Читать книгу Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой - Стефан Цвейг - Страница 5
Казанова
Портрет молодого Казанови
Оглавление«Знаєте, ви дуже красивий чоловік», – сказав Казанові Фрідріх Великий в 1764 р в парку Сан-Сусі, зупиняючись і оглядаючи його.
Театр у невеликій резиденції: співачка сміливою колоратурою закінчила арію; немов град, посипалися оплески; але тепер, під час поступово відновлених речитативів, увага слабшає. Франти роблять візити в ложі, панянки наводять на сцену та глядачів лорнети, їдять срібними ложечками прекрасне желе та помаранчевий шербет; жарти Арлекіна під час піруетів з Коломбіною сприймаються майже зайвими. Але ось раптово всі погляди звертаються на незнайомця, котрий запізнився, він сміливо й недбало, з цією аристократичною невимушеністю з’являється в партері; його ніхто не знає. Його геркулесівський стан оточує багатство, попелястого кольору тонкий оксамитовий камзол розкриває свої складки, показуючи витончено вишитий парчевий жилет і дорогоцінні мережива; золоті шнури обрамляють темні лінії чудового вбрання від пряжок брюссельського жабо до шовкових панчіх. Рука недбало тримає парадний капелюх, прикрашений білим пір’ям; тонкий солодкий аромат рожевого масла або модної помади поширюється навколо знатного незнайомця, який, недбало притулившись до бар’єра перед першим рядом, гордовито спирається помережаною каблучками рукою на прикрашену дорогоцінним камінням шпагу з англійської сталі. Немов не помічаючи викликаної ним уваги, він підіймає свій золотий лорнет, щоб з удаваною байдужістю окинути поглядом ложі. Тим часом на всіх стільцях і лавках вже перешіптується цікавість маленького містечка: князь? багатий іноземець? Голови зсуваються, шанобливий шепіт вказує на обсипаний діамантами орден, що недбало висить на грудях на яскраво-червоній стрічці (орден, який він так обсипав блискучими каменями, що ніхто не міг упізнати під ними жалюгідний папський хрест, який майже нічого не вартий). Співаки на сцені швидко помітили ослаблення уваги глядачів; речитативи вже течуть ледачіше, танцівниці, які з’явилися із-за лаштунків, виглядають поверх скрипок і гамб, гадаючи, яким вітром занесло до них набитого дукатами герцога, який обіцяє прибуткову ніч.
Але перш ніж сотням людей у залі вдалося розгадати шараду цього чужинця, таємницю його походження, дами в ложах з певним збентеженням помітили інше: який красивий цей незнайомий чоловік, який красивий і який мужній. Висока фігура, широкі плечі, міцні м’язи рук, жодної м’якої лінії в напруженому, сталевому, мужньому тілі; він стоїть, ледь нахиливши вперед голову, як бик перед боєм. Збоку його обличчя нагадує профіль на римській монеті, – з такою металевою різкістю виділяється кожна окрема лінія на міді цієї темної голови. Гарною лінією під каштановим, ніжно кучерявим волоссям вимальовується лоб, якому міг би позаздрити будь-який поет, нахабним і сміливим гачком видається ніс, міцними кістками – підборіддя, і під ним опуклий, величиною з подвійний горіх кадик (за повір’ям жінок, вірна ознака чоловічої сили); незаперечно: кожна риса цього обличчя говорить про натиск, перемогу й рішучість. Тільки губи, дуже яскраві й чуттєві, утворюють м’який вологий звід, наче м’якуш граната, оголюючи білі зерна зубів. Красень повільно повертає профіль в бік темної коробки глядацького залу: під рівними закругленими пухнастими бровами мерехтить з чорних зіниць неспокійний, нетерплячий погляд – погляд мисливця, який виглядає здобич і готового, подібно орлу, одним помахом схопити намічену жертву; поки він лише мерехтить, ще не розпалившись. Точно сигнальний вогонь, він обмацує поглядом ложі й, минаючи чоловіків, розглядає, як товар, теплоту, оголеність і білизну, заховану в тінистих гніздах: жінок. Він оглядає їх одна за одною, вибираючи, як знавець, і відчуває, що його помітили; при цьому ледь розкриваються чуттєві губи, і подих усмішки навколо ситого рота вперше оголює блискучі, осяйний, великі білосніжні, звірині зуби. Ця усмішка поки не спрямована до жодної з цих жінок, він посилає її їм усім – вічно жіночним, – і наготі та теплу, прихованим під сукнями. Але ось він зауважує в ложі знайому; його погляд стає зосередженим, у тільки що зухвало запитальних очах з’являється оксамитовий і разом з тим променистий блиск, ліва рука залишає шпагу, права схоплює важкий капелюх із пір’ям, і він наближається з готовими словами вітання на устах. Він граціозно схиляє м’язисту шию, щоб поцілувати простягнуту руку, і заводить ввічливу розмову; за сум’яттям приголубленої ним дами видно, як ніжно проникає в неї млосне аріозо цього голосу; вона зніяковіло обертається й представляє його своїм супутникам: «Шевальє де Сенгаль». Поклони, церемонії, обмін люб’язностями. Гостю пропонують місце в ложі, він скромно відмовляється від нього; уривчасті чемні слова нарешті виливаються в бесіду. Поступово Казанова підвищує голос, інших більше не чути. Він, наче актор, м’яко розтягує голосні, ритмічно течуть у його вимові приголосні, і все наполегливішим стає його голос, голосно й хвалькувато проникає він у сусідні ложі: бо він хоче, щоб насторожені сусіди чули, як дотепно й вільно він базікає французькою та італійською, спритно вставляючи цитати з Горація. Наче випадково кладе він прикрашену перснями руку на бар’єр ложі так, щоб навіть здалеку побачили дорогоцінні мереживні манжети й небувало великий солітер, що виблискує на пальці; він простягає обсипану діамантами табакерку, пропонуючи кавалерам мексиканський нюхальний тютюн. «Мій друг, іспанський посланник, надіслав мені його вчора з кур’єром» (це чути в сусідній ложі); і коли хтось із чоловіків ввічливо захоплюється мініатюрою, вправленою в табакерку, він говорить недбало, але досить голосно, щоб було чутно в залі: «Подарунок мого друга і милостивого пана курфюрста Кельнського». Він розмовляє начебто цілком невимушено, але, бравуючи, цей хвалько кидає направо й наліво погляди хижого птаха, спостерігаючи за справленим враженням. Так, всі зайняті ним: він відчуває зосереджену на ньому цікавість жінок, відчуває, що викликає подив, повагу, і це робить його ще сміливішим. Спритним маневром він перекидає бесіду в сусідню ложу, де сидить фаворитка князя і – він це відчуває – прихильно прислухається до його паризької вимови; і з шанобливим жестом, розповідаючи про прекрасну жінку, кидає галантну люб’язність, яку вона приймає з усмішкою. Його друзям залишається лише уявити шевальє високопоставленої дами. Гра вже виграна. Завтра він буде обідати зі знаттю міста, завтра ввечері він прийме запрошення в один із палаців на гру в фараон і буде оббирати господарів, завтра вночі він буде спати з однією з цих блискучих дам, наготу яких він вгадує крізь сукню, і все це завдяки його сміливому, впевненому, енергійному наступу, його волі до перемоги й мужній красі його смаглявого обличчя, якому він зобов’язаний всім: усмішкам жінок, солітером на пальці, прикрашеним діамантами годинниковим ланцюжком і золотими петлицями, кредитом у банкірів, дружбою знаті й, що найкраще за все, свободою в необмеженому різноманітті життя.
Тим часом примадонна готується почати нову арію. Вже отримавши наполегливі запрошення від зачарованих його світською бесідою кавалерів і милостиву пропозицію з’явитися до ранкового прийому фаворитки, він, глибоко вклонившись, повертається на своє місце, сідає, спираючись лівою рукою на шпагу, і нахиляє вперед красиву голову, збираючись як знавець прислухатися до співу. За ним з ложі в ложу, з вуст в уста передається все те саме нескромне питання і відповідь на нього: «Шевальє де Сенгаль». Більше про нього ніхто нічого не знає, не знають, звідки він з’явився, чим займається, куди прямує, тільки ім’я його дзвенить і дзвенить в темному цікавому залі й, танцюючи по всіх устах, – незримим мерехтливим полум’ям, – досягає сцени й слуху настільки ж зацікавлених співачок. Аж ось лунає сміх маленької венеціанської танцівниці. «Шевальє де Сенгаль? Ех, та він же шахрай! Це ж Казанова, син Бюранелли, маленький абат, який п’ять років тому спритною балаканиною виманив у моєї сестри невинність, придворний блазень старого Брігадіна, брехун, негідник і авантюрист». Але весела дівчина, мабуть, не дуже ображена його витівками, бо вона з-за лаштунків робить йому знак очима й кокетливо підносить кінчики пальців до губ. Він це помічає й згадує її; але – дрібниці! – вона не зіпсує йому цієї маленької гри зі знатними дурнями й вважатиме за краще провести з ним сьогоднішню ніч.