Читать книгу Воно (кінообкладинка) - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 10

Далі по коридору в іншій кімнаті для допитів двоє деррійських копів розмовляли з сімнадцятирічним Стівом Дубеєм; поверхом вище в кабінеті секретаря суду ще двоє допитували вісімнадцятирічного Джона Рукатого Ґартона; а в кабінеті шефа поліції на п’ятому поверсі сам шеф Ендрю Редімахер та заступник районного прокурора Том Бутільєр допитували п’ятнадцятирічного Крістофера Анвіна. Одягнений у витерті джинси, засмальцьовану майку й масивні мотоциклетні чоботи Анвін скиглив. Редімахер із Бутільєром взяли хлопця собі тому, що цілком слушно оцінили його як найслабшу ланку в цьому ланцюжку.

– Нумо, повторимо все ще раз від початку, – промовив у своєму кабінеті Бутільєр, точно так само, як Джефрі Рівз двома поверхами нижче.

– Ми не мали наміру його вбивати, – мимрив Анвін. – То все той капелюх. Ми повірити не могли, що він усе ще носить той капелюх після, розумієте, після того, що Рукатий був тоді сказав першого разу. Ну і, я гадаю, ми хотіли його налякати.

– За те, що він сказав? – перебив його шеф Редімахер.

– Так.

– Джонові Ґартону вдень сімнадцятого?

– Так, Рукатому, – Анвін вибухнув новими сльозами. – Але ми намагалися його врятувати, коли побачили, що він потрапив у халепу… принаймні я зі Стівом Дубеєм… ми не мали наміру його вбивати!

– Годі, Крісе, не штовхай нам лайно, – промовив Бутільєр. – Ви закинули того малого педика в Канал.

– Так, але…

– І ви всі втрьох прийшли сюди про все щиросердо зізнатися. Ми з шефом Редімахером цінуємо це, правда ж, Енді?

– Ще б пак. Щиро зізнатися, це справді чоловічий учинок.

– А отже, не зайобуй себе брехнею зараз. Ви вирішили його перекинути через парапет тієї ж миті, щойно побачили, як він з його дружком-підаром виходять із «Сокола», хіба не так?

– Ні! – обурено заперечив Кріс Анвін.

Бутільєр дістав із кишені сорочки пачку «Марлборо» і встромив собі до губ сигарету. Простягнув пачку Анвіну:

– Закуриш?

Анвін узяв і собі сигарету. Щоб дати йому підкурити, Бутільєру довелося ловити її кінчик сірником, бо аж надто тремтіли в Анвіна губи.

– Але коли ви побачили, що на ньому той капелюх? – спитав Бутільєр.

Похиливши голову так, що масне волосся впало йому на очі, Анвін глибоко затягнувся і видихнув дим крізь усіяний чорними вуграми ніс.

– Йо, – сказав він, і то так делікатно, що ледве чутно.

Бутільєр нахилився вперед, його карі очі сяяли. На обличчі він мав хижацький вираз, але голос звучав ласкаво.

– Що, Крісе?

– Я сказав «так». Думаю, що так. Перекинути його. Але ж не вбивати.

Він підвів голову, поглянувши на них, з лицем нестямним і жалюгідним, усе ще не спроможний усвідомити неоглядність змін, які відбулися відтоді, як він вийшов учора о сьомій тридцять із дому, щоб з двома друзями погуляти в останній вечір Деррійського фестивалю «Дні Каналу».

– Не вбивати його! – повторив він. – А той, під мостом… Я так і не знаю, хто він такий.

– То хто ж там був? – запитав Редімахер, проте без великої цікавості. Цю деталь вони вже також чули перед тим, і обидва в це не вірили – рано чи пізно люди, яких звинувачують у вбивстві, майже завжди хапаються за когось такого стороннього, таємничого.

У Бутільєра для такого була навіть спеціальна назва: він називав це «Синдромом однорукого», за тим старим телесеріалом «Утікач»25.

– Той дядько, у клоунському костюмі, – сказав Кріс Анвін. – Дядько з повітряними кульками.