Читать книгу Сплячі красуні - Стивен Кинг - Страница 10

Відзначувана впродовж шістдесяти днів у рапортах «похвальна поведінка», Джінет Сорлі мала право тричі на тиждень з восьмої до дев’ятої ранку перебувати в загальній вітальні. Насправді це означало: від восьмої до восьмої п’ятдесяти п’яти, оскільки о дев’ятій починалася її шестигодинна зміна у столярній майстерні. Там вона проводила час, вдихаючи лак крізь тоненьку марлеву маску й виготовляючи ніжки для стільців. І заробляла три долари за годину. Гроші йшли на рахунок, з якого їй буде сплачено за чеком після звільнення (утримувані називали свої робочі рахунки «Безкоштовними парковками», як у грі «Монополія».) Самі стільці продавали в тюремній крамниці по той бік 17-го шосе. Деякі йшли по шістдесят доларів, більшість – по вісімдесят, і тюрма продавала їх багато. Джінет не знала, куди йдуть ці гроші, та й байдуже їй те було. Натомість право на користування загальною вітальнею байдужим їй не було. Кімната мала великий телевізор, настільні ігри і журнали. Стояв там також автомат з перекусками та автомат з безалкогольними напоями, який приймав тільки четвертаки, а утримувані не мали четвертаків, четвертаки вважалися контрабандою – глухий кут! – але принаймні можна було зазирати у вітрину. (Плюс, у визначені дні тижня загальна вітальня ставала кімнатою для відвідувачів і відвідувачі-ветерани, як от син Джінет Боббі, не забували приносити побільше четвертаків.)

Цього ранку вона сиділа поряд з Ейнджел Фіцрой, дивилася ранкову програму на 7-му каналі WTRF з Вілінга15. Новини були звичайною жуйкою: хтось стріляв на ходу з автомобіля, пожежа на трансформаторній підстанції, жінка заарештована за напад на іншу жінку на «Монстр трак джемі»16, в легіслатурі штату безплідно баляндрасять про нову чоловічу в’язницю, яку збудували на місці знесеної колись під кар’єрний видобуток вершини гори, а в ній виявилися хиби конструкції. На загальнонаціональному фронті триває облога Родака Ясно-листа. На іншому боці планети: є підозра, що тисячі людей загинули внаслідок землетрусу в Північній Кореї, а в Австралії лікарі повідомляють про спалах якоїсь сонної хвороби, що, як здається, вражає лише жінок.

– То, ма’ть, від мету, – сказала Ейнджел Фіцрой. Вона дзьобала знайдений в лотку автомата перекусок «Твікс». Намагалася розтягнути батончик на довше.

– Що? Спляча жінка, та ляля на «Монстр трак джемі», чи цей хлоп, що на вигляд наче ведучий реаліті-шоу?

– Та може буть все те, але я думала про лялю на «Монстр трак джемі». Я раз була на такому шоу, і там, збіса, майже всі, пріч дітлахів, були або вварені, або вкурені. Хочеш батончика? – Вона запропонувала Джінет залишок «Твікса» у складеній чашечкою долоні (на той випадок, якщо офіцер Лемплі саме зараз моніторить камеру в загальній вітальні.) – Він не такий черствий, як іноді там бувають.

– Я пас, – відмовилась Джінет.

– Я інколи бачу таке, що мені хочеться померти, – промовила знічев’я Ейнджел. – Або щоб усі інші померли. Глянь-но на це.

Вона показала на новий плакат між автоматом перекусок і автоматом напоїв. На ньому було зображення піщаних дюн зі слідами ніг, що ступали кудись у невідь, схоже, що в безкінечність. Під фото містився напис: «МЕТА – ДІСТАТИСЯ ТУДИ».

– Якийсь парубок дістався туди, але куди він пішов? Де саме та місцина? – бажала знати Ейнджел.

– Ірак? – спитала Джінет. – Можливо, він у якійсь наступній оазі.

– Нє, він помер від сонячного удару. Просто лежить отамечки, там, де нам не видно, з вибалушеними очима і шкірою чорною, як той циліндр.

Ейнджел не усміхалася.

Вона була затятою клопотухою, ґрунтовною краянкою: до кістяка вгризливою, хрещеною в самогонному баняку краянкою. Напад – ось за що її замкнули, але Джінет здогадувалася, що Ейнджел підлягала більшості категорій у реєстрі кримінальних злочинів. Її обличчя цілком складалося з кістлявих кутів – на вигляд воно було достатньо твердим, щоби ним асфальт розбивати. Перебуваючи в Дулінгу, вона добрячий шмат часу провела у Крилі C. Попри те, що там тримали тільки дві години на день. То була оселя бешкетниць, те Крило C.

– Не думаю, щоб хтось чорнішав, навіть якщо помирає від сонячного удару в Іраку, – сказала Джінет.

Взагалі-то, це було нерозумно – не погоджуватися (хай навіть жартома) з Ейнджел, у котрої малися, як це любив називати доктор Норкросс, «проблеми з гнівом», але цього ранку Джінет прагнула ризику.

– Як на мене, це лайно собаче, – сказала Ейнджел. – Мета, яку ти й сама, ма’ть, добре знаєш, – це просто пережити цей йоб’ний день.

– Як думаєш, хто це тут приліпив? Доктор Норкросс?

Ейнджел фиркнула.

– У Норкросса більше ґлузду. Ні, це директорка Котс. Джеееніс. Ту любоньку пре від мотивацій. Бачила той, що в її кабінеті?

Джінет бачила – кошеня вчепилося за гілку. Дійсно: тримайся, бейбі. Більшість кицьок у цьому закладі вже позривалися зі своїх гілок. Деякі попадали й зі своїх дерев.

Тепер у новинах по телевізору показували тюремний знімок якогось втікача-арештанта.

– От чорт, – мовила Ейнджел. – Цей доводить собою, що то брехня, ніби чорний – значить красивий, хіба ні?

Джінет на це промовчала. Факт той, що їй досі подобалися парубки з підступними очима. Вона працювала над цим з допомогою доктора Норкросса, але поки що для неї не втратили привабливості чоловіки, які, судячи з їхніх облич, можуть будь-якої миті тицьнути тобі в голу спину дротяною кописткою для сколочування крему, коли ти миєшся в душі.

– Мак-Дейвід зараз в одній з отих курортних камер Норкросса в Крилі А, – сказала Ейнджел.

– Звідки ти це чула?

Кітті Мак-Дейвід – кмітлива й рішуча – була одною з тих, хто подобався Джінет. Подейкували, що на волі Кітті крутилась в якійсь серйозній банді, але справжньої підступності в ній не було, окрім тієї, що трапляється імпульсивно. В якийсь період свого минулого життя вона була завзятою різункою: мала шрами на грудях, на боках, на кульшах. А ще вона була схильна до періодичних депресій, хоча ті хтозна-які ліки, на яких тримав її доктор Норкросс, здається, з цим допомагали.

– Хочеш усіх новин, мусиш приходити сюди зрання. Я це почула від неї, – показала Ейнджел на Мору Данбартон, літню довірену, яка мала довічний термін. Мора якраз діставала зі свого візка журнали і розкладала їх на столах, роблячи це з безмежною точністю й акуратністю. Сиве волосся стирчало навкруг її голови прозорим ореолом. Ноги облягали товсті компресійні панчохи кольору цукрової вати.

– Моро! – погукала Джінет, проте стиха. Кричати в загальній вітальні було строго verboten17, окрім як дітям у дні відвідин та утримуваним під час щомісячних вечорниць. – Підійди-но сюди, подружко!

Мора неспішно покотила до них свій візок.

– Маю номер «Сімнадцятки»18, – сказала вона. – Комусь із вас цікаво?

– Мене не цікавило й коли мені було сімнадцять, – відповіла Джінет. – Що там з Кітті?

– Півночі кричала, – почала Мора. – Дивно, що ви не чули. Вони її витягли з камери, щось укололи і перевели до А. Зараз спить.

– Щось кричала? – запитала Ейнджел. – Чи просто кричала?

– Кричала про чорну королеву. Що вона сьогодні вже буде тут.

– Із концертом приїздить Аріта? – перепитала Ейнджел. – Це єдина чорна королева, яку я знаю19.

Мора на це не звернула уваги. Вона роздивлялася синьооку білявку на обкладинці журналу.

– Точно ніхто з вас не хоче «Сімнадцятки»? Тут є гарні вечірні сукні.

– Я не одягну на себе жодної з таких суконь, поки в мене не буде тіари, – сказала Ейнджел і розсміялася.

– А доктор Норкросс дивився Кітті? – спитала Джінет. – Поки ще ні, – сказала Мора. – У мене була колись вечірня сукня. Така собі гарна, блакитна, пишна. Мій чоловік пропалив у ній праскою дірку. Випадково. Він намагався мені допомогти. Але ж ніхто його не навчав прасувати. Більшість чоловіків не вміють. І він уже ніколи не навчиться, це точно.

На це ніхто не відгукнувся. Те, що Мора Данбартон зробила зі своїм чоловіком і двома дітьми, було добре відомо. Це трапилося тридцять років тому, але деякі злочини неможливо забути.