миле звірятко напаскудило в кімнатах. О, де прекрасні часи, коли цей лакейський набрід можна було просто закувати в кайдани й переламати кістки всій зграї, замість того щоб терпіти подібні зухвалості. Але в наші дні, завдяки Робесп’єру, ці покидьки підняли голову, якобінці забруднили епоху, і сам він тепер лише старий, нещасний, беззубий пес. Тут не допоможуть нарікання, бурчання, краще наплювати на цей набрід, піднятися у свою кімнату й читати Горація.